Мюнхен, Рорбах, Ватерлоо, Ландау, Грюнвальд, Карлсруе, Зульц, Шпеєр, Блюменфельд, неймовірно, але все це – села на території сучасної Миколаївщини. Щоправда, сьогодні вони мають інші назви, а ще на початку ХХ ст. їх назви були автентичними.
Україна вражає архітектурною величчю і красою своїх церков, храмів та костелів. Багато з них відомі широкому загалу, їх охороняють, пильнують і відновлюють, до них йдуть паломники й туристи. Однак є й інші святині, ті, які нищили раніше, і про які забули сьогодні. Тож з кожним днем перспектива їх цілковитого руйнування стає все реальнішою.
Зовсім не секрет, що люди схильні мислити стереотипами, власними чи чужими. Це стосується різних історичних, політичних, культурних та церковних питань. Так, конфесійна ситуація на півдні України в багатьох асоціюється виключно з православ’ям, з Московським Патріархатом, їм важко уявити на цій території, скажімо, католика чи протестанта. Не кожен знає, що, український південь завжди був мультикультурним та мультирелігійним. І ось вже більш ніж два століття минуло з того часу, коли перші німецькі колоністи з’явилися в південних степах України й вплинули на культуру цього краю.
Мюнхен, Рорбах, Ватерлоо, Ландау, Грюнвальд, Карлсруе, Зульц, Шпеєр, Блюменфельд, неймовірно, але все це – села на території сучасної Миколаївщини. Щоправда, сьогодні вони мають інші назви, а ще на початку ХХ ст. їх назви були автентичними. Це колонії, засновані німцями, вихідцями з західних земель – з Вюртемберга, Бадена, Ельзасу, Рейнської Баварії в ХVIII-ХІХ ст., і названі на честь рідних міст в Німеччині.
Німці з’явилися на півдні сучасної України в той час, коли ці землі увійшли до складу Російської імперії в кінці ХVІІІ ст. Катерина ІІ та Олександр І прагнули якомога швидше заселити вільні землі. Колоністів заохочували великими просторами вільних земель, безвідсотковими позиками на ведення господарства, різноманітними пільгами та привілеями, зокрема звільненням від військової служби, від усіх податків та повинностей на 30 років. Переселенцям обіцяли компактні поселення, «підйомні» гроші, худобу, право самоуправління, свободу віросповідання, дозволили зводити храми та дзвіниці.
Крім того, колонізації сприяла нестабільна ситуація в Західній Європі, релігійні переслідування, негативні наслідки війн – нестача вільних земель, перенаселення, голод, велика кількість людей, що втратили домівки та майно. Тому чимало європейців відгукнулися на запрошення колонізувати північне Причорномор’я, і чи не наймасовіше зголосилися німці, які вже 1787 року почали поступове освоєння південних степів України.
Неабиякі труднощі чекали перших колоністів – довга дорога, обмаль їжі, незвичні важкі кліматичні умови степу – холодні зими та посушливе літо. Не всі витримали ці труднощі, багато померло в дорозі, дехто повернувся додому. А ті, що залишилися – засадили сади, виноградники, засіяли поля, побудували собори, школи, лікарні, їх поселення стали найбагатшими та найрозвиненішими в цій місцевості. Колоністи планували лишитись назавжди, але зі зміною влади змінилася і політична ситуація в краю.
Одночасно з іншими колоніями на Миколаївщині німці із земель Західної Прусії – з Бадена, Фальца, Ельзаса в 1809-1810 рр. заснували колонію Карлсруе (Калістратове, пізніше – Петропавлівка, сьогодні – село Степове Миколаївського району Миколаївської області). Поселення входило до Тилігуло-Березанського колоністського округу у складі Одеського повіту Херсонської губернії.
Є дві основні версії про походження назви поселення «Карлсруе» – перша, що назву колонія отримала від імені першого колоніста Карла Шардта, який прибув в Карлсруе наприкінці літа 1809 р. разом з братами Філіппом і Фінценом. Друга, й більш вірогідна – що назва походить від німецького міста Карлсруе (Karlsruhe) – батьківщини переселенців.
Важливу роль в житті німецької громади займала церква. Німці були глибо віруючими людьми, дотримувалися традицій, звичаїв та обрядів. Храм завжди був центром релігійного, духовного, суспільного життя колонії, засобом збереження своєї культури на новій батьківщині.
Католицька громада в Карлсруе остаточо сформувалася у 1830 році, коли побудували маленьку парафіяльну церкву на честь святого Домініка. А вже в 1861 році заснували католицьку парафію, яка належала до Ландауського деканату Тираспольської дієцезії. Кількість парафіян збільшувалася за рахунок як місцевих, так і жителів сусідніх сіл. Маленька кірха не здатна була вмістити всіх на недільних богослужіннях. Тому у 1864 році пастор Міхаель Станкевич разом з громадою прийняв рішення про будівництво нового храму на честь свв. Петра і Павла. Церкву будували протягом 4-х років – з 1881 до 1885 рік за проектом архітектора Віктора Корфа. А керував будівництвом Фрідріх Селінджер.
Вражає історія цього костелу, який сьогодні є чи не єдиним нагадуванням про колись неймовірної краси німецьку колонію. Ця споруда є одним з найкрасивіших храмів, збудованих німецькими колоністами на Миколаївщині у ХVIII-ХІХ ст., і які збереглися до сьогодні. Однак, важко і сумно усвідомлювати, що за радянського періоду його грабували та нищили, а нині він продовжує невпинно занепадати. Відсутній дах, зруйновано дзвіницю, замуровано вікна та двері. Разом з тим, вражає майстерність архітекторів, бо не дивлячись на всі випробування, роками, кліматом, грабунками, руйнуваннями, костел все ще зберіг своєю велич.
Храм потребує реставрації, однак на це в місцевої влади немає грошей, а кірха хоч і є об’єктом культурної спадщини, що має архітектурну цінність, але як пам’ятка архітектури на державному обліку не перебуває. Відтак сподіватися на захист та фінансування з боку держави не доводиться.
Кірха в Карлсруе оздоблена традиційними архітектурними елементи німецького церковного будівництва. Це трирівнева неготична споруда, за типом – тринефна базиліка. Окрасою церкви були стрілчасті вікна та масивний механічний годинник. Купол дзвіниці прикрашав хрест 12 метрів заввишки. Сходи до храму починалися від самої брами, а подвір’я було огороджене білим парканом з великого каменю.
Всередині костелу було три вівтарі. Головний вівтар прикрашали барельєфні зображення св. апостолів Петра і Павла. У 1897 році у храмі був змонтований орган фірми Штайнмайєр, вартістю близько 5400 рублів, 8 скульптур роботи майстерні Адольфа Фотеля у Галлі (Швабія). Підлога була викладена кольоровим кахлем, вікна були вітражними. Художник з Інсбруку Рафаель Талер у 1909 році оздобив стіни та стелю кірхи фресками на біблійні сюжети «Зішестя Святого Духа», «Проповідь Святого Петра», «Тайна вечеря».
У 1887 році католицька кірха отримала благословення прелата Черяховича і того ж року відбулося її освячення в ім’я св. Петра і Павла.
Можна стверджувати, що Карлсруе було великою колонією, адже такий великий храм із дзвіницею та органом, як там, могли собі дозволити лише великі та багаті німецькі поселення. На честь храму деякий час за часів Першої світової війни село мало назву Петропавлівка.
Жителі Карлсруе, як й інших німецьких колоній, великого значення надавали освіті та вихованню дітей. Завдяки цьому німці були найосвіченішими з-поміж інших етносів південного краю. В Карлсруе діяла церковно-парафіяльна школа, також при церкві була богословська школа-семінарія, де здобували духовну освіту діти з усієї округи.
Тому не дивно, що з Карлсруе вийшла велика кількість осіб духовного сану – пастори Йозеф Іллі, Якоб Шардт (декан Бассарабського деканату), Йозеф Рьотер, Йозеф Лоран, Франц Лоран, Валентин Бьохлер, Едуард Гопфауф, Карл Гопфауф, Нікодемус Іллі, Ніколаус Гелман, Рафаель Лоран (куратор в пастораті Баден під Одесою), Христіан Зиске (настоятель Миколаївського приходу).
Відомі католицькі священики були пасторами в Карлсруе – Міхаель Станкевич, Якоб Зелінгер, Міхаель Гатценбюлер, Якоб Шерр, Міхаель Гільфер (редактор «Німецької хроніки» товариства «Клеменс»), Йозеф Банільман, Йоганнес Бак, прелат Йозеф Крушинський. Він, як генеральний вікарій Тираспольської єпархії, керував римо-католицькими парафіями на півдні України. Якоб Шерр зробив значний внесок в освітній та духовний розвиток колонії – заснував школу, притулок для сиріт та зініціював відкриття духовної семінарії.
Останнім настоятелем кірхи з 1923 до весни 1935 року був Йоганес (Йоган) Таубергер, якого за звинуваченням у «антирадянській діяльності» засудили до 10 років таборів. Після цього кірху закрили, а католицька парафія в Карлсруе фактично перестала існувати.
Після приходу до влади, більшовики почали переслідування, арешти, репресії проти католицьких священиків, які заважали здійснювати політику атеїзму. Від радянської влади постраждали не лише духовні особи, а й пересічні українські німці. Події ХХ століття спричинили погіршення соціально-економічного становища колоністів. Німців обмежили у володінні землею та худобою, встановили величезні податки, а згодом розпочалася колективізація, голод, масові репресії. Німецькі колонії ліквідували, а населення депортували як на Схід – до Сибіру, так і на Захід – назад до Німеччини. Так закінчилася епоха німецьких колоній на півдні України.
За часів німецької окупації під час Другої світової війни дзвіницю відбудували і відновили службу в костелі. Але коли Червона армія вела наступ, дзвіницю знову зруйнували, мовляв, німці могли б використовувати її як місце для коригування вогню. Більшовики намагалися знищити і саму кірху. Для цього навіть викликали саперів, але їх дії були марними, адже стіни встояли. Тож після війни, за рішенням місцевої влади, будівлю храму використовували для господарських потреб колгоспу як зерносховище та склад, там стояла техніка. Також кірху намагалися перетворити на клуб, але ця ідея була невдалою. Місцеві жителі розповіли, що коли показували фільми, люди не витримували церковної акустики, не могли слухати, в них «вуха боліли».
Радянська влада знищила не лише німецьких колоністів та католицьку кірху, а й цвинтар. У 1935 році, за розпорядженням місцевої влади, мармурові цвинтарні пам’ятники використали для будівництва палацу культури в сусідньому, тоді типово радянському селищі Широколанівці, яке, до речі, теж спочатку було німецькою колонією – Ландау.
Але це ще не всі випробування, які чекали на цей храм. Понад 10 років тому з метою заміни тимчасового даху на новий, старий зняли, а нового вже не зробили. Натомість на місці будинку пастора побудували православний Свято-Дмитрієвський храм (Димитрія Солунського).
З початку 1990-х років долю храму постійно обговорюють. Були пропозиції відреставрувати та перетворити кірху в оригінальний музей історії села, який би знайомив відвідувачів з місцевим культурно-історичним колоритом. Багато було розмов, але реставраційні роботи не проводили. Були чутки про те, що костел є на балансі у Ватикані, але це знову ж таки лише чутки.
У Степовому сьогодні немає католицької громади, певно тому храм передали православній громаді УПЦ (МП), адже жодної іншої в селі немає. Місцевий житель дуже емоційно прокоментував цю ситуацію: «Почали говорити "не та віра". Але якщо з церкви клуб зробили, то можна було б і перехрестити, Бог один, це люди для Бога зробили».
Сьогодні кірха напівзруйнована, але все ще нагадує про колишню красу, якими були вікна, двері, вівтарі, годинник, внутрішні оздоблення храму, настінні розписи. Грошей на реставрацію немає. Потреби в реставрації, та й взагалі в самій будівлі немає. Проте храм все ще опирається часу, погодним та кліматичним випробуванням, чекає своїх меценатів та реставраторів. Тому поки ще не пізно, необхідно відновити цю величну перлину ХІХ ст. – часів німецької колонізації українського півдня.
Німецькі колонії – яскрава сторінка історії причорноморського краю. Навіть 200 років потому на Миколаївщині збереглися німецькі храми, будівлі, споруди різного призначення, частина з них має статус пам’яток історії та культури. Але не всі вони встояли, адже за радянських часів їх знищували свідомо. А ті, що залишилися, без належного догляду продовжують руйнуватися. Загалом проблема поступової руйнації занедбаних храмів – архітектурної спадщини німецьких колоністів на Миколаївщині є дуже відчутною. Тож нагальною є потреба, чи навіть необхідність їх реставрації.