Настанови народові про непохитність і терпіння
Приготував Максим Тимо
Три юнаки були вкинуті у піч, однак, незважаючи на це, не забули про благочестя, їх не злякало полум’я, але, охоплені вогнем, вони підносили священні молитви більш щиро, ніж ті, котрі сидять вдома і не знають жодного лиха. Тому вогонь став для них стіною, полум’я — одягом, а піч — джерелом. Вона, прийнявши їх зв’язаними, повернула вільними; прийняла тіла смертні і, наче безсмертних, не торкнулася їх; не впізнала природу, але вшанувала благочестя. Мучитель зв’язав ноги, а ноги зв’язали силу вогню. О, чудо! В’язнів звільнило полум’я, а потім саме було зв’язане в’язнями. Благочестя юнаків змінило природу речей, а краще сказати — не природу змінило, але, що особливо дивно, — не змінюючи природи, зупинило її дію. Воно не загасило вогню, а змусило його в горінні не виявляти своєї сили, і, що також чудесно і дивно, — це сталося не тільки з тілами святих, але й з їхнім одягом та взуттям. Як в Апостолів — одяг Павла проганяв хвороби і демонів, тінь Петра змушувала тікати смерть, так і тут — взуття цих юнаків загасило вогонь.
Навіть не знаю, як це виразити, бо чудо перевершує всякі слова. Вогонь і вгасав, і не вгасав. Бо, коли торкався тіл святих юнаків, тоді вгасав, а коли потрібно було розірвати окови, не вгасав. І — окови розірвав, але п’ят не торкнувся. Бачиш, який збіг: вогонь і сили своєї не втратив, і не наважився йти далі оков. Скував мучитель, а звільнило полум’я, щоб ти побачив і лютість варвара, і покірність стихії. Для чого ж мучитель скував їх, маючи намір кинути у вогонь? — Щоби чудо було величнішим, щоб знамення було більш дивним, щоб видиме ти не сприйняв за обман зору. Якби цей вогонь не був вогнем, то не спалив би окови і, ще більше, не попалив би воїнів, які були не в печі. Але тепер він показав силу на тих, котрі були назовні, а на тих, котрі були всередині печі, виявив свою покірність. А ти скрізь примічай, як диявол руйнує власну силу тим, чим озброюється проти Божих рабів, і не зі своєї волі, а тому, що премудрий Бог, Який усе добре влаштовує, повертає його зброю і хитрощі на його ж голову, що тут і сталося. Диявол, через навіювання якого тоді діяв мучитель, не попустив, щоби святих ані обезглавили мечем, ані віддали їх звірам, ані стратили якимось іншим чином, а підказав кинути їх у вогонь, щоб коли знищаться їхні тіла і їхній попіл змішається з попелом дров, навіть останки святих юнаків не збереглися. Але Бог саме це повернув на осоромлення безчестя, і ось яким чином.
Вогонь у персів визнається богом, і варвари, які живуть у тій країні, ще й тепер йому поклоняються. І тому Бог, бажаючи знищити безчестя в самій його основі, попустив такий вид страти, щоб дарувати Своїм рабам перемогу перед очима всіх шанувальників вогню і наглядно переконати їх, що боги язичників бояться не тільки Бога, але і рабів Божих.
Ще поглянь, як вороги сплітають переможний вінець і як самі вороги стають свідками торжества! «І послав, — говорить Писання, — цар Навуходоносор зібрати сатрапів, намісників, воєвод, верховних суддів, казнохранителів, законодавців, наглядачів суду і всіх обласних правителів, щоб прийшли на урочисте відкриття ідола» (Дан. 3, 2). І зібралися всі. Ворог створює видовище, сам збирає глядачів, сам призначає змагання. І створює видовище не з випадкових, не з простих людей, а всі були із найпочесніших, із начальницьких, щоб їхнє свідчення було для народу більш переконливим.
Усі були скликані задля одного, а побачили інше — прийшли поклонитися ідолові, а пішли зі зневагою до нього, будучи враженими Божою силою, що відкрилася в чудесній події з юнаками. І поглянь, де було влаштоване видовище. Не в місті і не в якому-небудь селищі, а влаштовується це публічне видовище на рівних і відкритих полях. Ідола було встановлено на полі Деірі, поза містом, і глашатай, проходячи, скрізь волав: «Оголошується вам, народи, племена і люди: у той час, як почуєте голос труби, сопілки, цитри, цівниці, гусел, симфонії і всяких музичних інструментів, упадіть і поклоніться золотому ідолу, якого поставив цар Навуходоносор (поклонитися ідолові означало впасти). А хто не впаде і не поклониться, негайно буде кинутий у піч, розжарену вогнем» (Дан. 3, 4–6). Бачиш, яка важка боротьба, яка нездоланна сіть, яка глибока прірва і безодня з того та іншого боку!
Але не бійся: чим більше підступів використовує ворог, тим відчує більшу мужність юнаків. Для того було приготовлено таку кількість музичних інструментів, для того розжарена піч, щоб душами глядачів опанувало або задоволення, або страх. Хто із присутніх твердий і непохитний? «Нехай пом’якшить його, — говорив мучитель, — чарівна мелодія злагодженої музики». Хтось піднявся вище цієї сіті? Нехай же його налякає і вразить вид полум’я. Так діяли і страх, і задоволення: задоволення вкрадалося в душу через слух, а страх — через зір. Однак ані те, ані інше не здолало мужності юнаків, а, будучи вкиненими у вогонь, вони здолали полум’я і посміялися як над усяким задоволенням, так і над страхом.
Усе це приготував для них диявол, бо не сумнівався в підданих царя. Навпаки, він був твердо переконаний, що ніхто з них не стане проти царського повеління. Але коли всі упали і були переможені, тоді на середину виводяться ці юнаки, щоб якраз через це перемога була більш блискучою, — вони перемагають і торжествують серед такої безлічі народу. Було б не так дивно, якби вони виявили мужність, з’явившись першими, поки ще ніхто не впав. Але якраз те і є дуже величним і дивним, що безліч тих, що впали і поклонилися, їх не злякали і не ослабили. І не говорили вони між собою щось таке, що вже чимало звикли часто говорити:
«Якби ми перші і тільки ми зважилися поклонитися ідолу, то наш учинок був би гідний обвинувачення. А коли ми робимо це разом зі стількома тисячами, то хто зможе нам не простити, хто не буде вважати нас гідними прощення?»
Ні, побачивши падіння безлічі своїх мучителів, вони нічого такого і не сказали, і не подумали. Але поглянь на злість обвинувачів, як вони і хитро, і жорстоко обвинувачували юнаків: «Є мужі юдейські, — говорять вони, — яких ти поставив над ділами країни Вавилонської» (Дан. 3, 12). Не просто нагадали про їхнє походження, але згадали про почесті, щоб запалити у царя гнів. Вони ніби говорили: рабів, полонених, позбавлених батьківщини, ти поставив нашими начальниками, а вони і цією честю нехтують, і ображають того, хто удостоїв їх такої честі. Тому говорять: «Є мужі юдейські, яких ти поставив над ділами країни Вавилонської…, ці мужі не підкоряються повелінню твоєму, царю, богам твоїм не служать» (Дан. 3, 12). Обвинувачення — це найбільша похвала; докори — це схвалення і безсумнівне свідчення, оскільки його подають самі вороги!
А що цар? Він звелів вивести їх на середину, щоб всіляко залякати. Однак їх ніщо не похитнуло: ані гнів царя, ані те, що вони одні стояли окремо серед такої безлічі, ані вид вогню, ані звуки труб, ані те, що всі дивилися на них блискаючими, як вогонь, очима. Але, посміявшись над усім цим, вони, ніби збираючись кинутися в потоки прохолодного джерела, ввійшли у піч, промовляючи ці блаженні слова: «Ми богам твоїм служити не будемо і золотому ідолу, якого ти поставив, не поклоняємося» (Дан. 3, 18).
Не без мети розповів я цю історію, але для того, щоб ви переконалися, що ані гнів царя, ані підступність воїнів, ані заздрість ворогів, ані неволя, ані пустеля, ані вогонь, ані піч, ані тисячі нещасть — ніщо не може перемогти чи злякати праведника. Якщо там, де цар був нечестивий, юнаки не злякалися гніву мучителя, то тим більше ми, у яких правитель людинолюбний і лагідний, повинні не сумувати, а дякувати Богові за цю скорботу, довідавшись зі сказаного, що скорботи роблять тих, котрі вміють мужньо їх переносити, більш славними і перед Богом, і перед людьми. Якби юнаки не були рабами, то ми не довідалися б і про їхню волю; якби вони не стали невільниками, то ми не пізнали б шляхетності їхніх душ; якби вони не втратили земної батьківщини, то ми не довідалися б, що вони чеснотами гідні батьківщини небесної; якби на них не розгнівався земний цар, ми не пізнали б благовоління до них Царя Небесного.
Тому і ти, якщо Він благоволить до тебе, не впадай у відчай, хоч би тебе кинули у піч. А якщо Він гнівається, не будь самовпевненим, хоч би ти був у раю. Адам був у раю, але коли прогнівив Бога, то й рай нічого не допоміг йому. Юнаки були в печі, але коли виявили побожність, то й піч не заподіювала їм лиха. Адам був у раю і — впав, бо зробився безтурботним. Іов сидів на гноїщі — і переміг, бо був пильний. Наскільки рай кращий за гноїще?.. Однак перевага місця проживання не допомогла мешканцеві, коли він сам себе зрадив, як і нечистота місця не зашкодила тому, хто зі всіх боків був захищений чеснотою.
Зміцнюймо ж і ми свою душу і тоді будемо щасливішими за всіх, хоч би нас спіткала втрата багатства чи навіть смерть, тільки б ніхто не викрав у нас побожності. Це заповів і Христос, коли говорив: «Будьте мудрі, як змії» (Мф. 10, 16). Як змій готовий утратити все тіло, тільки б урятувати голову, так і ти не сумуй, хоч би тобі довелося втратити багатство, хоч тіло, хоч це життя, хоч би все, тільки б зберегти побожність. Бо коли відійдеш з нею, то Бог поверне тобі все у більшому блиску — і тіло воскресить у більшій славі, і замість багатства подасть такі блага, які не може виразити жодне слово. Хіба Іов не сидів нагим на гноїщі, проводячи життя тяжче за тисячі смертей? Але, оскільки він не покинув благочестя, тому знову отримав усе попереднє з надлишком — здоров’я і красу тіла, стільки ж дітей, майно і, що найважливіше, сяючий вінець терпіння. Як буває з деревами, що, хоч би хто і зірвав плоди з листям, хоч би відрізав усі гілки, але якщо залишиться корінь, дерево знову виростає у повній цілості і ще більшій красі, так буває і з нами: якщо залишиться корінь побожності, то, хоч би було втрачене багатство, хоч би розладналося тіло — все знову повертається до нас з більшою славою.
Тому, відкинувши всякий душевний неспокій і зайве піклування, звернімо увагу на себе і прикрасімо і тіло, і душу красою чеснот, «представмо члени» нашого тіла «як знаряддя праведності», а не «як знаряддя неправди» (Рим. 6, 13). А насамперед привчімо язик бути служителем духовної благодаті, викинувши з уст всяку отруту лихослів’я та сквернослів’я. Ми маємо владу зробити кожен свій орган знаряддям і лукавства, і правди. Послухай, як одні зробили свій язик знаряддям гріха, а інші — знаряддям правди: «Язик їхній — меч гострий» (Пс. 56, 5); а інший про свій язик говорить: «Язик мій — перо книжника-скорописця» (Пс. 44, 2). Той язик учинив убивство, а цей — написав Божественний закон, і тому той був мечем, а цей — пером не за своєю природою, а з волі тих, котрі його використовували, — природа того й іншого однакова, а дія не однакова.
Знову ж таки, те саме можна бачити й стосовно уст. В одних уста були повні гнилості і лукавства, і тому той, хто викриває їх, сказав: «Уста його повні прокльонів, підступів та лукавства» (Пс. 9, 28). А його уста не такі, ні: «Уста мої промовлятимуть премудрість, і помисли серця мого — розум» (Пс. 48, 4). В інших, знову, були осквернені беззаконням руки, і, засуджуючи їх, він сказав: «Руки їхні готові на беззаконня, а правиця їхня повна підкупів» (Пс. 25, 10). Його ж руки ні в чому іншому не вправлялися, як тільки в тому, щоб підноситися до неба, через що і сказав про них: «Піднесення рук моїх — як жертва вечірня» (Пс. 140, 2). Те ж саме можна бачити і щодо серця. У тих серце лукаве, а в нього — щире, тому про їхнє серце він говорить: «Серце їхнє лукаве» (Пс. 5, 10), а про своє: «Вилилося із серця мого слово благе» (Пс. 44, 2). Те ж саме можна бачити й стосовно слуху. Ті мали слух звірячий, безжалісний і невблаганний, і, засуджуючи їх, він сказав: «Як у глухого аспіда, що затикає вуха свої» (Пс. 57, 5). А його слух був умістищем Слова Божого, що він і виразив словами: «Прихилю вухо моє до притчі і на гуслях пісні відкрию загадку мою» (Пс. 48, 5).
Отже, знаючи це, захистімо себе зі всіх боків чеснотою і цим відвернемо гнів Божий. Зробімо члени нашого тіла знаряддями правди, привчімо й очі, і вуста, і руки, і ноги, і серце, і язик, і все тіло служити тільки чеснотам. Згадаймо і про ті три заповіді, про які я говорив вашій любові, коли наставляв ні з ким не ворогувати, не говорити зле про кого б то не було, хто б не образив вас, і викинути з уст ваших гріховну звичку клястися. Про інші дві заповіді поговоримо іншого разу, а впродовж цього тижня, починаючи із заповіді більш легкої, будемо говорити про клятви.
Подолати звичку клястися зовсім не важко, якщо захочемо докласти бодай трохи старання, роблячи один одному нагадування, напоумлення, зауваження, а тих, що забувають, закликати до відповідальності й карати. Яка для нас користь утримуватися від їжі, якщо не виженемо з душі порочних звичок? Ось, тепер цілий день ми провели без їжі, а ввечері поставимо перед собою їжу, не схожу на вчорашню, але іншу, більш скромну. Але чи може хто з нас сказати, що він сьогодні перемінив своє життя так, як трапезу, що скасував порочну звичку, як і їжу? Не думаю. То яка для нас користь від посту? Тому переконую і не перестану переконувати, щоб ви, взявши кожну заповідь окремо, два-три дні використовували на її виконання. Одні змагаються між собою в стримуванні від страв і починають між собою дивовижне змагання: одні впродовж двох днів перебувають без їжі, інші, прибравши зі свого столу не тільки вино й олію, але й усяке вариво, впродовж усієї Чотиридесятниці вживають тільки хліб і воду.
Так і ми будемо змагатися між собою, щоб викоренити вживання клятв, — це корисніше за всякий піст, це краще за всяке строге життя. Покажемо у стриманні від клятв таку ж старанність, яку подаємо заради утримування від їжі. Інакше нас звинуватять у крайньому безумстві, що не звертаємо уваги на заборонене, а виявляємо всю дбайливість про речі другорядні. Не їсти заборонено, а заборонено клястися. Ми ж, відмовляючись від дозволеного, зазіхаємо на заборонене.
Тому прошу вас, улюблені, зробити певну переміну і з цього показати нам її початок. Якщо цей піст проведемо з такою ревністю, що цього тижня зовсім перестанемо клястися, наступного погасимо гнів, а далі викоренимо лихослів’я, а в майбутньому виправимося і багато в чому іншому, то, піднімаючись цим шляхом вище і вище, помалу досягнемо самої вершини чеснот. Тоді й уникнемо цієї небезпеки, й умилостивимо Бога, і повернеться до нашого міста багатолюдність, і тих, котрі тепер утекли, навчимо довіряти надії щодо нашого спасіння не у безпечних місцях, не в якомусь притулку й усамітнившись, але в душевній побожності і добрій моральності. Так ми досягнемо і земних, і небесних благ, яких щоб усім нам сподобитися благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині, і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.
