«Емаус-Оселя» у Львові — одна з перших громадських організацій в Україні, яка почала всіляко підтримувати людей без житла. З цією метою у 2003 році було створено унікальну Спільноту, де разом живуть, працюють та допомагають іншим ті, хто опинилися в скрутній ситуації.
Джерело: Медіа великих історій
Упродовж 14 років засновницею та керівницею «Оселі» була Олеся Саноцька. Результатом її роботи стали такі інноваційні для України проєкти, як спільнота життя та праці, соціальне підприємництво, благодійні крамниці, контейнери для одягу, соціальний гуртожиток тощо. Після смерті Олесі cправу продовжили її однодумці, серед яких і сестра Наталія Саноцька — кандидатка філософських наук, викладачка Українського Католицького Університету, нинішня заступниця голови «Емаус-Оселі».
Наша авторка поспілкувалась із Наталією про те, як «Оселя» вплинула на життя людей без домівки, чи охоче вони звертаються за допомогою, хто виділяє кошти на благодійність та як подолати стереотипи, пов’язані зі сприйняттям тих, хто залишився без житла.
«Емаус-Оселя» виникла і розвивалася на очах Наталії Саноцької. Вона спостерігала за тим, який непростий шлях пройшла організація на чолі з Олесею, і за тим, як змінюється суспільство та його ставлення до людей без домівки. Наразі Спільнота опікується 30-ма людьми, які в ній проживають.
«Минулого року було 25 ліжкомісць, — додає Наталія, — але коли почався локдаун, ми збільшили їхню кількість, адже з’явилося багато охочих жити і працювати тут. Більшою мірою це чоловіки (у нас все-таки чоловіча спільнота), хоча є і жінки, а також дівчина Оля (віднедавна повнолітня), яка тут народилась і виросла».
Особливо важко було на початку пандемії. Людям радили менше контактувати одне з одним і пересидіти вдома. Проте людям без домівки не було, куди подітися. Наталія Саноцька зауважує, що бездомні залишилися самі на порожніх вулицях, навіть без інформації, що сталося, і чому все зачинилося.
«У них не було не те що їжі, — говорить громадська діячка, — оскільки пункти прийому вторсировини, які дають хоча б якісь доходи, були зачинені; не було навіть доступу до питної води, бо не працювали ринки, ресторани, кафе».
Команді «Оселі» в цей час було також непросто. Протягом багатьох років вони були голосом безпритульних людей, а тут самі потрапили у скрутну ситуацію. Основне джерело фінансування — благодійні крамниці — були зачинені через карантин.
«Постало питання, як нам вижити, — міркує Наталія, — і мешканцям Спільноти, і нашим друзям на вулиці, які чекають щочетверга біля Порохової вежі (там організація роздає їжу). Ми звернулися за допомогою до львів’ян і були вражені щедрістю людей та розумінням нашої роботи».
Через карантин організація також була змушена скоротити діяльність санітарно-гігієнічного центру у Винниках, де люди могли помитися, підстригтися і перекусити. Кількість робочих днів довелося зменшити до двох.
«Тоді до нас безпритульні люди почали приходити пішки, — згадує Наталія, — бо маршрутки сюди не їздили. А якщо і їздили, то водії їх не брали, бо спочатку була жахлива паніка. Тож безпритульні проходили 7 км, щоб поїсти, постригтися і просто поговорити. Ми роздавали маски, засоби гігієни, ділилися інформацією про те, що відбувається».
Протягом 18-ти років організація займається роздачею їжі для людей без домівки. Для цього розробили навіть спеціальну листівку з інформацією, де можна поїсти у Львові протягом тижня. Щодня відбувається близько чотирьох роздач продуктів у різних районах міста, які організовують волонтери, церковні спільноти тощо. Але основне завдання — не нагодувати людей, а налагодити з ними контакт.
«Готують їжу мешканці Оселі — колишні безпритульні люди, — ділиться Наталія Саноцька. — Це їм дає почуття гідності. Вчора вони самі приходили по цю їжу, а сьогодні вже готують для інших. Під час роздачі захочуємо людей відвідати санітарно-гігієнічний центр. Якщо людина прийде помитися, підстригтися, то вона зовсім по-іншому себе почуває й згодом стає частіше до нас заходити. Тоді соціальний працівник або хтось із мешканців пропонує приходити в нашу спільноту».
Тут її життя починає змінюватися. Адже з отримувача людина відразу перетворюється в надавача допомоги.
«Це повертає те, що людині найбільше бракує на вулиці, — говорить Наталія, — не тільки їжі, не одягу, а віри у власні сили, а також середовища, яке було б безпечним, де вона могла б розслабитися і відчути, що може щось зробити. Цей процес ресоціалізації дуже індивідуальний і тривалий».
За словами Наталії, в Україні не існує системної комплексної допомоги людям, які втратили житло. Єдине, що можна зробити в такій ситуації — стати на облік та отримати статус людини, що втратила місце проживання. Фактично соціальна допомога від держави та місцевої влади на цьому етапі закінчується. В Україні функціонує 91 подібний центр обліку.
«Права безпритульних людей в Україні порушуються щодня і щохвилини, — запевняє Наталія. — Вони часом не можуть отримати першу медичну допомогу, бо «швидкі» відмовляються приїжджати на виклик. А якщо приїжджають, то, щоб отримати належне лікування, працівникам «Оселі» доводиться їхати зі швидкими й обіцяти лікарям, що ми потім цю людину заберемо. Адже в лікарнях бояться, що безпритульні в них поселяться».
Під впливом діяльності«Емаус-Оселі» та подібних волонтерських організацій вдалося зруйнувати чимало стереотипів, властивих пострадянській свідомості. Зокрема те, що аби допомагати іншій людині, треба бути заможним, або що це повинна робити держава. Наталія Саноцька переконана, що громада також має підтримувати людей.
«Ми запровадили «горизонтальну» благодійність і першими в Україні відкрили спеціальну крамницю, — говорить вона, — де будь-хто охочий може придбати певну вживану річ (аксесуари, плаття, блузки, сумки). У нашій крамниці діє модель, що ми їх обмінюємо на пожертву і всі виручені кошти відправляємо на соціальні проєкти. Наприклад, купуємо їжу, засоби гігієни тощо».
Серед благодійників чимало людей середнього достатку і тих, хто не здатен купити собі нові речі, а в цій крамниці він має нагоду за мінімальну пожертву їх отримати. Наталія додає, що ці магазини часто відвідують еко-відповідальні люди або ж колекціонери, які шукають вінтаж.
Заступниця голови «Емаус-Оселі» переконана, що непотрібних речей і людей не буває. «Завжди всьому треба дати другий шанс, — говорить вона. — Змінити власника речі й дати їй нове життя. Так само — ще одну можливість людині, яка потрапила в складні життєві обставини».
Щоб змінити стереотипне ставлення до людей без домівки, слід вести активну просвітницьку роботу. Ніхто не застрахований від того, що в будь-який момент може опинитися на вулиці. Наталія Саноцька розповідає, що коли вони роздають їжу, перехожі кажуть: «Ви їм даєте їжу, а я теж бідна, але заробляю сама. Чого вони не можуть працювати?».
«Та не можуть, — говорить Наталія, — бо вони постійно в русі. Бездомна людина щодня ходить 10-15 км. Вони падають з ніг, не миються, а згодом втрачають професійні навички. Хто таких візьме на роботу?».
Часто перехожі оминають людей у скрутному становищі і намагаються ігнорувати їх. На думку Наталії, це відбувається тому, що «насправді ми несвідомо себе порівнюємо і боїмося опинитися на їхньому місці». Щоб подолати страх, людей треба залучати до волонтерства. «Від цього ти починаєш краще розуміти проблеми інших людей і, власне, себе, — додає співрозмовниця, — а також отримуєш багато радості від допомоги й починаєш цінувати те, що маєш».
Наталія Саноцька переконує, що допомогти може кожен у міру своїх бажань і можливостей.
«Можна віддати свої речі у контейнери, — говорить вона, — або ж відвідати наші благодійні крамниці й придбати цілком хорошу вживану річ (благодійний внесок, який ви залишите, піде на добрі справи). Всі охочі можуть взяти участь у роздачі їжі біля Порохової вежі у Львові. До речі, до нас часто звертаються і хочуть профінансувати цей процес. Одна з львів’янок, Анна, відкладала гроші на святкування свого 30-ліття, щоб зробити свято для друзів у ресторані. Але під час локдауну заклади не працювали. І вона звернулась до нас, щоб профінансувати роздачу їжі для тих, хто цього потребує. І це вже не поодинокий випадок.
Також ви можете долучитися своїми вміннями та професійними навичками. Можна фінансово підтримати будь-який із соціальних проєктів «Емаус-Оселі». Зокрема, ми провели збір грошей на Спільнокошті, щоб купити надійний вантажний автомобіль для збору речей із контейнерів. Але потрібна сума все ще не зібрана, тож можна долучитися до команди благодійників проєкту», — додає співрозмовниця.
Про всі отримані кошти організація щороку звітує на своєму сайті (скільки обідів роздали та зібрали речей, які акції проводили тощо). Пані Наталія впевнена, що прозора діяльність допомагає завоювати довіру громади. Бо саме з неї починаються позитивні зміни.