Нарис історії жіночого монастиря в с.Липча на Закарпатті

Юрій ДАНИЛЕЦЬ. — "Хай вей", 14 листопада 2009 року

Ці общини були осередками духовної культури, вони сприяли поширенню освіти серед населення, в їх стінах велися літописи, переписувалися книги. З монастирів вийшло багато церковних діячів, науковців, письменників: Іоаникій Базилович, Антоній Коцак, Анатолій Кралицький, Василій Пронін.

Після прийняття унії на Закарпатті кількість православних монастирів починає скорочуватись. Так у 1788 р. за рішенням австрійського імператора Йосифа ІІ були закриті всі православні монастирі нашого краю, а саме в селах: Бороняво, Драгово, Кричево, Угля, Бедевля та інших.

Але православний дух населення остаточно не згас. Цьому сприяли окремі діячі, які несли слово Боже в народ. Зокрема, слід згадати відомого історика та полеміста Михайла Андреллу, який є автором багатьох богословських та історичних праць на захист православ’я. Рятуючись від переслідувань з боку влади М. Андрелла переселяється в село Іза, де продовжує свою просвітницьку діяльність.

Послідовником його ідей став інший священик – Іоанн Раковський. Цей просвітник проповідував серед жителів села Іза 26 років, маючи богословські книги П. Могили, митрополита Філарета, він залюбки давав читати їх селянам. Після смерті о. Іоанна Раковського його діяльність починає давати конкретні результати.

Щоб придушити відродження православної віри австро-угорська влада ініціювала судові процеси в Мараморош-Сиготі 1903-1904 рр. та 1913-1914 рр., які не дали очікуваних наслідків для їх організаторів. Рух посилювався і охоплював все більшу територію. На кінець першого десятиліття XX ст. в православ’я повернулося біля 30 тисяч чоловік у 28 селах, найбільші з них: Іза, Великі Лучки, Липча, Ясіня, Білки, Ільниця.

Багато з православних вірників початку XX ст. прагнули усамітнення та духовної самовдосконалості. Вони ризикуючи своїм життям переходили кордон і вступали у руські православні монастирі. Отримавши богословські знання та відповідну освіту, ці подвижники віри поверталися на батьківщину. Лише в с. Іза та оточуючих селах у 1915 році, осіб, які дотримувалися чернечих правил нараховувалось близько 100 чоловік.

Чоловічу чернечу громаду очолили о. Алексій (Кабалюк), о. Амфілохій (Кемінь) та о. Матфей (Вакаров). Жіночою громадою керувала Юлина Прокоп. Після важких років переслідування і з входженням території сучасного Закарпаття до складу Чехословаччини починається розквіт чернечого руху. Вже 1920 р. в с. Іза створюється чоловічий монастир Святого Миколая, а 1924 р. Ю. Прокоп, М. Рацюк, Г. Кемінь та інші засновують, фактично перший жіночий православний монастир на Підкарпатській Русі.

У пропонованій статті подається детальна характеристика становлення, розквіту та закриття в 1961 р. монастиря в Липчі. Читач познайомиться з передумовами відродження обителі на початку 1990-их рр. XX ст. У другій половині статті вміщено біографії видатних осіб монастиря.

Історією жіночого монастиря в Липчі вперше зацікавився у 30-рр. XX ст. російський білоемігрант-чернець Олексій Дехтерьов. У 1936 р. у видавництві “Підкарпатська Русь” побачила світ його книга під цікавою назвою “Сокровище неоцененное” [1]. У цій праці автор окреслив передумови зародження чернецтва у нашому краї, подав важливі фактичні дані про Липчанський монастир.

Наступний кого зацікавила історія монастиря в Липчі був студент Московської духовної академії, уродженець Закарпаття – Сергій Цьока. У 1960 р. він захистив курсову роботу на тему “Православие и иноческая жизнь в Закарпатье в 1 пол. XX ст.”[2]. Названа праця не набула широкого поширення, так як залишилася в рукописі.

Перший хто видав узагальнююче дослідження з історії монастирів Закарпаття – це В. Пагиря [3]. Літератор, поет, історик, людина широкого кругозору і знань, він підійшов до поставленого завдання з великою відповідальністю. В. Пагиря упорядкував не лише фактичний матеріал, але подав й ілюстрації, списки, додатки. Починаючи з 1994 р., коли його праця була опублікована, на Закарпатті ще немає аналогічного дослідження. У 2004 р. у видавництві “Ґражда” побачила світ книга автора цих рядків під назвою “Православні монастирі Хустського району” [4] у якій подається характеристика монастиря в Липчі за період 1924-2004 рр.

У вивченні історії Липчанського монастиря автору багато допомогли: настоятелька ігуменя Ольга (Вовканець), духівник ігумен Феодосій (Томищ), священик з Липецької Поляни о. Іоанн Білинець, працівники єпархіального управління Мукачівсько-Ужгородської та Хустсько-Виноградівської єпархії. Особливо хочеться подякувати за сприяння в опрацюванні архівних матеріалів тодішньому єпископу Мукачівсько-Ужгородському Агапіту (Бевцик), який тепер знаходиться на Северодонецькій кафедрі.

Заснування та діяльність монастиря в 1920-30-х рр.

Жіночий монастир в селі Липча заснований у 1924 році і через деякий час став найбільшим за чисельністю. У 1924 році Параскева (Юліана Прокоп), а з нею Марія Рацюк, Ганна Кемінь, Ганна Ізай звернулися до єпископа Досифея з проханням заснувати жіночий монастир в Липчі, на малій ділянці землі, яка була подарована Марією Вакаровою [1].

ігуменя Параскева

Після прохання сестер єпископ Досифей звернувся до ігумені жіночого Кувеждинського монастиря в Сербії Меланії з пропозицією прийняти сестер Карпатської Русі під свою опіку [2]. Декілька сестер на чолі з Параскевою виїхали в Сербію.

Основну турботу по заснуванню монастиря після дозволу єпископа взяла на себе паніматка Параскева, яка за твердий захист православної віри ще до прийняття чернецтва не раз зазнавала чимало тортур з боку угорських жандармів. Але незважаючи на переслідування та ув’язнення, дівчина була непохитною і 1923 року її було пострижено о. Амфілохієм (Кемінь) в монахині [3].

У будівництві монастиря в Липчі багато допомагали староста села Олександр Липчей, його рідні та інші селяни. Архімандрит Алексій (Кабалюк) та ігумен Діонісій пожертвували на будівництво монастиря 20 тисяч чеських крон. о. Алексій і надалі сприяв веденню монастирських справ, ставлячи собі за мету зміцнити і збільшити цю громаду [4]. Також єпископ Досифей подарував на будівництво монастиря від єпархії Нішської 500 тисяч динар [5]. 5 червня 1925 р. відбулося освячення місця під монастир о. Амфілохієм, якого владика Досифей призначив благочинним майбутньої обителі6. Після освячення місця настоятелька Параскева з 20 молодими дівчатами взялися за будівництво [7].

Було збудовано церкву з невеликими 6 келіями для сестер, навесні 1926 року закінчили другий корпус, кухню, трапезну і майстерню [8].

архімандрит Амфілохій

У квітні 1926 р. єпископ Досифей звернувся з листом до ігумена Амфілохія, у якому велику увагу приділив діяльності новоствореного монастиря. Він дав завдання організувати вибори настоятельки серед сестер і підкреслив, що вибори повинні пройти таємно і після обрання настоятелька має виголосити присягу сербському єпископу, після чого він надасть їй сан ігумені [9].

15 травня 1926 р. владика Досифей провів перші збори монахинь, на яких було затверджено настоятелькою Параскеву. Їх помічницями – Февронію (М. Рацюк), економкою – Мокрину (Г. Кемінь). У зборах брали участь архімандрит Алексій, ігумени о. Амфілохій і о. Матфей, ієромонахи о. Пантелеймон, о. Єфрем і о. Дмитрій [10].

Починаючи з 1925 по 1927 рр. обов’язки духівника виконував о. Пантелеймон (Кундря), що також був парафіяльним священиком у с. Липча [11].

15 липня 1927 р. з єпископського управління в монастир надійшов лист, у якому йшлося про те, чи є серед сестер швачки і чи мають вони швейні машинки. Єпископ запропонував шити одяг для священиків [12]. Ігуменя повідомила в єпархію, що вони у змозі виконувати це завдання, так як мають все необхідне [13].

У 1928 році єпископ Серафим затвердив духівником о. Діонисія (Пирко) [14]. Весною цього року ігуменя Параскева разом з сестрами приступили до розробки монастирського статуту. 17 липня ігумен Амфілохій звернувся до єпископа Серафима з проханням допомогти сестрам розробити статут [15].

Згідно звіту 1928 року монастир мав 5 житлових будинків, домову церкву і 2 господарські будівлі. Серед земельної власності 37 кадастрових угрів і 69 угрів незареєстрованих [16]. Цього ж року монастир відвідав єпископ Призренський Серафим [17].

1 серпня 1928 р. відбулися збори сестер. Головним питанням зборів було обговорення і прийняття статуту чернечої громади. Вирішили затвердити статут і відправити його на затвердження єпископа і державних органів республіки [18].

Майже протягом всього 1929 р. проводилися переговори між монастирем і єпархією з одного боку та виробником килимів Рудольфом Заградою з Ужгорода [19]. Після обговорення всіх умов були укладені певні документи, що регулювали взаємовідносини обох сторін. В угоді укладеній у травні 1929 р. у м. Хуст між монастирем у с. Липча і Р. Заградою, йшлося: “Пан Р. Заграда зобов’язується безкоштовно навчити черниць і робітників монастиря виробляти шерстяні килими. Для цієї мети Заграда повинен безкоштовно встановити верстати та інші механічні засоби. Інструктор після навчання черниць залишається при монастирі як керуючий виробництвом. Адміністрація монастиря повинна протягом 5 років у своїх майстернях і своїми силами виробляти килими тільки для Р. Загради, який оплачує від 50 крон за метр і більше. Оплата праці повинна відбуватися до 15 числа кожного місяця. Також уклали угоду про оренду, за якою Р.Заграда найняв 5 кімнат і комору за 2000 крон на рік. Облаштувати приміщення до роботи повинна була адміністрація монастиря за додаткову оплату” [20].

з листування з Р.Заградою

Крім ткацької майстерні, у 1929 р. монастир мав золототкацьку вишивальну і швейну майстерню, в якій виготовляють церковні хоругви, одяг для священиків [21].

14 серпня 1930 р. у монастирі пройшли збори сестер, на яких були присутні всі члени правління. Розглядалися господарські та монастирські справи. Вирішили просити єпископа дозволити постриг сестер [22].

Земський уряд в Ужгороді своїм рішенням від 3 квітня 1930 р. надав монастирю допомогу у розмірі 3000 крон [23]. У 1930 році монахинь і послушниць у монастирі було понад 80 чоловік [24]. Єпископ Досифей 28 грудня звів настоятельку Параскеву в сан ігумені.

1 серпня 1931 р. монастирське правління звернулося до єпархії в Мукачево за дозволом збудувати новий будинок на 16 келій. Загальна вартість споруди складала 35000 крон [25]. Єпархіальне управління дало свою згоду.

У зв’язку з відкриттям жіночого монастиря у Домбоках єпископ Йосиф звернувся до ігумені Параскеви з проханням дозволити сестрам, які бажають, перейти в Домбоки. В свою чергу настоятелька оголосила про це прохання сестрам. Перейти в Домбоки вирішили монахині Софія і Анисія та 3 послушниці [26].

Секретар Єпархіального Управління С. Ряснянський у вересні 1931 р. запропонував сестрам Липчанського монастиря взяти участь у конкурсі народної творчості, що проходив у Празі. Сестри подали в організаційний комітет у Мукачеві вишиті та виткані килими з різноманітним народним орнаментом [27].

У 1932 р. о. Амфілохій вирішив збудувати в монастирі літню каплицю на честь пророка Іллі. У зверненні до єпископа Дамаскина архімандрит вказував, що будівництво обійдеться у 2500 крон і він готовий пожертвувати свої гроші [28]. Єпископ дав свій дозвіл, і будівництво розпочалося.

13 січня 1932 р. відбулися збори монахинь, на яких були присутні 13 членів правління і о. Амфілохій. Збори розглянули ведення прибутково-видаткових книг, за якими виявилося що прибутки з 1925 р. склали 414000, а видатки 438000 крон. Черниці вирішили в 1932 р. не будувати ніяких споруд. Вирішили продати земельну ділянку в с. Кошелево [29]. Це питання потрібно було узгодити з єпископом. На що він відповів: “Якщо ця земля не приносить монастирю користі, то можна продати, але бажано, щоб її придбав якийсь наш православний приход” [30].

У липні 1932 р. постало питання створення жіночого монастиря в Канаді і єпископ канадський Арсеній звернувся за допомогою до єпископа Дамаскина, який запропонував цю місію ігумені Параскеві і її сестрам. Але настоятелька Параскева, вивчивши економічне становище обителі, змушена була відмовитися [31,32].

У вересні 1932 р. в монастирі проводилися п’ятимісячні курси, на яких проходили навчання 22 сестри. Вивчалася математика, руська граматика, сільськогосподарські предмети. Навчання проводили інженери І. Мірошников та Г. Носков [33]. У 1932 р. сестри прийняли в дар землю від Пелагеї Борщ, жительки с. Кошелеві [34]. Цього ж року, у вересні, ігуменя Параскева отримує дозвіл єпископа на будівництво водяного млина, який би обслуговував навколишні села [35].

З 3 по 9 червня 1936 р. “Товариство Чехословацького Червоного Хреста” провело в монастирі курси першої медичної допомоги. В програмі курсів розглядалися: значення самаритянської організації, анатомія і фізіологія, перша допомога, транспортування хворих і поранених, догляд за хворими, гігієна, соціальна опіка, догляд за дітьми. Загалом 34 години [36]. Підсумкові іспити з курсів були проведені 2 грудня 1936 року, на них був присутній єпископ Дамаскин.

У цьому ж році російський емігрант із Франції Г. Валеневий пожертвував для монастиря 11907 крон.

На Малу Богородицю 1936 року владика Досифей приїхав на святкування в Липчанський монастир. Під’їхавши до монастиря, він побачив, що весь пагорб навколо монастиря усіяний людьми з хоругвами. Посередині підйому на гору владику зустріли архімандрити о. Алексій, о. Матфей, о. Амфілохій. Афонський старець о. Кассіан – духівник монастиря – привітав владику словом. Літургія відбувалася в розкритій часовні. Співав хор монахинь під керівництвом о. Владимира Потапова. На свято прибуло багато інтелігенції з Хуста, Севлюша (Виноградова), Берегова. З проповідями виступали єпископ Досифей, о. Алексій, о. Матфей, протоієрей О. В. Країло й о. О. В. Розман [37].


У 1936 році зведено новий житловий корпус з цегли на 14 келій, кожна на 2-3 сестри. Монахині мали свій млин, який обслуговував навколишні села, ставок, піч для випалювання цегли, швейну, килимарську, ткацьку майстерні, молотарню, віяльню, садок, город [38]. Сестрами було побудовано дорогу до монастиря, осушено мочарі, відведено русло річки.
Після від’їзду о. Кассіана в Почаївську Лавру єпископ Дамаскин призначив тимчасовим духівником протоієрея Сергія Ноарова.

ієросхимонах Кассіан

Чарівна природа навколо монастиря вабила туристів та мандрівників. Монашки для них виділяли келії для відпочинку, годували. Один із таких туристів В. Грабовий описав келію, в якій відпочивав. У келії було 2 ліжка, стіл, дерев’яний диван, на вікнах – домоткані вишиті завіси, вовняна ковдра, гасова лампа, паперові квіти на столі, на стінах – багато ікон. Подібні келії були і для монахинь, тільки в них проживало по 4-5 сестер [39].

Монастир проводив широку місіонерську діяльність. Зокрема, у 1929 році з Парижа на Закарпаття приїхав професор-художник Р. Лукін. Він був католиком за віросповіданням і вирішив приєднатися до православ’я в Липчанському монастирі. Його прилучив до церкви архімандрит Алексій з допомогою ігумена Діонисія та ієромонаха Пантелеймона [40].


Монастир діяв за статутом єпископа Йосифа, затвердженого 1931 року [41,42]. Він мав свої скити в селі Приборжавське Іршавського району, селі Горбки Виноградівського району та селі Іза Хустського району [43].

Велику увагу ігуменя Параскева приділяла хоровому співу в монастирі. Ще в 1932 р. в єпархіальне управління ігуменя повідомляла: “В монастирі проходить навчання хоровому співу, для якого ми найняли о. Володимира Потапова з оплатою 400 крон на місяць” [44]. Заняття о. Володимир проводив раз на тиждень. Але це не влаштовувало сестер. І тому у серпні 1937 р. о. В. Потапов звернувся до єпископа Дамаскина з проханням посприяти призначенню його постійним вчителем співів у Липчу [45]. Це прохання підтримала й ігуменя Параскева. Вона просила єпископа домовитися з Шкільним Відділом в Ужгороді про створення спеціальних курсів при монастирі з оплатою Відділу позашкільної освіти на користь о. В. Потапова. Настоятелька вказувала: “44 сестри будуть займатися по 4 години кожний день з осені до весни і вивчати не тільки співи, а й граматику. Наш монастир постійно відвідують туристи з багатьох іноземних держав, особливо з Англії та Америки, які велику увагу приділяють хоровому співу” [46].

12 червня 1938 р. з 9 до 10.25 год. ранку з Липчанського монастиря по радіо транслювалася літургія, а ввечері провели широкий репортаж про життя монастиря [47].

4 липня 1942 р. відбулися чергові збори сестер, на яких обрали нове монастирське правління [48].

За звітом 1943 р. земельна власність монастиря складала 43 гольди, крім земельної ділянки Ю. Бенци, що була конфіскована угорцями. На хуторі, за Сирком, монахині збудували дерев’яний хлів [49].

У роки Другої світової війни архімандрит Пантелеймон (Кундря) і архімандрит Арсеній (Зейкан) допомагали Сеневич Ю. Ф., жителю села Липча, який підтримував партизанів С. Чижмаря і В. Чижмаря із Нижнього Селища [50] та Ференці Ю. І. з Королева [51].

У 1944 році у монастирі проживало 112 чоловік [52] У своєму розпорядженні монахині мали біля 36 га землі [53].

Під час війни угорський уряд всіляко обмежував економічну діяльність монастиря, конфісковуючи землі. Угорці бачили в особі монахинь сильний опір мадяризації в краї. Тому 5 грудня 1944 року настоятелька Параскева звернулася до ради народного комітету с. Липча. Вона просила, щоб сільські урядовці встановили день розібрання справи між монастирем і Липчей Петром, який за допомогою угорської влади відібрав ділянку землі, що була власністю монастиря [54].


25 січня 1945 року у цій справі при нотарському уряді Народного Комітету с. Липча був складений протокол, у якому йшлося, що настоятелька Параскева навела певні факти про спірну земельну ділянку. Вона повідомила, що 8 травня 1939 року на основі купно-продажного договору, який склав публічний нотар Йосиф Кравс з Хуста, монастир купив землю, котра знаходиться у “Драковани”, від Ю. Бенци, мешканця Липчі за 500 пенгів.

Після укладання угоди публічний нотар вислав документи Липчанському нотарському уряду на затвердження. Головний нотар с. Липча Микола Байцура до цієї угоди поставився негативно, вказавши, що монастир не має права землю купувати. Угорські урядовці, навпаки, за порадою сільського нотаря, передали землю Липчей Петрові, котрий того часу був бухгалтером при нотарському уряді села Липча [55]. З настоятелькою Параскевою для засвідчення купівлі-продажу прийшов Юрій Бенца, що підтвердив продаж своєї землі монахиням. На основі цього було запропоновано Липчей Петрові землю повернути, але той категорично відмовився. Справа і протокол з цього питання були відіслані 31 січня 1945 року в Прокуратуру суду міста Хуст для подальшого вирішення [56].


25 вересня 1945 р. єпископська резиденція в Мукачеві надіслала подяку сестрам монастиря за допомогу у відкритті Православного Богословського інституту, на який сестри пожертвували 6000 пенгів [57].


У 1945 році для ремонту приміщень монашки потребували 30 м. куб. дощок, і це було засвідчено народним комітетом с. Липча для успішного транспортування будівельного матеріалу [58].


У 1946 році на монастирському кладовищі були поховані ігумен Феофан Сабов та його брат о. Петро Сабов, яких було вбито 14 червня 1946 року о 23 годині 5 радянськими солдатами в селі Тошнад (Затишне) Берегівського району [59].


У 1947 р. Мукачівський монастир на Чернечій горі був повернутий православним, і єпископ Нестор призначає сюди настоятелькою ігуменю Параскеву. Матушка Параскева з частиною сестер переселилася в Мукачево, а на посаду настоятельки сестри обрали монахиню Софронію. В миру Анна Василівна Ребрей, народилася 16 грудня 1898 року в селі Горінчево. У 1914 закінчила 8 класів народної школи. У 1923 році пострижена в чернецтво о. Амфілохієм в Ізькому монастирі [60]. У 1926 році вступила в Липчанський монастир [61].

ігуменя Софронія (Ребрей)

У 1942-1955 роках духівником монастиря був о. Арсеній. В миру Степан Іванович Зейкан, народився 17 березня 1804 року в селі Липча [62]. У 1902 році він вступив у школу і закінчив 7 класів і 2 класи господарських курсів. Потім 4 класи реальної гімназії і богословські курси в Ізі. В 1916 році був призваний на австро-угорську службу, того ж року перейшов австро-російський фронт і потрапив у полон. 1917 року вступив в ряди Червоної Армії. Воював на Царицинському фронті, де був 2 рази поранений [63]. За спогадами архімандрита Стратоніка (Легач) о. Арсеній воював у дивізії червоного комдива В. І. Чапаєва [64]. У 1920 році повернувся на батьківщину і в 1923 році вступив у Свято-Миколаївський монастир. Наказом єпископа Іларіона від 25 травня 1955 року архімандрит Арсеній був звільнений з посади духівника Липчанського монастиря і призначений настоятелем Ізького чоловічого монастиря [65].

архімандрит Арсеній (Зейкан)

17 липня 1949 р. архієпископ Макарій звернувся до уповноваженого у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР у Закарпатській області Шерстка А. з листом, у якому зазначив: “За чехословацького періоду безпосередньо монастирю належало багато земель. Але за угорської влади в 1940 р. цю власність хотіли конфіскувати, і тоді окремі сестри переписали ці ділянки на себе, хоч ними і надалі користувався монастир. З приходом радянських військ і створенням колгоспів згадувані землі були конфісковані. Прошу посприяти, щоб земельну площу надали у іншому місці” [66].


У 1956 році настоятелькою обирають Мокрину [67]. В миру Анна Пилипівна Кемінь, народилася 1897 р. в Ізі в родині Кемінь Пилипа. Закінчила 8 класів народної школи. Пострижена в чернецтво 1923 р. о. Амфілохієм [68]. Вступила 1925 р. в Липчанський монастир. Була завідуючою домашнім господарством, потім благочинною монастиря.


Монахині займались землеробством і скотарством. У 1950 році вони мали 3 корови, 2 свині, 4 телят, 2 воли і 2 коні. Прибутки у 1950 році від скотарства складали 11 850 крб. [69]. Крім того, у 1949-1950 рр. здано державі 3 400 л молока, 330 кг м’яса, 1860 кг сіна, 1682 кг зернових, 1170 кг картоплі [70]. Середньорічний врожай зернових складав: кукурудзи – 70 ц, капусти – 7 ц, жита – 13 ц, картоплі – 210 ц [71].


Монастир мав власний ставок, з якого давав рибу на розмноження в колгоспи сіл Кошелево, Березово, Липецька Поляна, Боронява. Колгоспи отримували також бджоли [72].


Крім прибутків зі скотарства, монахині отримували доход з треб, свят, ремесел, продажі церковних свічок. Разом вони складали: 1949 р. – 17.879 крб.; 1950 р. – 12.750 крб.; 1951 р. – 16.375 крб.; 1952 р. – 19.146 крб.; 1953 р. – 20.170 крб.; 1954 р. – 24.610 крб.; 1958 р. – 20.030 крб. [73-76].

У 1956 році збудовано дзвіницю із цегли і вальків розміром 5 на 4 м2, на це було витрачено 12 тисяч крб. [77]. Також спорудили пекарню розміром 5 на 9 м2., будинки 22 на 24 м2, та 18,9 на 16 м2. [78].


Вікова діаграма у 1950 році виглядали так: з 19 до 40 років – 43 чол.; з 41 до 55 років – 17 чол., за 55 років – 1 чол. [79].


Колишня настоятелька Софронія (Ребрей) у 1957 р. виїхала в Єрусалим.
Згідно постанови виконкому Хустської районної ради від 12 грудня 1958 року №303 земельна власність Липчанського монастиря була обмежена, з 42,21 га залишено 3,5 га [80]. Вилучені землі передавались колгоспу ім. Борканюка села Липча. Зокрема, 39,11 га, з яких 7,78 га ріллі, 19,89 га сіножаті, 2,95 га випасів, 1,87 га садів, 0,11 га виноградників, 6,51 інших земель [81]. Житлова площа монастиря у 1958 р. складала 454 м2. [82].

Боячись, що всю монастирську землю конфіскують, 23 березня 1959 року настоятелька Мокрина звернулася із заявою до Хустського райвиконкому з проханням обов’язково залишити монахиням 3,5 га, які були життєво необхідними [83].


У 1959 році у зв’язку із закриттям монастирів та скитів в Драгові, Копашневі, Домбоках, Приборжавському, Бедевлі монахині з цих общин були переведені в Липчу, їх загальна кількість складала більше 100 чоловік [84]. Тут проживали сестри з Хустського району: Ізи, Кошельова, Копашнева, Монастирця, Липчі, Горінчева, Липецької Поляни, Березова, Велятина, Крайникова, Н. Бистрого, Драгова, Боронячи [85]. З Тячівського району: із Дубового, Нересниці, Широкого Лугу, Тернова, Кривого, Новобарова, Дулова, Бедевлі [86]. З Іршавського району: із Заріччя, Приборжавського, Кушниці, Лисичева, Лукова [87]. Із села Колочави Міжгірського району88, села Керецьок Свалявського району [89] та села Домбок Мукачівського району [90]. У монастирі проживали 1 архімандрит, 62 мантійні та 32 рясофорні монахині, 5 послушниць, обов’язки духівника виконував о. Гермоген (Скунзяк) [91].

ієромонах Гермоген

Але 24 червня 1961 р. було прийнято рішення Закарпатського облвиконкому про закриття монастиря в Липчі. Хустському райвиконкому доручалося вирішити питання про працевлаштування монахинь та влаштування у будинки престарілих непрацездатних осіб. Земля, будинки та інші приміщення були передані обласному відділу народної освіти, для використання їх під школу-інтернат [92]. 10 липня 1961 року для проведення передачі монастирського майна в Липчу прибула комісія у складі представника райфінвідділу старшого інспектора держфондів Шимона І.В., старшого інспектора держстраху Олексій В. І., представника Липчанської сільської ради голови Курта І.А., представника райвно Фенинця Ю.І., який приймав будівлі колишнього Липчанського монастиря.


Передавалися наступні споруди:
– житловий будинок двоповерховий, всього 30 кімнат, 325 м3, стіни з цегли, дах залізний, оцінка 22538 крб.;
– житловий будинок двоповерховий, 14 кімнат, 960 м3, стіни з цегли, дах шиферний, оцінка 11479 крб.;
– житловий будинок двоповерховий, 7 кімнат і 3 підвали, 960 м3, з цегли, дах шиферний, оцінка 4827 крб.;
– житловий будинок, 11 кімнат, 480 м3, з дерева, дах етерний, оцінка 3441 крб.;
– житловий будинок, 6 кімнат, 360 м3, з дерева, дах етерний, оцінка 2747 крб.;
– церква із цегли, 896 м3, залізна покрівля, оцінка 10084 крб.;
– каплиця із дерева, дах черепичний, оцінка 828 крб.;
– каплиця із дерева, дах черепичний, оцінка 452 крб.;
– сарай із дерева, дах черепичний, оцінка 620 крб.;
– сарай із дерева, дах черепичний, оцінка 3360 крб.;
– сарай із дерева, дах під дранкою, 16х4 м, оцінка 319 крб.;
– сарай із дерева, дах під дранкою, 15х4 м, оцінка 345 крб.;
– сарай із дерева, дах під дранкою, 12х4 м, оцінка 304 крб.;
– курятник із дерева, дах черепичний, 204 м3, оцінка 244 крб.;
– сапожна майстерня із дерева, дах черепичний 200 м3, 218 крб. [93]


Ігуменя Ольга згадує: “10 липня 1961 р., в понеділок, нас оточила міліція і 25 сестер перевезли в Мукачівську обитель, а інших розвезли по домівках. У 1964 р. зруйнували церкву, що існувала всього 10 років, розібрали 3 корпуси, каплицю, 2 млини, молотарку, віяльну, ткацьку та швейну майстерні. Конфіскували дзвони, електричну турбіну” [94]. Після знищення монастиря безслідно зник іконостас, виготовлений І. Павлишинцем [95]. Для інтернату було збудовано 2 великі санаторні корпуси. Цілою залишилася лише каплиця Всіх Руських Святих.

каплиця Всіх Руських святих

Література:

37. Поїздка в Мараморош //Православный Карпаторусский вестник. – Ужгород. – 1936. – № 3, 4. – С. 7.
38. Спогади настоятельки жіночого Святого-Різдва-Богородичного монастиря. – С. 2.
39. Пагиря В. Вказ. праця. – С. 69.
40. Присоединение католика к православию //Православная Карпатская Русь. – 1929. – 1 березня. – С. 3.
41. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 44. – Арк. 3.
42. Устав монастырской жизни русского православного общежительного женского монастыря при с. Липши, Хустского округа, Карпатской Руси, Чехословацкой республики в честь Рождества Пресвятой Богородицы. – Владимирова-на-Словенску, 1931. – С. 1-20.
43. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 17. – Арк. 25.
44. Повідомлення іг. Параскеви до єпископа Дамаскина за № 128 від 28. 09. 1932 р. /Архів Мук. Ужг. Єп.
45. Лист о. В. Потапова, настоятеля церкви у Тячеві, до єпископа Дамаскина від 30. 08. 1937 р. /Архів Мук. Ужг. Єп.
46. Прохання іг. Параскеви до єпископа Дамаскина від 31. 08. 1937 р. / Архів Мук. Ужг. Єп.
47. Прохання іг. Параскеви до єпископа Дамаскина від 10. 06. 1938 р. / Архів Мук. Ужг. Єп.
48. Протокол зборів сестер Липчанського монастиря за від 4. 07.1942 р. /Архів Мук. Ужг. Єп.
49. Звіт про господарську діяльність монастиря за № 1 від 1943 р. / Архів Мук. Ужг. Єп.
50. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 17. – Арк. 84.
51. Там само. – Арк. 85.
52. Там само. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 53. – Арк. 17.
53. Там само. – Ф. Р – 1490. – Оп. 1. Спр. 7. – Арк. 5.
54. Там само. – Ф. Р – 1434. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 1.
55. Там само. – Арк. 3.
56. Там само. – Арк. 9.
57. Подяка Єпархіального Управління сестрам Липчанського монастиря від 25. 09. 1945 р. /Архів Мук. Ужг. Єп.
58. ДАЗО. – Ф. Р – 1434. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 8.
59. Довганич О., Хланта О. У жорнах сталінських репресій: З історії ліквідації греко-католицької церкви та її возз’єднання з РПЦ, переслідування інших релігійних громад у 40-50 рр. ХХ ст. /Передмова Бедя В. – Ужгород: Карпати-Гражда, 1999. – С. 46.
60. ДАЗО. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4д. – Спр. 44. – Арк. 13.
61. Там само. – Арк. 138.
62. Там само.-- Спр. 24. – Арк. 11.
63. Там само. – Спр. 44. – Арк. 130.
64. Жирош І. “...І малиновий дзвін понад горою..” //Орбіта-Логос. – 1998. – 20 серпня. – С. 11.
65. ДАЗО. – Ф.Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 24. – Арк. 33.
66. Звернення архієпископа Макарія до А. Шерстюка від 17. 07. 1949 р. /Архів Мук. Ужг. Єп.
67. ДАЗО. – Ф.Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 44. – Арк. 60.
68. Там само. – Арк. 13.
69. Там само. – Спр. 24. – Арк. 3.
70. Там само. – Арк. 4.
71. Там само. – Арк. 5.
72. Там само. – Арк. 9.
73. Там само. – Арк. 3.
74. Там само. – Арк. 20.
75. Там само. – Арк. 21.
76. Там само. – Арк. 88.
77. Там само. – Арк. 61.
78. Там само. – Арк. 62.
79. Там само. – Арк. 7.
80. Там само. – Ф. Р – 135. – Оп. 1. – Спр. 295. – Арк. 189.
81. Там само. – Арк. 200.
82. Там само. – Ф. Р – 1490 . – Оп. 4 д. Спр. 27. – Арк . 1.
83. Там само. – Спр. 44. – Арк. 96.
84. Спогади настоятельки жіночого Свято-Різдва-Богородичного монастиря… – С. 2.
85. ДАЗО. – Ф. Р 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 44. – Арк. 113.
86. Там само. – Арк. 114.
87. Там само. – Арк. 115.
88. Там само. – Арк. 116.
89. Там само. – Арк. 117.
90. Там само. – Арк. 46.
91. Там само. – Спр. 34. – Арк . 43.
92. Там само. – Ф. Р 544. – Оп. 3. – Спр. 22. – Арк.1.
93. Там само. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 44. – Арк. 126.
94. Спогади настоятельки жіночого Свято-Різдва-Богородичного монастиря... – С. 2.
95. Сирохман М. Церкви України. – С. 791.