(Не)забута батьківщина митрополита Андрея Шептицького

Вціліле

Прилбичі починаються (чи закінчуються ― як вам завгодно) каплицею-усипальницею родини Шептицьких. Це красива споруда в неоготичному стилі, у якій близько двох років тому відновилися богослужіння. На одне з них ми й поспішаємо. Отець Андрій Стадницький веде Літургію. Замість хору ― його дружина Оксана. Елегантна жінка з витонченою силянкою на шиї. Ще дві парафіянки, яким полюбилося приходити на богослужіння в це тихе й майже безлюдне місце. Стоїмо на підлозі, більша частина якої є скляним люком ― унизу крипта, місце вічного спочинку деяких членів роду Шептицьких. Холодний вітер проривається в капличку через великі дірки у дверях ― їх залишили «совєти», просто розстрілявши всю споруду з автоматної черги. Чомусь, коли довго вдивлятися в ці пробоїни усипальниці, самі по собі в пам’яті зринають слова Ісуса, де Він просить учнів вкласти пальця у власні рани від цвяхів, якими був прибитий до хреста. Згадується й те, що Ісус, попри всі рани, знущання й муки, воскрес.

Усипальниця ― це єдина автентична будівля з маєтків Шептицьких, яка вціліла тут по засиллі радянської влади. Може, тому, що в ній старі-нові окупанти зберігали надзвичайно отруйний хімікат ― дуст, за допомогою якого на полях позбавляються від гризунів. Характерний запах не вивітрився досі навіть після десятиліть без дусту. Окрім цього провели повну реконструкцію каплиці й спеціальну хімічну чистку майже двадцять років тому.

Пані Оксана разом з парафіянками відразу вводять у курс справи. За десять хвилин встигають викласти детальну історію цього місця й багато відомостей про родину Шептицьких. Жінки стають на коліна й відчиняють скляну ляду. У крипті півколом розташовані захоронення дідуся й бабусі, батька й матері Андрея Шептицького, його трьох братів, двох дітей і невістки Леона та Ядвіги (Леона разом з дружиною Ядвігою перепоховали тут значно пізніше), а також священика. Справа в тому, що радянська влада не лише зі споруди познущалися, але й зі живих і мертвих. Леона та Ядвігу розстріляли й, очевидно, довгі роки про це ніхто взагалі не згадував. Останки їхніх родичів повисипали з трун на одну купу ― мабуть, шукали коштовностей. У такому вигляді вони були десятиліттями ― аж до 2004 року, коли врешті вдалося провести антропологічні дослідження, ідентифікувати кістяки й гідно їх перепоховати.

― Оця чаша також відновлена, ― пані Оксана показує на велику чашу з латинським написом «Фредро», прикріплену на стіні усипальниці. ― Існує легенда, що бабця митрополита Андрея Софія Фредро (у дівоцтві ― Яблоновська) заповіла, щоб її поховали в Рудках, де вона мешкала, але серце слід було поховати в Прилбичах. Вона прожила тут останні роки й називала їх найщасливішими в житті, хоча й багато хворіла. Так-от у цій чаші мало б бути її серце. «Совєти» і її розстріляли, як і герб Шептицьких ― він був ззовні, а це ― все, що з нього залишилося. Ми прикріпили на фасаді реконструйовану копію.

Служіння з болгаркою

Попри те, що Прилбичі є родинним селом Шептицьких, тут усе зовсім не так, як можна собі уявити. Отець Андрій Стадницький згадує, як починалося служіння: право ввійти до храму доводилося відвойовувати, спільноту будувати, а проєкти, пов’язані з історичною пам’яттю, досі є болісними.

Коли отець сюди тільки прийшов, у розпалі був конфлікт. Священик, який тут був від 90-их років, свого часу почав хилитися до руху «ковпаківців». Це такий рух, який очолює відлучений від Церкви священик Василь Ковпак. Вони стверджують, що дотримуються старих традицій, однак ще у 90-их вони стали частиною лєфевристської схизми і були екскомуніковані з УГКЦ.

― Коли ми прийшли 2007-го року, то церква була закрита. Мусили відкривати її болгаркою. І тоді чотири дні й чотири ночі ми тут молилися. 1 листопада під крики «ковпаківців» мене представляли. Якраз у неділю приїхали правоохоронці, щоб владнати напружену ситуацію. Документів на церкву не було ні в кого, то нам сказали домовитися й робити богослужіння по черзі. І хоча згодом документи я зробив і храм належить нашій парафії УГКЦ, та багато речей погоджені давно. Тепер складно щось змінити.

Це такий цікавий досвід: приходиш до церкви, але не маєш ключа. Тобі відчиняє представниця з «ковпаківської» громади, чекає, поки відслужиш, а потім зачиняє за тобою храм. Віз зі собою ризи з львівської парафії, де служив перед тим. А ще людей, які могли співати Літургію, бо наша громада тільки формувалася. А я й машини не мав, мусив позичати «жигуля» в знайомого священика, вчився їздити. Бо ми жили у Львові, а сюди якось треба було діставатися постійно.

Люди молилися церковнослов’янською мовою, українською довелося вчитися. Трохи Оксана співала на початках, дякувала, трохи привозив знайомих, які помагали вчити українські пісні, помогли знайти диригентку, яка долучилася до організації нашого хору. Хтось їздив у Новояворівськ на відправу, хтось не ходив до церкви, бо розумів, що цей священик робить розкол, і не хотів до нього йти. Тому коли ми прийшли, то першопочатковим було намагання згуртувати людей і створити спільноту. Зараз вона складається з близько 75 родин, ― ділиться спогадами парох.

«Ковпаківці» розширюють свою діяльність. За словами о. Андрія, ситуація складна й потребує загальноцерковного врегулювання ― просто на місцях діяти складно. Парафіяни погоджуються, що толерувати «ковпаківців» не варто, бо ж священик, який веде в них богослужіння, відлучений від Церкви. Намагалися зустрічатися, говорити, однак марно.

― Цей священик не є священиком. А люди підтримують того, кому заборонено служити. Знаєте, це щось схоже до ситуації з Путіним: він не стріляє власноруч. Є люди, які за нього воюють. Є люди, які мовчать, а не йдуть проти його режиму. Так само й тут. Винні не лише ті священики, але й ті парафіяни, що з ними.

Тому в Прилбичах ситуація наразі стабільно напружена: богослужіння по черзі, «ковпаківці» стверджують, що їх переслідують як перших християн. Натомість у ставленні до греко-католиків вони також не проявляють емпатії чи прийняття і вдаються до різних маніпуляцій, як-от заковування образу в ґрати ― мовляв, от так і з нами.

Трійця, що світить

Ці троє ― наче вічний двигун парафії. Між ними не відчувається конкуренції, як це буває між парохом і сотрудником або й між подружжями. Пані Оксана ― іскра. Її улюблена фраза: «О, я це бачу! Я бачу, яким воно має бути!» Вона настільки горить тим, що робить, що не виникає жодного сумніву, що її ідеї точно реалізуються. Активно жестикулює, враження, що здатна бути в кількох місцях одночасно, тримає в голові стільки фактів, дат, цікавих історій, уривків чиїхось життів, що здається, їх ніколи не переслухати. Пані Оксану взагалі складно уявити втомленою.

Отець Андрій Побігущий ― мрійник. Він чуттєвий і дуже добре розуміє мистецтво. Понад те ― священик має особливий дар помічати нові таланти, бачити потенціал у проєктах, у яких його ніхто б не шукав. Коли він захоплюється чимось, то здатен підійти до цього з дуже багатьох сторін. Надихається простим і звичним. О, ви б здивувалися, скільки краси о. Андрій зможе показати вам буквально всюди.

О. Андрій Стадницький врівноважує трійцю. Він завжди думає про шляхи реалізації ідеї ще на тому етапі, коли вона лиш тільки встигає сяйнути. Готовий працювати на довгу перспективу й не опускає рук, якщо результат роботи не стає помітним миттєво.

Часом вони фонтанують ідеями в унісон, доповнюючи одне одного з пів слова. Отці й пані Оксана навіть жартують, що мусять «світити» по черзі, бо всі мають про що розповісти. Це відбувається приблизно так:

― Так, треба призупинятися, хай тут о. Андрій «посвітить» і розповість, бо вже світло меркне!

О. Андрій Побігущий уже третій сотрудник на парафії. Попередні були тут по кілька років, але згодом доводилося йти на інші парафії.

― Я дуже тішився, що о. Андрія призначили до нас, як він висвятився. Владика дав йому вибір піти з львівської парафії, де він був дияконом, у село ― у Прилбичі. Ми зустрілися на філософсько-богословському факультеті УКУ і я побачив, що отець ― щирий чоловік, і що має на серці, те й говорить. Це дуже класно. Для мене така безпосередність важлива. Крім того, в нього талант продукувати ідеї. А в мене був момент вигорання, коли я йшов до владики і казав, що вже не знаю, що маю робити в Прилбичах. І тут приходить нова сила, це тебе додатково окриляє і ти починаєш відчувати, що не сам у цьому, є інші люди, які готові працювати.

Тут багато простору для дій. Проте інколи в мене виникає відчуття, що хтось інший на цьому місці, може, робив би щось краще. Але Бог поставив сюди мене, дружину, о. Андрія. І ми творимо. Часом думав: 16 років на парафії, а музей недороблений, ще щось не зроблене, щось запоров, десь поспішив. А потім зупиняюся: а, можливо, треба було стільки часу, щоб ти сам дійшов до моментів цінування? ― ділиться парох.

О. Андрій Побігущий у минулому фармацевт. Він з дитинства думав про священство, але завагався, коли настав час вступати. Вирішив обрати іншу професію, основна мета якої ― допомогти людям. Закінчив Львівський медичний університет імені Данила Галицького, хоча вже на четвертому курсі почав відчувати, що медицина ― це таки не його. Однак ще 2,5 роки майбутній священик працював в аптеці. Це теж йому подобалося.

― Я родом з Тернопільщини. Коли був малим хлопчаком, наш священик повіз нас до Львова. Коли ми прийшли в собор Святого Юра, відчуття в мене були такі, наче я вдома. Я прожив у Львові 14 років і досі кажу, що ця парафія ― мій дім. Коли вступив, то одразу почав ходити до собору на Літургії. Співаю з дитинства, тож невдовзі потрапив і в хор храму. А тоді один дяк запропонував мені зайняти його місце. Так почалася моя історія. Уже з собору я йшов вступати в семінарію. Доти працював в аптеці. Так собі думав: «Я маю добру роботу, дякую у соборі, а тут знову все починати спочатку. Ну нащо воно мені треба?» Було складно розлучатися з хором, з яким ми співали, бо це любов на все життя. Іван Павло ІІ каже: «Одне серце й одна душа». От це про наш хор. Але мене навіть досі не видалили з чатів, тому коли я маю вихідний і знаю, що співає мій хор, то приходжу. Ми досі дружимо. Повертаюся туди вже десять років. Цей хор навіть співав Літургію в Прилбичах, ― о. Андрій розповідає про цей період свого життя з особливим трепетом і ностальгією. Сподіваюся, він задоволений своїм вибором. Бо виглядає, що зараз священик точно на своєму місці.

Отець Побігущий також згадує, як вступав до семінарії й розумів, що коштів для оплати навчання бракує. Тоді йому було вже 24 роки, брати у батьків не хотів, а заощаджень було замало. Влітку після першого курсу ще тоді семінарист Андрій щодня ходив до крипти собору Святого Юра й просив біля гробу митрополита Андрея, щоб він якось посприяв йому в пошуку коштів, адже за життя Шептицький постійно підтримував молодих талановитих людей. Коли прийшов на другий курс, то з’ясувалося, що якась пані зі США вирішила надати хлопцеві стипендію на навчання. Вона теж була шанувальницею митрополита Андрея.

― Мою жертводавицю звуть Марта Віґан. Я писав їй подячного листа, у якому розповідав про те, як просив допомоги в Шептицького. Всі наступні роки мого навчання вона продовжувала цю стипендію. Це все завдяки молитві до митрополита Андрея.

Коли ж я потрапив у Прилбичі, то на першій зустрічі з парафіянами розповів цю історію і сказав, що, мабуть, митрополит Андрей відправив мене сюди відпрацьовувати стипендію, ― сміється священик.

Він постановив, що хоче стати жертводавцем для якогось семінариста, вкласти гроші в його навчання так, як колись вклали в нього. Він з друзями-священиками створили фонд, куди скидають кошти. За них вчиться один семінарист.

― А в Прилбичах ми вирішили продовжити лінію митрополита Андрея й 29 липня 2022 року започаткували стипендію його імені. Уже три семестри вона підтримує одного семінариста, який, до речі, є помічником у нас на парафії, приїжджає на канікули й працює з молоддю, їздить на табори. До цієї стипендії долучаються наші парафіяни й прочани, ― каже священик.

Він наголошує, що вони всі в Прилбичах не випадково. Пані Надя Королевич ― філологиня, яка надзвичайно зворушливо веде екскурсії про рідне село. Подружжя Стадницьких, яке в цілковитій єдності працює вже понад 20 років. І він ― молодий священик, який може тут реалізуватися й прислужити.

― Я утверджуюся в тому, що Прилбичі також є моїм домом.

Вилікувати забуття

Чесно кажучи, на перший погляд про Шептицьких, окрім усипальниці (та й що це за церковця теж не всі знають), тут не нагадує ніщо. Подружжя о. Андрія й Оксани Стадницьких на парафії в Прилбичах уже 16 років. Кажуть, роками реалізовують різні проєкти, пов’язані з митрополитом Андреєм і його діяльністю, але лише нещодавно почали відновлювати саме місця пам’яті. Сил додалося два роки тому, коли на парафію прийшов священик-сотрудник Андрій Побігущий. Тепер ця трійця робить колосальні речі. Цікаво те, що о. Андрій Побігущий за першою освітою ― фармацевт, а пані Оксана Стадницька ― лікарка-психіатриня. Вони могли зустрітися в царині медицини, але натомість разом з о. Андрієм Стадницьким лікують людські душі й розуми від забуття.

― Думаю, це завдяки духу Шептицьких відбувається, іншого пояснення не маю. Місця як маркери історії дуже важливі. Наприклад, брата митрополита Андрея Леона та його дружину Ядвігу «совєти» розстріляли поблизу їхньої садиби у вересні 1939 року. Її потім зруйнували, а на цьому місці збудували будинок культури. Оце он рожевеньке таке ― це воно. Місце розстрілу зараз належить до приватного обійстя. На тій території сад. Жінка нічого там не садить, бо їй тато переповідав, що відбулося. Власне, він і ще покійний Володимир Гурський вночі викопали рештки Леона та Ядвіги й перепоховали на місцевому цвинтарі. Зробили табличку, аби не забували, хто тут лежить. У родинній усипальниці вони знайшли спочинок аж 2004-го року, ― розповідає пані Оксана дорогою до катехитичної школи, парафіяльного будинку й соціального підприємства ― хостелу. Таке собі три в одному.

З відновленням пам’яті працювати досить складно. Місцеві не завжди усвідомлюють, наскільки важливою є спадщина Шептицьких, яку роль відіграла ця родина в українській історії. Або й не хочуть про це думати. Отець Андрій каже, що «совєти» попрацювали тут дуже добре у свій час, адже починали спотворювати пам’ять про Шептицьких уже за їхнього життя. Наприклад, є спогади, у яких селяни діляться не надто добрими емоціями щодо цієї родини.

― Селяни нібито мали жаль на Шептицьких, бо вони, мовляв, не надали їм підтримки в ремонті старої дерев’яної церкви. Леон, кажуть, відповів, що краще місцевим будувати в’язницю, а не реконструювати церкву, бо вони крали в Шептицьких. Треба розуміти, що це були методи впливу більшовиків: от бачите, це поміщики й вони вас експлуатують. Згодом радянська система робила все можливе, щоб повністю стерти пам’ять про Шептицьких. На місці, де була садиба, звели будинок культури, на місці родинної каплиці ― пам’ятник колгоспниці. Місце розстрілу Леона та Ядвіги стало частиною приватної садиби і, звісно ж, ніяк не позначене. Усипальниця збереглася, бо стала складом, ― розповідає парох.

О. Андрій Побігущий каже, що така доля спіткала й костел у сусідньому селі ― Терновиці. Це така красива й велична споруда, пам’ятка ХVII століття, костел оборонного типу.

― Шептицькі ходили на богослужіння саме туди, бо були римо-католиками. І Роман Марія Александер (митрополит Андрей), і всі інші діти були хрещені в цьому костелі. Там же зберігався образ, який намалювала мати митрополита Софія, а згодом, коли син став митрополитом, вона передала його собору Святого Юра. Тепер цей неймовірний костел дуже знищений, в аварійному стані, бо за радянських часів тут зберігали селітру ― храм був засипаний у висоту людського зросту. Стіни виїло до цегли. Потрібні шалені кошти, щоб законсервувати цей костел і вже тоді намагатися реставрувати. Він нікому не належить, його наче не існує. Цей костел чудовий і може стати місцем для молитви зі спеціальних нагод, цікавим мистецьким простором. Ми сподіваємося, що його вдасться врятувати.

Свяшеник згадує доволі показову історію про НЕприсутність Шептицьких у Прилбичах. Одна з місцевих мешканок вступила до львівського університету. Лише там на парах вона дізналася, що великий лідер нації Андрей Шептицький походить з її села. Тобто за всі роки до цього моменту вона жодного разу не зустріла про це інформації. От як попрацювали тут «совєти» ― на совість, як то кажуть, страху й сорому вистачило на десятиліття.

Пані Оксана відтворює механізми, які пояснюють теперішню необізнаність прилбичан. Коли комуністи розстріляли Леона та Ядвігу, маєток Шептицьких фактично залишився без господарів. Місцевим кажуть, що поміщиків більше немає, тому все їхнє ― ваше. Звісно, люди забрали багато що собі, привласнили чуже.

― Ми часом запитуємо людей, як це було. І вони тоді кажуть, що от люди йшли і щось брали собі. Тобто якісь міфічні люди, ми не причетні. І тільки кілька місяців тому відбулася знакова ситуація: один старший пан, якому вже 90 років, сказав у розмові: «Ну та що, та ми з татом теж ішли й це робили». Тобто тільки тепер є намагання прожити цю трансгенераційну травму. Коли твій дідусь чи тато, по суті, ― мародер, то як твоя психіка буде від цього захищатися? Ти намагатимешся цього не бачити й не згадувати про таке. Механізм уникнення, витіснення, неговоріння. Це біологічний захист. Тому один з кроків, який можемо зробити ми, ― унаочнити ці травми й почати про них говорити. Якось на проповіді о. Андрій сказав, що ми, по великому рахунку, є нащадками мародерів. Це про зіткнення зі своєю травмою. Її треба визнати й опрацювати.

Парох наголошує, що в цьому процесі йдеться зовсім не про осуд. Ці травми є свідченням того, що руками наших пращурів робили лихі речі. Це тактика «совєтської» системи, яка через маніпуляції загрібала жар чужими руками, робила безчинства через використання страху й сорому. Це спрацювало на довгу перспективу: про минуле стало говорити не лише страшно, але й дуже соромно. Навіть своїм дітям.

― Це не про наших татів чи матерів, а про росіян, які століттями роблять такі речі з нами. От навіть як приклад родинна молитовна каплиця, що тут стояла. Це були три колони з дашком, а всередині ― фігура Богородиці. Але це було місце, де Шептицькі молилися. Та й селяни теж. Коли Ядвіга, свідомо йдучи на розстріл за Леоном, зупинилася перехреститися біля каплиці, то ще отримала прикладом у спину. Це місце значуще. Солдат, який мав зруйнувати його, відмовився це робити. Але якийсь агроном з колгоспу «Росія», який тут був, завалив каплицю. Кажуть, що його життя і життя його дітей було не надто добрим після цього. Цю історію знають усі місцеві, вони діляться спогадами, але й не погоджуються робити це на запис ― досі бояться, ― пояснює о. Андрій Стадницький.

Травм завдавали навіть звичними речами. Наприклад, коли збирали автентичні вишивки й хустки, то одна з жінок розповіла, що не любить носити вишиті сорочки. Усе тому, що її мама працювала в артілі й мусила виконувати свій план. І ця жінка, будучи дитиною, мусила після навчання до пізньої ночі вишивати разом з мамою. Тобто деякі речі радянська влада не забороняла, адже значно ефективніше було перетворити їх на жах в очах українців.

Цікавими є також інші факти, які, можливо, не пов’язані між собою, бо експертного підтвердження немає, але все ж… Коли в каплиці-усипальниці ідентифікували кістяки, то бракувало однієї деталі ― жіночого черепа. Ймовірно, мами митрополита Андрея Софії.

Один з хлопчаків у сусідньому селі на уроці біології під час вивчення скелету людини каже, що череп він уже бачив. Вони з друзями грали у футбол біля каплички ну й знайшли його. Чи це той самий череп? Невідомо, але хтозна. Однак дивує те, наскільки невимушено про такі речі розповідають діти, чому це для них не є чимось неможливим, чому така знахідка не викликає належної поваги й не викликає запитань?

Щонедільні Літургії, які започаткували в усипальниці, покликані бодай якось відновити гідне ставлення до людей, похованих у крипті. До самого місця, до пам’яті. До досвіду, який довелося пережити.

― Люди приходять туди молитися і ця точка на карті світу стає видимою. Тому для мене це про зцілення. Це і відновлення справедливості, бо належне віддається тим людям. Уявіть: людина у Філадельфії живе й розуміє, що мама митрополита Софія ― це грандіозна жінка, яка виховала таких мужів. А в Прилбичах… Але в цьому винні росіяни, бо вони це все спотворили та знецінили. Люди навіть не розуміли, хто ту похований. Ми не можемо давати оцінку тодішнім подіями. Але можемо діяти зараз. Нормально поговорити про те, що я робив ті чи інші речі речі. Що в мене на горищі є речі, які належали Шептицьким, а тато чи дідо їх забрав і мені передав. Сказати про це дітям. Це про визнання того, що відбулося, і наведення ладу, ― додає о. Стадницький.

О. Андрій Побігущий каже, що люди, які мають автентичні речі з садиби Шептицьких, часто не готові їх віддавати. Однак стаються дива. Наприклад, у Наварії знайшлася ікона святого Йосафата, яка ззаду підписана митрополитом Шептицьким, ще якісь книжки й документи.

― Ще одна жінка просто в соцмережах дізнається про проєкти в Прилбичах. Її син ― архітектор, зараз працює в одному з храмів Золочівщини. На хорах він знайшов скриню зі стародруками й документами ― а там дещо має підписи митрополита й датоване 1913 роком. Маємо через цю пані сконтактувати з місцевим священиком. Можливо, якщо нам не вдається наповнити музей речами від місцевих мешканців, то вдасться назбирати їх від інших благочинців. Це теж диво!

Отець Стадницький доречно згадує, як колись митрополит Андрей творив народну лічницю ― на неї складалися люди, купуючи «цеглинки». Так само народним стає музей у Прилбичах: одна родина принесла тарілку з родинного дому Шептицьких, хтось приніс ікони, які колись Ядвіга написала: ікону св. Йосафата (1908 р.) й ікону Софії, Віри, Надії, Любові (1913 р.). Є листівка з 1930 року, яку матері однієї з прочанок колись подарував митрополит Андрей, бо вона була примою в хорі.

― Музей наповнюється реліквіями й творами з народу, бо кожен додає щось від себе. Так само з нашими пошуками автентики ― люди самі приносять пам’ятки. Я пам'ятаю фразу митрополита Андрея: «Ми не хочемо бути сторожами гробів, а хочемо бути свідками розвитку нашої культури». То для мене це є прологом нашої роботи, ― додає о. Андрій Стадницький.

Коли колгосп почав служити людям

Коли у Прилбичах вже більш-менш вдалося сформувати парафію, виникла потреба в уроках катехизму. Їх почали проводити вже у лютому 2008 року. Перше заняття було на другому поверсі теперішнього парафіяльного будинку ― в колишніх приміщеннях колгоспу. Тут зберігався стійкий дух «совка»: старі бухгалтерські шафи, з’єднані по кілька штук крісла (чи не в усіх будинках культури були такі?). Було холодно й навряд чи хтось з дітей справді добре розумів, куди прийшов.

Наступні п’ять років катехизація відбувалася в школі, однак це також було дискомфортно: заняття були в суботу, а прибиральниці були не в захваті змивати брудні сліди від черевиків ще один зайвий день щотижня. Окрім того, бракувало простору.

― Ми почали шукати приміщення. Тоді той другий поверх (а це понад 200 квадратних метрів) був розпайований, тобто належав до спілки пайовиків. Його вартість складала 28 тисяч гривень. Я звернувся до нашого митрополита владики Ігоря, він дав кошти і ми придбали те приміщення. Ми наприкінці вересня сказали, що з жовтня, коли починається катехитичний рік, будемо проводити тут заняття. Молодь дивилася на нас як на диваків, бо ту реально нічого не зроблено. Та за тиждень бригада нашого пана Івана зробила стелю, постелила ламінат і пофарбувала стіни, ― згадує о. Андрій Стадницький.

Кошти на ремонт збирали парафіяни. Вони ж і робили все самі. Привезли меблі, облаштували кухню. священик написав проєкт і отримав фінансування від Української соціальної академії, за які придбали тенісний і футбольний столи для молоді. Це місце мало стати простором для зустрічі дітей і підлітків. І досі катехизація починається з приготування чаю: на дверях прикріплений графік чергувань. Ті, хто чергує, готують чай і приносять солодощі, а потім миють горнятка. Тепер катехитичною школою більше опікується о. Андрій Побігущий.

Подружжя Стадницьких зі сміхом згадує, як парафіяни хвилювалися, що треба перш за все довести до ладу саме парафіяльний будинок (він тут же). Однак вони вирішили спочатку залучати кошти на ті проєкти, які потрібні громаді, а вже тоді з часом і жити буде де. Поки їздили зі Львова.

Перед початком занять у катехитичній школі молоді люди прийшли все поприбирати. Пані Оксана згадує цей день (точніше, ніч) як день великого миття: шмати в руки ― і вперед! Роздрукували фото зі спільних таборів. Було дуже класно.

― Дякувати Богу, що наша громада розуміє ініціативи, що ми починаємо, долучається фінансово і власними талантами. Багато працювали в будівництві, то вони робили проєкт третього поверху й збудували його. 2015 року була 150-та річниця від дня народження митрополита Андрея. Держава виділила якісь кошти на музей. Він раніше слугував як каплиця, там вели богослужіння, коли ще не було церкви.

Парафіяльну хату ми почали робити ще пізніше. Ми тут на третьому поверсі зробили дві спальні: в одній спальні о. Побігущий, у другій ― ми. І маємо спільну «гуртожитську» кухню, у якій народжується стільки планів! ― розповідає священик.

Парох каже, що для нього важливо, аби парафіяни не зациклювалися лише на вкладі в храм, але й зосереджувалися на соціальному служінні. Тому кошти розділяють: частина ― на церкву, частина ― на мистецький простір, частина ― на соціальне підприємство ― хостел.

До речі, музей Шептицького, хоча й ще мало наповнений експонатами, уже став місцем, де гуртуються прочани, митці, відвідувачі села. Коли зводите очі догори, то перше, що бачите, ― ніби невагомий золотий світильник, який має форму традиційного солом’яного павука, що на Різдво прикрашає домівки українців. І так тут робиться по-домашньому й затишно від того світла, від миттєвого, але такого доречного, ненастирливого посилу до автентики. З порога зустрічає митрополит Андрей Шептицький. Його фігура в реальний зріст (а це понад два метри) справляє ще те враження.

Зараз хостел використовують для реколекційних потреб, хоча першопочаткова причина, з якої його вирішили створити, ― поселення вимушено переміщених осіб, яких побільшало через повномасштабне вторгнення росії в Україну. Запустили хостел навесні 2023 року. Зараз у ньому є чотири кімнати на різну кількість місць, облаштування наступних продовжується.

Під будинком стоїть «ланос» ― перша автівка, що купили парафіяни для різних потреб. Він наїздив пів мільйона кілометрів різними таборами і вміщував у собі ― увага! ― навіть 16 людей! Отці та їмость сміються, що скоро він стане ще однією експозицією в ланцюжку місць, які варто відвідати, бо з ним пов’язано багато спогадів, але їздити старенькому лишилося недовго.

Мистецтво крізь покоління

Подружжя Стадницьких збирає фольклор і автентичні речі Яворівського краю. Особливо в це закохана пані Оксана, адже її бабуся з цих країв. Дитячі спогади переродилися в конкретну діяльність.

― Думаю, це почалося, коли я народилася, а точніше ― задовго до мене. Я дуже слабо, але пам'ятаю, як сиджу на колінах у своєї прабаби Євки. Мені, може, років два-три. Баба переповідала, що я просила її співати. Та пісня, яку мені прабаба, а потім баба співали, по нині відбивається в нейронах. Пам’ятаю, як ходили колядувати з уже покійними бабою і дідом. Різдво, зимно, ми стоїмо під тим вікном, темно. Мені років сім, мабуть. Дідо мав такий гарний чоловічий голос. Я така була зла, бо не знала коляди, яку співав дідо. Минуло 30 років і Оксана зі слізьми на очах по крупинках відтворює ту яворівську колядку. Тепер я є її амбасадоркою.

Пані Оксана каже, що це ті речі, які є нашим корінням, які дозволяють міцно триматися землі. Те, що ми не знаємо свого, знецінюємо його, ― наслідок політики «совєтів», їм було на руку позбавити нас пам’яті і традицій.

― Моя мама «втекла» з села ― пішла вчитися. Сільська культура була упосліджено. Якось вона обрізала коси. Це для мене дуже сильна метафора: зрізані коси як відтинання старої традиції, відтинання історії, спадку, пам’яті, зв’язку. Нам 70 років штучно відтинали те, що є питомо нашим. І воно класне. Тому я дуже вболіваю за відродження.

Їмості вже вдалося запалити парафіянок. Пані Алла родом з Волині. Тепер вона вивчає волинську вишивку й спів. Іра та Оля знайшли бабцю, яка ще пам’ятає, як вишивати яворівкою. Жінки вже самі вишили сорочки й зробили запаски у яворівському стилі для своїх доньок. Приклад корисної ланцюгової реакції.

Історія розвинулася далі. Навпроти місця, де була садиба Шептицьких, у їхньому парку, стоїть невеличка стара хатинка. Вона має вигляд такої, що вже на ладан дише. Але це лише на перший погляд ― усередині справжні скарби.

Приміщення дуже довго переходило від одних власників до наступних, не могли приватизувати землю, нічого не виходило там зробити. Парафії вдалося придбати його. Землю ОТГ також дозволила приватизувати, щоб можна було зробити реконструкцію.

Пані Оксана, як справжня «поціновувачка яворівського краю» (це так її назвали одного разу репортери, прізвисько приклеїлося), одразу придумала, що робити з приміщенням, ― виставити там усі назбирані пам’ятки! Так народився мистецький простір.

― Я пам’ятаю момент, коли після служби зловила кілька жінок, які мені могли б допомогти. Пішли ми туди, відкриваю двері і кажу: «Дівчата, я то бачу!» Вони там стоять п’ятеро, отетерівши. Старий закинутий будинок. Дивляться на мене й такі: ну та добре…. У п’ятницю я приїжджаю після роботи, ми збираємося, беремо рукавиці, шмати. В останню ніч перед відкриттям, о другій ночі парафіянка, яка була з нами в той перший день, каже: «Знаєте, Оксано, я вам скажу тако чесно: ви коли прийшли і почали руками розмахувати й говорити: «Я то бачу», то я так стою і думаю: що вона ту’ бачить? Я ніц ту’ не бачу! Та добре, та поможу я їй ті пляшки викинути». І так воно почалося, ― зі сміхом розповідає невтомна мрійниця.

Виносили сміття й опале листя, вставляли шибки, о. Андрій сам латав діри в стелі. Пані Оксана придумала встелити долівку соломою, щоб не піднімалася пилюка й не осідала на цінних експонатах.

― Кажу: «Пане Іване, треба соломи. ― Скільки вам тої соломи? ― Ну, 20 мішків». Він погодився, а сам певно думав, ну що та кобіта хоче? Він привіз ті 20 мішків соломи. Це так розігралося, знаєте, як солому в селах на долівку стелять на Різдво? І він так каже, що ми як на Різдво. І є така приповідка: «Помагай Біг, помагай Біг, на той новий рік, щоби було краще, як торік». І пан Іван заходить з тими словами, несучи мішки.

Усе зробили за … три дні! А коли лише почали прибирати, парафіяни вже через перекази почали збирати автентику: передавати одяг, скрині, домашнє начиння і навіть яворівські хустини з характерним вишиттям на одному кутику. Ще один парафіянин привіз давній весільний костюм і кожух свого тестя. Потім з’явився бамбетель. тець. Андрій ледь встигав їздити і забирати.

Коли стовклася солома, постелили бруківку. Світло вели від катехитичної школи. На освяченні мистецького простору біло кілька владик ― це був день народження митрополита Андрея Шептицького, 29 липня. Пані Оксана сміється, що, судячи зі зовнішнього стану, можна було молитися хіба за його упокій. Але, побачивши експозицію, всі були приємно шоковані.

Заходити в той будинок було лячно, зізнаюся чесно. Але це перше враження дуже оманливе. Коли заходимо, на ходу з’являється новий жарт: добре, що такий стиль має круту назву «лофт». Отець Андрій Побігущий моментально нарікає його «жорстким лофтом» ― прилбичівська версія, так би мовити.

Пристрій для биття волокон. Праник. Велетенська шпулька (мабуть, для вовняних ниток). Веретено (ну і як таким одороблом можна вколоти пальця? Чи то казка бреше, чи то я не той підвид побачила?) Колотівка. Масляниця. В кутку домашні «каплички» ― фігури матері Божої в скляній «хатинці».

Бамбетель. Колишній «диван» і лава водночас, якщо це можна так назвати. Дуже тепло стає чомусь саме тут. Відчуття дому. Згадую, як моя покійна бабуся розповідала про своє дитинство. Як вони з п’ятьма молодшими братами й сестрами спали на бамбетлі. Такий же, ретельно відчищений і дбайливо пофарбований, стояв у рідної сестри моєї мами.

Під веретою на бамбетлі схована шоколадка. Це для дітей, які приходять на екскурсії. Пані Оксана пояснює, що для неї цінно показати автентику, як щось круте, з позитивними емоціями, особливо коли приходять діти. Її бабуся давала малій ще Оксанці цукерки, коли співала. Доросла Оксана хоче дати дітям такий спогад. Або відновити його в тих, кому пощастило такий мати.

Мальована скриня. Без віка, але то не так суттєво, ― все одно краса. Куферок з хати баби пані Оксани (це менша скриня для хусток). Шалянові хустки, кожухи. Камізельки з язичками ― типове яворівське вбрання під назвою кабатики.

Дві драбинки, скручені як кадри фотоплівки. На них світлини Шептицьких, зокрема Леона та Ядвіги, яких пані Оксана називає натхненниками й господарями цього місця. Маленький столик з гарною плетеною скатертиною ― атмосфера першої половини минулого століття. Дуже в тему. Ядвіга була етнографкою.

― Я завжди починаю з того свою розповідь: полька приїхавши сюди, в український край, переймає традиції. На її весіллі співають українських пісень, дружки вдягнуті у яворівський стрій. Для мене вона просто неймовірна! Ядвіга пише наукову працю, робить замальовки яворівських взорів. Ця праця є в Краківському етнографічному музеї. Я мрію її побачити, ― ділиться пані Оксана (сьогоденне втілення Ядвіги, як жартує о. Андрій).

Тут же ж ікони руки Ядвіги 1908 і 1913 років писання. Позаду них дзеркало. Якраз між картинами можна побачити власне відображення. Так з’являється три образи, бо кожна людина носить образ Божий. Не припиняю захоплюватися глибиною контекстів.

Цей простір ожив завдяки людям. Тим, які його вимислили, витворили, й тим, які зацікавилися. Це не музей, але місце, куди приходять діти, молодь, дорослі, вони бавляться, співають, мають майстер-класи, проводять квести, роблять ярмарки на підтримку ЗСУ. А на тлі ― автентика, щоб було зрозуміло, де наше коріння.

У цьому просторі проводять майстер-класи з розпису яворівської забавки. Окрім того, на парафії постійно діють курси малювання ікони на склі (вже близько 800 створили за весь час). Тут відбулися вистави вишитих ікон доктора Дмитра Блажийовського й начерків іконописиці Уляни Креховець. Планують, аби Прилбичі стали майданчиком для розвитку й перших проб майбутніх відомих митців.

Окрім цього, на парафії таке творче товариство, до якого входять учасники різного віку. Вони співають, творять театралізовані дійства. Отець Андрій Побігущий відповідає за музику, пані Оксана ― ідейна натхненниця й головна організаторка.

― Ми хочемо відкрити простір для того, щоб збиралися охочі поспівати народних пісень, поговорити про щось сутнісне, культурне, ціннісне, сенсовне, подивитися фільми, поговорити про те, що з нами робили, і як не допустити, щоб таке відбулося знову, ― додає пані Оксана.

Вона мріє, що колись тут буде камін, біля якого питимуть каву. На другому поверсі (якого наразі ще немає) пані Оксана хотіла б облаштувати терасу зі скляними стінами й балкончиками. Саме звідси видно неймовірні заходи сонця.

― Я вже то бачу: тут сидять люди, п’ють каву за гарними столиками з красивих філіжанок, а на невеличкій сцені співає гурт «Пиріг і Батіг». Я мрію.

Виходимо з мистецького простору вже поночі. Двері пані Оксана розмалювала яворівськими взорами, які зберегла Ядвіга Шептицька. Її чоловік підсвічує знадвору зображення на склі над дверима ліхтариком. І відбувається справжнє диво: силуети квіток, орнаменти оживають рухливими тінями й виграють на балках і стінах. Відчувається так, ніби це щось таке, що можна бачити лише втаємниченим. Удень ця особлива магія зникає.

Споглядаючи дивне мерехтіння яворівки думаю про те, що було б дуже гарно, якби всі мрії пані Оксани й отців здійснилися.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".