Свіже, чисте повітря, шум лісу, запах скошених цілющих трав – це все те, чого так бракує людині міста. Тому одного недільного ранку збираю речі, зі щасливою посмішкою та очікуванням цікавого сідаю в автобус і вирушаю туристичним маршрутом «Чорне і біле» від туроператора «Відвідай».
У моєму запасі 12 годин для вивчення чогось нового і пізнання незнайомого. Милуюся краєвидами Львівщини – болотисті рівнини де-не-де змінюються невисокими пагорбами. Наш гід пан Микола Майданський розповідає цікаві історії про минувщину краю, географічні особливості розташування. Проїжджаючи повз село Дідилів, дізнаємось походження назви. Свого часу на острові серед болота між двома селами жив пан Ставницький, якого страшенно не любили селяни і прозвали дідьком. Любив пан грабунком займатися і на селянах збагачуватись. Через те і поплатився життям. А ось село Новий Милятин відоме іконою, яку в народі називають Ісус Милятинський. На теперішній час збереглась лише копія — де знаходиться оригінал, як це часто буває, невідомо. Проїжджаємо Подільською височиною, яка є свідком війни між литовцями та поляками ХV ст.
Слухаючи цікаві історії, наближаємось до першого пункту призначення – Гавареччини. Село славиться своїми глиняними виробами чорного кольору. Та ще у ХVІІ столітті тут був густий ліс. Відомим центром гончарства тоді на Львівщині був сусідній Білий Камінь, де жив князь Вишневецький. Його дружина Тереза не змогла стерпіти густого чорного диму, який йшов з печей гончарів. П’ятеро сімей змушені були покинути нажиті місця і поселитись на 5 кілометрів північніше серед непрохідного лісу. Спершу це місце називалось Терещизною. А після смерті Терези, її донька Гавра опікувалась та допомагала гончарям. З того часу і до сьогодні ця місцевість називається Гавареччиною.
Підіймаємось звивистою сільською вуличкою до окраїни лісу. Навколо тишина – лиш де-не-де загавкає собака. Господарі готуються до зими – великі купиці дрів поскладані біля стаєнь. Увагу привертає велика криниця біля дороги. Глибина її дивує – 54 метри. Викопали її у 20-х рр. ХХ ст. Колодязь копали два майстри і спочатку знайшли воду на глибині 41 м, але потім вода пропала, довелося копати далі і її знайшли на глибині аж 54 м. Подібних колодязів в селі було три, та з розвитком села на кожному подвір’ї почали з’являтись кринички. З трьох залишилась одна, яка дивує своєю конструкцією – тут є двоє відер: коли одне, порожнє, опускається, то друге, наповнене, підіймається — так вони чергуються.
Спершу відправляємось до відновленої повстанської криївки, яку спробували відтворити до найменших подробиць. Саме у цій криївці 15 листопада 1946 року на зимівлю зупинились Іван «Крилатий» Керницький, його дружина Ганна і їх охоронець – повстанець Степан Кліш «Сірко». У землянці готувались вишкільні матеріали, антивиборча пропагандистська література, серед якої були замінники бюлетенів з тризубом та відповідним текстом, які пізніше опускались в урни. Їх діяльність тривала недовго – в ніч з 17 на 18 лютого схованку було викрито загоном червоної армії. Дорогоцінні папери ніяк не хотіли горіти, тож Ганна та Степан кинулись напролом з криївки, де їх і було схоплено, в цей час з входу почав іти густий дим, почулось: «Я здаюсь…» і пролунав постріл. Ганну і мертве тіло її чоловіка поклали на сани і відвезли до Олеська. Тіло «Крилатого» так і не було знайдено. Ганну Керницьку та Степана Кліша запроторили у гулагівські табори: допити, знущання та нещадні побої. Жінка повернулась на Батьківщину у 1970 році, «Сірко» залишився жити у Тюменській області.
Повертаючись на центральну вулицю Гавареччини, звертаю увагу на ліс: він парує, а сонце додає йому лиш найрізноманітніших відтінків. І складається враження, що ще секунда і гілки крайнього дерева розведуться і звідти вийдуть повстанці, які жили і боролись за свою Україну.
Назад дорогу долаємо швидше, адже попереду чекає знайомство з гончарством. Троє різних майстрів мають показати нам свої вироби і розказати про досвід їх виготовлення.
Перший гончар зустрічає нас на порозі своєї майстерні – невеликої старої хати, де є коридор і невелика кімната, яка слугує і складом. Всі вироби – чорного кольору. Це особливість гаварецької кераміки. Матеріал для майбутніх виробів беруть у лісі, його очищують, змішують і починається робота. Використовують кілька видів глини. Після того, як виріб виліплено, його обпалюють в печі за особливою методою і він стає чорного кольору. Потім його варто обтерти ганчіркою з олією, і виріб отримує дуже привабливий блиск.
Охочі можуть спростувати зробити свій перший глечик. Проте це лише на перший погляд легко. Глину потрібно відчувати, це дуже ніжний матеріал, який при додаванні сили розвалиться на станку. Готовий товар можна придбати у будь-якій майстерні, лише ціни суттєво відрізняються. У декого можна купити не лише кераміку, а й мед і прополіс.
Рушаємо далі. Зовсім недалеко знаходить Свята гора. 6 вересня 1948 року на цій горі Матір Божа об’явилась трьом дівчатам і юнаку. На цьому місці тепер знаходиться цілюще джерело (на горі!), а на камені поруч залишився слід від ноги Пречистої.
Та для того, щоб потрапити у храм, випити цілющої води, потрібно піднятись на гору сходами. Підіймаючись, людей не покидає відчуття що ось-ось і вони впадуть, настільки ці сходи є незручними. Та долаючи останні сходинки перед очима відкривається невимовної краси пейзаж: невеличкий монастир і дві церкви стоять посеред лісу. Спів дяка перегукується з лісовими звуками і людина відчуває полегшення, задоволення, заспокоєння.
В одній з церков немає стін, в її декорі багато зеленого, щоб злитись з навколишньою атмосферою лісу. Другу церкву лиш збудували, тут ще не пахне ладаном, проте цей аромат скоро стане знайомим цим стінам. Чого не буде з іншою церквою.
Неподалік, в містечку Білий Камінь, знаходиться Успенський костел, який датується 1613 роком. Навколо нього – стара мурована огорожа і скрипучі залізні ворота. Височезна трава та корови стали найближчими сусідами цього костелу. Через щілину для ключа видно, що всередині стоїть ялинка і якийсь довгий стіл. Нам вдалось таки потрапити всередину (як виявляється ключі від покинутих приміщень, до яких приїжджають туристи, переважно знаходяться у власників найближчої хати).
Коли відкрили двері, звідти посипались комахи, які знайшли собі затишне місце для зимування, а ми потривожили їх сон. В цьому приміщенні слід бути обережним: як не комаха може вкусити, то цеглина на голову впасти. У стелі величезні діри. Стіни вкриті зеленою цвіллю.
Специфічний запах б’є в ніс. На підлозі бачу якийсь папір і піднявши, дивуюся – це вітальна відкритка з Воскресінням Христовим. Дивлюсь на стіл, який бачила у щілину, а насправді це поскладані батареї, обставлені дерев’яними ящиками. Зверху накинута скатертина. Виглядає так, наче хтось її у поспіху зачепив, стягнув і не поправив. Частина її так і лежить на землі. Дівчина, яка принесла ключі, розповідає про те, що ніхто не виділяє коштів на ремонт костелу. Ще трохи і він завалиться. З важкою душею покидаю цю старовинну будівлю. Підходжу до брами, беру стару металеву ручку і ворота зі скреготом відчиняються, так наче просять, щоб парафіяни приходили сюди кожної неділі, а не лише приїжджі подивитись на його занепад. Діючим у селі є храм Святої Трійці, який було побудовано у 1903 році.
На Білій горі, поряд з Підлиссям, у 1911 році встановили величезний пам’ятний хрест з нагоди 100-річчя з дня народження Маркіяна Шашкевича. Ця територія є заповідником, багато рослин, які тут ростуть, занесені до Червоної Книги України. Піднімаємось на гору. Дорогою зустрічаємо дві машини, біля яких невеличкі компанії відпочивають. Де-не-де валяється сміття. І це місце, яке охороняється законом!
Попереду на нас чекає останнє село – Кути, яке знаходиться недалеко Олеська. Звідси відкривається гарний вид на замок. Село вперше згадується у 1441 році. У селі є дві дерев’яні церкви: Святого Михайла (1697 р.) та Різдва Богородиці (1750 р.). Перша знаходиться під опікою Львівської картинної галереї. Біля церкви нас зустрічає пані Марія. Саме вона відповідає за храм, який на сьогодні є закритим. Тут правиться служба раз на рік – 21 листопада. За розмірами церква невеличка, проте дуже затишна. На стінах розміщені таблиці зі списками: тут і відомі люди із села, Січові Стрільці, імена вивезених в Сибір та на роботу в Німеччину.
В 2000 році церкву обікрали і після цього закрили. Через вісім років студенти Львівського банківського інституту провели акцію і допомогли підлатати дах церкви. Недавно навколо церкви поклали плитку, однак вона вмощена вище від входу в храм. Тому, коли падуть сильні дощі, вода затікає під церкву і дерево замокає. Сирість є одним із найбільших ворогів дерев’яних будівель.
Церква Пресвятої Богородиці залишається діючою до сьогодні. В цьому храмі знаходиться чудотворна ікона Божої Матері, зроблена з тканини. Історія, якою оповита святиня, надзвичайно цікава. Її нам розповів місцевий парох отець Степан. Біля села є поле, яке називається Покрова. На одній зі старих карт отець Степан знайшов село з однойменною назвою. За переказами у цьому селі була церква, при якій жили монахині. Одна з монахинь приступила до гріху і за деякий час народила дитину. Легенда мовить, що ігуменя на це сказала: «Уміла знайти, умій позбавитись». Дитина була страчена, а храм з побудовами пішов під землю і в цьому місці утворився каскад озер. Таким було покарання Господа. А недалеко від того місця було знайдено ікону Божої Матері і в 1750 році тут постала церква Пресвятої Богородиці.
Біля храму знаходиться цвинтар. Кожен надгробок мистецьки зроблений і відрізняється від сусіднього. Найпомітнішою є гробниця Ґнєвошів, яка виконана в мистецькому стилі. Також кидаються в очі козацькі хрести.
Отець Степан розповідає, що у воєнні роки біля церкви впала бомба, проте ні сам храм, ні прилеглі будівлі не постраждали. А ось місце вибуху пізніше засипали двома машинами землі.
На прощання дехто просить подивитись великий кований ключ від дверей церкви. Священик посміхнувся і розповідає, що подивитись дасть, але фотографувати – зась. Чув, що за допомогою фотографії пізніше можна зробити будь-який ключ. А він відповідальний за цю церкву.
Отримавши благословення на щасливу дорогу, повертаємось до Львова.