Нелегкий шлях у Каноссу

26.08.2010, 10:39

Він вкотре засвідчив складність порозуміння між папською та імператорською владою

XI вік увірвався в історію Європи разом із стрімким розвитком міст, кривавими феодальними заколотами й міжусобицями, початком хрестових походів, закликом до реформи Церкви. Серед цих буремних і драматичних подій сучасників особливо вразив конфлікт між папою Григорієм VII і германським імператором Генріхом IV у 70-х роках. Один з найавторитетніших хроністів, онук Генріха IV, єпископ Оттон Фрейзингенський скрушно писав: «Скільки через це сталося лиха, скільки воєнних чвар, скільки разів стражденний Рим облягали, брали приступом й спустошували, папу виставляли проти папи, короля проти короля — про все це прикро й згадувати». А проте відкрите зіткнення папи з імператором, відоме як «спір про інвеституру», стало лиш апогеєм тієї запеклої боротьби, що її духовний і світський володарі вели з приводу питання примату влади. Корені конфлікту сягали давнини...

951 р. германський король Оттон І, прагнучи встановити контроль над папством і відродити імперію, подібну до держави Карла Великого, здійснив перший похід на Італію, захопив її північну частину й, одружившись з молодою вдовою італійського короля Лотаря Адельгейдою, оголосив себе королем лангобардів. Десять років згодом він вирушив у другий похід. Не зустрівши серйозного опору, германці 31 січня 962 р. вступили до Рима, а 2 лютого в соборі св. Петра папа урочисто поклав на голову Оттона корону римських імператорів. Честолюбні задуми германського короля набули реальних рис: він став на чолі великої, хоча й досить аморфної держави, до складу якої увійшли Германія, Північна та частково Середня Італія, землі полабських слов’ян і Чехія, частина Південної та Південно-Східної Франції, а з 1034 р. й Бургундське королівство. Так було відновлено імперію, що згодом дістала пишну назву «Священна Римська імперія германської нації».

Від самого початку новопомазаний імператор чітко визначив свої взаємини з папським престолом. Він офіційно визнав за папами владу над світськими володіннями в Італії, але зобов’язав кожного з них ще до посвяти в сан складати імператорові спеціальну присягу із засвідченням лояльності та поваги до всіх імператорських прав у тих краях. Фактично це означало верховенство імператора над Римом і контроль за римською адміністрацією, включаючи церковну. Папа, таким чином, потрапляв у залежне від імператора становище. З другого боку, обов’язковою умовою одержання германськими королями імператорського титулу за давньою традицією стала коронація в Римі, що, у свою чергу, прирікало вже імператорів на певну залежність від папського престолу й спонукало їх створювати опору своєму пануванню шляхом призначення на єпископські кафедри вихідців з Германії і представників прогерманськи налаштованої частини італійського духовенства. Деякий час ця державно-церковна система діяла безвідмовно, але із середини XI ст., коли помітно активізувались поборники церковної реформи, в ній намітилась явна тріщина.

На той час фактичне становище Церкви аж надто мало узгоджувалось з тими ідеалами, яким вона покликана була служити. Монастирі були занедбані; в їхніх келіях під виглядом ченців часто жили одружені чоловіки зі своїми сім’ями. Єпископами та абатами нерідко ставали люди темні й неписьменні. Узвичаїлась і розквітла практика симонії — продажу церковних посад. Ревний прихильник реформи папа Лев IX (1049-1054) потрапив у вельми дражливу ситуацію, коли спробував усунути з посад кліриків, які одержали свої місця за гроші: Італія опинилась перед перспективою позбутися мало не всього духовенства.

Реформа Церкви почалась з монастирів, один з яких — Клюні в Бургундії став головним її центром. Тут було запроваджено суворий бенедиктинський статут монастирського життя з обов’язковим навчанням ченців грамоти, читанням священних книг і фізичною працею. Не обмежившись цим, клюнійці висунули рішучу вимогу звільнити монастирі й Церкву загалом від усякого підпорядкування світській владі. Їх кінцевою метою й ідеалом було панування Церкви над світським суспільством, встановлення папської теократії.

Вирішальні кроки у здійсненні церковної реформи було зроблено в період недовгочасного понтифікату Миколи II (1059-1061). Безперечним натхненником її був Гільдебранд (1015/20-1085), згодом папа Григорій VII. Гільдебранд народився в селянській родині, освіту дістав у Латеранській школі, відтак деякий час перебував у Клюнійському монастирі. Природа не наділила огрядного й низькорослого Гільдебранда привабливою зовнішністю, натомість обдарувавши сильним характером, безмежним честолюбством, непогамовною енергією й неабияким талантом політика.

Під його безпосереднім керівництвом було підготовлено й у 1059 р. проведено через Латеранський собор низку декретів, спрямованих на повне відокремлення духовної влади від світської. Було запроваджено й новий порядок обрання пап, який закріпив це право за колегією кардиналів. Зібрання, на якому обирали папу, дістало назву «конклав» (від лат. con clave — під ключем, тобто в замкненому приміщенні). Симонію було заборонено, засуджено й шлюбне життя духовенства «як противне основам віри». Однак спеціально скликаний 1061 р. у Базелі собор оголосив папські декрети нечинними.

На ту пору імператорська влада переживала глибокий занепад, особливо помітний на тлі неухильно міцніючих позицій папства. Шестирічний король Генріх IV (1056-1106) перебував під опікою своєї матері Агнеси. 1062 р. його було викрадено, і Германія впродовж кількох років залишалась у руках архиєпископів-змовників. Лише по досягненні 16-річного віку Генріх нарешті одержав корону і владу.

Коли 1073 р. Гільдебранд, який уже багато років керував політикою курії, став папою, його обрання не викликало заперечень Генріха IV, якому на той момент було явно не до папи. Проти нього повстала Саксонія. Трон під Генріхом помітно захитався, і збереження його хвилювало короля незрівнянно більше, ніж папські вибори.

Новий папа з властивою йому енергією заходився продовжувати церковну реформу. Діяв він надзвичайно сміливо. На Римському синоді 1075 р. Григорій VII оголосив інвеституру (від лат. investitura — облачення, посвячення в сан) прелатів, одержану з рук світських властей, недійсною. За усталеним звичаєм обряд інвеститури складався з таких актів: вручення новообраній або призначеній на посаду особі посоха й персня (символів духовної влади), передачі йому скіпетру (знаку світської влади) й земельного володіння (лену). Запровадження рішення Григорія VII в життя означало втрату монархами влади над єпископами, на що, зрозуміло, жоден з них не погоджувався. Сутичка папи зі світською владою ставала неминучою.

Конфлікт охопив увесь католицький світ і набув загальноєвропейського масштабу. Проте особливо загострився він в імперії, де усталилась практика підлеглості пап імператорам.

Сповнений рішучості покінчити з цим, Григорій VII спрямував свій основний удар проти намагання імператорів упідлеглити собі італійський єпископат. Як уже було сказано, єпископські кафедри надавались з милості імператора; це давало йому змогу формувати склад єпископату переважно з германського або прогерманськи налаштованого духовенства, зобов’язаного за це особисто йому. Заборона світської інвеститури італійським єпископам руйнувала головну опору панування імператорів над Італією й неминуче вела до розвалу імперії. Усе це надавало боротьбі папи з імператором особливої запеклості й гостроти.

Поки Генріх IV був зайнятий придушенням саксонського повстання, він всіляко уникав будь-яких конфліктів зі Священним Престолом. Але після упокорення заколотників його позиція різко змінилася. Він почав вербувати союзників для майбутньої боротьби з папою. Дії короля не залишились непоміченими Григорієм VII, і він відповів на них з властивою йому рішучістю. 8 грудня 1075 р. папа звернувся до Генріха зі спеціальним посланням. Він почав з роздратованих докорів з приводу занадто легковажного життя 25-річного короля, але відтак категорично — під загрозою відлучення — зажадав припинити призначення на церковні посади, що фактично могло означати тільки одне: відмову від права королівської інвеститури. Папа також повідомляв Генріха, що курія не визнає його влади над Італією і Римом. Тим самим він кинув королю відкритий виклик. Не тямлячи себе від гніву, Генріх без вагань прийняв його.

У січні 1076 р. германський король скликав у Вормсі зібрання знаті. Оскільки на ньому був присутній тільки один світський князь і 26 прелатів, воно фактично перетворилось на єпископський синод. Ворожі до папи єпископи цілком схвально зустріли заяву Генріха про те, що «чернець Гільдебранд є розбещувач Христової церкви, зрадник римського суспільства й германської держави». Вони одноголосно ухвалили рішення відмовити папі в послуху й вирішили надалі взагалі не визнавати його папою. У Рим вирушило спеціальне посольство, аби повідомити папу про рішення синоду. Але коли вормські вповноважені під час скликаного папою великопісного собору доповіли його учасникам про мету своєї місії, стався такий вибух обурення, що тільки заступництво самого Григорія VII врятувало германських посланців від побиття. Папа виголосив промову-молитву, звернену до апостола Петра. У ній він оповістив про відлучення Генріха IV від Церкви й позбавлення його королівського сану: «Генріха-короля... який повстав у нечуваній гордині проти Церкви твоєї, позбавляю правління всім королівством тевтонським та Італією і звільняю всіх християн від присяги, якою вони зв’язані... і піддаю його анафемі».

Папська анафема стала сигналом до непокори в Германії. Знов піднялася Саксонія. Спроби Генріха придушити заколот не мали успіху. У жовтні 1076 р. германські князі зібрались у Трибурі, маючи твердий намір позбавити Генріха престолу. Однак більшість єпископів виступили проти цього, вимагаючи дати королю певний строк для примирення з папою і зняття відлучення. Такий поворот подій не влаштовував противників короля. Щоб запобігти йому, вони запросили Григорія VII прибути до Германії і на місці вирішити питання про обрання нового короля. У Генріха залишилась єдина можливість врятувати корону: негайно вирушити в Італію, домогтися в папи зняття відлучення й не допустити візиту самого папи в Германію.

Прямий шлях через Альпи був блокований ворогами короля, тому йому довелося їхати через Бургундію та Савойю. Там у Генріха були друзі й родичі, але за їхню прихильність треба було платити, часом аж надто дорого. Навіть власній тещі — савойській герцогині Аделаїді за дозвіл проїхати через її володіння Генріх був змушений віддати цілу провінцію в Бургундії.

Поїздка припала на зиму 1076-1077 pp. З дружиною, сином та небагатьма близькими, без належної військової охорони вирушив король у дальню й важку путь, пригнічений лихими передчуттями й невідомістю. Хроніст Ламберт Герсфельдський так описав ту далеку подію: «Стояла надзвичайно сувора зима, й величезні гори, через які пролягав їхній шлях, з вершинами, що сягали хмар, так були вкриті снігом і льодом, що ні верхи, ні пішки не можна було спуститися їхніми стрімкими й ковзькими схилами. А тим часом день відлучення короля був уже близький і в його розпорядженні залишалося обмаль часу для зняття відлучення, після чого він втрачав королівський титул. Слід було поспішати. Найнявши добрих проводирів, мандрівники з їхньою допомогою насилу досягли гірської вершини, але йти далі не було жодної можливості, бо цілком прямовисний схил гори настільки обледенів, що годі було й думати спуститися додолу. То плазом, то спираючись на плечі проводирів, на кожному кроці ковзаючи й скочуючись униз, вони з небезпекою для життя досягли, нарешті, рівнини; що ж до королеви зі служницями, то їх посадили на волову шкуру й за допомогою проводирів спустили додолу».

Короля в Північній Італії місцеве населення зустріло вельми приязно. Якщо германські князі хотіли за допомогою папи позбутися невгодного їм монарха, то ломбардська знать була не від того, аби використати його для усунення надміру завзятого папи.

Тим часом Григорій VII також перебував у Ломбардії, через яку на запрошення Трибурзького з’їзду він їхав у Германію для остаточного вирішення питання про германську корону. Дізнавшись про приїзд Генріха, наміри якого були йому неясні, й побоюючись вороже настроєної ломбардської знаті, папа укрився в неприступному замку Каносса, володінні маркграфині Матільди. Спроби Генріха вплинути на папу через наближених до нього осіб і за їх допомогою домогтися примирення та зняття анафеми не принесли очікуваних результатів. З величезними труднощами вдалося умовити папу прийняти Генріха як грішника, що розкаюється. 25 січня 1077 р. у супроводі нечисленного почту король наблизився до оточеного потрійними мурами замку. Один, без супутників, король був перепущений до воріт другого муру. У волосяниці, з непокритою головою, босий, він стояв там три доби під дощем і пронизливим вітром, постуючи, як і належить покаянному грішникові.

На ранок четвертого дня, переконавшись у невблаганності Григорія VII, Генріх з погано прихованим роздратуванням сказав маркграфині, яка вийшла до нього, що, оскільки покаяння не приносить йому примирення з папою, він буде змушений вдатися до допомоги ломбардців і взятися за зброю. Після цієї погрози папа допустив короля до себе. Вислухавши слова бурхливого каяття, що переривалися сльозами, й клятвені обіцянки покори, Григорій VII зняв з Генріха відлучення, але зробив це із застереженням. Король мусив прийти на зібрання німецьких князів і відповісти на всі їхні звинувачення. Тільки після цього папа вирішить, чи гідний Генріх корони. Генріху не залишалось нічого іншого, як пристати на ці умови.

Нещирість королівського каяття й вимушеність папського прощення спричинилися до того, що мало не відразу після каносських подій обидві сторони стали готуватися до продовження боротьби. Генріх об’єднався з ворогами папи — ломбардськими можновладцями та єпископами, а папа підтримав обраного німецькими князями нового короля — Рудольфа Швабського. Через три роки після каносського побачення папа знов відлучив Генріха. Тоді король оволодів Римом, домігся усунення Григорія VII з папського престолу і проголошення папою Климента III. З його рук Генріх IV і одержав у 1084 р. імператорську корону.

Покинутий майже всіма Григорій з небагатьма вірними прибічниками сховався в замку св. Ангела. Здавалось, втікачі приречені на загибель і йдеться лише про те, коли воїни Генріха оволодіють замком. Несподіваний порятунок принесли норманни. Вони вибили германців з Рима, вчинивши при цьому варварське його пограбування, що супроводжувалось розгнузданим насильством і вбивствами. Усе це римляни цілком слушно поставили за провину Григорію VII. Не наважуючись залишатися у вороже настроєному місті, він подався з норманнами в Салерно, де невдовзі, у 1085 p., і помер, усіма покинутий.

Не менш драматично склалася й доля германського імператора. 1104 р. проти нього повстав його власний син Генріх, який за підтримки князів завдав батькові нищівної поразки. Генріх IV потрапив у полон і був змушений зректися престолу. Незабаром, однак, він зумів втекти й відновив війну, але 1106 р. помер, наказавши перед смертю переслати знаки королівської влади своєму бунтівному синові — майбутньому королю Генріху V. Так завершився перший акт боротьби за інвеституру.

Остаточну рису під нею підвів Вормський конкордат 1122 p., підписаний Генріхом V і папою Калікстом II. Імператор відмовлявся від права призначати єпископів і визнавав законним вільне канонічне обрання. У різних частинах імперії встановлювались різні системи виборів. У Германії єпископи обирались духовенством у присутності імператора або його довіреної особи й ще до посвячення та введення в сан діставали світську інвеституру — скипетр і земельне володіння, що, як і раніше, давало імператорові владу над єпископатом. В Італії і Бургундії імператор надавав світську інвеституру через півроку після обрання єпископів, що позбавляло його можливості впливати на них і, по суті, робило їх незалежними від імператора.

Папство досягло своєї мети: воно відібрало в імператора владу над італійським єпископатом. А без цього «Священна Римська імперія» ставала простою фікцією.

Людина і світ. — 1996. — №11-12. — С. 22-26