“Будемо святкувати вже вдома”. Ці слова я чула найчастіше у відповідь на запитання про те, як відзначають Великдень 2022 року українські біженці в Німеччині. І в цих словах, і в подальших поясненнях було про те, що немає настрою й бажання не те, що святкувати, а взагалі будь-що робити, вчитується мало не зневіра і розуміння Паски як свята лише для мирного часу і свого дому, а не тимчасового прихистку.
“Ти засмучена. Що в тебе трапилося?” — питає за трапезою німецька фрау в українки, котра вже півтора місяця живе в її будинку. — “Вони знов скинули бомби” — “Ти не повинна читати новини постійно”. Такі діалоги звучать в кожному мабуть німецькому домі, де прихистили біженців з Києва, Чернігова, Ізюма, Херсону і будь-якого іншого українського міста чи села.
“Вони нас не розуміють, вони цього не пережили”, — чую від кожної біженки, яка вивезла в Німеччину своїх дітей. І це не нарікання чи заздрість чужого миру і щастя. Вони справді не розуміють, але дуже співчувають, підтримують і хочуть розвеселити, запрошуючи до власних родинних свят. І власне цим надихають не занедбувати українські звичаї.
“Тиждень тому був Великдень у німців, вони святкували, було весело, а в нас настрою не було. Ми дивилися на те, що в нашій країні війна, а тут все добре — серце від того болить” — у Ніни виступають сльози, але різким рухом голови жінка, котра приїхала в Саксонське село з Черкас, змушує себе стриматися від плачу. Мама Ніни, Зіна, монотонно обертає чашку з кавою. Цей рух цілком передає її налаштування — “настрою ніякого”. Жінки в Німеччині з середини березня, виїжджали поспіхом з упевненістю, що це на кілька тижнів і до Великодня точно будуть вдома.
“Ми побачили, як вони святкують, яка єдність між місцевини лужичанами (нацменшина, яка компактно проживає в Саксонії), вони підтримують свою традицію, зберігають її і розвивають, найменших діток привчають до цього”, — Ніна розповідає, як на Великдень в домі їхніх доброчинців зібралося кілька десятків родичів.
Тими ж враженнями і настроєм ділиться Альона: “В наших господарів четверо дітей і в кожного з цих дітей по четверо своїх. На Великдень вони зібралися усі разом і святкували. Усі не вмістилися не те, що за одним столом, а навіть в одній кімнаті. Хоч тут дуже великий будинок і кімнати великі, а столи ставлять впоперек через дві кімнати”. Альона з двома синами понад місяць кочувала Україною, Польщею, Німеччиною, аж поки опинилася тут. До неї приєдналися батьки, які вирвалися з окупованого Чернігова. З-під бомб, ракет і страху вони потрапили в свято. “Вони ховали подарунки для дітей на подвір’ї, для кожної дитини був підписаний пакетик і всі бігали шукали ці подарунки. Для наших дітей також приготували пакунки”.
В такій ситуації тішитися би гостинності, радіти від емоцій і турботи, якою оточили чужі люди. Але і Ніна з Зіною, і Альона не могли змусити себе навіть посидіти з місцевими до кінця святкування. “В мене не було жодного настрою святкувати Пасху, бо дивишся — вони всі великими родинами, а ми…”, — очі мокріють в Альони. “В таборі для біженців було морально легше. Хоч було незручно спати, але поруч були такі самі українки, в такій же ситуації, самі з дітьми без чоловіків. А тут в родині інакше — ми з господарями в різних ситуаціях і вони нас ніколи не зрозуміють”.
Це та основна причина, чому напередодні свят усі, кого я розпитувала про великодні плани, казали, що ані святкувати, ані пасок пекти не будуть. Альона зі синами в ці дні поїхали до друзів, із якими потоваришували в таборі для біженців — привітати їхнього річного малюка з днем народження. “Сама Пасха як день, щоб поїсти паску — для мене це не те… мені важливо бути з рідними. А зараз кому збиратися? Майже всі мої найрідніші залишилися в Україні — чоловік, двоюрідна сестра з дітьми, бабуся з дідусем”.
Батьки Альони — Анатолій і Тетяна — залишилися в тимчасовому помешканні і теж не готувалися до свят. Тоді господарі взяли ініціативу в свої руки, каже Анатолій: “Золоті люди, вони знали, що в нас Великдень, приготували святковий обід і запросили нас до себе”.
Тим часом Ніна, натхненна сімейним обідом, який господарі влаштували на римо-католицький Великдень, в останній момент вирішила пекти паску. “Я хотіла, щоб люди, які нас прихистили, побачили, які в нас звичаї і традиції, — пояснює зміну настрою Ніна. — Я знайшла рецепт. Мій записник залишився вдома, але я обдзвонила усіх своїх подруг. Тож раніше ми завжди приносили на роботу паски, якщо комусь чиясь сподобалася, обмінювалися рецептами. І тепер дзвоню я своїй колезі: “Наталь, в тебе немає мого рецепту? — є”. От так ми відновили рецепт, нафарбували яєць в цибулевому лушпинні. Вероніка, наша господиня, дивувалася, що ми стільки часу витрачаємо на приготування паски — поки тісто вимісиш, поки виросте…”
Найскладніше було з формами для пасок. “Юрій, наш господар, так перейнявся, хотів трубу розпиляти, щоб їх виготовити. Але потім я зробила форми сама — взяла фольгу, степлер, пергамент, цілий вечір крутила форми”.
Щоправда, освятити паски, спечені в Німеччині, не вдалося, до найближної церкви — понад 50 кілометрів, ще й прямого сполучення немає. Тому в Великодню неділю Ніна з Зіною пішли в місцеву кірху. Хоч більшості слів Літургії не розуміли, зате українською помолилися за Україну і українське військо. Опісля на сніданок до жінок прийшов місцевий священник, з ним розмовляли про Україну, читали новини і розповідали, як зазвичай святкували в Україні. “Біля Черкас є Мотронинський монастир. Ми туди їздили в суботу ввечері напередодні Великодня на вечірню відправу, одягали народний стрій. О третій годині ночі з монастиря виходить процесія і з вигуками “Христос Воскрес!” обходить навколо церкви. Після того освячують паски. А тоді сходить сонце. Там велика територія, поля і на них люди розстеляють покривала. Це як пікнік, всі викладають паски, яйця з кошичків і разом сідають снідати на світанку”, — ностальгує Ніна.
“Ми живемо в Києві, а на свята завжди їздили під Чернігів, до свекрухи. Вона пекла паски — так багато, ніби востаннє в житті, щоб було на пів села. Вранці в неділю ми завжди були з батьками, святкували з ними, а після обіду зустрічалися з друзями, їхали на дачу. Завжди заїжджали до моїх бабусі і дідуся, їм майже по 90 років”, — сумує за своїм Альона. А цього разу лише зідзвонилася з родичами, вони в Україні також не святкували, бо всі поокремо.
В жодній з цих родин цього Великодня не пекли домашньої ковбаси, хоч зазвичай це був єдиний раз в році, коли Тетяна, мама Альони, і Ніна купували кишки й м’ясо і робили справжню українську ковбасу. Не пекла Зіна бабки — традиційної для Черкащини сирної паски, яку в їхній родині першою їдять за великоднім сніданком. А Альонені хлопці не фарбували крашанок — ані в цибулевому лушпинні, ані барвниками. І навіть наліпок на яйця не чіпляли.
На ті кілька годин, поки місили і ростили великоднє тісто, жінки були щасливі, заклопотані лише одним — щоб паска вдалася, а тоді повернулися до реальності.
Усі вони сподіваються що так було вперше і востаннє. І їхній план — наступного року святкувати Пасху в Україні. Бо, як каже Зіна, “хочеться пекти паски в себе вдома, як колись, і не їхати нікуди”.