Невідомі документи про УАПЦ у зв’язку зі справою „Спілки визволення України"

Лише останніми роками в Україні виникла реальна можливість працювати з недоступними раніше документами й матеріалами ЧК-ГПУ-НКВД, що стосуються багатьох справ і процесів доби сталінізму, а серед них і відомої справи «Спілки визволення України» («СВУ»). Відкритий політичний процес у цій справі (до речі, єдиний показовий політичний процес в Україні у 30-ті роки) відбувався в Харкові з 9 березня по 19 квітня 1930 року. Після цього процесу, за оцінкою деяких дослідників, ГПУ вирішило не тільки фізично, а й морально знищити українську інтелігенцію.

Наявні на сьогодні документи переконливо засвідчують, що в тому вигляді, як це зображали чекісти, «СВУ» не існувало. Проте це аж ніяк, не означає, що в Україні не було спротиву більшовицькому режимові. Не випадково, фабрикуючи справу, репресивно-каральні структури прагнули одним ударом «знешкодити» ті сили й тих людей, які могли бути або вже були небезпечними для нього.

Зрозуміло, що поза увагою не залишилась і УАПЦ, яка існувала й діяла за умов жорстокого терору, проповідуючи Боже слово та обороняючи українське православ’я від утисків безбожної інтернаціоналістської влади. 1929 року в одному з інформаційних повідомлень, адресованому ЦК КП(б) і підписаному головою ГПУ УСРР В. Балицьким, зазначалося: «Організація об’єднувала антирадянськи настроєну інтелігенцію, колишніх відомих учасників петлюрівського руху, діячів автокефальної церкви» (підкреслення моє. — Ю.Ш.)...

Незважаючи на те, що багато учасників ліквідованої нині органами ГПУ України контрреволюційної організації «Спілка визволення України» були амністовані Радянською владою, вони не відмовилися від подальшої злочинної контрреволюційної діяльності і створили організацію, що мала на меті об’єднати навколо себе українські антирадянські елементи і шляхом масової агітації, пропаганди та шкідництва, спираючись на підтримку міжнародної буржуазії, викликати повстання проти Радянської влади...

Органами Державного політичного управління України ведеться слідство.

Обвинувачені найближчим часом постануть перед пролетарським судом» [1].

Для грандіозного політичного спектаклю, яким мав стати показовий процес «СВУ», було обрано діячів, котрі найбільш повно уособлювали епоху національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 років. На лаві підсудних у Харківському оперному театрі навесні 1930 року опинились 45 представників української інтелігенції, серед яких були й двоє діячів УАПЦ — теолог В. М. Чехівський та його брат священик М. М. Чехівський.

У Державному архіві Служби безпеки України в Києві збереглося чимало унікальних внутрішніх, робочих документів ГПУ, що засвідчують: за братами Чехівськими та іншими особами пильно стежили, а відтак з ними «працювали», прагнучи досягти основної мети — всіляко дискредитувати УАПЦ, підготувати грунт для її знищення. Збереглися й матеріали, які показують усю масштабність задуму « драматургів» з ГПУ щодо УАПЦ. Наприклад, велика за обсягом « Докладная записка о результатах работы по вскритию украинского контрреволюционного подполья по Украиие в связи с делом «СВУ», недоступна раніше дослідникам, містить чимало посилань на «контрреволюційну діяльність автокефалії». Так, читаємо, що в Кам’янець-Подільській окрузі «проводили свою роботу активні діячі автокефалії, котра розгорнула... велику антирадянську діяльність. Окрвідділом ГПУ заарештовано групу автокефальних попів у кількості 9 чоловік, що очолювалась автокефальним архиєпископом Пивоваровим. Учасники групи, колишні члени «Кирило-Мефодіївського братства» (йдеться про засноване на початку лютого 1918 року «Українське православне братство святих Кирила та Мефодія». — Ю. Ш.), ще 1925 р. прагнули створити так звану «бойову базу» для антирадянської обробки селянства, організовували по селах церковні хори й були активними прибічниками Липківського та Чехівського» [2]. Надзвичайно характерний ще один документ під назвою «Орієнтовний список заарештованих, що підлягають представленню на процес». У цьому, як і в деяких інших віднайдених документах, знаходимо в систематизованому викладі чимало «ліній» діяльності «СВУ», згадуваних потім на процесі, а також відкинутих, тобто тих, які чекістам не вдалося видати за реально небезпечні. Одна з ліній позначена як церковна. Серед «кандидатів» на процес вписані імена М. Чехівського, М. Хомичевського, Ю. Красицького, Л. Карпова. Та найцікавіше те, що навпроти них знаходимо позначку: «Будет взят ряд лиц с периферии» [3].

Фактично ліквідацію УАПЦ більшовики розпочали з усунення митрополита Василя Липківського від керівництва цією церквою на 2-му Всеукраїнському православному соборі 1927 року, хоча арешти й розстріли окремих діячів УАПЦ мали місце з самого початку її існування. Володимир Чехівський був головою 2-го церковного собору 17-30 жовтня 1927 року, вів переговори з владою у справі митрополита В. Липківського, якого згаданий собор увільнив від митрополичого служіння. Це було зроблено з метою зберегти УАПЦ. Однак уже 1928 року В. Чехівському було заборонено займатися будь-якою релігійною діяльністю, а 17 липня 1929 р. —заарештовано [4]. Було заарештовано й чимало діячів УАПЦ у тодішніх округах та районах України ще до підготовки справи «СВУ». Однак саме фабрикація цієї справи мала, на думку її організаторів, поставити крапку в історії УАПЦ, остаточно знищити її.

У доповідній записці на ім’я голови ГПУ УСРР В. Балицького начальник секретного відділу (СВ) В. Горожанин та начальник 2-го відділення СВ Б. Козельський — «головні режисери» процесу «СВУ» — докладно планували, що саме слід інкримінувати діячам УАПЦ. Насамперед це — «атеїзм більшості автокефального духовенства». (Тут доречно запитати: хто і за якими критеріями мав визначати міру цього атеїзму?) Далі йде «петлюрівське минуле більшості автокефалістів», використання «СВУ» УАПЦ як «знаряддя антирадянського впливу на широкі маси для ведення підпільної роботи», «українізація церкви та релігії — засіб для здійснення мети «СВУ» [5].

Співробітники ГПУ доклали великих зусиль, щоб «розшифрувати» ці напрями. Ось лише деякі приклади з документів, датованих груднем 1929 року. Стверджувалося, зокрема, що на Полтавщині «організаційна робота зі створення автокефальної периферії проводилась членами Київського центру «СВУ» Чехівським, Липківським, єпископом Жевченком і священиком Тараном.

Як на один з найбільш яскравих прикладів цієї діяльності можна вказати на ліквідовану раніш контрреволюційну організацію автокефалістів на чолі з якимось Жовницьким (ув’язнений до концтабору), що ставила собі за мету організацію повстання проти Радвлади, і на ліквідовану в цей час аналогічну організацію на чолі з колишнім активним петлюрівцем, керівником автокефальної громади Ведюком та автокефальним попом Стрижаком...

Свідченнями заарештованих автокефальних попів встановлено контрреволюційну роботу автокефальної церкви, що використовувалась шовіністичними елементами з контрреволюційною метою...» [6].

Зауважмо: в черговий раз «контрреволюційну роботу» встановлено не за конкретними фактами, а за «царицею доказів» сталінського «правосуддя» — зізнаннями самих обвинувачених, добутих під тиском «карающего меча революции».

Осип Зінкевич у своїй цікавій розвідці «Справа Української автокефальної православної церкви на процесі Спілки визволення України і її ліквідація у 1930 р.» висловлює припущення, що слідчі ГПУ, побачивши заздалегідь, що вони не зможуть під час слідства добитися від братів Чехівських поступливості, вирішили домагатися проведення «надзвичайного собору» УАПЦ. Як відомо, цей «собор», скликаний 28-29 січня 1930 року [7], напередодні процесу «СВУ», ухвалив резолюцію про зв’язок УАПЦ з «СВУ», про «контрреволюційність» УАПЦ і, зрозуміло, про її «самоліквідацію».

Однак документи, раніше недоступні для О. Зінкевича та інших дослідників, засвідчують, що В. Чехівський і М. Чехівський ще 1929 року, до моменту скликання «собору», почали давати необхідні ГПУ свідчення — після того, як їх активно «обробили» чекісти.

Нагадаємо, що протягом 1926-1929 років в Україні було заарештовано п’ятьох ієрархів УАПЦ, а всього в добу сталінізму було знищено 34 її єпископи, 2000 священиків та інших церковних служителів.

Деякі дослідники (О. Зінкевич та ін.) на підставі видрукуваного першого тому стенографічного звіту про процес «СВУ» зауважують, що В. Чехівський на засіданнях суду 15 і 16 березня 1930 року зробив спробу «уточнити», а фактично відмовитись від своїх попередніх сфальсифікованих свідчень. Це й справді так. Наприклад, ось який діалог відбувся в нього з обвинувачем М. Михайликом з приводу участі в організації «Братство Української державності»:

«Михайлик: Коли вперше вступили до Братства Української державності?
Чехівський: До Братства Української державності ніколи не вступав і не був членом.
Михайлик: Ви ваші зізнання добре пам’ятаєте? Прийдеться пізніш вам нагадати про те, що ви були членом Братства Української державності. До чого в основному зводилася ваша робота за час від 1921 до 1924 року?
Чехівський: Церковна робота переважно.
Михайлик: Значить, з 1921 до 1924 року ви займалися роботою по організації української церкви? І тоді, як зазначено у ваших зізнаннях, ви належали до Братства Української державності?
Чехівський: Я не належав до організації Братство Української державності.
Михайлик: Потім з’ясуємо...» [8].

Наведемо ще один невеличкий уривок з діалогу, за який потім В. Чехівському довелося розплачуватись:

«Михайлик: А знаєте, хто входить у склад духівництва?
Чехівський: Я показав.
Михайлик: Ви показали...
Чехівський: І зараз показую, що кандидатами обиралось більшою частиною у значній кількості тих урядовців, старшин директоріянських армійських загонів, які жодної роботи не мали, залишились безробітними, але жили легально. У нас священики обираються...
Михайлик: Мене не цікавить, як вони обираються. Мене цікавить ваша оцінка. Я наведу вам один приклад, те, що ми маємо в офіційних документах. У свій час було зроблено обслідування 577 парафій. (Цікаво, хто і як їх «обслідував». — Ю. Ш.). Це обслідування показало, що серед активу автокефальної церкви у тих парафіях було: старих офіцерів 6 ч., денікінців — 22 ч., петлюрівських бандитів — 214 ч., колишніх членів УПСР, УСД, УКП — 55 ч., жандармів, поліцаїв — 17 ч. і членів «союза русского народа» — 3 чоловіка. Це взято на вибірку. Картина правильна?
Чехівський: У нас не було таких даних...» [9].

За ці та інші не відповідні «сценарію» процесу слова В. Чехівському довелось невдовзі покаятись — після того, як йому в ніч з 16 на 17 березня 1930 року чекісти «підказали» необхідність такого «каяття».

Засідання 17 березня почалось з його заяви, яку друкована стенограма передає так: «Вчора, 16 березня, помилково зрозумівши три запитання прокуратури, я й помилково дав три відповіді. Тепер я ці три відповіді виправляю. Я розумів слово — українська автокефальна церква в єднанні всіх трьох ознак життя церкви, але я повинен був розуміти тільки сторони політичного життя, соціально-політичного і через цю помилку, через неправильне розуміння цього слова, я дав помилкові відповіді на такі питання: перше запитання було — чи керував БУД українською автокефальною православною церквою? Тоді я відповів, що ні, маючи на увазі тільки політичне життя церкви, отже, відповідаю, що БУД керував українською автокефальною православною церквою, впливаючи на її політичне життя. На друге запитання, а саме про повстанські кадри в церкві, — я також відповів негативно. Тепер, маючи на увазі таке розуміння церкви, політичні сторони життя, свідчу й визнаю, що після того, як припинилась громадянська війна, в активних колах української автокефальної православної церкви посіли місце повстанські елементи, себто елементи з традиціями й ухилом до повстання. А третє запитання було таке — чи визнаю я за правильне вирішення останнього надзвичайного собору автокефальної церкви, що українська автокефальна православна церква є складова частина СВУ, Спілки визволення України. На це запитання я відповів, що ні. Однак, маючи на увазі, що я повинен був його розуміти як політичне життя церкви, відповідаю, що українська автокефальна православна церква щодо політичного життя правила за знаряддя, бо була складовою частиною Спілки визволення України» [10].

Саме з цього моменту В. Чехівський давав переважно вигідні організаторам процесу свідчення. Можна тільки здогадуватись, що саме з ним зробили, які методи шантажу і впливу застосували в ніч з 16 на 17 березня, але є всі підстави стверджувати, що він був остаточно зламаний. Про це свідчать і ті віднайдені документи, які стосуються долі Володимира Чехівського. Протягом серпня-вересня 1932 року, під час перебування в Ярославському політізоляторі ОГПУ, він пише низку заяв з проханням про реабілітацію. Ці заяви він адресує генеральному прокуророві Верховного суду УСРР, президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, Політбюро ЦК КПУ(б), ДПУ УСРР, ОДПУ СРСР, президії Центрального виконавчого комітету СРСР; зміст їх фактично був однаковий. Ось уривок із заяви до президії ВУЦВК від 31 серпня 1932 року: «Мене у справі СВУ осудив Найвищий суд УСРР до 10 років суворої ізоляції і 5 років обмеження прав вироком з 19 квітня 1930 р. Повно визнав я перед робітничою владою УСРР на суді провинність, супротивних державному радянському проводу виявів моєї діяльності. Відверто, прилюдно осудив я всі мої провини перед владою робітництва УСРР, осудив також і всякий напрям угодовства з буржуазією як в соціял-демократичних, так і в націоналістичних спрямованнях, осудив і всяке внесення в церковне життя супротивних радвладі соціяльно-політичних моментів...

Здійснення поставлених проводом ВКП і пролетарської держави завдань як в соціяльно-політичному, так і в національному житті є метою, до якої я щиро і з захватом прямую в житті, світогляді і напрямі волі, діяльності.

Непохитна, тверда, без повороту, безперечна моя спрямованість до роботи улюбленої — піднесення великої творчості комунізму, здійснення соціялізму державного робітництва. Це моє слово не слово лащення, не слово захисного егоїзму, а слово справжнього життя. Сила непохитної моєї спрямованості до творчої пролетарської роботи над будуванням соціялізму в СРСР витворилась не тільки моїм зусиллям, а й творчою будівною працею провідництва пролетаріату. В великих жертвах, трудах, боротьбі, досягненнях пролетаріату за 15-ліття викувалась, загартувалась непохитна тепер і моя воля до величної творчої спільної пролетарської роботи — боротьби. Силу безпечної непохитності спрямовання моєї волі до пролетарського революційного творчого шляху підносить і вплив тих революційних змагань і боротьби, що зазнав я в своїй діяльності до відступу по шляху революції. Вільне моє керування в житті — діяльності моїй творчими вказівками проводу пролетарського вождя, ВКП, гарантує мене від небезпеки ухилів або відступництва од революційного пролетарського шляху. Прошу Президію ВУЦВК на четвертому році моєї суворої ізоляції амнестуванням дати мені змогу всі сили свої принести, поки вони не згасли, віддати на велике творче діло будування соціялізму в СРСР і разом в УСРР [11].

Не варто поспішати засуджувати цю заяву Володимира Чехівського або іронізувати над нею. Можна лише уявляти, що довелося йому пережити, щоб з-під його пера вийшли ці рядки. Як свідчать документи, до різних керівних Інстанцій апелювали й деякі інші засуджені у справі «СВУ». Дехто з них писав на ім’я Сталіна. Писав також і В. Чехівський. На його прикладі пересвідчуємось у тому, наскільки це було безнадійно.

16 червня 1935 року нарком внутрішніх справ СРСР Г. Ягода надіслав Сталіну заяву В. Чехівського з його ж проханням про амністію. Однак до цього було додано довідку, зміст якої не залишав сумніву в тому, яким саме буде присуд «вождя народів». Ось що, зокрема, читаємо в цьому документі, підписаному начальником секретно-політичного відділу Головного управління державної безпеки НКВД Г. Молчановим: «Контрреволюційна діяльність Чехівського полягала у створенні на місцях нелегальних контрреволюційних груп, в організації автокефальної п’ятірки, проводилось вербування в СВУ петлюрівських старшин, отаманів повстанських банд. Автокефальну церкву Чехівський перетворив у повстанський штаб.

Чехівський винним себе визнав.

У квітні 1930 року Верховним судом Української СРР Чехівського було засуджено до десяти років ув’язнення у концтабір із суворою ізоляцією з поразкою в правах на п’ять років» [12].

З листопада 1937 року за рішенням трійки Управління НКВД Ленінградської області В. Чехівського було розстріляно. Однак довгий час сама дата його смерті приховувалася. Зберігся по-своєму унікальний документ, який пояснює цю ситуацію, — лист начальника 1-го відділу КГБ при Раді Міністрів СРСР Плетньова від 29 травня 1956 року. Копії цього листа під грифом «цілком таємно» було надіслано начальнику 1-го спецвідділу МВД СРСР і начальнику 1-го відділу Управління МВД Київської області. Процитуємо основну частину цього документа мовою оригіналу: «В соответствии с указанием КГБ при Совете Министров СССР № 108 сс от 24 августа 1955 года направляем заявление гр(ажданки) Чеховской А. М. о розыске Чеховского Владимира Моисеевича, 1875 года рождения, урож(енца) Киевской области, осужденного вторично в местах заключения 9 октября 1937 года Тройкой УНКВД Ленинградской области к высшей мере наказания, приговор исполнен 3 ноября 1937 года и переписку по данному заявлению (передано) для приобщения к архивно-следственному делу № 215471.

1-й спецотдел У МВД Киевской области просим вызвать гр. Чеховскую Анастасию Моисеевну, проживающую по адресу: г. Киев, Стрелецкая ул., дом № 18, кв. 1, уточнить установочные данные Чеховского В. М. (год и место рождения) и после уточнення обьявить ей устно, что Чеховский В. М., отбывая наказание, умер в местах заключения 13 января 1940 года от кровоизлияния в мозг.

1 спецотдел МВД СССР просим произвести отражениє в учете.

Начальник 1-го спецотдела УМВД Ленинградской области полковник Назаров» [13].

По-іншому склалася доля Миколи Чехівського. Він був засуджений до трьох років позбавлення волі, а 4 грудня 1937 року трійка Управління НКВД Курської області засудила його до розстрілу. Є відомості, що вирок не було виконано і М. Чехівський опинився за кордоном. На жаль, на сьогодні більш докладних відомостей розшукати про нього не вдалося, але, поза сумнівом, це колись станеться.

Ці та багато інших прикладів підтверджують, як багато ще належить зробити дослідникам, щоб у деталях відтворити повну картину подій, пов’язаних з підготовкою, проведенням та наслідками процесу «СВУ» загалом і з долею діячів УАПЦ зокрема.

1 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 20, спр. 2994, арк. 185, 186, 190.
2 Державний архів Служби безпеки України (далі — ДА СБУ), спр. 67098 ФП, т. 238, арк. 27. — Докладная записка о результатах работы по вскрытию украинского контрреволюційного подполья по Украине в связи с делом «СВУ».
3 Там само, арк, 1. — Ориентировочный список арестованных по Києву, подлежащих представленню на процесе.
4 Про долю В. Чехівського див.: Лозицький В. Непоправне зло // Вечірній Київ, 1990. — 9 жовтня.
5 ДА СБУ, арк. 8. — Докладная записка Председателю ГПУ УССР В. А. Балицкому.
6 Там само, арк. 24. — Докладная записка о результатах работы по вскрытию украинского контрреволюційного подполья по Украине в связи с делом «СВУ».
7 Зінкевич О. Справа Української автокефальної православної церкви на процесі Спілки визволення України і її ліквідація у 1930 р.//Сучасність, 1988, — №7-8. — С. 92-93.
8 Спілка визволення України, Стенографічний звіт судового процесу. — Харків, 1934. — Т. 1. — С. 369.
9 Там само, с. 380.
10 Там само, с. 403.
11 ДА СБУ, спр. 67098 ФП, арк. 6, 6 (зв). — Справа формуляр на В. М. Чехівського.
12 Там само, арк. 22-23.
13 Там само, арк. 1. — Контрольно-наглядова справа за кримінальною справою В. М. Чехівського.

Людина і світ. — 1996. — №11-12. — С.13–17.

Юрій ШАПОВАЛ,

доктор історичних наук