«Не перший рік спостерігаю за екуменічними процесами в Україні, і можу впевнено сказати, що з року в рік вони стають інтенсивнішими»

Інтерв'ю з Олегом КИСЕЛЬОВИМ, канд. філос. наук, вченим секретарем Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАНУ, відповідальним секретарем Молодіжної асоціації релігієзнавців

— Ви як науковець, як оцінюєте цю вже трирічну практику Тижня молитов за єдність християн в Україні?

— Не перший рік спостерігаю за екуменічними процесами в Україні, і можу впевнено сказати, що з року в рік вони стають інтенсивнішими. Тиждень молитов за християнську єдність проводився і раніше – п’ять, шість років тому. До речі, на РІСУ були матеріали про ці ініціативи. Проте останні два-три роки вони виглядають масштабнішими, їхні організатори турбуються про ширшу інформованість суспільства щодо проведення заходів цього тижня.

До речі, доволі показово, що саме УГКЦ є куратором цього екуменічного тижня, оскільки вона є найекуменічнозорієнтованішою церквою в Україні – послання 1994 р. кардинала Мирослава Івана Любачевського “Про поєднання святих Церков”, “Концепція екуменічної позиції Української греко-католицької Церкви” (2000 р.), Інститут екуменічних студій та його дистанційна програма з екуменічних студій, Комісія для сприяння єдності між християнами та ряд міжнародних конференцій з проблем екуменізму.

Жодна інша Церква в Україні не зробила навіть третини того, що роблять католики. Для цього є певні причини. По-перше, порівнюючи із православною церквою або православними церквами, де присутні як антиекуменічні, так і критичні щодо екуменізму настрої, у католицькій церкві в цілому відхилення від курсу на екуменізм, що був прийнятий Другим Ватиканським собором, практично не можливий. По-друге існує тенденція, яку виявив єпископ Браян Ферел - секретар Папської ради у справах сприяння християнської єдності, що католики більш екумечніші у тих країнах, де вони складають меншість.

Схожу думку висловлював і директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського у Києві о. Адам Добжинський в інтерв’ю Парфіяльній газеті, говорячи про те, що в Україні екуменізм є більш актуальнішим аніж у Польщі.

Цьогорічний тиждень молитви за християнську єдність привертає увагу тим, що, по-перше, широко розповсюджується програма заходів (минулі роки, якщо вона й існувала, то особисто мені на очі не потрапляла). По-друге, у заходах беруть участь три найвпливовіші православні церкви УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ. Навряд слід розраховувати на те, що участь цих церков у заходах Тижня означає про подолання існуючих між ними розходжень та суперечностей.

Проте конфронтація між церквами часто існує серед духовенства і не завжди повністю сприймається мирянами. Молитви за християнську єдність посилюватимуть духовне братання віруючих різних церковних юрисдикцій та конфесій. Власне тут ми спостерігаємо привалювання духу християнства над буквою догматів та канонів.

Миряни також є частиною церкви (церков), вони є її сіллю. Екуменічні заходи сприяють формуванню толерантного ставлення між віруючими, а отже і гармонізації міжконфесійних відносин в Україні. Проте знов ж таки не треба абсолютизувати цю тезу і чекати, що три чи п’ятирічна традиція проведення Тижня молитов за християнську єдність є панацеєю від будь-яких проявів ворожнечі та конфліктів, які існують або існуватимуть між церквами.

Часто причинами розбратів між віруючими та духовенства різних конфесій є не лише існуючі негативні стереотипи («уніати», «розкольники», «москвофіли», «сектанти» тощо), але й фінансові, політичні та моральні чинники. Екуменічні молитви можуть зняти перше, проте, не друге.

— А як вони можуть вплинути на українське суспільство?

— Щодо впливу молитов за християнську єдність на українське суспільство. Відверто кажучи, я маю доволі скептичну позицію. По-перше, необхідно визнати, що вплив релігії на українське суспільство є доволі обмеженим. Наведу кілька прикладів. Церква виступала проти перегляду громадянами кінострічки знятої за скандальним романом Дена Брауна «Код да Вінчі», проте, збори кінопрокатників від показу названого фільму не були меншими аніж зазвичай.

Так само певним індикатором може бути соціологічне опитування серед киян щодо подальшої долі Києво-Печерської лаври, що проводилося кілька років тому. Тоді переважна більшість кияни виступила за збереження status quo, тобто проти передачі верхньої частини лаври, яка нині все ще залишається музеєм-заповідником, якісь з церков.

Відповідно, навряд чи ми будемо спостерігати… наприклад, єднання української нації під прапором екуменізму. Проте можливий інший варіант. Духовне єднання християн сприятиме постійним контактам представників різних конфесій, не лише протягом одного тижня у січні. Міжхристиянські контакти з року в рік налагоджуватимуться не лише на верхівці церковної вертикалі, наприклад на рівні міжконфесійних рад, але й на рівні мирян. Чудовим прикладом тут може слугувати Мирянських рух за єдність Церков в Україні.

Тиждень молитов за єдність християн якраз може стати каталізатором виникненню подібних мирянських ініціатив та розвитку існуючих. І лише після остаточного формування цього сегменту церковно-релігійного життя ми спостерігатимемо посилення впливу на українське суспільство. Але звісно мирянські структури не мають займатися політикою і обслуговувати інтереси політичних партій чи сусідніх країн, як це існує серед біляцерковних спільнот близьких до УПЦ чи скоріше навіть РПЦ.

— "Єдність християн по-українськи" - якою вона є і може стати в найближчий період?

— Чудове і водночас складне питання. З точки зору протестантської еклезіологічної теорії гілок, згідно якої кожна церква та деномінація є окремою гілкою на дереві християнства, така християнська єдність фактично існує, але її необхідно усвідомити. Проте православна та католицька еклезіологія такої концепції не приймає, хоча частина мирян цілком може її приймати.

Найбільш глобальніший проект з єднання християн – це утвердження Київського патріархату на основі єднання українських православних церков та УГКЦ (єднання Церков «київського традиції»). Це чудова ідея в контексті становлення української державності, відродження української культури, утвердження національної ідентичності…, але чи існують реальні механізми її реалізації? Я не питаю, чи існують моделі такого єднання.

Вони існують, однак, чи можливо їх реалізувати, виходячи з реальності догматичних розбіжностей між церквами? Католики і православні ведуть офіційний богословський діалог на міжнародному рівні з 1979 року, проте існує ще досить багато невирішених проблем.

Отже, я бачу реальною модель єдності християн, наближену до європейської чи американської, де віруючи не акцентують увагу на своїй конфесійній приналежності, хоча й чітко можуть сказати до якої церкви вони ходять. При цьому авторитетом для віруючих може бути не лише пастор їхньої конфесії. Але тут знову ж таки прослідковується протестантська модель… лише час покаже чи вона утвердиться в Україні.

Розмовляла Світлана ЯРОШЕНКО