Літо-осінь 2013 року, правдоподібно, будуть чи не найспекотнішими у житті православ’я в Україні за останні десять років. Принаймні вже на початку липня повисла важка атмосфера очікування
Кожна із трьох найбільших Православних Церков на релігійній шахівниці України отримує нові церковні та суспільні виклики, адекватність і співмірність відповіді на які може визначити перспективу розвитку на найближчі 10-15 років як цих, так і більш дрібних Православних Церков. Розглянемо коротко лише останні знакові виклики, адже формат статті не дозволяє нам більш глибоко зачепити формальні та стратегічні параметри інституційного розвитку Церков (інституційний ріст, місіонерська та освітня/просвітня діяльність, недільні школи тощо), хоча це не перешкоджає нам врахувати ці чинники у своїх висновках.
УПЦ (МП). Церква ось уже кілька років поспіль переживає не кращі часи. І це об’єктивно, бо її внутрішні проблеми накладаються на потужний зовнішній тиск як з боку керівної патріархії, так і т.зв. доморощених «політичних православних москвофілів» (як кліриків, так і мирян). Нинішній, навіть формальний статус УПЦ (МП) як самостійної та самоврядної інституції не влаштовує патріархію, а, отже, й її адептів в Україні, оскільки залишає можливість не лише небуквального виконання волі центру, а й ведення власної церковної політики. Достатньо згадати переполох в РПЦ, який викликала навіть сама можливість єпископату УПЦ (МП) приїхати єдиною командою із власною узгодженою позицією на останній елекційний Собор РПЦ (січень 2009 р.), і те приниження, яке отримав нинішній Московський патріарх, коли слухав слова найбільш реального кандидата на патріарший кукіль (за умови мобілізації всього українського, в т.ч. і на теренах Росії, єпископату). Предстоятель УПЦ (МП) тоді заявив, що бажає з’явитися перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським, а тому відмовляється від участі у виборах патріарха. Імперська свідомість/ментальність росіян тоді просто вибухнула, назавжди залишивши шрам образи.
Більшість із «політичних православних» переконані, що самостійний статус УПЦ (МП) нині тримається лише на авторитеті Митрополита Володимира (Сабодана). І почасти це є правдою. Своєрідним підтвердженням цієї тези є мовчазна згода більшості єрархів УПЦ (МП) на активізацію їх радикального москвофільського крила під час хвороби Предстоятеля – аж до вилучення печатки митрополії та перманентних спроб внести такі зміни до Статуту Церкви, які б фактично нівелювали переваги нинішнього статусу УПЦ (МП). Несподіване одужання Митрополита Володимира (багато хто пов’язує це із організаційним талантом архиєпископа Олександра Драбинки) стало неприємною несподіванкою для тих владик, хто уже побачив себе головним у покоях Предстоятеля.
А тому нині розгорнута справжня ідеологічно-інформаційна війна в середині Церкви як проти Предстоятеля, так і проти його найближчого оточення (чого варті лише тиражовані російськими ЗМІ заклики екс-лідера кримських козаків В.Храмова: «Громадянин Сабодан повинен добровільно піти у відставку, тому що Церква повинна служити Богу, Правді і нашій російській цивілізації»). Особливістю цієї кампанії є пасивність позиції Предстоятеля і його невміння (небажання?) захищати/відстоювати своїх найближчих соратників і усувати недоброзичливців, які роками поливають його багном, маючи кабінети поруч у Лаврі. Навіть в ситуаціях із компрометації його «правої руки» – архиєпископа Олександра – Митрополит Володимир зберігав олімпійський спокій, який не порушила навіть парадоксальна теза про «хулу на Духа Святого», яка, фактично, свідчила про те, що поруч із ним – єретик. Що вже казати про останній скандал із монахинями – важко уявити, що у нашій наскрізь корумпованій державі прохання Предстоятеля (якщо воно було!) найбільшої Православної Церкви нехтували два тижні – саме стільки часу добровільно-примусово переховувався владика Олександр. А це не може не деморалізувати тих кліриків УПЦ (МП), яким не подобається наступ промосковських радикалів, але вони фактично вимушені перебувати у стані очікування переможця сутички.
Новими і несподіваними для багатьох симпатиків УПЦ (МП) викликами стали події, пов’язані із т.зв. «економічним православ’ям» або «богослов’ям бізнесу», яке не могло не дати в Україні потужні паростки в часи домінування цього підвиду «православ’я» у Російській федерації (згадаймо хоча б «алкогольні» та «тютюнові» ініціативи Московської патріархії). Наддорогі годинники, авто, квартири/апартаменти, скандали навколо яких постійно супроводжують Московського патріарха, стали своєрідними каталізаторами і подібних подій в Україні. «Нецільове використання коштів» на будівництві митрополичого Воскресенського собору (біля метро «Либідська» у Києві), «лєксусовий» скандал (багатомільйонна афера зі збором коштів на неіснуючі автомобілі, що була реалізована у київському Покровському монастирі), приватизація підсобного господарства Києво-Печерської Лаври, дорогі будинки, колекції мерседесів і панагій тощо, давно стали реаліями церковного життя УПЦ (МП).
Проте «економічне православ’я» (як і «економічний протестантизм» і т.п.), на відміну від «політичного», часто переносить відносини між бізнес-структурами не лише у моральну, але й у кримінальну площину. Принаймні, маючи вплив на «світські чинники», це не складно зробити. Відтак кримінальні справи, де клірики чи навіть єпископи є фігурантами, стали буденністю.
Особливістю ж останнього – «лексусового» – скандалу є те, що він став черговою спробою, вже із залученням світських силових органів, нейтралізації (затримання/переховування) найближчого і найбільш впливового соратника Предстоятеля УПЦ (МП) – архиєпископа Олександра (Драбинка). Очікувана відставка якого (як альтернатива засудженню), якщо вона все ж відбудеться, може стати початком кардинальної зміни стратегічної ситуації в Церкві ще за життя нинішнього глави Церкви.
В цій історії відверто дивує позиція В.Януковича, який (в особі підконтрольних йому силових структур) чомусь став на бік опонентів Митрополита Володимира. За таких умов (нівеляція повноважень Предстоятеля, введення митрополичих округів тощо) очікувані зміни у керівництві та політиці УПЦ (МП) не лише зіпсують «картинку» святкування 1025-річчя Хрещення Руси-України, а, отже, початок президентської кампанії 2015 року (як це вважають деякі аналітики). Справа тут складніша – піарщики Президента прораховують, що Митрополит Володимир, в силу стану свого здоров’я і переконань, швидше всього збереже позірно нейтральну позицію (як це було на минулих виборах), а, отже, не буде активно працювати на друге обрання президентом В.Януковича. Проте є не менш очевидні речі – поставлений з Кремля (у Московського патріарха там теж є кабінет) єрарх (навіть із Донецька) буде чітко керований із Москви (після змін у Статут УПЦ (МП)), і, в силу багатьох міжособистісних та геополітичних причин, які нині склалися між Україною і Росією, буде працювати на того кандидата, який буде йому визначений у Москві. І не обов’язково це буде В.Янукович.
Не менш складна ситуація склалася нині в Українській Автокефальній Православній Церкві. Зміна тактики УПЦ КП – відмова від офіційних переговорів і проведення сепаратних перемовин з окремими автокефальними єпископами, духовенством й парафіями дала позитивний для УПЦ КП результат. Окрім переходів священиків і парафій (що мало місце і в інші роки), у 2012-2013 роках стався стратегічний перелом. З УАПЦ вийшли (перейшли в УПЦ КП разом із своїми парафіями) чотири діючих єпископи. Крім того є підстави вважати, що такі переходи будуть продовжуватися. Як засвідчує Заява Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного «Зупинити кризу УАПЦ – наша християнська суспільна місія», між кліром Церкви вже давно «посіяно вагання й непорозуміння», а вихід із кризи братчики бачать у допомозі УПЦ у діаспорі («закордон нам допоможе»?).
Можна погодитися із тим аргументом, що владики-перебіжчики окормляли найменші єпархії, а,отже, не завдали суттєвої шкоди Церкві. Проте такі дії мають моральний вимір – вони стають взірцями поведінки, спонуканням до дії в умовах наростаючої в УАПЦ тенденції до сепаратизму та своєрідної федералізації Церкви за умов, коли Предстоятель втрачає функції провідника та морального авторитета. Окрім акцій ВРЦіРО та зустрічей із чиновниками, Митрополит Мефодій фактично не проявляє себе у церковному та світському медіа-просторі. Навіть такі важливі події у житті Церкви, як вихід єпископів із своїми єпархіями чи святкування 1025-річчя хрещення Руси-України, не порушили мовчання владики Мефодія.
Пасивність керівництва УАПЦ активізувала діяльність її давніх опонентів на церковно-електоральному полі. Зокрема, владика Ігор (Ісіченко), глава відокремленої Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, може стати реальним кандидатом на очільника тих парафій (єпархій) які все ж категорично, з тих чи інших причин, не увійдуть до УПЦ КП.
На фоні описаних подій ситуація в УПЦ Київського Патріархату виглядає найбільш оптимістично. Використовуючи народну мудрість про те, що вчитися треба на чужих помилках, єрархія зробила крок на випередження щодо можливого сценарію розколу Церкви. Патріарх Філарет на Помісному Соборі Церкви (27.06.2013 р., Київ) настояв на введенні посади «Патріаршого намісника» (фактично – заступника Предстоятеля), що, на думку Предстоятеля УПЦ КП, дозволить «жодного дня і навіть години не залишити Церкву без вищого керівництва», а з цим – «виключити можливість зовнішнього впливу на Церкву під час зміни першоєрарха». А що такий вплив неминучий, Патріарх знає не із розповідей – чого варті лише події, пов’язані свого часу із тиском представників РПЦ на митрополита Андрія (Горака) чи події 2010 року, коли влада на місцях «настійно рекомендувала» клірикам УПЦ КП «перейти у правильну юрисдикцію».
Патріаршим намісником УПЦ КП очікувано став новий фаворит Святішого – Епіфаній (Думенко), нині митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський. Вибір відносно молодого архиєрея (34 роки – тут прослідковується певна аналогія із подіями в УГКЦ, коли при зміні керівництва ставка була зроблена на одного із наймолодших єрархів) на таку відповідальну посаду (намісник автоматично стає місцеблюстителем патріаршого престолу і скликає елекційний Собор Церкви) не викликав захоплення у багатьох кліриків і навіть мирян. Цьому причиною є, як вважають його опоненти, недостатність архиєрейського досвіду владики (єпископська хіротонія була здійснена всього три роки тому), «закритість» його характеру та відсутність комунікативних навичок. Проте відкрито проти призначення Епіфанія ніхто не виступив – авторитет Патріарха залишається незаперечним.
За певних умов, навіть коли нинішньому Патріархові і не вдасться перетнути столітній рубіж, владика Епіфаній все ж має шанс стати главою УПЦ КП. Адже у новій редакції Статуту Церкви немає строку, протягом якого має бути обраний патріарх. У те, що Москва дозволить проводити діалог із УПЦ (МП), віриться мало, але імітувати його можна достатньо довго. І може повторитися ситуація, яка є нині в УАПЦ – під благим приводом не обрання патріарха для усунення перешкод в об’єднанні Православних Церков у «єдину Помісну Українську Православну Церкву з Патріаршим престолом у Києві», Митрополит Мефодій ось уже 13 років самочинно, без Помісних Соборів, керує Церквою, маючи, по-суті, тимчасовий статус.
До речі, міною уповільненої дії може стати й інша нова норма Статуту УПЦ КП, згідно з якою єрей може бути переведений на іншу парафію без згоди на це та без погодження із громадою. Ця норма вже викликала хвилю невдоволення багатьох кліриків, а її масове і свавільне запровадження може стати навіть чинником посилення УАПЦ.
1. Православ’я в Україні знаходиться на етапі якісних змін, що особливо відчутно у сфері духовної освіти та зміни парадигми самоусвідомлення й планування свого інституційного розвитку в країні. Відтак найбільший шанс стати успішними є у тих Православних Церков в Україні, які усвідомлять утопічність всепокладання на адміністративний («держава, бізнесмени – дайте») та психологічний («як тривога – так до Бога») ресурс, із «очікуванням вірян у храмах», і приймуть якісно нові комунікативні форми роботи із віруючими («йдемо до Вас із своїми пропозиціями», «виховуємо Ваших дітей у недільних школах», «оздоровляємо Ваших дітей», «запроваджуємо соціальні проекти» тощо).
2. 1025-річчя хрещення Руси-України є святом багатофункціональним. Відтак Церкви (і не лише православні) та світські інституції (державні, громадські й політичні), фінансуючи проведення тих чи інших, навіть дотичних до дати хрещення, заходів, переслідують прагматичні, часто протилежні цілі. У таких умовах стають можливими провокації, нелогічні дії та заходи (з точки зору українських державних інтересів) тощо.
3. Події в УПЦ (МП) під час та після святкування 1025-річчя (як інформаційного приводу приїзду Московського патріарха та посилення тут пропаганди ідей «русского міра» та Митного союзу), можуть стати визначальними для подальшої долі цієї Церкви. Перемога радикального крила і заміна нинішнього Предстоятеля на більш лояльного чи Москві, чи ж нинішній українській владі, може зіграти злий жарт із цими «ревнителями православ’я». А саме стати каталізатором чергового розколу УПЦ – на рівні простих віруючих та єреїв, або ж започаткувати перманентний процес переходу парафій в УПЦ КП чи якусь іншу церковну структуру. Щоб перешкодити цьому, деякі єрархи та політики заздалегідь проявляють надактивність у спробах законодавчо закріпити за УПЦ (МП) статус юридичної особи (при переході в іншу юрисдикцію віруючі змушені будуть полишити свій храм, навіть коли вони його самі збудували).
4. У найближчий рік-два слід очікувати переформатування нинішньої УАПЦ і перехід значної частини парафій та кліриків в УПЦ КП. Цей час – шанс для ХПЄ УАПЦ (о) для зміцнення своїх позицій і виходу із нинішнього інформаційного та інституційного маргінесу. Якщо ж на цій хвилі змін якійсь частині УАПЦ все ж вдасться «втягнути» в Україну якусь із діаспорних українських Церков (про що вже давно мріє владика Ігор Ісіченко), це може стати новим вагомим чинником зміни інституційної картини православ’я в Україні.
5. Вважаємо вдалим менеджерським кроком введення нової церковної посади в УПЦ КП – Патріаршого намісника. В умовах посилення в Україні впливу Московського Патріарха та промосковських сил, «запасний патріарх» без обтяжуючих факторів (анафема, образи часів становлення незалежності тощо), може стати дієвою протидією розкольницьким тенденціям та сприяти як інституційному росту Церкви, так і зростанню її міжнародного авторитету.