Ми можемо багато знати про світові паломницькі центри і мріяти туди потрапити. Але поруч нас є не менш цікаві сакральні місця з давньою історією, про які ми знаємо зовсім мало або й нічого.
Паломницькі поїздки до Єрусалиму, Італії, Франції є добре відомими серед українців, які неодноразово чули про Люрд, площу святого Петра чи Стіну Плачу. В той час як українці відвідують загальновідомі релігійні пам’ятки, наші приречені залишитись невідомими і потрохи занепадають.
Переглядаючи світлини подорожі до Святої Землі, захотіла теж пройтись слідами Христа і зануритись в атмосферу цих місць. Та зіткнулась з проблемою, добре відомою багатьом студентам – вартість цієї поїздки. Тому свою мрію прийшлось відкласти на невизначений термін, а своє бажання дізнатись щось нове зреалізовувати в Україні. Тому, коли мені з колегою випала нагода поїхати у паломницьку мандрівку разом з туроператором «Відвідай» і Молодіжною комісією Львівської архиєпархії УГКЦ в межах нашої держави і навіть нашої, Львівської, області, то я відразу погодилась.
Виїхали ми зі Львова о 8 годині і розпочали свою мандрівку зі спільної молитви на вервечці, просячи Бога і Діву Марію оберігати нас в дорозі, згадали рідних, яких залишили вдома.
До першого місця призначення, Самбора, ми їхали близько 1,5 години. За цей час керівник групи Ігор Губіліт, директор компанії «Відвідай», розповідав цікаві історії про містечка і села, які ми проїжджали. Одним з наймолодших міст України є місто Львівської області Калинів, де народжуваність за п’ять років сягнула позначки 300, а смертність – 5. Оброшино славне своїм агрогосподарством, а в селі Вишня було родове гніздо Фредрів, чиїм онуком був Митрополит Андрей Шептицький. У Великому Любіні було засновано інтернат для дітей з вадами розвитку, який розміщувався у палаці Бруницького. А ось в Рудках, в костелі, була колись чудотворна ікона Богородиці, яку у 1946 році під час операції «Вісла» забрали римо-католики. Сьогодні її місце знаходження невідоме, проте у місцевій церкві збереглась її копія. Про славу села Кульчиці здогадатись неважко, саме звідти був родом Франц-Юрій Кульчицький, завдяки якому європейці, а відтак і львів’яни, можуть смакувати чудовим напоєм – кавою. Проте з цього села є ще один відомий виходець – гетьман Петро Сагайдачний.
Слухаючи такі цікаві історії, наша група доїхала до Самбора, який зустрів львівських гостей проливним дощем. Ховаючись під парасолями і перестрибуючи калюжі, намагаючись не намочити ноги, ми оглянули площу Ринок і ратушу, ознаку того, що в місті свого часу чинним було магдебурзьке право.
Після знайомства з центральною частиною міста прямуємо до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка датується 1728 роком. У храмі запах ладану – ми прийшли під час Літургії. З лівого боку від входу знаходиться Самбірська ікона Пресвятої Богородиці. З правого боку знаходяться мощі святого Валентина, так званого покровителя всіх закоханих. Особливо багато прочан відвідує цю церкву 14 лютого, адже вірять, якщо приступити до мощей в цей день, то в скорому часі знайдуть свою половинку. Та просять не тільки про вдале одруження, а й про мир у вже створеній сім’ї. У Самборі ми також мали змогу помолитись у костелі Усікновення голови св. Йоана Хрестителя.
Наступною нашою зупинкою був монастир Чину святого Василія Великого у Добромилі. Саме в цьому монастирі святого Онуфрія приймав чернецтво Андрей Шептицький, а також тут було проведено відому реформу ЧСВВ. Зараз там тривають ремонтні роботи, проте нам показали розписи на стелі, які довгий час були заховані під товстим шаром вапна. Літургії служать у сусідньому приміщенні, де знаходиться дзвіниця і келії, в яких зараз вже ніхто не живе. Приміщення у катастрофічному стані: сирість руйнує будівлю. Єромонах Миколай, який супроводжував нашу групу, показав як колись жили новики, які хотіли посвятити своє життя служінню Богу. Та за радянської влади монастир було закрито, певний час його приміщення використовували як клуб, де можна було подивитись фільм чи потанцювати, в інший – як лікарню для душевнохворих жінок. Ще до сьогодні у коридорах залишились залізні гаки, до яких кріпились крісла з ланцюгами – засіб лікування і заспокоєння хворих. З другого поверху сходи ведуть на дзвіницю. Туди підіймаються лише молоді люди з нашої групи, старші чекають з отцем, який розповідає ще й історію свого життя.
Вузький прохід, круті спіральні дерев’яні сходи, поруччям служить пильна цегляна стіна, і ось ми на вершечку дзвіниці, звідки відкриваються неймовірно красиві краєвиди гір. Дощ не припинявся ні на мить. Вдалині видно як «парують» гори, а ще з розповідей отця Миколая ми знаємо, що лише за два кілометри, на сусідній горі, знаходяться руїни замку Гербуртів. За легендою, після смерті Гербурти перетворювались на орлів і кружляли навколо замку. Проте одного разу один з їх нащадків застрелив орла, й після цього їх рід перестав існувати.
За церквою знаходиться дерев’яний колодязь. Вода у цьому джерелі не лише дуже смачна, а й чудотворна, багато туристів втамовують там спрагу, миють обличчя, руки, набирають у пляшки для своїх рідних. Набравши води і попрощавшись з отцем Миколаєм, ми вирушили до останнього пункту призначення – Лаврівського василіанського монастиря. В дорозі під керівництвом капелана групи о. Володимира Стеця ми співали духовних пісень. Попереду нас чекали Літургія, огляд монастиря, обід і духовні бесіди.
У Лаврові огляд монастиря проводив також о. Миколай. Спершу ми були на Богослужінні, де могли приступити до сповіді і Святого Причастя. Після цього на нас чекав смачний обід в їдальні монастиря. Під час обіду отець Миколай розповідав про проблеми, які час від часу виникають в монастирі, про плани на майбутнє (збудувати купіль, щось на зразок, як відома чудотворна купіль в Раковці).
Огляд монастиря ми почали з підвальних приміщень, які монахи називають першим поверхом. Тут свого часу були келії, але зараз приміщення виконують функцію складів. Тут відчувається своєрідний запах старої будівлі, будматеріалів і пилу. На запитання, чи планують робити ремонт цього поверху, отець Миколай сумно похитав головою і сказав, що коштів на це немає. Діючими залишаються келії на верхньому поверсі.
Після цього вирушаємо на подвір’я монастиря, де нарешті перестав падати дощ. На задньому дворі бігають кури, гуси і качки, козеня. Також у володінні монастиря город, сад, кілька вуликів. Тут з радістю приймають додаткову робочу силу. Священик наголошує, що працювати достатньо до обіду 2 години і 2 години після обіду, решта часу – займатись своїми справами. Час від часу сюди приїжджають чоловіки, які мають проблеми з алкоголем і лікуються в спеціальних закладах. Біля монастиря є лікарня для душевнохворих, звідти, якщо потрібна мінімальна медична допомога, кличуть лікаря.
У Лаврівському монастирі було поховано відомих духовних і світських людей, серед яких Київський православний митрополит Антоній Винницький, Перемишильські греко-католицькі єпископи Інокентій та Юрій Винницькі, Єрусалимський митрополит Макарій Лігаріда, молдовські господарі – Костянтин Басараб і Стефан Петричайка. Якщо вірити легендам, тут також похований Лев Данилович, який перед смертю постригся в ченці Спасівського монастиря. А ще перекази твердять, що тут також спочиває його родич — Войшелк, син литовського великого князя Мендовга, який постригся в монахи під іменем Лавр і заснував монастир, який так і назвали – Лаврівський. З двору є вхід у крипту, де можна побачити деякі поховання. Через тривалий дощ вхід сильно розмитий, отець Миколай попереджає, що вибратись звідти буде доволі важко. Тому відвідини крипти ми відклали на майбутнє.
В кількох метрах від дзвіниці – вхід в підземний перехід довжиною в 6 кілометрів, який веде до Спасівського монастиря. Трохи далі – чудотворне джерело, а ще дальше – дерево, на стовбурі якого видно силует Діви Марії, поряд стоїть фігурка Матері Божої, а ближче до лісу починається Хресна дорога.
Також на території монастиря Львівська академія мистецтв поставила 7 каменів півколом, на чотирьох з яких символічно зображені храмові свята монастиря, а саме: Благовіщення (7 квітня), св. Онуфрія (25 червня), Різдва Івана Хрестителя (7 липня) і Воздвиження Хреста Господнього (27 вересня), а на інших трьох: Лев Данилович, Лавр і Андрей Шептицький. Неподалік росте дуб, який для монастиря передав Папа Бенедикт ХVІ.
Наостанок отець Миколай виставив мощі святого Онуфрія поряд з 350-літньою іконою цього святого (маленький образок, фотокопію ікони можна придбати у церковній крамниці). Як розповів священик, у святого Онуфрія просять про щасливу сім'ю, нову роботу, та потім зауважує, що просити можна про все, і ділити святих не варто. Також священик показав «Книгу Тверезості». Туди записуються люди, які обіцяють не вживати алкоголю впродовж певного періоду часу: в понеділок, середу і п'ятницю і записують певне своє прохання. На жаль, близько 80 % записів – прохання, щоб хтось з близьких, знайомих перестав вживати алкоголь.
Попрощавшись зі священиком, сідаємо в автобус і повертаємось до Львова. Впродовж двох годин ділимось враженнями, співаємо українських пісень. Для себе зрозуміла, що провела цей день з користю для своєї душі, відкрила для себе невідомі досі релігійні місця Львівщини.
світлини Богдана Головка,
Магістерська програма журналістики УКУ