Севастополь в думках дуже багатьох людей асоціюється лише з «городом руських моряков», Чорноморським флотом РФ та російськомовним населенням. Тим не менш, Севастополь є дуже цікавим з етнографічно-релігійної точки зору.
Продовження. Початок тут
На Центральному пагорбі міста стоїть він – собор, що повинен був стати головним собором міста, а став собором-мавзолеєм. У середині ХІХ ст. від центру Севастополя до Херсонесу, до місця гіпотетичного хрещення св. Володимира та до майбутнього Володимирського собору, було досить важко добиратися, тому у 1854 році розпочалося будівництво собору в тогочасному центрі Севастополя. Адмірал М.П. Лазарєв, що був зачинателем цієї ідеї, тоді вже помер, тому було вирішено влаштувати в соборі його склеп. Так Володимирський собор, в якому був зведений лише фундамент, став усипальницею людей, пов’язаних з Чорноморським флотом Російської імперії. Під час оборони Севастополя загинули та були поховані біля свого вчителя адмірали В.А. Корнілов, В.І. Істомін та П.С. Нахімов. У подальшому тут поховали ще 9 адміралів.
Собор вийшов менш помпезним, ніж його двійник в Херсонесі, а може, тільки так здається через те, що цей храм не височіє над руїнами, а стоїть в парку серед міської забудови. Архітектором храму після закінчення війни став О.О. Авдєєв, що побудував собор за все тими ж канонами «російсько-візантійського» стилю. Тут більше уваги приділено трикутним фронтонам та не акцентовано увагу на хрестоподібності плану храму. Восьмигранний барабан з арочним підкупольним простором вінчає такий же, як у «двійника», «візантійський» купол. Оскільки храм ще до освячення у 1888 році став ще й пам’ятником минулій війні, то на внутрішнє оздоблення не поскупилися. Облицьований він був італійським темно-бордовим мармуром, підлога була викладена різнокольоровим мармуром. Розписував собор петербурзький академік історичного живопису І.Є. Карнєєв.
Богослужіння велося тут до 1932 року, потім в храмі-усипальниці героїв оборони міста розташовувалася майстерня Авіаційно-будівничого товариства, надалі – склад політуправління Чорноморського флоту. Перед балюстрадою, що вела колись на гору та через сквер до храму, встановили пам’ятник Леніну з чотирма його «друзями»: Солдатом, Селянином, Робітником та Матросом. Так і стоїть в Севастополі Ленін на фоні храму-усипальниці. Останній ремонт в храмі робили в середині 80-х років ХХ ст. Адже храм з 1972 року був і надалі залишається філіалом Музею героїчної оборони Севастополя. З 1999 р. в храмі проводяться богослужіння. Про те, що в храмі треба негайно робити ремонт, свідчать глибокі тріщини та дірки у стінах та стелі, знищені фрагменти фресок, відпадаючий мармур. Всередині навіть встановлено риштування для ремонту. Але роботи не ведуться, бо не зрозуміло, на які кошти робити ремонт – церкви чи злиденного міністерства культури. На це питання, адресоване одному з севастопольців, автор почув симптоматичну і надто невеселу відповідь: «Ось мер Москви Лужков скоро приїде, може, грошей на ремонт храму дасть, як дав на відбудову Набережної».
Під Центральним пагорбом, в теперішньому центрі міста, стоїть дуже імпозантний, щоб не сказати дещо «задерикуватий» в архітектурі, храм Покрови Пресвятої Богородиці. Собор в підкреслено московському стилі зразка XVI століття будувався від 1892 до 1905 року. Головний купол — видовженої форми, нещодавно визолочений, яскраво виблискує на сонці та складає враження великого святкового лимону чи такого собі жовтого яйця Фаберже. Арочні вікна та велика кількість подвійних, потрійних, двоповерхових кокошників в оздобленні семи куполів собору цю святковість та «давньомосковськість» ще більше підкреслюють. Богослужіння в храмі не припинялося до 1962 року. У роки Другої світової війни на подвір’ї храму був розташований госпіталь, про що свідчить братська могила недалеко від входу. З 1962 року в храмі був розміщений Севастопольський архів. Відродження храму розпочалось 1992 року. До 1994 в соборі одночасно були і архів, і храм Божий. У 1998 році розпочались роботи з відновлення розпису храму, що тривають досі. У цьому храмі звертають на себе увагу дві особливості, які притаманні так чи інакше всім православним храмам Криму.
По-перше, на відміну від храмів Української Православної Церкви по всій країні, де слова «Московський Патріархат» або скорочення «МП» часто прибрані з назв за ініціативою самої Церкви, в Криму слова «Московський Патріархат» гордовито виставляються на перше місце. По-друге, чи то «давньомосковськість» архітектури, в якій ортодоксальність закладена вже на цьому рівні, чи то інші якісь фактори, але саме в таких храмах концентруються бабці, для яких об’єктив фотоапарату є сигналом до скандалу з брудною лайкою навіть в стінах храму. Така «ортодоксальність» — більша ніж в самого священика храму — пояснюється не стільки побожністю, скільки глибоким переконанням, що фотограф забирає з собою частку її, бабчиної, безсмертної душі. Це середньовіччя нагадує поведінку дикунів перед дзеркалом, описану європейськими мандрівниками ще в XV-XVI століттях, але це наш час, місце дії – храм. У часи, коли майже в кожного вже є не тільки мобільний телефон, але й вмонтована в ньому камера, коли в будь-якому храмі (крім православного) можна спокійно фотографувати, більше того, це є виявом зацікавленості храмом, вбранням, релігією врешті-решт, такий забобон зрозуміти важко.
Якщо від Володимирського собору-усипальниці тихими вуличками колишнього центру міста піти вглиб, то скоро можна зустрітися ще з одною архітектурною спорудою, якою могло би пишатися місто. Храм святих апостолів Петра та Павла був спроектований в класичному стилі давньогрецьких храмів. Побудований він в 1840-1844 роках. За задумом архітекторів, два храми – Петропавлівський та Володимирський храм-усипальниця, що стоять на одній горі над містом, повинні були символізувати спадковість Севастополя від Античності до Російської імперії. Ще на початку ХХ століття обидва храми було добре видно з бухти. Але зараз храм оточений 3-5-поверховими будівлями, засаджений великими деревами, тому виглядає дещо приземкувато і знічено.
На прикладі цього храму можна вивчати античну грецьку архітектуру, згадувати Парфенон, собор Гефеста в Афінах чи меморіал Лінкольна у Вашингтоні. Та радянська влада примудрилася спаплюжити і таке архітектурне диво. Внутрішній простір храму було перекрито і створено два поверхи. Спочатку тут розмістився клуб та театр імені О. Луначарського, потім — Міський будинок культури. Сьогодні на другому поверсі відновлено діяльність храму, а на першому все ще працюють дитячі гуртки. В такому стані ні про яке відновлення колишнього внутрішнього вбрання храму поки не йдеться.
Біля єврейського знаходиться християнський цвинтар. Якщо Ви гадаєте, що він в більш презентабельному стані, ви помиляєтесь. Просто, на відміну від єврейського, християнський цвинтар більше заріс деревами та кущами, тому розбиті, розтрощені склепи, знівечені погруддя, обеліски, хрести не так зяють, тому не так гірко і гидко. Архітектори, адвокати, адміністратори міста, моряки, прості громадяни, військові, ветерани… Нащо ж так над їх могилами глумитися? Невже можна пройти повз все це і не здригнутися від жаху? Виявляється, можна… І проходять...
На цьому цвинтарі є архітектурна пам’ятка. Найстаріша церква міста – храм Всіх святих. Побудований він 1822 року на кошти віце-адмірала Ф.Т. Биченського, гробниця якого є в храмі. Дуже невисока церква має доволі масивний, як для загальної висоти, барабан з чотирикутними вікнами та напівкруглим куполом і двоповерхову дзвіницю зі шпилем, чий перший поверх складає частину внутрішнього простору храму. Зовнішнє оздоблення має класичний вигляд з трикутними фронтонами та чотирикутними пілястрами. Оскільки храм завжди був цвинтарним, то перипетії історії міста не дуже зачепили його. Церква працювала завжди, яка б влада не приходила на кримську землю. З 1985 року церква Всіх святих – пам’ятник архітектури. У храмі є святиня – частка мощей святого Кукші Нового.