Рудольф Мигович – президент Християнської медичної асоціації (ХМА), яка входить до складу Міжнародної християнської медичної та стоматологічної асоціації (ICMDA). Масштаби його діяльності вражають – у 25 років збирає медичну допомогу на сотні тисяч доларів, які надходять передусім практично у зону бойових дій. Розповідає, що зараз особливо потрібно мати любов до людей.
Родом з Мукачева, за фахом – невролог. Знав, що не буде лікарем, бо то не його покликання. Організовував благодійні медичні прийоми по церквах, лікарнях, в’язницях, бо у цьому є ідеальне поєднання: медичної професії, людського піклування і християнського служіння.
Далі – про те, як вдалося налагодити таку допомогу, Боже покликання до любові та добра, «здорові» церкви та втому від війни.
– Руді, складається враження, що Християнська медична асоціація була підготовлена до війни?
– Мені часто так кажуть. (Посміхається). На моє переконання, це передовсім Божа робота! Очевидно, ми також добросовісно виконуємо свою частину роботи. Наприклад, один із case/випадків: якось познайомився із шведським лікарем. Він виявився керівником тамтешньої Християнської медичної асоціації, яка налічує до півтора тисячі членів. Зараз Швеція дуже відкрита до України. Як результат, наші шведські партнери надсилають вагому допомогу, яку відповідально відправляємо далі – зараз на Схід і Південь. Ну і повторю очевидні речі: співпрацюємо із людьми, організаціями, яких знаємо, або їх знають друзі і рекомендують як таких, які мають гарну репутацію.
Десь за місяць з лишком до 24 лютого я очікував, що буде війна. А вже за тиждень – майже був впевнений у цьому. Відтак розпочав перемовини про підтримку з іноземними партнерами, зокрема американськими.
Одразу вирішили, що працюватимемо у трьох напрямках. Перший – допомога Збройним Силам Україні на передовій. Тобто, отримуємо/закуповуємо найперше турнікети (засіб для тимчасової зупинки кровотечі), бандажі (особливий вид фіксувально-стискальної пов’язки), знеболюючі… Другий – поміч лікарням. Передбачали, що вони будуть заповнені пораненими. Так, в одній із львівських лікарень 1 200 пацієнтів. Вінницький госпіталь тих, кого можна відправити деінде, відправляв – не справлявся з потоком людей – й таке було. У одній з дніпровських лікарень 70 (!) реанімаційних ліжок. Врешті, третій напрямок – допомога людям через церкви.
– До слова, яку церкву відвідуєте?
– Я – баптист. Церква «Подорож» у Львові, де живу останні дев’ять років.
Отож десь ми почали діяти на випередження, замовляючи інсулін, тироксин (для лікування захворювань щитовидної залози) та інші. Усвідомлювали: що з того, коли людина уникне ракетного удару, артилерійських обстрілів, якщо вона може померти від того ж цукрового діабету.
– Руді, чимало протестантських церков в Україні сповідують пацифізм і як наслідок утримуються навіть від допомоги ЗСУ. А Ви навпаки – зробили це ледь не першочерговим напрямком…
– У Біблії ніде не написано, що ми маємо бути пацифістами. Навпаки написано, що маємо ненавидіти зло, протистояти йому, прагнучи добра, справедливості (Римлянам 12:9; 2 Тимофію 2:22). Також пригадаймо, як Іван Хреститель зустрів солдатів, які запитали, мовляв, а що їм робити? (Луки 3:14) У відповідь почули: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю». Інакше кажучи, він не сказав їм скласти зброю і йти працювати в поле, натомість – добре нести службу.
Отож нема сенсу сприяти цивільним українцям в тилу та зоні бойових дій, берегти культурну та релігійну спадщину, у тому числі – храми, якщо передусім не допомагати ЗСУ! Ми на власні очі бачили, як наших солдатів підтримує не одне лишень «Хлопці, молимося за вас!», а реальна допомога – у нашому випадку – медична! Навіть якщо це блістери парацетамолу та аспірину!
– Як розвивається в Україні зараз волонтерський рух, чим він відрізняється від того, що відбувалося в 2014 році?
– У 2014-ому допомога надавалася більш локально, тепер – масштабніше. Тоді волонтерський рух за якийсь час сповільнився – протрималися «на поверхні» окремі ініціативи. Щось схоже починає відбуватися й зараз. Гроші – небездонний ресурс. Виживуть – найбільші – ті, які вийшли на великих спонсорів – як у нашому випадку. Нас рекомендували один одному віруючі лікарі, медсестри у різних країнах світу. Для прикладу, медична сестра у Сінгапурі пішла до головного лікаря лікарні, де працює, з ідеєю підтримки України та з інформацією про те, через кого це надійно зробити. Далі згаданий медик отримав фото бабусь з Харкова та околиць з ліками, переданими із Сінгапуру. У нього – відчуття сатисфакції – ми всі покликані Богом до любові та добра. Як результат, на міжнародній конференції кардіологів в Токіо він ділився лайфаком – як швидко й результативно допомогти Україні. Так воно й працює.
— Я згадую 2014 рік. Тоді був більше пов’язаний із Закарпаттям – з Мукачева родом. Там взагалі не відчувалося, що в Україні війна. Люди переймалися тим, як йде бізнес, врожаєм… То правда, що Закарпаття – таке собі самодостатнє. Тепер там з’явилося чимало потужних волонтерських рухів. Спільний біль об’єднує, а болить у всіх, хіба у байдужих – ні, однак їх обмаль.
Щоправда, за тиждень до війни відвідав один з тамтешніх храмів, де на проповіді почув про те, що війни не буде, бо, як каже Біблія, вона станеться тоді-то і за таких-то обставин. Церква – аполітична, закрита від суспільства, яких чимало в цьому краї. Якось приходив до іншої такої ж – з пропозицією провести медичний прийом. (До речі, медичні прийоми дуже пробуджують людей – ті відчувають любов, турботу. Церква стає, як лікарня і оновлюється). Відповіли, що порадяться з братською радою. За три тижні телефоном повідомили, мовляв, ще моляться. Моляться досі.
Ця війна має показати «здорові» Церкви. Якщо вони не прийняли біженців, не допомагали тим, які втратили майно, а, може, не дай Боже, рідних, не навідували поранених, не підтримували сиріт, який толк з них?!. Як казав Ісус: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і в мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили». (Матвія 25:35-41)
– Пішов четвертий місяць війни – чи не має закордоном втоми від України? Чи європейські (світові) організації так само готові допомагати нам? А як всередині України – чи пересічні українці зараз допомагають фронту? По-перше, втома від війни, по-друге, багато українців самі на грані виживання.
– Два тижні тому нас відвідували британці. Вони казали, що 50% новин у Великобританії – про Україну. Ми живемо в такому потоці інформації, що аби її виокремити, вона має бути вражаючою, як, приміром, злочини в Ірпіні та Бучі, геноцид в Маріуполі. Тому втома, очевидно, з’являється.
Інші іноземці – медсестра з Португалії, дідусь та поліцейський зі США, ще двоє з Канади – приїжджали і сказали, що будуть з нами до кінця війни. Між іншим, усі – невіруючі.
У деяких людей є розуміння, що вони реально рятують життя. У команди Християнської медичної асоціації теж. Це тримає.
Щодо волонтерства – то люди довго не зможуть тільки волонтерити – їм треба жити-виживати, тому ХМА працевлаштувала людей.
– Які є проблеми з ввезенням в Україні волонтерами медтехніки та препаратів? Чи є сприяння на кордоні?
– Я взагалі не займаюся логістикою. Якщо якась лікарня хоче передати дві палети ліків сюди, даю телефон нашого логіста і він вирішує, як їх доправити в Люблін, а звідти – в Україну. Дякувати Богу, в Любліні з’явилася логістична компанія з великими складами. Зазвичай ми не стоїмо на кордоні – пропускають, бо веземо медикаменти. Однак не маємо достатньої кількості вантажівок, тому використовуємо чужі – інших організацій, а вони стоять на кордонах тиждень – на в’їзд, два – на виїзд. Наші порти заблоковані росіянами, тому так. Раніше один корабель перевозив до 300 фур, а тепер ті триста фур доставлять продукцію, товари наземним шляхом. Ще місяць тому оплата однієї 20-ти тонної фури з Любліна до Львова для нас коштувала 300-500 євро, нині ж – 2 500 євро.
– А як відбувається логістика Україною в зону бойових дій?
– По-різному: через відділення Нової пошти, які працюють у населених пунктах поблизу міст, містечок, селищ, де йдуть бої, Укрзалізницю, церкви, знайомі волонтерські організації, самовивіз.
Ми працюємо згідно з отриманими заявками. Наші вантажі невеликі, оскільки в них – медпрепарати. Наприклад, військовий капелан Марк на Донеччині отримує наші передачі через пастора з Бахмута, а перед тим – через відділення Нової пошти у Жовтих Водах поблизу Бахмута. Миколаївським лікарням возять від нас медпрепарати пасторське подружжя. Вони часто роблять рейди: Закарпаття – Миколаїв – через Львів.
– Чи є співпраця з державою? Що Україна як держава має зробити, щоб волонтерам стало легше та простіше доставляти в Україну всі необхідні вантажі?
– У Християнської медичної асоціації багато віруючих друзів у Міністерстві охорони здоров’я: Василь Стрілка, Олександр Данилюк, Павло Груленко. Вони часто брали участь у наших проєктах. Ще до війни телефонував Павлу, який відповідає за екстрену медицину, мовляв, що потрібно? На той момент необхідно було 70 тисяч турнікетів. І ХМА шукала. Зараз ця цифра сягає 700 тисяч турнікетів.
Співпраця з державою є. З нами, великими благодійними організаціями, волонтерськими проєктами радяться щодо профільних законопроєктів, надають всі документи, які потрібно для перетину кордону, та інші.
– Війна триває четвертий місяць. Природно, втома підступає, настрої коливаються. Як ви, Руді, даєте собі раду?
– Мене надихають історії пасторів, капеланів з фронту – про Бога, Який перебуває там. На зразок: один населений пункт на Донбасі дуже обстрілювали – наче хотіли стерти з лиця землі. Половина снарядів не розривалося… Можна розмірковувати, мовляв, через снаряди радянського зразка. А я бачу руку Господа. Як і в ситуаціях, коли солдатів тягне піти покурити чи змінити дислокацію, а за 5-10 хвилин – ті місця зруйновані вщент – схожі на кратери. Бог діє!
Інколи боляче відмовляти у ліках одиноким бабусям, дідусям, мамам-одиначкам, мамам з дітьми-інвалідами, багатодітним родинам, бо вони живуть чи переселилися у Західну чи Центральну Україну, а ми передусім доправляємо медикаменти у зону бойових дій. Навіть у Харків – раз через раз, хоч там ще не налагоджено постачання медпрепаратів... Це болісно. Однак мусиш робити вибір.
Я мало зараз молюся і читаю Біблію. Не я один. Моя команда теж – якось ділилися між собою. Один мій пастор сказав, що тепер аби залишитися людиною – потрібно мати любов до людей.
У мене нема ні знайомих, ні тим більше рідні в Маріуполі, Донецьку, Луганську, на Донбасі взагалі, але вони всі – мені рідні люди.
Знову ж таки, Ісус сказав: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і в мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили». (Матвія 25:35-41)
Інакше кажучи, зараз втілюються дві заповіді: Люби Бога всім серцем своїм та Люби ближнього свого, як себе самого.
##DONATE_TEXT_BLOCK##