Першого вересня у Церквах візантійської традиції починається новий літургійний рік — Індикт. Що означає це свято, чому саме 1 вересня і як його відзначають у Церкві, — говоримо з доцентом кафедри літургійного богослов’я Українського католицького університету д-р о. Василем Рудейком.
І оскільки о. Василь часто говорить на різних медіаканалах про осмислену молитву і необхідність впорядкування текстів богослужінь задля їх логічності і якіснішого розуміння — ми не могли оминути цю тему.
— Отче Василю, маємо свято Індикту, тобто початку літургійного року в Церквах візантійської традиції. Звідки взялося це свято і що загалом воно означає в році?
— Насправді це свято було умовно церковним, адже воно насамперед пов’язувалося з підсумками літа та збором урожаю, а також із початком нового податкового року. Передусім воно мало світський характер.
Водночас у країні на зразок Візантії, де християнська Церква не просто відігравала значну роль, а фактично була носієм державної релігії, природно, що святкування набували й релігійного виміру. Оскільки цей день був важливим у звичайному світському календарі, він освячувався також і церковними богослужіннями. Часом вони відбувалися з особливою урочистістю: у них брав участь патріарх, а іноді навіть імператор приходив, щоб молитовно розпочати новий державний рік.
— Тобто, можна сказати так, що свято початку церковного року фактично було частиною державного свята Нового року, який у Візантії починався 1 вересня. А як воно набрало, власне, саме церковного змісту? Як у Церкві воно, скажем так, відображається, святкується?
— У сучасній Церкві це свято відзначається значно простіше, ніж колись. Сьогодні воно радше є даниною традиції. Фактично відлік церковного року починається святом Різдва Пресвятої Богородиці, яке є першим великим святом літургійного року. Завершується церковний рік також богородичним святом — Успіння Пресвятої Богородиці. Потім іде ще Усікновення, але в цілому виглядає так, ніби Богородичні свята охоплюють Господські, і таким чином увесь літургійний рік, від вересня до серпня, немовби замкнений у цей колообіг.
У сучасних літургійних текстах тематика святкування досить загальна: там ідеться про вінець року, про прохання до Господа благословити рік, щоб він пройшов добре. Це основна ідея богослужінь цього дня. У нашому календарі це свято навіть не належить до бдінних — воно радше формальне, на відміну від давнини. Адже, наприклад, у Константинополі за старими патріаршими типіконами Патріарх у цей день міг служити кілька вечірніх поспіль: спершу в Святій Софії, далі в іншій церкві, потім — у монастирському храмі на честь святого тощо.
Нині всього цього вже немає, та й немає потреби, адже наш світський календар починається 1 січня, коли святкуємо пам’ять св. Василія Великого та Обрізання Господа нашого Ісуса Христа. Саме з цим днем пов’язано більше урочистостей, ніж із святом індикту.
— Тож сьогодні можна сказати, що свято нового церковного року начебто є, але воно вже не має тієї ваги, щоби вважати його справді великим святом?
— Нині воно є одним із рядових свят, скажімо так. Тобто починається новий церковний рік. Колись це був ще й секулярний рік, сьогодні вже ні. Сьогодні це вже просто початок нового церковного року.
— В той же час Церква має ще інший календар, який пов'язаний з Пасхою і ведеться обчислення неділь до і після Великодня. Тобто ці два календарі, власне, ніяк не узгоджуються.
— На пасхальний цикл це свято не поширюється, адже Індикт пов’язаний із нерухомим колом свят, яке має власну внутрішню логіку. Пасхальні ж свята належать до рухомого кола, оскільки ґрунтуються на поєднанні сонячного та місячного календарів. Тому вони щороку змінюють свої дати. Звичайно, можна вважати, що Пасха свого роду розпочинає новий рік, бо якраз від свята Воскресіння починається новий цикл євангельських читань з Євангелія від Йоана.
— Чи існують подібні літургійні “нові роки” в інших традиціях?
— Так, у різних церковних традиціях справді є свої особливості. Наприклад, у Римо-Католицькій Церкві літургійний рік починається з Адвенту. У Вірменській Апостольській Церкві святкування Різдва збігається зі святом Богоявлення, і тому весь подальший календар побудований дещо інакше, ніж наш. Є свята, які напряму пов’язані з Різдвом, як-от Стрітення, тож їхні дати теж зміщені.
У нашому ж контексті два роки тому Українська Греко-Католицька Церква та Православна Церква України перейшли на новий стиль календаря, фактично усунувши давню похибку. Відтоді відбулося чимало змін, і кожна з Церков відповідно коригувала свій богослужбовий календар.
— Так, цей перехід став дуже важливою віхою в історії Церков Київського хрещення. А чи ще потрібні, як на вашу думку, якісь зміни, зокрема, в літургійному календарі? Або у літургійному житті? Бо час від часу в різних середовищах богословів і священнослужителів виникають дискусії про необхідність зміни, наприклад, порядку богослужінь чи чогось іншого у літургійному дні, літургійному році. Які зараз є такі перші виклики і потреби, на що потрібно реагувати?
— Свято Індикту добре показує, як те, що було актуальним у минулому, поступово втрачає свій сенс у сучасності й потребує адаптації. Подібних прикладів у церковній, зокрема літургійній, традиції є надзвичайно багато й на різних рівнях.
Передусім, вважаю, що першим базовим кроком має стати осмислення Церквою тієї літургійної спадщини, якою вона володіє. Бо дуже велика частина наших богослужінь і наше ставлення до них залишаються поза увагою — як вірних, так і очільників Церкви. Наведу лише кілька прикладів.
Скажімо, нещодавно і Православна Церква України, і Українська Греко-Католицька Церква видали нові служебники. Це велике й потрібне зусилля. Але разом із тим оминули найголовніше: усі ці гарні й оновлені молитви й надалі залишаються нечутними для вірних. А це ключовий момент, який треба усвідомити. Молитва Церкви — це не магічна формула, яку священнослужитель просто має «відмовити» тихенько. Це передусім слово, звернене до спільноти. Воно є посланням Церкви до вірних, які стоять у храмі, а також відкриттям таїнства для тих, хто ще лише наближається до Христа.
У церковній традиції це завжди було служінням слова, первісною літургійною катехизою, керигмою. Молитву треба виголошувати так, щоб вона була чутна, зрозуміла і щоб люди могли на неї відповісти своїм «Амінь». Натомість сьогодні на Літургії ми часто чуємо лише уривки молитов священика, які вірні пов’язують лише з піснеспівами, не розуміючи, що це — частини однієї молитви, що передбачає діалогічність між священиком і спільнотою. Це дуже суттєва проблема.
Інший аспект — це втрата первинного значення деяких свят чи символіки. Індикт — яскравий приклад. Подібно і з поділом храму. Формально ми й досі говоримо про притвор, храм вірних і святилище. Але основне призначення цього поділу — показати динаміку християнського богослужіння як входження у царство Боже — і вона фактично не використовується. А в давнину, скажімо, у Константинополі, вірні зустрічали священика чи єпископа саме в притворі, разом із ним входили в храм вірних, де й відбувалася вся Літургія Слова. А лише пізніше, для освячення дарів чи завершальних молитов, духовенство входило у святилище й звідти благословляло людей. Така динаміка богослужіння нині майже втрачена, хоча саме вона могла би оживити і поглибити участь вірних у богослужінні.
На прикладі із календарем ми бачимо, що такі помилки, які закралися у літургійну традицію, можна виправляти, навіть якщо ці помилки тривають дуже довго. Впродовж століть Церква користувалася помилковим літочисленням, але зрештою виправила його. Так само ми можемо й повинні усвідомлювати інші недоліки, щоби поступово їх виправляти.
— Перше питання, я так розумію, стосується саме текстів Літургії. Коли віряни під час Літургії слідкують за текстом у книзі чи мобільному застосунку, то бачать певні слова священика, які не чують, які пропускаються, а самі мають слідкувати за тим, що для них виділено для співу чи читання. І може виникати питання: а чому це пропускається? Я деколи пробую це для себе прочитати.
Проте, а чи ці питання розглядаються на рівні літургійних комісій? Чи йде розмова в лоні Церкви про ці справи?
— На рівні літургійних комісій, а також наукових чи науково-практичних семінарів певні дискусії, звичайно, відбуваються. Наприклад, Патріарша літургійна комісія УГКЦ в доковідний час організовувала у Світлий четвер науково-практичні семінари, де ми піднімали подібні теми. Проте на рівні Синоду єпископів чи в спробах реальної практичної імплементації таких напрацювань, на жаль, цього ще немає.
Мені здається, що тут бракує саме тієї свідомості, яка колись стала причиною осучаснення календаря. Адже важливо усвідомити не лише можливість, але й необхідність таких кроків: вони ставлять церковну традицію на її належне місце й дозволяють виправляти помилки, що з тих чи інших причин виникли у минулому.
— Римо-Католицька Церква провела літургійну реформу під час і після Другого Ватиканського собору. Тобто вже трохи давно тому. Згідно з цією реформою введено, зокрема, таке, що священик служить Мессу обличчям до людей, Літургія часом відбувається в такому ніби оточенні вірян. У східному храмі це було би важче зробити, бо є іконостаси, загалом типова архітектура храму є іншою, важко змінювати.
Також питання тривалості Літургії. Якщо зачитувати ті молитви вголос, які зараз читають втиху, то її тривалість зросте. Це може священиків стримувати. Але можливо тоді варто забрати певні повторення?
— Так, кожна зміна в богослужінні, яка не була властива його первісній структурі, тягнула за собою подальші зміни. Наприклад, коли ми говоримо про виголошення молитов уголос: традиційно це відбувалося так — диякон мовив: «Господеві помолімося», вірні відповідали: «Господи, помилуй», і тоді священник уголос промовляв відповідну молитву.
Але коли з’явилася ця абсолютно невиправдана традиція тихого читання молитов, виникла потреба «заповнити» паузу, поки священник їх читає. Чим її заповнили? Після першого «Господи, помилуй» додали: «Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю», потім довге поминання Пресвятої Богородиці і всіх святих, і лише після цього — виголос молитви. Фактично це той час, який потрібен священикові, щоби прочитати молитву пошепки.
Але якщо священик молився б уголос, ці так звані «малі єктенії» взагалі були б непотрібні. Вони лише перевантажують наше богослужіння, бо ми багато разів повторюємо одне й те саме. Натомість справді важливі тексти — ті, що є вступом до антифонів, чи підсумком серії прохань, чи, зрештою, сама анафора, центральна молитва християнського богослужіння — залишаються нечутними.
Через це вірні насправді моляться, так би мовити, ‘на автоматі’, повторюючи знайомі фрази, але не чують змісту головних молитов. Для духовенства ж це створює труднощі. Якщо немає диякона, священик мусить сам виголошувати додаткові єктенії й водночас знайти час, аби тихо промовити молитву. Як наслідок, він читає її поспіхом, без належного вдумування в сенс. У результаті — головні молитви губляться, а богослужіння втрачає свою глибину.
— До речі, власне таке питання деколи виникає щодо необхідності скорочування того, що часто повторюється. А поширено скорочується, наприклад, другий антифон. Але чи це нормально? Чи він не має ніякого смислового значення, що його можна скорочувати як щось не таке важливе? Чи така практика є нормальною?
— Бачите, тут ми знову стикаємося з проблемою браку свідомості щодо цілісності нашого богослужіння. Часто воно відбувається механічно: щось обрізується, щось довільно вставляється. У результаті маємо безліч дублювань, яких насправді можна було би позбутися.
Я завжди наводжу студентам класичний приклад. Хор урочисто співає: «Ми херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи…» У цей час священик мусить тричі (!) потихеньку промовити цю ж саму молитву з піднятими руками. І поки він цього не зробить, хор змушений розтягувати спів, щоби заповнити паузу. Це типовий приклад штучного дублювання.
Другий приклад — повторення тих самих прошень у мирній єктенії та у так званій єктенії «усильного благання». Ми знову молимося за Патріарха, за єпархію, за владу тощо. Фактично ті самі тексти звучать кілька разів поспіль. Або інше: багатократні поминання клиру (і це дуже недавня практика!) під час різних моментів служби, які нічого не додають по суті, але розтягують час.
Подібна нелогічність є і у завершальній частині богослужіння. Коли священик виголошує «В мирі вийдім», це мало би означати кінець Літургії, благословення на вихід. Натомість у нас служба продовжується: священик виходить, потім знову заходить, і ще певний час триває моління. Це створює відчуття непослідовності.
Натомість є елементи, які навпаки часто викидають, хоча вони мають надзвичайно глибокий сенс. Я писав про це у своїх статтях, зокрема про логіку трьох антифонів. Кожен із них має свою чітку богословську ідею:
Ця трійця — храм, повнота Церкви та єдність в ісповіданні — логічно вводить у читання Євангелія й у все богослужіння Слова. І коли ти це розумієш, то сприймаєш службу зовсім інакше: не як набір повторів чи «відбуття» часу, а як цілісну дію, у якій кожен елемент має сенс і мету.
Євхаристія чи Вечірня — це не тільки Причастя чи якесь кінцеве благословення. Це і спів, і участь усієї громади, і твоє особисте стояння в храмі як в образі Церкви. Усе це — цілий світогляд, закладений у літургійний устрій. Але, на жаль, 90% вірних цього навіть не усвідомлюють. Часом — навіть самі священики.
— А що, як на вашу думку, є таке найбільш потрібне, що має обов'язково звучати голосно під час Літургії?
— Передусім — це анафора — та молитва священика, якої вірних у жодному разі не можна позбавляти. Адже вона є центральним і, на мою думку, найвищим мистецьким вираженням віри Церкви.
Анафора — це не лише молитва про перетворення хліба і вина на Тіло і Кров Христові. Це лише один з її аспектів. За вченням отців, зокрема, дуже виразно про це говорить святий Йоан Золотоустий, анафора — це піснеспів, вираження віри Церкви. Її можна назвати своєрідним «символом віри», тільки представленим у формі величної поетичної молитви перед Господом.
У ній Церква ісповідує і благодарить Бога за основні віхи історії спасіння: за створення світу, за Боже провидіння після гріхопадіння, за послання Єдинородного Сина, за дар Церкви, у якій ми можемо молитися, за можливість долучатися до святості через участь у Літургії.
У кожній літургійній традиції євхаристійна анафора є центральним молінням. Вона ніколи не повинна звершуватися «потихеньку». Навпаки, саме вона має стати для вірних джерелом знання про Церкву та натхненням для особистої молитви.
— Коли віряни співають “Свят-свят, Господь Саваот…”, священик щось просебе молиться, а далі вголос говорить “Прийміть, їжте…” — тут щось реально бракує. Натомість, коли ти чуєш або читаєш сам цей текст, ти розумієш, що це “Прийміть, їжте” є вирване з контексту.
— Не можна зводити все лише до слів “Прийміть, їжте”, вирваних із контексту. Бо й решта цієї великої діалогічної молитви сьогодні спотворена практикою тихого читання.
Анафора — нині радше ототожнюється лише з євхаристійною анафорою, але в давнину і на Вечірні, і на Утрені основні молитви мали такий самий діалогічний характер. Священик і вірні молилися разом у межах єдиної молитви.
Структура тут дуже чітка. Перша частина починається словами: «Достойно і праведно єсть…» і триває аж до згадки про ангелів та архангелів, які приносять Богові свою молитву. У цей момент вірні, уособлюючи собою небесні сили, співають: “Свят, свят, свят Господь Саваот”. Далі священик підхоплює, підтверджуючи спів громади: “І з цими блаженними силами і ми, грішні, просимо, молимо і благаємо…”
Потім іде згадка про те, що зробив для нас Христос, які слова Він промовив на Тайній Вечері. І слідом — прохання, щоб ті слова мали наслідки тут і тепер: як тоді Святий Дух зійшов і освятив дари, зробивши їх Тілом і Кров’ю Христовими, так і сьогодні Він має прийти, щоб перемінити і ці дари, і нас самих на Тіло Христове.
У цьому полягає головна суть християнської молитви: щоб ми стали Тілом і Кров’ю Христовими. Щоб ми отримали дар Духа Святого і, будучи живими членами Тіла Христового, могли в світі чинити добрі діла — годувати голодних, бути поруч із тими, хто страждає, і приносити благословення Господнє у реальність цього світу.
— Так склалася практика, що у Греко-Католицькій Церкві цю молитву наразі так тихо читають. А чи в Православних Церквах також так відбувається?
— У православній традиції, наскільки мені відомо, усі Церкви, за винятком Грецької Православної Церкви, і далі зберігають практику тихого читання анафори. Лише Грецька Церква у 2004 році, внаслідок певних літургійних ініціатив, повернулася до голосного читання.
В інших Православних Церквах це роблять лише поодинокі священики. Тобто ще немає усвідомлення необхідності проголошення молитов уголос. Хоча, наприклад, Православна Церква України, коли видавала свій оновлений служебник, принаймні розмістила молитви священика там, де вони мають бути за логікою чинопослідування.
Адже сталося так, що в попередніх редакціях деякі молитви були зміщені. Наприклад, на єктенії усильного благання (як і на інших єктеніях) молитва священика без виголосу йшла відразу після першого прошення. Її туди поставили з думкою, що священик має помолитися її потихеньку саме на тому місці.
Тепер Православна Церква України, наслідуючи приклад Грецької Церкви, розташувала молитви у правильному місці богослужіння. Наступним кроком, очевидно, стане заохочення виголошувати їх уголос. І це цілком логічно: тут навіть не потрібно бути великим богословом, щоб зрозуміти саму природність і необхідність такого кроку.
— Як Ви думаєте, ця практика буде сприйнята? Прийняття голосного читання цих молитов може призвести до того, що інші елементи можна буде скоротити, що не будуть вже потрібні. Зокрема, ті, про які Ви згадували, що повторюються заради того, щоб священик мав час прочитати тихі молитви.
Зрештою, ці зміни повинні виходити від розуміння того, яким є справжній хід богослужіння, які елементи виникли в цьому богослужінні внаслідок спотворення природного для нього ходу. Як зробити так, щоб знову відновити цей природній хід богослужіння?
— Дуже чітко це сформульовано в Конституції про святу Літургію Другого Ватиканського собору, де сказано, що богослужіння складається з двох частин. Перша — незмінна: це співдіяння Святого Духа та Ісуса Христа в нашій молитві. Друга — змінна: тексти богослужінь, порядок їхнього звершення та інші зовнішні форми.
Конституція виразно підкреслює, що ця змінна частина може змінюватися, а в деяких випадках навіть мусить змінюватися — тоді, коли вона в процесі історичного розвитку зазнала спотворень. Саме для цього й існують літургісти та науковці-богослови, які покликані працювати над оновленням і збереженням автентичності богослужіння.
Методологію праці над оновленням нашої літургійної традиції дуже чітко ще у 1930-х роках, тобто задовго до реформ ІІ Ватиканського собору, сформулював митрополит Андрей Шептицький. Він писав: «Необхідно віддавати перевагу тим літургійним обрядам, котрі максимально відповідають їхнім старовинним формам, у даному випадку — обрядовим формам, які існували ще до Берестейської унії 1596 року, або ж іще давнішим їх відповідникам давньої доби Київської Церкви, чи найкращим зразкам первісного східного обряду».
Тобто далеко ходити нам не треба — методологія вже давно існує.
— Ви спочатку говорили про зміну "розташування" певних молитов в храмі. Ми маємо в храмах східної чи візантійської традиції тетрапод, цей перший престіл, який фактично під час богослужіння не використовується. Але для чогось він був колись, так? А яка його роль в храмі?
— Найкраще це видно на одному богослужінні, яке зберегло первісний хід літургійного зібрання у нашій традиції, — на Єрусалимській Утрені. Там священики будують сопрестолля не у святилищі, а перед тетраподом.
Варто зауважити, що тетраподи в наших храмах зазвичай зроблені так, що за ними зручніше сидіти, а не стояти. Вони завжди нижчі за престол: за престолом ти стоїш, а за тетраподом природніше сісти. І саме там, перед тетраподом, священники сидять аж до входу на славослов’я, тобто фактично до кінця Утрені. Лише після славослов’я вони входять у святилище, щоб прочитати Євангеліє та виголосити дві завершальні молитви.
Подібна структура частково збереглася і на архиєрейських богослужіннях: єпископ разом зі священиками під час першої частини Літургії вірних сидять перед тетраподом, творячи сопрестолля саме там. І так воно, власне, і мало би бути і на звичайних Літургіях чи інших богослужіннях.
Наша літургійна традиція передбачає три основні блоки. Перший — це зустріч Церкви. Ідеться не про те, що вірні чекають, поки прийде священик чи єпископ. Вони збираються як спільнота, як Церква, і разом входять у храм вірних. І саме там, у храмі вірних (що й дало йому назву), відбувається проголошення того, чим живе Церква: з одного боку, це Святе Письмо, з іншого — молитви антифонів, у яких Церква свідчить про себе саму.
Відтак, якщо є потреба принести жертву — євхаристійну, вечірню чи ранкову (бо й Утреня, і Вечірня колись сприймалися як словесна жертва Церкви) — тоді священик входить у святилище.
Тепер же в нас склалося сприйняття святилища як унікального простору лише для священиків, де звершується щось, за чим вірні лише “спостерігають”. Через це маємо спотворене розуміння богослужіння. Його починають сприймати як певну виставу: “прийти побути на Літургії”, відбути недільний/святковий обов’язок. Але насправді йдеться не про “побути” і точно не про “відбути”. Вірні є повноцінними членами молитви Церкви, частиною Тіла Христового.
Ця повнота Церкви особливо виразно виявляється саме у Літургії слова. Там предстоятель — чи то священник, чи єпископ — сидить перед тетраподом, а довкола нього зібрана спільнота. Вона разом із ним молиться, разом співає, разом слухає Слово Боже. І саме вона — зібрана в Тіло Христове церква — делегує предстоятелю місію — ввійти у святилище та звершити там решту богослужіння від її імені, від імені Церкви, бути її “устами”, як про це гарно говорить у своїх писання Йоан Золотоустий.
— Тобто, умовно кажучи, Літургія слова, перша частина Літургії, мала би відбуватися перед тетраподом.
— Абсолютно! Саме з цим пов’язане поняття малого входу. Сьогодні він виглядає трохи дивно: священик бере Євангеліє з престолу, обходить із ним ліву частину іконостасу й знову кладе його на престіл. У сучасній практиці цей обряд фактично втратив свій сенс.
У давнину все виглядало інакше й значно логічніше. Єпископ або священник сидів у храмі вірних, тоді диякон ішов у святилище, забирав звідти Євангеліє, приносив його, і воно читалося посеред громади. А вже пізніше, коли відбувався вхід із дарами для євхаристійної жертви, Євангеліє заносили назад у святилище. Тобто колись цей обряд мав цілком зрозумілу внутрішню логіку, тоді як сьогодні вона майже зникла.
— Отже це у контексті такому, як я люблю говорити, що віра з головою, тобто думай, в що ти віриш, думай, про що ти молишся. Тобто, якщо би певні речі відновити, чи, скажемо так, виправити, то логіка Літургії була би зрозуміла. І, наприклад, коли ти розумієш, що означає другий антифон, то ти собі думаєш, чи це пасує його скорочувати, чи не дуже пасує? Чи ти хочеш то чути чи ні?
— Тут мова навіть не про скорочення богослужіння, а про усвідомлення: яке воно має відношення особисто до мене. Молитовна участь кожного в храмі починається саме з цього — чи розумію я, що те, що відбувається, стосується мене. Якщо розумію, то намагатимусь брати участь. Якщо ж просто спостерігаю — то це нічим не відрізняється від цирку чи театру, де ми дивимося гарну виставу і навіть аплодуємо, якщо нам подобається.
Але Літургія — це не театр. Це Христос, який єднається з нами у молитві. Це той момент, коли Церква являє себе собі й світові як Тіло Христове — як єдність, у якій кожен «гвинтик» працює на спільне ціле. Тут немає поділу на «діячів» і «спостерігачів», на «творців контенту» й «споживачів». Церква — це не споживачі.
Навіть причастя Тіла і Крові Христових — це не «споживання» у буденному сенсі. Це свідчення того, що Христос реально присутній у нашому житті й у нашому серці.
— Тобто можна так сказати, що ми свого часу пройшли календарну реформу. І зараз потрібно ще пройти реформу літургійну, яка приведе до переосмислення богослужіння, починаючи від Літургії, щоб краще розуміти як ми молимося?
— Передусім варто пам’ятати, що ще перед календарною реформою ми пройшли мовну реформу. Адже ситуація тоді була набагато складніша: богослужіння звершувалися церковнослов’янською мовою, і, попри всі твердження, що «всі її розуміли», насправді це не так. Достатньо почитати книжечку блаженного Омеляна Ковча «Чому наші від нас утікають?», щоб побачити реальну картину. Там стає зрозуміло, що більшість вірних майже нічого не розуміли: вони приходили радше заради емоційного враження, а не заради осмислених сенсів. Люди «споживали» спів дяка чи проповідь священика, але запитати їх, що означає, наприклад, «дориносима чиньми», — і відповіді були б дуже цікаві. А деякі тексти, зокрема псалми, в церковнослов’янській мові настільки складні, що й філологові важко розібратися, не кажучи вже про звичайну людину.
Тому першою реформою був саме переклад богослужбових текстів українською мовою, що зробило їх зрозумілішими для вірних. Тепер, слава Богу, ми здійснили і календарну реформу. З Пасхалією ще треба попрацювати, але крім календаря є ще багато аспектів літургійного життя, які потребують осмислення та впорядкування.
Я не дуже люблю слова «реформа» чи навіть «оновлення», бо вони створюють враження чогось принципово нового. Насправді нам не потрібне «нове» богослужіння — нам потрібне упорядкування. Проблема в тому, що багато речей у сучасній практиці є деструктурованими: щось подубльоване, щось навпаки втратило цілісність, а щось втратило актуальність.
Наприклад, у нас на архиєрейських богослужіннях часто досі звучать молитви за оглашенних, хоча оглашенних ми фактично не маємо. Нормальна практика мала би бути така: там, де є оглашенні, ці молитви читають, а там, де немає, їх просто відкладають. Їх не потрібно «знищувати», але й повторювати механічно теж не варто.
Інший приклад — недільна Вечірня. Сучасний устав передбачає десять стихир на «Господи, взиваю», чотири чи навіть п’ять на «стиховні», кілька тропарів на «Нині відпускаєш» тощо. Це значно подовжує службу. Але мало хто усвідомлює, що ті десять стихир — це три окремі набори для різних випадків: воскресні (для звичайного часу), хрестовоскресні (для малих постів, як-от Петрівки чи Успенського), і святому (якщо це велике свято). І коли додаються всі три одночасно, богослужіння втрачає внутрішню логіку.
Подібних прикладів можна назвати дуже багато. Або ж випадки, де сама структура втратила зв’язність. Класичний приклад — Вечірня. Сьогодні устав приписує: на початку священник виходить перед зачинені двері іконостасу і, поки хор співає 103-й псалом, потихо читає вісім «світильних молитов». Згодом виникло символічне пояснення: мовляв, священник у цій поставі уособлює Адама, вигнаного з раю. Але якщо уважно прочитати ці молитви, стає зрозуміло: вони зовсім не про вигнання, а про радість, подяку за світло і прожитий день. Та й сам псалом 103 — це гімн творінню, а не оплакування гріха.
У таких випадках ми бачимо деструкцію: обрядові практики існують, але вони не дають людині можливості справді брати участь у богослужінні й переживати його сенс.
— ... Непочатий край роботи, про що варто говорити, пояснювати, а там і змінювати. Ще, напевно, багато таких тем можна піднімати. Але це вже наступного разу. А наразі дуже дякую за корисну розмову!
##DONATE_TEXT_BLOCK##