Нам треба ментально звільнитися від «руки Москви» – глава УГКЦ Святослав

Гість програми «Ваша Свобода»: глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав (Шевчук).

Інна Кузнецова: Ми зустрічаємося з вами у день, коли мільйони людей святкують Різдво, мільйони людей по всьому світку. Але для більшості українців це ще не свято, хоч і вихідний день. І багато людей (ми ставили запитання у мережі «Фейсбук», робили такий нічний чат запитань до предстоятеля) пишуть: то коли вже ми будемо святкувати Різдво разом?

До речі, напередодні Різдва, яке святкується за григоріанським календарем, соціологи опитували зокрема львів’ян. І, майже половина львів’ян готові перейти на святкування 25-го.

– Сьогодні велика частина вірних УГКЦ святкує Різдво у різних куточках земної кулі. Тому дозвольте мені цією нагодою скористатися, щоб привітати усіх наших синів і дочок нашої церкви з цим святом. Христос народився! Нехай Господь Бог, який народжений сьогодні у Віфлеємі, буде нашою надією, нашою силою будувати краще майбутнє.

Але, очевидно, питання святкування Різдва – це не питання дати. Це є питання переживання певної події, переживання Божої присутності між нами.

Мусимо шукати шляхів переходу на григоріанський календар. Хоча, коли будемо це робити, знову ж таки мусимо усвідомлювати, що ми мусимо перейти разом, щоб цей перехід, ця зміна календаря не зруйнувала внутрішньої єдності жодної з церков. Не йдеться про зміну дати Різдва, йдеться про зміну цілого календаря.

– Так. І багатьох хвилює: а коли ж буде Миколая, а коли ж буде Покрова?

– Я вам розкажу одну ситуацію пасторську, яка сталася кілька років тому у нашій громаді у Відні. Ми маємо старовинну парафію святої великомучениці Варвари, яка вже давно перейшла на григоріанський календар. Але ось появилася громада УПЦ, і там священник у фейсбуці поширив таку фразу, що справжнє свято Покрова не є 1 жовтня, а 14 жовтня. І от справжнє свято козацькості, українського війська не 1 жовтня, але 14 жовтня.

Ми бачимо, що зміна календаря потягне за собою зміну свят не тільки церковних, релігійних, але і громадянських, і державних у тому числі. Коли ми будемо святкувати Різдво 25 грудня, то це означає, що Богоявлення, тобто велике освячення вод, буде 6 січня, не 19-го. Миколая, про яке ви згадали, будемо святкувати 6 грудня відповідно.

– Є ще одна річ. Бо це свята, які, так би мовити, прив’язані до дат. А є свята, які до дат не мають стосунку. Як Великдень, наприклад.

– Є поняття так званого новоюліанського календаря, коли так звані нерухомі свята, наприклад, як Різдво, святкуються за новим стилем. Себто за григоріанським календарем. Але рухомі свята, які пов’язані з пасхальним циклом, і саме свято Пасхи залишаються за старим юліанським способом вираховування цього дня. Це є лише дисциплінарні питання, які встановлені перш за все церковною владою. І, оскільки вони не належать до суті християнської віри, яка є незмінною, коли йдеться про дати, про календарі, їх можна міняти. І це повинно служити для якоїсь цілі. Я думаю, що наші слухачі спонтанно цю ціль окреслили – бути разом.

– Але для цього, очевидно, потрібна якась роз’яснювальна робота. І, можливо, разом, вам і предстоятелю ПЦУ, Блаженнішому Епіфанію, вирішити, що це так буде. Чи були у вас розмови про це?

– Я думаю, що ми будемо разом дійсно про це говорити, над цим працювати. Але я думаю, що велика частина можливості цього не лежить у площині лише юрисдикції чи адміністративної влади предстоятелів.

Я думаю, що, багато раз ми це чули і з православної сторони, дуже багато це залежить від свідомості самих людей, щоб люди розуміли, що перехід на новий стиль не означає перехід на несправжні дати. Як ми чули про «справжнє» і «несправжнє» свято Покрова. Йдеться про певні зміни, які мали би послужити кращому святкуванню тих чи інших подій.

– Повертаючись до того, що робити разом, але вже не стосовно календаря, не стосовно Різдва. Ви і ПЦУ – як йде процес можливого об’єднання?

– Процесу об’єднання немає. Він не йде. Сьогодні, коли йдеться про ПЦУ, йдеться про її входження у сопричастя з іншими помісними православними церквами. І це є її пріоритетом.

Між нами є поки що обмін деклараціями про готовність опрацьовувати дорожню карту.

– Зараз у Києві є церква, яка називається УПЦ (МП). Не можна сказати, що вона аж надто схильна до сопричастя. І коли я говорила про те, що варто, можливо, об’єднатися з Блаженнішим Епіфанієм, не згадала владику Онуфрія. Поки що, на сьогодні, це дуже складно. Що стоїть на заваді в процесах об’єднання, є в протиріччі з УПЦ (МП)?

– Я думаю, що є дуже багато, можливо, таких інтерпретацій історії, зокрема історії церкви. Коли йдеться про УПЦ (МП), ми маємо дуже спорадичні контакти і діалогу як такого немає. Я ще ніколи не міг мати особистої зустрічі з його блаженством, митрополитом Онуфрієм, хоча ми багато раз про це просили і висловлювали своє бажання.

– А якщо говорити про отримання патріархату від Римо-католицької церкви, то це питання дуже давно дискутується і щось тупцюється на місці. Тобто влітку, коли ви були в Римі, були зустрічі у Ватикані з папою Франциском. Спочатку мова йшла про це, в анонсах, а потім... нічого. Чи можна говорити, що на заваді стоїть московська церква?

– Найперше хочу підкреслити, що ми не є частиною Римо-католицької церкви. І ми не шукаємо якогось визнання з боку Римо-католицької церкви. Ми є помісною церквою свого права. Коли йдеться про патріаршу гідність, мова йде не про титул, не про «шапку», йдеться про механізми організації церковного життя. І ось на тій останній зустрічі, яку ми мали зі Святішим отцем в липні цього року, ми якраз і говорили про механізми організації нашої церкви.

У чому полягає той патріарший рівень організації? Що життя нашої церкви виходить поза межі лише якоїсь локальної території. Ми є дійсність, яка живе у цілому світі. І тому ми потребуємо патріарших механізмів для того, щоб розбудовувати і зберігати внутрішню єдність тих структур, і щоб вони не фрагментувалися і не розпорошувалися.

І ось ми з боку римської апостольської столиці отримали повну підтримку і розуміння. Тобто Святіший отець і Римська курія абсолютно готові допомогти главі УГКЦ ефективно розвивати нашу церкву на всіх континентах світу. І одним із таких конкретних кроків цієї думки чи цього бажання було створення нашого нового екзархату в Італії, де осередком українського екзарха стало місто Рим, де властиво єпископом Риму є сам папа.

– Але, з іншого боку, ви так само у Римі зустрічалися із Вселенським патріархом Варфоломієм. Чи не йшлося з ним про ту «шапку»?

– Ми про «шапки» не говоримо. Даруйте.

– Я розумію.

– Я вважаю, що ця зустріч з його святістю, з патріархом Варфоломієм цього року в Римі була теж дуже важливою і історичною. З одного боку, він доніс мені особисто ті переживання, ті свої міркування і пояснив кроки, які він здійснив для виведення українського православ’я з канонічної ізоляції. А з іншого боку, ми разом домовилися про необхідність розвивати двосторонні контакти. Наша церква як найбільша східна католицька церква сьогодні є дуже важливою всередині католицького сопричастя для того, щоб до певної міри бути голосом наших православних братів у тому лоні.

– Багато людей у мережі «Фейсбук» і в твітері пишуть про те, що, мовляв, йому треба було би приїхати, оскільки тут війна і благословити на мир, з одного боку. З іншого боку, я чула про те, що папи не їздять в країни, де є війна. І ще інше. Знову ж таки, говорять про «руку Москви», що, мовляв, його переговори давнішні, ще 2016 року, з патріархом Кирилом, то ось якраз ця «рука Москви» не дає можливості ані йому приїхати сюди, ані патріархії для УГКЦ.

– Не потрібно у всьому бачити «руку Москви». Вона є. Але нам не потрібно бути залежними від неї і просто ментально від неї звільнитися. Ми цього року відбули Синод єпископів нашої церкви у Римі. І ми мали нагоду в лоні цілого єпископату мати зустріч зі Святішим отцем. І ми його офіційно вже вкотре запросили приїхати до України (папу Римського – ред.). Він мені пообіцяв, що він це дуже серйозно прийняв до уваги.

Коли на наше робоче сесійне засідання прийшов держсекретар Ватикану Паролін, ми напряму його запитали: що необхідно для того, щоб папа міг приїхати? Він сказав, що є кілька умов. Перше – це є запрошення католицьких церков. Друге – це є запрошення з боку української державної влади. Ми маємо нового президента. Я сподіваюся, що він запросить папу. Третє. Паролін говорив, що потрібно, щоб теж і інші християнські церкви не заперечували проти того візиту.

– Мабуть, що ця друга умова є важливою – запрошення президента України. Ви зустрічалися з президентом. Чи говорили про це?

– Я говорив про це. І навіть я заохочував Володимира Зеленського, наприклад, відбути візит до Ватикану. Наскільки я відчуваю так, з боку нашої нової влади є розуміння, наскільки зріла політика України по відношенню до стосунків з Вселенським архієреєм є важливою для нашої незалежної держави. Теж я відчуваю, що збоку Святішого отця є розуміння важливості такого візиту.

Я кілька таких чутливостей папи хочу назвати. Тих три чутливості папи: питання миру, питання бідних і питання екології. На мою думку, приведуть його рано чи пізно з візитом до України.

– Ми з вами у 2001 році пам’ятаємо приїзд папи Римського Івана-Павла ІІ. Тоді було беатифіковано Климентія Шептицького. А його брат Андрей Шептицький досі не беатифікований. Що стає на заваді цього? Я розумію, що він зробив дуже багато, але що заважає? Саме через те, що надто багато?

– Постать митрополита Шептицького – це є постать гіганта, який вийшов за межі, я сказав би, певних категорій свого часу. І є такою фігурою світового масштабу. І, очевидно, потрібно було вивчити і представити всю його інтелектуальну спадщину, яка є просто величезною. З іншого боку, я думаю, що в історії українського народу важко знайти таких постатей, які настільки були атаковані різними ідеологіями ХХ століття. Властиво такою особою був праведний митрополит Андрей, тому що його всі боялися.

Він був невигідною фігурою чи для польської сучасної історіографії, чи для комуністичної пропаганди. Тобто він ламав всякі рамки, в які його хтось хотів втиснути. І очевидно, що це напрацювання забрало багато часу. Але історичний процес вже закінчився. Тобто папа вже ствердив окремим декретом його (Андрея Шептицького – ред.) геройські чесноти. Тепер зокрема цього року відбувається дослідження вже зафіксованого чуда, чудесного оздоровлення за посередництвом праведного митрополита Андрея. Але є певний юридичний процес.

– Інше питання – проголошення праведником світу. Так само його брат проголошений в Ізраїлі, а Андрей Шептицький – ні. Це питання розглядалося в Яд Вашем ще, здається, у 1997 році. Але досі ні. Чи маєте ви переговори з державою Ізраїль, аби так було?

– Такий процес ведеться. Зокрема його ведуть самі наші друзі серед єврейської громади. Я дуже вдячний єврейській громаді України, яка його визнала праведником.

Більше того, наступного року ми сподіваємося на дуже цікаву подію. В італійському місті Мілано є такий Сад праведників, щось подібне, як Яд Вашем в Єрусалимі, де ізраїльська громада в Італії вшановує тих, яких вони вважають праведниками, на їхню честь висаджують деревця. Ми сподіваємося, що у березні місяці таке дерево буде посаджене в Мілані на честь праведного митрополита Андрея Шептицького.

– У мережі «Твіттер» людина під ніком «Амі», дякуючи вам за душпастирську діяльність, запитує: «Коли УГКЦ видасть 20 томів всієї спадщини Шептицького, що подарував музей? Там більше 4 тисяч ікон та 20 тисяч інших експонатів. Біля 300 тисяч доларів».

– Давайте разом це зробимо.

– Знайдемо 300 тисяч доларів.

– Так. Тут йдеться не тільки про гроші. Йдеться про фахову наукову працю. Знову ж таки це є дуже копітка робота. Робота, яка потребує координації, зусиль з багатьох сторін.

Сьогодні у нас у Львові при Католицькому університеті відкритий цілий центр спадщини митрополита Андрея Шептицького, який прагне координувати такі зусилля. Я думаю, що не тільки 20 томів, але і більша така добірка наукових, фахових видань появиться. Наприклад, нам сьогодні бракує повної науково-обґрунтованої біографії Андрея Шептицького.

– Жорстке запитання: «Чому ви підтримуєте Московський патріархат у питаннях дискримінації з орієнтації? Чи ви за те, аби людям відмовляли у прийому на роботу через те, що він – гей чи лесбійка?»

– Я не підтримую жодних патріархатів. Я хочу, щоб наше українське суспільство було свідоме християнського бачення, зокрема коли це про статевість і людську особу. Ми шануємо переконання всіх. Але я думаю, що є певні вічні істини, які ми все-таки мусимо мати у нашій свідомості. Тобто ми є проти будь-якої дискримінації, але ми є за сімейні цінності.

– Запитання: «Чому так мало греко-католицьких храмів і приміщень в Києві та на Київщині?»

– У нас сьогодні в Києві набагато більше зареєстровано і діє громад, ніж ми маємо храмів. Наші громади у Києві сьогодні орендують різні бібліотеки, офіси, інші пристосовані приміщення. Тому що прямо не можемо отримати земельні ділянки для будівництва наших храмів. А навіть там, де ми отримали ці ділянки, нам заважають будувати наші церкви. Наприклад, Біла Церква біля Києва. Це є яскравий приклад. Тому я буду дуже вдячний, якщо права наших віруючих, зокрема тут, на Київщині, будуть належним чином пошановані. І тоді, будьте певні, я думаю, що з часом постануть храми там, де вони сьогодні конче потрібні.

– Хотілося б поговорити про роботу капеланів в зоні ООС. Наскільки вони допомагають? І потім повертаються люди. Яку роботу душпастирську проводить церква з тими, хто повернувся?

– З самого початку цих болючих моментів війни на сході України наші священники були поруч наших військовослужбовців. Сьогодні ми маємо навіть два способи присутності священників у війську. Є штатні капелани, які сьогодні є присутні відповідно до певних механізмів Міноборони. І знову ж таки ми маємо велику частину капеланів-волонтерів, які, не зважаючи на небезпеки для їхнього здоров’я і життя, все ж таки є поруч українського війська.

Ікона, представлена під час Всеукраїнського з’їзду військових капеланів УПЦ Київського патріархату. Дніпро, 6 березня 2018 року

Безперечно, що капеланське служіння не обмежується лише присутністю капеланів у зоні бойових дій. Тому що наші військовослужбовці і навіть ті, які є звільнені у запас, потребують подальшого супроводу. Наш синод єпископів сьогодні опрацьовує окреме душпастирське звернення щодо зцілення ран війни. І ми думаємо, що ось те пастирське служіння якраз повинне і допомогти сьогодні і ветеранам бойових дій, і їхнім сім’ям, і навіть їхнім дружинам, всім тим, хто постраждав від війни, отримати можливість такого зцілення.

Ми також хочемо готувати капеланів, тому що капелан має бути фахово підготовлений. Але так само відчуваємо, що і вони потребують певної реабілітації, коли повертаються додому. Бо теж і вони на своїй душі і тілі носять рани війни.

– Багато отців, можливо, не так багато, як по всій Україні, але на Донеччині і Луганщині були храми УГКЦ, змушені були виїхати. Коли вони були там, то потерпали, їх переслідували. Як вони зараз, як облаштувалися? Як громади коло них? На Харківщину переїхали. Так?

– Ми лишилися на окупованих територіях. Ми не залишили наші храми і наших людей. У нас є 11 парафій на окупованій території. Очевидно, що рівень їхнього пасторського життя трошки є інший. Але, наприклад, у Донецьку наш катедральний собор не опорожнів. Хоча дуже багато людей виїхало з Донецька. Наші священники, перетинаючи лінію розмежування, їдуть туди, навіть наражаючись на різного роду небезпеки, але вони відчувають свій обов’язок бути разом зі своїми людьми.

Я дякую, що наші священники, які там душпастирюють, мають таку пастирську мужність бути разом з нашими людьми.

– Але частина все-таки виїхала. Наскільки я знаю.

– Деякі виїхали. Очевидно, ми мусили провести певні зміни, певну ротацію. Але більша частина все ж таки залишилася.

– Ви написали різдвяне послання. Воно про страх...

– Так. Бачите, бо сучасна людина живе в тривозі. Весь світ сьогодні боїться. Є велика непевність. Світ боїться. І той страх викликає необхідність озброюватися. Таке відчуття, що багато хто готовий воювати сьогодні у світі.

Але Різдво – це є час, коли ми відчуваємо, що радість усуває страх. Тому я, можливо, використаю цю нагоду, щоб привітати усіх слухачів із радісним, визволяючим святом Різдва Христового! Тому що Бог входить в людську історію. Божа любов і радість входять в простір людського життя і у ХХІ столітті, у простір нашої невпевненості і страху, сумнівів, які ми порівнюємо з простором такої ночі. Входить Боже різдвяне світло. І та ніч перетворюється на ніч Різдва, на Різдвяну ніч.

Тому я бажаю усім великої небесної радості Різдва Христового! Нехай Господь своєю любов’ю подолає усі наші страхи, нехай він буде нашою силою, нашою певністю, що добро завжди переможе так само, як і світло завжди перемагає темряву. Замість того, щоб нарікати на темряву, давайте хоча б засвітимо єдину свічечку, тоді довкола нас стане світліше, тепліше.

Вітаю усіх вас з цим святом! Нехай Господь благословить усіх нас. З Різдвом Христовим усіх вас і прийдешнім Новим роком!

Інна Кузнецова

"Радіо Свобода", 25 грудня 2019