Розмова з громадським діячем, підприємцем, фінансистом Петром Маковським з Львівщини про його досвід суспільної та економічної діяльності, про значення віри і середовища у формуванні світогляду, про важливість самоорганізації людей і на чому має бути побудована наша перемога.
З паном Петром ми були знайомі віддавна, але насамперед віртуально. Слідкуючи за його сторінкою у соцмережі, захоплювався як люди на місцях об'єднуються, гуртом роблять великі речі, допомагають один одному, розвивають громадянські ініціативи. А найважливіше — у всьому відчувалося стратегічне мислення, професійний підхід, акцент на розбудовані громадянського суспільства відповідальних людей і віра в дії, в усьому: сім'ї, професії, громадянській активності. Віра без пафосу та пустих слів.
Коли вже познайомилися наживо, то пан Петро постійно запрошував на різні заходи, які в них відбуваються: чи то фестивалі, чи волонтерські заходи, чи то збори фонду "Рідня", чи навчання з першої домедичної допомоги або з інноваційного бізнесу. Його ж самого важко застати, бо постійно у русі, постійно щось організовує, з кимсь зустрічається, когось консультує.
І коли нарешті трапилася нагода зустрітися і поговорити, то нашу розмову часто перебивали різноманітні колеги пана Петра, які мали до нього термінові справи. Не чекаючи на наступного відвідувача, пан Петро сам почав говорити про те, що для нього дуже важливе.
— Я виріс в селі Великі Дідушичі, що на Стрийщині. Людину формує середовище, а я виріс у середовищі, наповненому вірою, любов`ю до свого краю. Моя родина твердо стояла на католицькій вірі, греко-католиками були до кінця життя мої тети і мали щастя побачити відроджену Церкву. Те, що я отримав виховання в ціннісному християнському середовищі, традиціях, ― це власне заклало у мені основу. До нас приходили підпільні священник. Але політика моєї мами і тата була така, що потрібно і до легальної церкви йти, бо її можуть закрити, якщо там не буде людей. А у школі мені навіть пророкували, що я маю бути священником.
За словами пана Петра, усвідомлення значення виховання в родині приходить згодом, але воно формує, скеровує.
— Формує людину середовище. У 70-ті роки СССР вважався непохитним, що його не підірвати. Пригадую, як моя тітка розповідала, що вона знала, що за ними слідкують. Раз їхала в електричці з жіночками і співали тихо релігійні пісні. А до них підійшов міліціонер і каже: жіночко, ви собі не уявляєте з ким маєте справу, така машина і ви хочете її побороти цими пісеньками? І він так зверхньо до неї говорив, та думав що щастя вже у його кишені і вони всесильні. А скоро виявилося, що ця система мов той Колос на глиняних ногах розвалилося. У тому числі і завдяки таким людям як мої тети, Анна та Рузі, їхній непохитній і безмежній вірі у те, що за тьмою має прийти світло, що Господь переможе зло московської імперії, яка обрала собі личину комунізму на певний час.
І в цьому середовищі я виростав, яке було наповнене вірою в Бога і любов'ю до свого краю. Хтось можна назвати це націоналізмом, а це було просто виховання у патріотичній українській родині. Багато людей, особливо в селах, виростали у цій традиції віри і любові, з постійною надією на те, що Україна буде вільна. Такі розмови й у нас у хаті ніколи не припинялися. Слухали «Голос Америки», «Радіо Свобода». До мами приходили люди старші, які були на сході України, спілкувалися там зі своїми родичами, а ті щільно закривали вікна і розказували про голод. Страх був великий, але не могли мовчати, розказували. Про таке можна було почути лише у своєму родинному колі і то так тихенько, що бува діти не почули і не рознесли по селі.
В той же час, він пригадує, що мав характер непокірний, юнацький максималізм, завалював старших питаннями, зокрема, як це можна побороти. І до того почав доходити вже на власному досвіді, у 80-х роках.
— 1986-го року я служив в армії в Овручі. За 70 км ― Чорнобиль, я був 4 місяці недалеко від станції, забезпечував зв'язок. Уже після катастрофи на АЕС радянська система почала давати тріщини. І я після повернення у 1987 р. з армії почав думати, як реалізувати себе, шукаючи щось таке суспільне. Побачив оголошення у місцевій стрийській газеті: набирають акторів до щойно заснованого драматичного гуртка в міському будинку культури в Стрию. Я працював тоді в Молдові, але приїжджав раз на два тижні на репетиції. Так почав займатися театром, грав Назара Стодолю. Це було продовження середовища, як удома, але більш інтелектуального. Бо що таке аматорський театр, хто туди приходить, особливо коли це 87-88 роки? Люди, які хочуть щось робити і робити разом з іншими. А якщо це український театр, то, звичайно створюється коло людей близьких за цінностями, які у процесі спілкування підсилюють один одного.
Це був 1988 рік, довкола завирувало громадське життя. Тоді у Львові в червні створили Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, а наприкінці 1988 р. його засновують і у Стрию, збори відбуваються у тому самому приміщенні, де займався театр. Як згадує пан Петро, звісно, що він не міг до цього процесу не приєднатися.
— 7 липні 1989 року в моєму рідному селі Великі Дідушичі, створив товариство української мови, яке ми назвали «Молоде відродження». Через два тижні ми зробили велике народне свято «Гиля-гиля». А ідея прийшла у дизель-поїзді, яким я мандрував до Івано-Франківська на працю (працював тоді у м.Богородчани). У самвидавній газеті "Поступ" я прочитав маленьку смішинку про козаків, які грали у футбол «Гиля-гиля». Тому вирішили таке і собі зробити. Можете собі уявити, що на нього в наше село примандрувало понад 12 тисяч людей! Але був сильний дощ, грози, мусіли його перервати, а через два тижні повторили, за той час спорудили сцену, провели електирику. А 8 жовтня 1989-го ми провели таке свято на стадіоні «Авангард» у Стрию, при повних трибунах, також більше 12000 глядачів. Це те, з чого почалося моє активне громадське життя.
1990-го року Петро Маковський став депутатом Львівської обласної ради від Стрийщини, а наступного року ― головою Товариства української мови Стрийщини. На той час Товариство української мови імені Тараса Шевченка із центром у Києві практично охопило територію цілої України. Із 1992 року пан Петро став членом Великої ради Товариства у м. Києві.
— Нічого дивного й унікального ми не робили. Були єдині цінності, єдина ціль ― українська мова має бути державною, а це і стало найбільшою політикою. Ми 30 років працювали над тим, щоби з’явився закон, який відповідає на наші потреби.
Коли відновили незалежність України, ми повернули Народний дім. У січні 1992 року я став його директором. Моя позиція було дивна, як на той час. Ми довго боролися за Народний дім, ця тема була на всіх вічах, для того, щоб єднати народ навколо відновлення справедливості, повернути народові те, що він сам побудував. Я був за те, щоб Народний дім повернути товариству «Просвіта», назву якого на той час вже взяло собі Товариство української мови, і не передавати його владі, яка вже ніби була наша, українська. Я мислив так: влада не має мати монополії на розвиток громади, а громадянське суспільство (хоч тоді ми ще навіть не оперували такими термінами), повинне бути самовідоповідальне, саморозвиватися, творити власне середовища служіння у спільноті, таким як була властиво «Просвіта» історично, таким яким воно стало вже у новітній час. З цього середовища мають виростати правильні громадські та політичні діячі, які перевірені своїм громадськими служінням у таких спільнотах. Бо тільки люди служіння і можуть реально представляти громаду, працювати у органах влади.
Якщо ти не твориш ціннісне середовище, то не виховаються нові лідери. Пласт, УКУ, братство УПА, Союз Українок – і є такими ціннісними середовищами. Що ми зараз і робимо у нашому фонді громад «Рідня»? Ми підтримуємо активності місцевих громад із такою метою, що вони інституювалися у найкращому випадку і працювали самостійно. І це мають бути самостійні організації чи навіть сталі ініціативні групи – локальні групи активностей, які можуть співдіяти на основі цінностей. Коли ставиш ціль і об’єднуєш довкола себе людей, то маєш можливість їх мобілізувати й виховувати у праці, служіння. І таким чином суспільство рухатиметься далі.
Так, бувають різні ситуації, хтось відходить, але в цілому ми творимо спільні справи, вчимося, помиляємося, враховуємо помилки на майбутнє і рухаємося далі. Я є людина-практик, я працював у культурі з дипломом інженера, я не відповідав типовим стандартам працівника культури. Але наш Народний дім став дійсно народним і працював як центр громадського життя, духу якого не можна позбутися навіть, якщо він вже зараз вмонтований у культуру міста.
Як тільки я сформував команду в Народному домі, то потрапив на школу молодих політиків. Я був депутатом обласної ради і для таких як я Міністерство молоді та спорту організувало таку школу. Ми два тижні жили під Києвом і слухали лекції. Зі школи найбільше запам’яталася лекція одного американського сенатора, конспект якої я маю до нині. Він говорив про чотири обов’язкові умови, щоб бути ефективним політиком. Перша: треба отримати максимально можливу освіту й набути досвіду, мати практику. Друга: треба бути професіоналом у якійсь справі. Третя: треба створити сім’ю, бо це забезпечує стабільність людини, її ефективність. Четверта: до 40 років забезпечити належний матеріальний стан, забезпечувати родину. Тільки тоді ти можеш бути ефективним політиком. Якщо чогось з цього немає, то ти не будеш ефективним політиком, який дійсно може послужити своїй громаді якнайкраще.
У 1990 році я одружився і наша шлюбну подорож з друзями була на схід, де ми несли ці цінності свободи, незалежності України. Разом з іншими людьми говорили про необхідність нам вирватися із пазурів нашого східного брата. Це було ключовим.
Тут серйозно допомагала віра. На той момент Греко-Католицька Церква, яка виходила з підпілля, була носієм цих цінностей: свободи людини, свободи релігії. Ми шукали людей, від яких можна більше набратися розуміння цінностей. Пригадую, ми організували одну з перших зустрічей у 1993 році в Народному домі з паном Мирославом Мариновичем, який тоді жив недалеко, у Дрогобичі. Перед тим я купив і прочитав збірник його текстів і дуже захотів його запросити, щоби багато різного запитати. І ця зустріч вийшла дуже пам'ятна, ми говорили насамперед про цінності, про філософію.
Ну й політика внесла своє. Тоді Львівська обласна рада була П’ємонтом демократії, ми торували шлях до незалежності й повного звільнення України.
Таким чином, і родинне середовище, і громадська активність, і політична діяльність — це все було побудоване на цінностях і вірі та найголовніше – щоденній практиці. Адже віра без діл мертва — відомий біблійний вислів.
— Я багато речей не теоретизував, а робив. Я людина-практик. 14 червня 1992-го року ми створили кредитну спілку «Вигода». Це був наслідок того, що я почув від сенатора. Він ніби вималював рамки, в яких я почав жити. Я думав також про стабільність існування Народного дому, над його економічними структурами, бо ж він не мав фінансування. Ми мали в ньому книгарню, а потім поступово справа дійшла до створення кредитної спілки. Вона, до речі, існувала в минулому, була заснована «Просвітою» ще у 1894 році – «Задаткова каса», до створення якої мали відношення наші лідери громадського життя – Євген Олесницький, о.Остап Нижанківський та о.Олекса Бобикевич. У Народному домі також колись існували килимарня, ресторан Бізанца, німця, родичі якого до тепер живуть у Німеччині. І коли я це все почав вивчати, то так і виникла кредитна спілка, як продовження того, що колись вже працювало і де лідерство власне тримала «Просвіта». А я сам став правником та фінансистом — і це стала моя друга професія, перша була інженер.
Кредитна спілка ― це суспільна кооперативна організація. Вона та її прибутки належать усім. Капітал, який ми напрацювали, використовується на потреби людей, які створили її, і на суспільні потреби. Ми, 13 просвітян, створили інституцію, яка служить українцям далі, включно й моїм дітям і внуку, який вже є також членом кредитної спілки, має ощадний дитячий рахунок. До речі, станом на сьогодні це єдина така фінансова установа в Україні, яка стало працює з часів проголошення незалежності.
2011-го року кредитній спілці вже було майже 20 років. На той час ми видавали достатньо багато грошей на різні допомоги громадським організаціям, людям щорічно. Коли маєш справу, яка розвивається, то до тебе звертаються. Але ти не завжди маєш час розбиратися у тому, кому надавати допомогу, які прохання підтримувати. Тому ми й вирішили благодійність виокремити як окремий професійний напрямок роботи. 2010-го року я побував в Чикаго на запрошення кредитної спілки «Самопоміч». Ця спілка, функціонуючи вже 50 років, створила «Ukrainian Community Foundation», тобто «Фонд української громади». Вони вирішили частину коштів, які заробили українці, перевести в цей фонд, адже він ще довго буде підтримувати українські інституції. Справа у тому, щоби конкурувати на ринку, вони відкрилися і до інших людей, не лише українців за походженням. Тому вони припустили, що з часом керівництво може у спілці змінитися, але фонд і далі фінансуватиме українські культурні установи, церкви, музей, молодіжні організації. Тобто спілка створила такий endowment для української спільноти. Після цього я повернувся в Україну з ідеєю, як зробити такий фонд у нас. І як Господь все складає докупи: до мене телефонує товариш Андрій Оленчик і каже, що організовується школа фондів громад, яка саме і навчає як створювати такі фонди. Тоді я отримав повну картинку, як ідею втілити в життя.
2011-го року ми створили фонд «Рідня» у партнерстві із Стрийською єпархією УГКЦ. Владика Тарас Сеньків ― людина сучасна, дуже широкого бачення та критичного мислення, яка також шукала можливості співпраці в суспільстві; назву фонду саме він і придумав. З мого досвіду, церковні структури не дуже хочуть працювати з громадськими структурами, а особливо ― з фінансовими. Це, з одного боку, консервативність і вона оправдана. Але такий страх не дає розвиватися. Коли ти боїшся, хочеш усе контролювати, то нічого не навчишся, нічого не матимеш, не побудуєш відкриту структуру, якій довіряють. Тільки практика дозволяє сказати: вийде чи не вийде, відшліфує схему роботи. І так, усе може розвалитися. Тільки треба зробити так, щоб розвал, навіть якщо він буде, був якомога менш болісним. Приклад Митрополита Андрея Шептицього заохочує нас до співпраці і Церкву навіть зобов'язує не залишатися осторонь і брати на себе відповідальність, працювати ширше, сіючи добрі зерна у громадах та практикуючи взаємодопомогу, самозарадність.
Ми з владикою вирішили, що фонд буде 50 на 50 діяти зі Стрийською єпархією. Кошти, які дає кредитна спілка, не можна використовувати на проєкти й адміністративні витрати. Ми створюємо неподільний капітал. Зараз він складає біля п’яти мільйонів гривень. У фонд постійно йде 1% від кредитів. Капітал ми інвестуємо в державні цінні папери, частково кладемо на депозити. Маємо дохід, який дозволяє утримувати 3,5 людини, які постійно працюють. Це те, чим ми є унікальними в Україні серед фондів, бо маємо власні ресурси на адміністрування і сталу працю.
Обов’язок щодо забезпечення коштів на проєкти взяла на себе Церква. Попросили священників розміщували скриньки в храмах, в які люди можуть робити свої пожертви. Спочатку розмістили 312 таких скриньок. Ці пожертви дали нам ресурс для того, щоби почали їх роздавати на проєкти. Це не великі кошти, але вони є. Була комунікація з людьми, було звернення владики для чого ми це робимо. Але була і звітність. Були часи, коли ми видруковували по 50 тисяч звітів і давали їх кожній парафії. Так люди бачили, що ми зібрали й на які проєкти пішли їхні гроші. За ті 10 років ми профінансували майже 200 проєктів. Ми зібрали понад 2 млн. грн. Але найважливіше, що ми відпрацювати модель роботи.
Кошти проєктам виділяли на конкурсних засадах. Конкурсна комісія складалася з 25 людей в усьому світі, які не жили в Україні. Це все дуже поважні і зайняті люди, але вони зголошувалися до співпраці. Кожен проєкт оцінювало 5 осіб. Вони ставили бали, а ми не втручалися й затверджували проєкти за їх балами. Ніколи не переглядали рішення незалежної експертної групи ― усе базувалося на довірі.
І що цікаво, перший проєкт, який переміг на конкурсі і ми профінансували, був поданий організацією, близькою до протестантів, — благодійна кухня для тих, хто хоче порвати з наркотиками. Другим був проєкт православної громади у Миколаєві. Тобто кошти збирали насамперед греко-католики, а перші їх отримали протестанти і православні. Екуменічно!? Тобто, якщо проєкт був хорошим, то отримати кошти міг будь хто. І це власне будувало довіру до фонду. А коли хтось зі священників невдоволений бурмотів, то владика відразу їм відповів: робіть хороші проєкти і отримаєте на них кошти. І таким чином він спонукав і нас підтримувати, і до нас звертатися. Зараз ми вже про це навіть не згадуємо.
А з початком повномасштабної війни ми згорнули інші програми і в нас запрацювала окрема «Програма підтримки активностей місцевих громад задля перемоги над московськими нацистами». За дев’ять місяців ми зібрали по церквах і від доброчинців понад три мільйони гривень і профінансували понад 200 проєктів різних активностей місцевих громад. Ось приклад, одна громада на Сколівщині отримала кошти на виготовлення окопних свічок, інші із Стрийщини на енергетичні батончики та виготовлення тушонок тощо. Цю інформацію можна отримати на сторінці фонду "Рідня". Тобто за цей рік ми переорієнтувалися на підтримку воїнів, інтеграцію внутрішньо переміщених осіб, особливо культурну, громадську. Ми дуже хочемо, щоби вони самоорганізувалися в громадські структури і щоб самі собі допомагали.
Зараз ми працюємо над тим, щоб фонд «Рідня» розвинувся у чисельну членську організацію. Наші історичні громадські утворення «Просвіта», «Сільський господар», «Союз Українок» були реальними членськими організаціями: усі були пораховані, платили внески й мали зобов’язання підписати ту чи іншу газету, журнал. Люди розуміли, що немає іншого шляху, ніж самим фінансувати цю структуру, адже тоді не було урядових установ, які б її підтримували. Власне такий рівень самоорганізації, самовідповідальності і забезпечував наші успіхи у збереженні своєї ідентичності в умовах чужих держав, дозволив перейти до будівництва економічних структур – кооперативи, спілки, наприклад, славний кооператив «Маслосоюз». Громадська організація передбачає участь людини, зокрема матеріальну, підтримку проєктів, цінностей. Таким чином ти підтримуєш і середовище, яке це формує, зберігає і розвиває, твориш у собі відчуття причетності до великої справи. В Україні зараз є багато громадських організацій, але це переважно кілька людей, а далі вже залежить від таланту написати проєкти, залучити фінансування і працювати час до часу. Так, це можуть бути корисні організації, але вони не творять нової якості змін у суспільстві. За кількістю зареєстрованих благодійних фондів на душу населення ми вже далеко попереду Європи – більше 16 000 зареєстрованих, але ми на цьому етапі тільки і застигаємо, а практичних справ із іншими людьми не творимо або робимо їх дуже мало і без залучення людей. Я дуже узагальнюю, треба виключити ситуацію, пов’язану із війною, зараз ми всі шукаємо можливості допомоги, співдіяти із іншими задля перемоги.
У моєму розумінні демократична організація ― це та, де відбуваються засідання органів управління, періодично, наприклад, щоквартально, люди сходяться і приймають рішення разом. В Україні майже немає таких організацій. Громадянське суспільство буде існувати тоді, коли спільнота, яка об'єднана цінностям, гуртується, будує свою систему управління, влаштовую свої події, творить традиції, долучається до прийняття рішень, має власну дисципліну. Тоді вона буде могти змінювати суспільство загалом і готувати людей для служіння на різних відповідальних посадах у органах влади.
Поки що в нашому суспільстві суцільна ентропія. Так, зараз ми мобілізовані й працюємо як злагоджена система на те, щоб ліквідувати «пухлину» ― російське вторгнення та його наслідки. Коли настає спокій, то та ентропія починає губити організм. Я дуже хочу перемоги, але також знаю, що ентропічне суспільство, коли воно є атомізованим — а воно не є структурованим зараз — ще матиме багато проблем через свою невизначеність та аморфність. Нас чекатимуть розчарування, бо не тих обрали, ось це би мало само собою зробитися, а воно не робиться і т.п.
Якщо говорити не тільки про військову перемогу над росіянами, а про стратегії нашої перемоги у розбудові нашої країни, то це насамперед розвинутий рівень самоорганізації людей, активних демократичних клітин, які працюють, комунікують між собою, контролюють владу, впливають на неї, співпрацюють, щоб покращити якість життя людей у своїх громадах. По-друге, це демократія та вільне підприємництво: максимум підприємців, максимум конкуренції ― мінімум монополій. Наші політики при владі любили підтримувати монополії, а ті взаємно підтримували їх собі на користь. І це для суспільства дуже шкідливо, ми маємо ліквідувати всі монополії, без яких можемо обійтися. У нас люди дуже творчі, а тому рівень конкуренції має бути дуже високий, що дасть нам багато інновацій у різних сферах послуг та виробництва товарів. Коли дивишся на витрати наших місцевих громад, то найбільші витрати на освіту, медицину, культуру. А чи бачимо ми цілісно описані політики щодо розвитку приватних освітніх закладів, чи політики конкурсного фінансування закладів культури (проектне фінансування, а не за фактом посад) і т.п. А власне така політика дозволить економити, розвивати конкуренцію і покращувати якість послуг.
І третє, коли розвинене громадянське суспільство, то має бути мінімум важелів у руках влади, а більше — у громади. Тоді суспільний організм буде міцним зі середини і буде перемагати – він стає антикрихким, адже зруйнувати його просто стає неможливим.
Настав час суспільних реформ. Маємо суттєво зменшити витрати на апарат й максимально передати їх на самоорганізовані структури на місцях, ефективність яких точно буде вища, ніж будь-якої комунального підприємства. У цьому контексті дуже серйозна зміна вже відбулася через реформу місцевого самоврядування. Цей шлях треба поглиблювати через системний розвиток громадських організацій та формувань Ллокальних груп активностей. Максимум повноважень самоорганізованим структурам. Скажімо, хто може краще подбати про будинок, як не об'єднання його мешканців, хто може краще і дешевше, головне, подбати про будинок культури (Народний дім) як не сама громада із контролем над бюджетом, кадровим призначенням працівників і т.п. Чи хто має опікуватися бездомними — найкраще це делегувати громадським організаціям і підтримати їх у цьому, ніж створювати в органах влади великі підрозділи для цього. Зараз такі справи можна вже робити.
Маю ще один особистий приклад для наочності. Я купую молочне в одного сімейного фермера. У нього є троє дітей і вони виглядають як дуже щасливі люди, вони займаються своєю успішною справою. Зараз вони мають 21 корову, а починали з одної. На селі маємо підтримувати такі сімейні ферми на рівні місцевої громади. Але як? Наприклад, фінансуємо дорадчу аграрну службу, яка навчає молодих і допомагає їм при заснуванні ферм. Коли знаходяться такі люди, які хочуть цим займатися, вони у результаті подбають і про свою родину, і про потреби суспільства, і всім від того буде добре. Таким чином через ініціативних і відповідальних людей ми можемо досягнути результатів у різних суспільних сферах. Коли держава на місцях підтримає ті суспільнокорисні ініціативи, які йдуть від активних громадян.
Наша перемога буде тоді, коли ми зможемо серйозно вкластися в самоорганізацію, навчити людей, щоби розширити їх горизонти, їх бачення, що вони відповідальні не тільки зараз за перемогу у війні, а й за своє життя після неї. Маємо далі стало діяти, як діють, скажімо, зараз волонтерські осередки відповідальних людей.
І зараз для нас є завдання навчити ті структури, які ми створили або підтримували, щоби вони працювали стало у громадянському суспільстві, щоби не розбіглися після війни, а далі брали лідерство у своїй громаді для вирішення соціальних, економічний і культурних питань.
Коли з’являються сміливі люди? Коли вони організовані та співдіють для добра громади і в них буде голос - соціально-відповідальна громадянська журналістика і т.д. Коли журналіст не буде залежати від влади, а буде об'єктивно і про все інформувати, буде рупором прозорого громадянського суспільства. Зараз можливості зростають через застосування нових технологій в інформаційній сфері. Цього треба вчити молодь, людей які надаються до цієї праці, дуже важливої у наших спільнотах. Четверта влада, як називають незалежні засоби інформації, незалежних журналістів — вкрай важлива у вільному суспільстві.
Нас чекають колосальні реформи, але все залежить від людей. Ми не можемо далі говорити і діяти так: депутати, ми вас обрали, ось ви і керуйте. Ні, так далі бути не може, а якщо буде, то далі буде процвітати невігластво, корупція на всіх рівнях, «мудрагелики» далі будуть управляти, а «нарід» буде спостерігати і нарікати. Нам потрібні відповідальні люди, самоорганізація суспільства і велика система навчання, просвіти і практики. Я сподіваюся, що після цієї війни ми не залишимо все владі, бо вона має контролювати мінімум: зовнішню політику, оборону, освіту, медицину. Все інше ― в руки громади.
* * *
Зараз я можу розповісти історію нашої Стрийської громади, як нам все вдалося. Не теорію чи тенденції глобального розвитку, а конкретно наш досвід, як жива громадська клітинка змінює суспільство, новітнє життя якої триває більше 30 років. І яку роль у цьому відіграє віра і середовище, яке нас формує. І я думаю, що чисте християнство без традицій, які нам передали, воно би ніколи не зайшло. Ми його споживаємо у переданні і так воно засвоюється з певними порядками у спільноті. Першу молитву я вивчив від бабці, перші біблійні історії я читав з бабцею. І це настільки стає частиною твого життя, що ти не можеш його відділити. А дальше, у віці, ти вже це все свідомо сприймаєш, приходить усвідомленне християнство. Нині я щоп'ятниці дотримуюся строгого посту за прикладом моєї бабці Анни, яка практикувала його все життя. Ще раз про те, що родинне середовище зі своїми цінностями стимулює до громадської відповідальної поведінки, до служіння і це стає невід'ємною частиною мого життя, моєю потребою. Дуже прагну щоб це стало потребую для моєї родини, для моїх дітей та онуків, для тисяч українців, які пройшли шлях самоусвідомлення та взяли відповідальність за своє життя, життя своєї громади, нашої України на себе.
##DONATE_TEXT_BLOCK##