Якраз 607 років тому, 15 листопада 1415 року, у місті Новогрудку (нині Гродненська область сучасної Білорусі) відбувся церковний собор. Скликаний він був тодішнім правителем Великого Князівства Литовського Вітовтом.
Данило Стаценко
Так до міста прибули з усього князівства Полоцький єпископ Феодосій, Чернігівський Ісакія, Луцький Діонісій, Володимирський Герасим, Холмський Харитон та Турівський Євфим. Мета ж цього зібрання була, власне, лише одна – обрання нового митрополита, який би виконував свої обов’язки на православних руських теренах Великого Князівства Литовського.
На той час Київська митрополія охоплювала всі землі, що входили до складу колишньої Руської держави, за винятком Галичини, де в XIV столітті була створена власна митрополія. Таким чином руські землі у складі ВКЛ номінально підпорядковувалися греку Фотію, який своїм осідком, як і чимало його попередників після монгольської навали, обрав Москву. Саме Фотій був висвячений на Київського митрополита Константинопольським Патріархом ще у 1409 році.
Никонівський літопис повідомляє про тиск на учасників собору з боку Вітовта. Князь буцімто погрожував їм смертю, якщо вони не виберуть нового владику замість призначеного патріархом. Проте московське походження літопису викликає сумніви щодо правдивості цього повідомлення, на що резонно звернув увагу ще Михайло Грушевський в своїй «Історії України-Руси». Тим паче Новгородський літопис, пишучи про собор, жодним словом не згадує про княжий тиск.
Безумовно, певні спонукання чи принаймні підтримка з боку Вітовта була. Ще в 1414 році правитель Литви вигнав зі своїх земель Фотія, який тоді прибув з Москви заради збору десятини від храмів. Княжими людьми, зокрема, було конфісковано та повернуто назад зібране майно. Проте на початках князь, навпаки, цілком прихильно ставився до нього. Фотій спокійно провів у Києві перші півроку своєї митрополичої діяльності та й пізніше подовгу затримувався в руських землях. Відносини зіпсувалися після 1411 року, коли Фотій міцно осів при княжому дворі у Москві. Таке рішення не задовольняло литовського князя-католика, який в той час намагався обмежити вплив московської політики на руське населення своєї держави. Руським ж єпископам у ВКЛ не подобалось, що місцева церква поступово занепадає, віддаючи свої кошти та ресурси на розвиток центру, що перебуває в іншій державі. Тобто Москві. Тоді розпочався довгий процес перемовин з Константинопольським Патріархом про поставлення нового митрополита. Проте згоди так і не було досягнуто. Дуже часто спроби про щось домовитись зводилися нанівець візантійським імператором.
Невдалі переговори та невдоволення руського духовенства й литовського князя і призвели зрештою до скликання собору. 15 листопада 1415 року замість Фотія було поставлено митрополитом Київським Григорія Цамблака. Урочиста інтронізація відбулась у новогрудській церкві Пресвятої Богородиці. Також була оприлюднена соборна постанова. У ній єпископи звинуватили Фотія в нехтуванні своєю паствою, що проживала у Великому Князівств Литовському, та перевезенні зібраних церковних доходів на терени Московської держави. Зокрема, згадувалося про вивезення ним давніх багатств з київського собору Святої Софії «на ино место».
Захищаючи самостійне обрання митрополитом людини, не затвердженої Константинополем, архиєреї наводили аналогічні випадки, що мали місце в історії Руської держави. Також вони посилалися на автокефалію Сербської та Болгарської Церков. Там голова Церкви самостійно обирався вищим духовенством. Наостанок руські єпископи заявили, що вважають Григорія Цамблака достойною кандидатурою. При цьому вони наголосили на своєму визнанні зверхності Константинопольського Патріарха як духовного батька. А ще – відкрито звинуватили в цезаропапізмі візантійського імператора, заявивши що не стануть терпіти його втручання у церковні справи.
Посилалися руські єпископи на досвід Болгарської Церкви не просто так. Адже новоспечений керманич їхньої Церкви народився саме в болгарській столиці Тирново. Походив Григорій зі знатного волоського роду Цамблаків, представники якого відіграли значну роль в історії Візантії, Болгарії та Сербії. Більше того, ставши ченцем, юнак отримав освіту в колі Болгарського Патріарха Євтимія. А після навчання вирушив з Болгарії до Афону та Константинополя, пробувши й там, і там деякий час. Відомо також, що Цамблак став ігуменом Дечанского монастиря в Сербії і навіть написав розлоге житіє засновника цієї обителі Стефана Дечанського. Проте коли саме – достеменно невідомо. Грамота ж Константинопольського Патріарха Матвія I 1401 вже іменує Григорія єромонахом і келійним ченцем патріарха. Ця грамота відкрила нову сторінку у житті Григорія. Патріарх відправляв його до молдавського господаря Олександра Доброго.
Метою посольства було повернення контролю над Молдовською Церквою, яка почала вести все більш самостійне життя. Проте замість захисту патріарших інтересів, Григорій став працювати на благо Молдавської Церкви, кілька років будучи проповідником кафедрального собору в Сучаві. Аж доки в 1406 році не отримав запрошення до Москви від свого знайомого ще з часів навчання в Тирново – Київського митрополита Кипріяна. Проте дорогою Цамблак довідався про смерть давнього друга та не став рушати далі. На деякий час Григорій затримався у Великому князівстві Литовському. Після цього священик ймовірно повернувся до Константинополя. А 1409 року він вже знову в Києві – виголошує надгробне слово на третю річницю смерті Кипріяна.
Після інтронізації у Новогрудку, ні в Константинополі, ані тим паче в Москві Григорія митрополитом визнавати не стали. Фотій навіть заявляв у своїх посланнях, що Цамблак був позбавлений патріархом священицького сану (хоча факт цього не має підтверджень). Попри такий тиск, Григорій не припинив виконувати митрополичі обов’язки, розбудовуючи Руську Церкву у ВКЛ. Він став тут одним із поширювачів впливів Тирнівської школи. Завдяки в тому числі і його зусиллям до нас зі слов’янського півдня приходять невідомі раніше твори Василія Великого, Григорія Палами, Максима Ісповідника та інших видатних богословів. Щодо точного переліку новоприбулих творів між істориками можуть час від часу виникати дискусії. Проте власне приплив нової літератури є безсумнівним фактом.
Будучи митрополитом, Цамблак сам написав цілу низку текстів: похвальні слова Євфимієві та св. Димитрієві, проповіді та ісповідання віри. Давніші твори теж ймовірно стали відомими у ВКЛ. Видатний український літературознавець Дмитро Чижевський високо оцінював їхню літературну вартість, а за стилістикою та композицією порівнював із творами Кирила Турівського, руського єпископа, що служив та проповідував у XII столітті.
Варто зауважити, що за часів існування Радянського Союзу серед болгарських істориків під впливом російських прижилось уявлення про Григорія Цамблака як про людину, котра вплинула на розвиток чотирьох культур: болгарської, сербської, румунської та російської. Але такий перелік не відповідає дійсності та очевидно є неповним. Навіть сам факт перебування Григорія Цамблака на теренах Московської держави є сумнівним. Звісно, його твори мали певне поширення і там. Проте Григорій в другу половину свого життя перебував у відкритій опозиції до Москви. А його вплив на культурне та церковне життя України та Білорусі був незрівнянно більшим.
Одним ж із найбільших досягнень цього православного Київського митрополита стала участь у знаменитому католицькому Констанцькому соборі у складі делегації з боку Великого Князівства Литовського. Делегація складалася з русинів, литовців, волохів та татар, а очолював її Київський митрополит. Прибувши на початку 1418 року, коли вже собор добігав кінця, Григорій таки зумів виголосити промову перед усіма присутніми. У ній він, зокрема, закликав до відновлення єдності:
«Доки єдина християнська церква поділяється на дві слави? І як вона називається християнською, не маючи єднання в Христі? Бо ж Христос поєднав нас хрещенням і Євангелієм і.., помолившись до Отця за нас, промовив: «Отче, вчини їм, щоб вони були єдині, як і ми єдині». Нині ж не єдині, але єдині в ім’я Христа. Слава ж розумування різне, а віра в Тройцю одна, сповідання ж не згідне. Доки східні докорятимуть західним, а західні східним?» — запитував учасників собору Григорій.
Прибуття Цамблака мало певний вплив. Він привернув увагу не тільки церковних діячів, а й звичайних жителів Констанци. Один із них, Ульріх фон Ріхенталь, навіть лишив у своїх записках докладний опис літургії, яку відправив Київський митрополит зі своїми священиками. Що більше, архиєпископ отримав особисту аудієнцію у новообраного Папи Римського Мартіна. Між руським митрополитом та католицькими єрархами розпочинається багатообіцяючий діалог.
Та, на жаль, він не здобув безпосереднього продовження в майбутньому. Вже у 1419 році Григорій Цамблак помирає. Деякі історики сумніваються в правдивості цієї дати, висуваючи різні версії. Проте безсумнівним є той факт, що після 1419 року ми не маємо згадок про діяльність митрополита. Більше того, в 1420 році Фотій відновлює свій вплив у Великому Князівстві Литовському.
Десь на цьому місці можна було б вирішити що і Новогрудський собор, і діяльність митрополита Григорія не лишили по собі глибокого сліду. Проте вже незабаром після Фотія Київським митрополитом стає прихильний до взаємин з Римом Ісидор. Через 20 років після смерті Григорія Цамблака відбувся Ферраро-Флорентійський собор, на якому Київський владика Ісидор відіграє далеко не останню роль. Діалог між Руською Церквою та католицьким Заходом розгортається з новою силою. А великий князь Московський у 1441 році відмовляється визнавати надалі владу Київського митрополита Ісидора та навіть ув'язнив його на якийсь час. 1458 року остаточно оформлюється дві митрополії замість однієї – Київська та Московська. І цього разу Константинопольський Патріарх не визнавав вже московського владику.
Таким чином Новогрудський собор та діяльність митрополита Григорія мали далекосяжні наслідки. Вони стали важливими передумовами, по-перше, для подальшого поділу митрополій на Київську і Московську, а, по-друге, для поширення на руських теренах ідеї зближення з Католицькою Церквою. Саме тому цей невеликий епізод з історії української Церкви заслуговує на увагу.