Великодні вершники
Майже опівдні. Великодня Літургія в костелі Ісусового Серця в Сторхі вже завершилася. Це малесеньке село на 80 мешканців на південному сході Німеччини. Більшість з них вранці були на святковій відправі, однак, тепер повертаються, а з ними ще сотні людей з інших сіл і міст, які спеціально приїхали сюди побачити найбільшу великодню атракцію регіону — кінну процесію лужичан.
Священник з двома прислужниками чекає на порозі костелу, за кілька хвилин він благословить чоловіків та їхніх коней і все розпочнеться. Звідси вирушає найменша цьогоріч процесія — 54 кіннотники. Ті, котрі попереду, тримають хоругви і хрести. Усі чоловіки одягнені в однакові чорні фраки й циліндри. Коні різної масті і розміру оздоблені мереживом, стрічками й квітами, на хвості кожної тварини — білий вишитий рушник ручної роботи з локальним візерунком.
Загалом таких процесій 9, а вершників — 1400. Вони об’їжджають землі, де проживають лужичани — це території в радіусі 25 кілометрів.
300 євро для традиції
“Мої троє братів — великодні вершники. Весь день вони провели на конях. Вони починають процесію з того, що об´їжджають тричі навколо церкви, а тоді їдуть до іншого села. Там також роблять три кола довкола храму, проїжджають через центр населеного пункту і так далі. Всю дорогу кіннотники співають католицькі пісні. Вони несуть звістку про Воскресіння з одного села до іншого. За традицією процесії не можуть зустрічаються, але іноді вони бачать одна одну і тоді вітаються.
Цей звичай започаткували у XVI столітті або й раніше. А його корені набагато глибші — колись на початку весни землевласники об’їжджали свої наділи” — пояснює Матей Цішваук, лужичанин, залюблений в свою культуру.
Цьогоріч він не верхи, бо господар коня, на якому їздить Матей, не зміг доправити тварину в Лужицю.
“Не усі ми маємо власних коней, тож для цього дня ми їх позичаємо у друзів чи сусідів. Переважно усі коні, на яких їздять на Великдень, з нашої території (Лужиці). Але коли їх недостатньо, дехто транспортує тварин навіть з Польщі чи Чехії. Це приблизно 50 кілометрів від нас. Оренда коня коштує від 150 до 300 євро за цей один день. Ми платимо ці гроші, бо це наша традиція. Я не маю місця і можливості тримати коня, доглядати його, мені зручніше заплатити навіть 300 євро один раз на рік і їхати на ньому верхи на Великдень, не турбуючись більше ні про що”, — каже Матей.
Кінна процесія лужичан — дуже яскраве видовище. Коли повз проходить 250 чи 300 розкішно оздоблених доглянутих коней з вершниками, котрі гордо тримають свої постави, важко відірвати погляд. Тому глядачі впродовж дня мандрують разом із процесіями, щоб побачити якомога більше.
Хорст та Корінна приїздять сюди разом з дітьми і онуками, котрі збираються в їхньому домі на Великдень. “Зараз ми проведемо поглядом оцих вершників і поїдемо в інше місце, де проходитиме більша процесія. Треба поспішити, щоб зайняти найзручніші позиції для огляду. Найгарніше мабуть виглядають кіннотники в дорозі, коли їдуть поміж полями, на яких уже зеленіє кукурудза чи ріпак” — підказує Хорст. В його родині — усі німці, але традиція лужичан, з якими живуть в сусідніх будинках, дуже подобається, тож усіх запрошує побачити як це виглядає наживо.
75 років верхи
Щоб стати великоднім вершником потрібно мати не менше 14 років. Чоловікові, котрий їде вперше, чіпляють на фрак зелену емблему, щоб усі знали, що в нього сьогодні особлива подія. Якщо людина їде 25-ий раз, отримує срібну емблему, а той, хто верхи 50-ий раз, золоту.
“Найстарший кіннотник, який коли-небудь їздив у процесії, цьогоріч вже не їхав, бо йому поза 90 років. Але він — рекордсмен, у своєму житті був великоднім вершником 75 разів, саме стільки разів він сидів у сідлі на Пасху. Цьогоріч він теж хотів їхати, бо це традиція, але йому не дозволили рідні”, — розповідає Матей.
Окрім зелених, срібних і золотих символік, цього року багато вершників мають синьо-жовті візерунки, а в їхніх коней оздоби з таких же стрічок і квітів — на знак солідарності з Україною і українцями.
“Те, що верхи їдуть лише чоловіки, не означає, що жінки святкують вдома самі.
Жінки також мають багато роботи біля коней. Фактично усе, що пов’язане з цією процесією, на плечах жінок — прикрасити тварин стрічками і мереживом та квітами, догляд за тваринами в дорозі. Також під час перерв вони опікуються конями і приносять чоловікам каву. Тож в неділю ввечері стомлені усі”.
Марія, сестра Матея, потирає руку, на ній кілька великих фіолетових синців. Це сліди від укусів коня, за яким жінка доглядає. Хоч тварина добре знає господиню, небуденна ситуація далася взнаки. В одного із Матеєвих племінників, котрий вперше їхав верхи, пластирем заклеєні усі долоні — хлопець їхав на орендованому норовливому коні, якого доводилося весь час стримувати. Інший хлопець не може зігнутися, щоб зав’язати черевики і просить допомогти сестру — це також наслідок дня в сідлі.
Мова, що зберегла народ
Усі подробиці недільної процесії Матеєва родина обговорює за обідом наступного дня. Щороку Світлий Понеділок — це час, коли ніхто нікуди не поспішає, тож саме сьогодні, а не в неділю, після Месси сім’я збирається разом, щоб відсвяткувати Великдень.
“Ми їмо обід, розмовляємо і розпитуємо один одного про те, як пройшли процесії в їхніх селах, як їхалося. Моя мама дуже любить готувати і дуже любить усіх частувати, тому за 2-3 дні до Великодня вона починає готувати, щоб усім було вдосталь їжі. Ми бачимо її любов до нас під час святкового обіду і в подарунках — мама готує для кожного подарунок”, — Матей вказує на невеликі корзинки з солодощами і фруктами. — “Зазвичай на обід ми їмо традиційну лужицьку зупу — з овочами, печінковими фрикадельками і клюсками з тіста. А після цього картоплю з м’ясом. Якоїсь особливої великодньої кухні в нас немає”.
Щороку вся родина зустрічається в домі Матеєвих батьків — Вероніки і Юрія. У них 6 дітей, 18 онуків та правнучка. З онучками часто приходять їхні хлопці, а з онуками — дівчата. Загалом під одним дахом збирається понад 30 людей. Всюди чути “Вітайте! Вітайте”, тобто “Добрий день” верхньолужицькою мовою.
Більшість уже перейшла до морозива на десерт, коли врешті приходить Петер — чоловік Матеєвої сестри. Перепрошує за запізнення: він — ветеринар і після процесії має чи не найбільше роботи. “В неділю я їду верхи, а в понеділок до мене весь день телефонують господарі коней і просять приїхати оглянути тварин, для яких неділя також була важкою”.
Петер трохи розмовляє польською, під час війни його батько був в полоні у Польщі і там вивчив цю мову. А коли повернувся додому, в маленький осередок слов’ян в тотально німецькому середовищі, щоб зберегти рідну лужицьку, заборонив дітям вживати вдома німецьку. Проте, іноді в лужицькій бракувало слів на означення певних речей чи явищ і тоді в сім’ї охочіше використовували польську альтернативу. “В школу ми ходили з наплічниками, в лужицькій мові є слово “нахребетнік”, але це не зовсім те, що ми носили. Німецьке “рюкзак” було саме тим. Щоб не використовувати німецьке слово, ми вживали польське — “плЕцак””.
Такі речі дозволили лужичанам не втратити свою мову впродовж віків. Ян, брат Матея, каже, що для нього бути лужичанином — це не просто декларувати приналежність до цього народу: “Якщо в тебе є друзі-лужичани, з ними треба розмовляти верхньолужицькою, а не німецькою чи будь-якою іншою. Лише якщо ти будеш спілкуватися цією мовою вдома, зі своїми друзями, ти її збережеш. А це роблять не усі”. Загалом тих, хто називає себе лужичанами, є близько 60 тисяч осіб. Але тільки 40 тисяч з них справді дотримуються традицій, зберігають культуру і розмовляють своєю мовою.
“Джякую, джякую” — чути на подвір’ї родини Цішваук. Це Вероніка частує родину яблуками. “Ми між собою ми завжди розмовляємо верхньолужицькою. Якщо хлопець чи дівчина когось із нашої сім’ї є німцем і не знає цієї мови, ми з ним чи нею розмовляємо німецькою. Але були випадки, коли німці настільки захоплювалися верхньолужицькою мовою і культурою, що вивчили її. Так було з дружиною мого брата. Вона з німецької родини, а зараз із нею ми розмовляємо лише верхньолужицькою. Ці дві мови дуже різні і німцям важко розуміти верхньолужицьку, але якщо є бажання, це реально”, — підсумовує Матей. Бо, каже, мова — це для нього основне.
***
Українці, які через війну опилися серед лужичан, вельми вдячні їм за гостинність і можливість ближче познайомитися з їх культурою.
