«Не лякайтеся труднощів і перепон, бо з нами Бог. Вірте у велике і світле майбутнє Української Церкви і народу, бо після Голготи, напевно, прийде Воскресення», – Патріарх Йосиф Сліпий. 17 лютого минає 131-й рік від дня народження Глави Української Греко-Католицької Церкви, Патріарха Йосифа Сліпого – вченого-богослова, першого ректора Львівської богословської академії, спадкоємцем якого є Український католицький університет.
Джерело: УКУ
Патріарх Йосиф Сліпий – легендарна постать в українській історії XX століття. Він став духовним батьком для багатьох вірян, провідником Української Греко-Католицької Церкви. Його 92-річне життя найкраще характеризує вислів, який написаний на кардинальському гербі Патріарха – Per aspera ad astra («Крізь терни до зірок»). Патріарх Йосиф Сліпий взяв на себе відповідальність очолити Церкву у найважчий час, коли комуністичний режим намагався знищити віру в Бога. Попри труднощі війни, заслання, життя в еміграції, Патріарх впевнено йшов до своєї мети.
До дня народження Патріарха, д-р Анатолій Бабинський, викладач УКУ, науковий співробітник Інституту історії Церкви та дослідник патріархального руху в українській діаспорі, поділився цікавими фактами про життя й діяльність Йосифа Сліпого.
Йосиф Сліпий народився в селі Заздрість (Тернопільська область) 17 лютого 1892 року. Як писав сам Блаженніший, село мало таку назву, тому що «всі навколишні села заздрили йому багатства і говорили, що воно справді, є оселею медом і молоком пливучою».
Йосиф Коберницький-Дичковський, а таким є його світське прізвище, був наймолодшим сином у сім’ї. Мав великі проблеми зі здоров’ям, але завдяки тітці Розалії, яка возила хлопця до лікарів, одужав і виріс кремезним, зростом понад два метри. Прізвище Сліпий він узяв на честь свого діда, який мав таке прізвисько.
У 1911 році юнаком вступив до Львівської духовної семінарії, а 1917-го, за сприяння митрополита Андрея Шептицького, поїхав на навчання до Інсбрука в Австрії. Попри важкий час Першої світової війни, Йосиф Сліпий захищає в Інсбруку докторську дисертацію, пише габілітаційну працю німецькою мовою, яка була опублікована для обговорення науковцями і отримала прихильні рецензії в католицьких і протестантських виданнях. Далі отець-доктор Йосиф Сліпий виїжджає до Риму, де ще два роки продовжує навчання в університетах Григоріанум, Анджелікум та Орієнтальному інституті. Там захищає латинською мовою ще одну працю в Григоріянському університеті і отримує звання «magister agregatus».
Після повернення до Галичини, кар’єра Йосифа Сліпого розвивається стрімко. Це не було випадковістю, адже він був дуже працелюбною та завзятою людиною. Отець був залучений практично до всіх наукових та навчальних проєктів, які мала Українська Греко-Католицька Церква у той час.
Йосиф Сліпий не був багатослівним. Залишилось мало згадок про його духовне особисте життя. Але зі стрункості його постави, працелюбності можемо побачити, що все його життя було підпорядковано одній меті – служіння Богові, добру Церкви та українському народу. Попри бурхливі події та проблеми зі здоров’ям, Йосиф Сліпий вмів зосереджуватись та системно працювати. Був посидючий, тож не дивно, що його наукові праці довго залишалися одними з найкращих у тій галузі, в якій він працював.
На формування характеру Сліпого значною мірою вплинуло виховання в Єзуїтському колегіумі в Інсбруку. Єзуїтська формація вчила відсікати другорядне та зосереджуватись на головному і постійно перевіряти, чи відповідає твоє життя тим критеріям. Ті, хто знав Йосифа Сліпого ближче, кажуть, що він до кінця днів дотримувався ігнатіанської практики іспиту совісті двічі на день, тобто він скрупульозно переглядав кожен прожитий відрізок свого життя.
«Бувають навіть такі часи в житті людини, коли здається, що ніщо їй не може допомогти: ні розум, ні досвід, ні слова і сила, ні багатство і влада, ні ініціатива і підприємливість, ні пошана і знайомство з людьми – словом, жодні людські засоби. Вона попадає мимохіть у чорну розпуку, бачить, що безсильно і нестримно котиться в якусь пропасть без виходу і рятунку. Тоді допоможе лиш Святий Дух, що завжди в силі потішити, подати помічну руку і витягнути з безодні», – Патріарх Сліпий.
Усе життя кардинал керувався принципом не змарнувати жодної хвилини. Такі рецепти зосередження в надзвичайно складних умовах можуть стати корисними і для нас, сучасних українців, в часі війни та глобальних викликів.
Попри це 18 років, які Сліпий провів у радянській тюрмі, він вважав змарнованими. Хоч, з рештою, за свідченнями співкамерників, і там намагався не втрачати часу надарма. На жаль, багато з тих, хто провів разом із ним ці роки на засланні, не вижили, або не встигли нічого записати. Співв’язні згадують, що, попри на важкі обставини та стан здоров’я, митрополит підбадьорював інших в’язнів: «своєю поставою, добрим серцем і силою свого духа…інколи одержував незначні посилки з харчами, якими завжди ділився зі співв’язнями…нагадував людину з душею первісного християнина, вірного своїй церкві і народові…».
Згадують і про нелюдські умови, у яких перебував Патріарх, але при цьому підкреслюють його зосередженість, вміння не марнувати ні хвилини. Один із співкамерників пише про нього: «У митрополитові Сліпому я пізнав не тільки високого ієрарха нашої Церкви, але, разом із тим, людину незвичайно високої культури, глибокого ума, широкого світогляду і глибокого знання. Він володів усіми мовами більших народів і був поліглотом у найкращому того слова значінні… Він знав теж знаменито клясичні мови − старогрецьку, латинську і єврейську, постійно їх плекав для глибших студій Церкви, релігії й культури давніх народів. Його стремління до знання не мало границь. У тому згляді він належав до фавстівських натур, а знання громадив без стриму і кінця».
Як згадує співв’язень, в умовах заслання Йосиф Сліпий не переставав зростати інтелектуально і тренувати свій мозок. Митрополит при кожній можливості намагався щось розповідати в’язням, навіть читав мінілекції.
Патріарх Йосиф Сліпий, попри свою богословську освіту, мав пристрасть до природничих наук. На засланні у сибірських таборах, він спостерігав за природою, природними феноменами, атмосферними явищами, впливом на себе сухого та морозного повітря, яке навіть покращило його здоровʼя. Крім того, Патріарх колекціонував різних комах і формував гербарії, які згодом відправив до Львова. Ймовірно, ця постійна розумова праця допомогла пережити Сліпому ті нелюдські випробування, які випали на його долю.
У 1962 році Йосифа Сліпого визнали рецидивістом. Фактично, це означало довічне ув’язнення для владики, а за ним − смерть. Через погане здоров’я Йосиф Сліпий багато часу проводив у шпиталях і, ймовірно, не зміг би витримати те фізичне навантаження, яке покладалось на в’язнів. Проте за клопотаннями папи Івана XXIII, у 1963 році владику було звільнено. Після прибуття до Москви Йосиф Сліпий сконтактував з львівським священником Василієм Величковським та просив терміново приїхати до столиці Радянського союзу. У готелі, де вони зустрілись, Йосиф Сліпий висвятив отця Василія на єпископа, щоби він зміг очолити Українську Греко-Католицьку Церкву у підпіллі. Церемонія була дуже скромною та швидкою.
Митрополит Йосиф Сліпий дуже переживав, що внаслідок безперервних репресій радянського режиму, Церква в Україні залишиться без проводу. А тому у 70-их роках у Римі висвятив ще трьох єпископів. Церемонія також пройшла таємно, аби про неї не дізнався Радянський союз. Єпископську хіротонію з рук кардинала прийняли отці: Іван Хома, Любомир Гузар та Степан Чміль. Нововисвячені єпископи могли за потреби під виглядом туристів приїхати в Україну та врятувати Українську Греко-Католицьку Церкву, і тут висвятити нових єпископів для підпілля. Їм не довелось цього робити, але це був такий «запасний» варіант.
Як ми вже згадували, Патріарха Йосифа Сліпого звільнили з ув’язнення у 1963 році за клопотаннями папи Івана XXIII і 35-го президента США Джона Кеннеді. Але він не хотів їхати за кордон. Понад усе бажав повернутися до своєї пастви в Україні. Про це тодішній предстоятель УГКЦ скаржився братові-монаху Партенію Павлику, коли поїздом з Москви, через Брест і Відень, прибув до італо-албанського монастиря Ґроттаферрата біля Рима. Він повторював, що не домагався власного звільнення, а свободи для своєї Церкви, натомість його виставили з СРСР як злочинця. Але навіть після цього Йосиф Сліпий зберігав радянське громадянство, намагаючись продовжити чинність свого паспорта з надією знову здійснювати своє архипастирське служіння в Україні. Проте, до кінця життя він змушений був жити в екзилі у Римі, час від часу відвідуючи вірних у різних куточках світу, крім країн комуністичного табору, куди в’їзд йому був заборонений.
«Вихід на волю був нагодою до дальшої нашої праці. Хоч не було моїм бажанням покидати свою паству, не дозволено мені навіть поїхати до Львова, щоб там лишити слово поучення для розсипаних овець стада… І мою волю прийняв я не для вільного життя, а дальшої праці, боротьби і змагань для добра нашого народу, для його святої Церкви, для слави Божої і Царства Божого на цій захитаній нашій землі… Двадцять літ волі — то великий дар Божий, що його треба було зужити для добра повіреного мені стада», — із послання Блаженнішого Йосифа, з нагоди 20-ліття його звільнення.
Патріарх Йосиф Сліпий враз став найвідомішим українцем у світі. Його звільнення, а потім приїзд у Рим у 1963 році був серед найпопулярніших новин італійської преси. Тож зовсім не дивно, що він став прототипом для героя роману, а у Голлівуді − зняли фільми. У 1963 році, якраз у рік виходу Патріарха з радянської неволі, австралійський письменник Моріс Уест видав пригодницько-шпигунський роман «Черевики рибалки». Книжка зайняла першу позицію у списку бестселерів New York Times і стала найпопулярнішим романом США 1963 року. Прототипом головного героя Кирила Лакоти став Йосиф Сліпий (і католицький священник Григорій Лакота). Голлівуд одразу викупив права, і вже в 1968 році на екрани вийшов однойменний фільм. Головного героя – Кирила Павловича Лакоту, архиєпископа Львівського, який після багаторічного перебування в сибірських таборах стає першим слов’янським папою, переконливо зіграв Ентоні Квінн. За сюжетом Лакота бере активну участь у геополітиці, зокрема врегульовує американо-радянсько-китайські відносини.
Продовжуючи традицію митрополита Андрея Шептицького, Йосиф Сліпий з молодості жив ідеєю єдності Церкви. Для нього надзвичайно важливим був Собор Святої Софії Київської, і саме тому він заповідав, щоб, якщо буде воля народу українського, його там поховали. «Якщо такою буде воля Божа і бажання Українського Божого люду, складіть мою домовину в підземеллях оновленого собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, коли буду плоттю померлий!», – писав у своєму заповіті Блаженніший.
Для нього важливою також була Софія Константинопольська. Будуючи в Римі Собор Святої Софії, Патріарх хотів показати його тяглість не тільки з Києвом, а й з Візантією. Таким чином демонструючи, що Українська Греко-Католицька Церква є однією зі спадкоємниць візантійської спадщини, і що вона розвиває цю спадщину в єдності з Церквою Рима так, як це було в першому тисячолітті. Він також вважав, що Собор Святої Софії у Римі має бути центром не лише для греко-католиків, а й для українських православних у діаспорі. Цікаво, що Собор Святої Софії в Римі став певним зразком для інших храмів. До прикладу, храм святих Володимира та Ольги у Львові та Собор святих Кирила та Мефодія в Мукачево були збудований, за його прототипом. Сліпий сподівався, що одного дня український народ стане відкритим до того, що й він як глава УГКЦ, а, можливо, й інші визначні церковні діячі, будуть поховані в серці українського християнства – Київському Софійському соборі.
Йосиф Сліпий дуже болісно переживав різного роду внутрішні політичні конфлікти, які існували в діаспорі. У проповіді до вірних на соборній Архиєрейській Літургії з нагоди Всеукраїнської прощі до Риму 12 липня 1975 року він казав: «Наша загальнонаціональна хиба – роз’єднування і розбивання, свари і чвари. Ми радо схиблюємо і коримося чужим, щоби могти суперничати між собою і шкодити рідній справі. Дав би Бог, щоб опам’яталися ми всі від гори до долу, і думали про майбутнє добро України і її Церкви, щоб закинули свої амбіції і самсобіпанські бажання і користі, а Бога й Україну висунули як провідну ідею нашого життя, думок і діл».
Кардинал часто збирав представників української діаспори в Українському католицькому університеті в Римі (нині Інституті святого Климента Папи), адже розумів, що суперечки шкодять спільній цілі.
«Як мовчазний і, тим разом, знову добровільний В’язень Христа ради, радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом, постав Український католицький університет – вогнище науки, Собор Святої Софії – знак і символ незнищенности Божого храму на землі, місця молитви, Монастир Студитів – вічно палаючий острівець християнської праведности і східнохристиянського монашества і благочестя!», – із «Заповіту» Патріарха.
У своїх посланнях Патріарх наголошував, що можуть бути різні погляди в середовищі українського суспільства. Але мають бути певні речі, які не можемо ставити під сумнів і, навколо яких маємо єднатися. Тоді головною ціллю було здобуття держави. Сьогодні перелік цих фундаментальних принципів розширився, тому що Україна існує. Але ми маємо дійти до згоди, якою ця держава має бути, які цінності повинні бути покладені в її підвалини. І Церква, а зокрема УГКЦ, має бути активною в цьому процесі.
«Найбільшою нашою силою є єдність: єдність внутрі наших громад, внутрі нашої спільноти, єдність духовна з нашою спільною Батьківщиною, єдність поміж усіма нашими поселеннями. Ця єдність переходить вузькі межі часу і простору», — із послання до українців в Америці, 1976 р.
Навіть під час ув’язнення Йосиф Сліпий думав про майбутнє, про те, якою Україна буде після того, як стане вільною. Патріарх не втрачав надії і завжди міркував у позитивному ключі. Для нас, сучасних українців, – це має бути хорошим прикладом. Бо умови, в яких перебував Йосиф Сліпий, були набагато гіршими, ніж маємо зараз. Адже тоді Україна фактично програла свою боротьбу. А сьогодні український народ уже дев’ятий рік героїчно бореться за свою незалежність та йде до своєї мети – перемоги!
«Одушевлятися великим, високим і мати заєдно перед очима гідну мету – само собою підносить людину; слушно говориться, що вона росте із своїми плянами. Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його… Хто бажає великого, той глядить на речі в далекій перспективі, а тоді воно має бути великим і корисним не на десять, сто, тисяч літ, але на цілу вічність», — із послання «Великого бажайте».