Невеселі роздуми після візиту на Закерзоння
Третій рік поспіль в с. Жуків Підкарпатського воєводства Республіки Польща тривають роботи з відновлення зруйнованого українського цвинтаря. Вдруге у якості добровольців до цього проекту долучилася група небайдужих пластунів з України та Польщі, які організували та провели пошуковий історико-краєзнавчий табір «Вирій». Спільно із студентами Львівської Політехніки цьогоріч вдалося повністю завершити основні роботи на цвинтарі.
Третій рік поспіль в с. Жуків Підкарпатського воєводства Республіки Польща тривають роботи з відновлення зруйнованого українського цвинтаря. Вдруге у якості добровольців до цього проекту долучилася група небайдужих пластунів з України та Польщі, які організували та провели пошуковий історико-краєзнавчий табір «Вирій». Спільно із студентами Львівської Політехніки цьогоріч вдалося повністю завершити основні роботи на цвинтарі.
У програмі табору окрім стаціонарної, відновлювально-реставраційної частини на цвинтарі було також проведено екскурсії пам’ятними для українців місцями Перемищини, Любачівщини та Лемківщини, які передбачали: ознайомлення із зразками дерев’яної архітектури, відвідини та вшанування місць колективного поховання українців – жертв Акції «Вісла» та вояків УПА. Чи не найбільш сильне враження справило спілкування із автохтонним населенням, тими поодинокими українцями, які залишилися на своїх рідних землях. Незабутнім завершенням табору була мандрівка Бескидами.
Для мене, як і для будь-якої людини, яка живе в Західній Україні, питання українсько-польських відносин є неоднозначними.
Моя бабуся – корінна львів’янка, завжди з гіркотою розповідала мені про «пацифікацію» та «сусідство» з поляками і чим воно обернулося для українців за її пам’яті (тобто в 30-их рр.). Я, правду кажучи, завжди сприймала це з певною іронією і, може, навіть недовірою, вважаючи бабусині історії явним перебільшенням. Так склалося історично, що у сприйнятті сучасної української молоді явною загрозою для України завжди вважається, радше, Росія, а питання польського шовінізму особливо гостро ніколи не постають. Побутує думка, що Польща є Європейською державою, до чого і Україна прагне, і відповідно, встановлення добросусідських відносин між країнами та толерантність є запорукою мирного співіснування. Та, як виявилося добросусідство є дещо однобоким, а толерантність означає, часто, ігнорування власної національної гордості та підлабузництво.
Їдучи до Жукова на пластовий табір, я навіть уявити не могла, як побачене змінить моє сприйняття світу, що відкриє так багато важких питань, відповідей на які я не маю, чи може, боюся знайти…
Переді мною постали цвинтарі серед лісу – єдиний спомин про людей, яких було вигнано із їхніх прадідівських хат, зруйновані та спльондровані Церкви, у яких крізь стелю проглядається небо, розвалені старі хатки серед задбаних польських будинків... і люди, які і сьогодні повинні багато стерпіти, щоб могти сказати, ким вони є... Хоча вони могли б піти й простішим шляхом, як тисячі моїх земляків, які опиняючись за кордоном одразу забувають свою мову. Це ще одна болюча реальність, з якою я стикнулася впритул. До якої ж це міри треба зневажати чи, може, соромитися власного походження, щоб навіть з українцями розмовляти чужою мовою. Погано, з акцентом, але вже із зверхністю та зневагою, щоб раптом ніхто навіть не припустив звідки ти. Хіба ж не рабська, підлабузницька психологія? Напевно тому нас не поважають ніде у світі, бо ми себе самі не поважаємо як нація. Але це все наче прописні, зрозумілі речі, інше питання: чому так? До чого має бути доведена людина, щоб страх назватися «українцем», а отже, бути собою засів у її свідомості так глибоко, що навіть перейшов до її нащадків…
Зовсім з іншим проявом тієї ж національної та духовної трагедії я зустрілася в Словаччині. Символічним видається те, що цього року ми найвеличніше національне свято – День Незалежності України – провели на словацькій частині Лемківщині; відвідали Музей української культури у м. Свидник, поспілкувалися із місцевими українцями Їх тут залишилося достатньо багато, адже, вони не були виселені і ніколи не зазнавали особливих утисків чи репресій. Здається наявні всі умови для повноцінного культурного, національного та духовного життя такої великої національної меншини, якою є українці в Словаччині. Проте, як не парадоксально, кількісна частка українців всього лиш статистична цифра… На превеликий жаль, більшість українців тут ідентифікують себе із ким завгодно, лиш не з власним народом… Як сказав нам один із представників української громади: «може якби Україна була сильна і популярна, як Німеччина, наприклад, всі б одразу себе визнали українцями, навіть ті, хто ними не є …» Є над чим замислитися… Яка причина цього явища, знову заляканість, чи може сором, а надто сильне себелюбство… чи може, навпаки, відсутність любові до себе, як до частки великого колись, народу… Але хто його має робити великим тепер?
Загалом, ця подорож змусила замислитися над проблемами, які ніколи для мене не стояли так гостро, так гнітюче. Акція «Вісла» чи «Пацифікація» перестали бути лише абстрактними поняттями, сухими історичними фактами. Адже, лише коли минаєш десятки зруйнованих порожніх церков, бачиш перед собою фундаменти посеред лісу, де колись були хати, а в них жили собі люди зі своїми повсякденними клопотами, а все, що від них залишилося – це покинуті напівзнищені цвинтарі, лише тоді можеш відчути майже фізичний біль і нездоланний гнів від того, що хтось посягнув на щось рідне, святе для тебе.
З іншого боку, немає меж тому щастю, коли встановлюєш на місце витягнений з-під землі хрест, або зустрічаєш десь у далекому польському селі бабцю, яка вітає тебе благословенням і витирає сльози кінцями хустки або дідуся, який у відповідь на почуту українську мову гордо виголошує «Слава Україні!».
Відчуття після побаченого є справді достатньо неоднозначними: інколи – приємними, але здебільшого – гіркими та болючими. Адже, так важко не занепадати духом, коли відкривається така реальність, так важко не гніватися на когось, на себе, на всіх... Проте, варто своє розчарування і гнів спрямувати у конструктивне русло і намагатися зробити усе, що у власних силах, щоб призупинити або навіть запобігти руйнації тих небагатьох пам’яток культури матеріальної, а відтак, може і духовної.
Ця коротка замітка присвячується усім українцям в Польщі, Словаччині, чи де б вони не були, і тим, які самозречено працюють в ім’я свого народу, попри усі перешкоди і відсутність будь-якої підтримки з боку України, і тим, які не свідомі своєї національної ідентичності, але точно, колись зрозуміють, відчують хто вони, я в це вірю.
Устина СТЕФАНЧУК
