Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 6-10
Трагедія Варфоломіївської ночі
На схилку Середньовіччя в європейському суспільстві склалася тривожна атмосфера загального збентеження. Столітня війна, чума, великий голод, реальна загроза турецького нашестя мали наслідком зростання почуттів невпевненості й песимізму. Корупція серед пап і кардиналів, невігластво рядових священиків, торгівля індульгенціями перевертали стійкі уявлення християнського світу. Потреба в духовному оновленні ставала дедалі очевиднішою. Проти папського Риму відкрито повстали Мартин Лютер і Жан Кальвін. Відбувся релігійний розкол Європи: католики і протестанти зійшлися один проти одного як у словесних диспутах, так і в озброєних сутичках. Оцінюючи ситуацію, французький філософ Монтень із жалем зазначав: «Здавалося, повальне безумство охопило людей». Надзвичайно запеклих форм конфесійна боротьба набула у Франції, де впродовж 1562-1594 рр. палав вогонь непримиренних релігійних війн, які правильніше було б назвати громадянськими: адже в тих битвах брат ішов на брата, а син на батька. Ця кривава бійня визрівала протягом десятиліть і здебільшого була спричинена формуванням у Франції абсолютизму, що супроводжувалося зміною політичного устрою і традиційних форм відносин у суспільстві, загостренням соціальних протиріч.
Внутрішні проблеми особливо оголилися після укладення в 1559 р. Като-Камбрезійського миру, що підвів риску під затяжними італійськими війнами, які ще з 1494 р. велися між французькою короною і Габсбургами. Припинення бойових дій робило непотрібним утримання великого війська, і в липні 1559 р. вийшов королівський наказ про його частковий розпуск. Одним розчерком пера маса солдатів і офіцерів позбавлялася звичного заняття, а частина з них втрачала фактично єдиний засіб існування. На знак протесту невдоволені зібралися під стінами королівського замку в Фонтенбло, вимагаючи від короля винагороди. Щоб уникнути небезпечних несподіванок з боку загартованих у боях учорашніх захисників Батьківщини, кардинал Карл Гіз у виключно грубій формі пригрозив їм шибеницею. Приховавши до часу своє озлоблення, учасники акції розійшлися, проте це зовсім не означало, що вони змирилися зі своїм становищем. Адже у Фонтенбло зібралися переважно вихідці з Півдня, з середовища непокірного, кальвіністськи налаштованого дворянства. Саме вони і склали авангард дворянського заколоту, що мав невдовзі вибухнути.
Підписання Като-Камбрезійського миру в часі майже збіглося зі змінами на французькому престолі. Отримавши смертельне поранення на рицарському турнірі, помер Генріх II, і трон від короля-воїна перейшов до його старшого сина — хворобливого 15-річного Франциска II. Фактично влада опинилась у руках братів Гізів, яким дружина юного Франциска, шотландська королева Марія Стюарт, доводилася племінницею. Франсуа Гіз очолив військо, а єпископ Лотаринзький кардинал Карл Гіз прибрав до своїх рук цивільне управління. Зміцнення Гізів супроводжувалось кардинальними змінами у складі уряду й у розстановці двірцевих фігур. Спираючись на підтримку й покровительство Франциска та королеви-матері Катерини Медичі, Гізи відтерли від влади улюбленця покійного короля адмірала Коліньї з двома його братами, а також доклали чимало зусиль, аби позбутися найближчих родичів королівського дому — Бурбонів.
Відповіддю на ці дії стало виникнення проти Гізів непримиренної опозиції, чому особливо сприяло ставлення французького суспільства до цих знатних лотарингців як до іноземців і вискочок. Вже у серпні 1559 р. майбутні вожді опозиції — король Наварри Антуан Бурбон, його брат принц Конде та адмірал Коліньї — радилися, як би допомогти «визволити короля» з-під «тиранії Гізів». Симптоматично, що ці дії не виходили за межі легальності, оскільки за звичаями королівства опікуном юного Франциска міг бути лише найближчий його родич, тобто Антуан Бурбон.
До важливих політичних подій 1559 р. додалося скликання синоду реформатських церков, де відбулося офіційне оформлення французького протестантизму. Перед гугенотською частиною суспільства відкрилася можливість консолідуватися на базі власної церкви, однак конфесійний розділ не тільки не усунув протиріч, а навіть поглибив конфлікт і привів у 1560 р. до Амбуазького заколоту. Змовники — очолювана принцом Конде гугенотська аристократія — мали на меті витіснити з королівського оточення Гізів, скликати Генеральні штати й забезпечити інтереси Бурбонів і протестантів. Вони вирішили захопити короля, який разом із двором перебував на той час в Амбуазі, щоб надалі діяти від його імені.
Гізів повідомили про підготовку заколоту. Швидко, рішуче й безжально вони нанесли випереджаючий удар. Учасників змови без будь-якого суду вішали прямо на шпилях Амбуазького замку або просто топили в Луарі. Розправи прокотилися по всіх містах, куди простяглися нитки змови, і припинилися тільки з несподіваною смертю 5 грудня 1560 р. короля Франциска II.
Новий король Карл IX був малолітнім, і право законного опікунства над ним теж належало Антуану Бурбону. Спритним маневром Катерина Медичі змусила останнього відмовитися від опіки, але водночас наблизила його до двору. Діючи таким чином, королева-мати, з одного боку, сподівалась уникнути надмірного зміцнення Гізів, які, до речі, з кончиною Франциска II втратили легальне підгрунтя своєї могутності, а з іншого — створювала можливість постійно мати Бурбона перед очима і тримати його під своїм контролем. Водночас робилося все можливе, аби не дати ситуації вийти з рамок легітимності. Після 75-річної перерви в Орлеані були скликані Генеральні штати. Їх засідання 15 грудня 1560 р. відкрив прибічник політики втихомирення й толерантності канцлер Мішель де Лопіталь. У його великій промові пролунав заклик до примирення: «Усунемо ці диявольські назви — ... паписти, гугеноти, лютерани; зватимемось просто християнами... ножем нічого не зробиш проти духу» . Лопіталь висловив переконання, що держава не повинна вирішувати питання про правильність тієї або іншої віри, а має лише створювати сприятливі умови для мирного співіснування різних сповідань.
Докладалися зусилля і для пошуків інших шляхів порозуміння. В листопаді 1561 р. в Пуассі у присутності всього двору відбувся богословський диспут між протестантами й католиками. Від гугенотів виступив знаменитий кальвіністський проповідник Теодор Беза, а від католиків — кардинал Гіз та єзуїти, вперше допущені у Францію. Беза виклав суть вчення Кальвіна, після чого рішуче засудив повсталих проти короля заколотників. Але Гізи відмовилися від примирення й виступили з гнівним запереченням вчення Кальвіна про таїнство причастя. «Покора підданих невідривно пов’язана з недоторканністю догматів церкви», — заявив кардинал Гіз.
Колоквіум у Пуассі хоча й піддав масла у вогонь, але засвідчив прагнення влади до компромісу. Воно матеріалізувалось у січні 1562 р. у виданні едикту терпимості, що забезпечував гугенотам право на свободу віросповідання. Натомість їх зобов’язали повернути загарбані у католицького духовенства маєтки, не створювати власного війська і збиратися для відправлення свого культу лише поза межами міст. Це був той максимум поступок, на які погоджувався уряд.
Січневий едикт викликав різке невдоволення католиків. Не вдовольнив він і протестантів: адже вони здебільшого були городянами, і їх зовсім не влаштовував дозвіл проводити богослужіння тільки в сільській місцевості. У такій атмосфері загального неспокою й роздратованості розігралися трагічні події у невеличкому шампанському містечку Вассі. 1 березня 1562 р., проїжджаючи повз нього з невеликим загоном, Франсуа Гіз вчинив безжальну розправу над мирними гугенотами, що зібралися для спільної молитви. Було вбито 23 і поранено близько 100 чоловік. Кривавий слід простягся з Вассі в Анжер, Труа, Кагор та інші міста. Попри існування січневого едикту, кальвіністів кидали у в’язниці, під загрозою смерті виганяли зі столиці. В будинки гугенотів, звичайних ремісників і торговців, вривалися грабіжники, яких дратував добробут цих працьовитих людей, що накопичували «у славу Господа». У відповідь протестанти не менш безжально розправлялися з католиками й руйнували їхні храми.
Після трагедії у Вассі Париж зустрічав Гіза як героя. Привітати його вийшли на вулиці представники міської влади, університетські професори, звичайні городяни. Поряд з радісними вітаннями лунали енергійні заклики до Гіза втихомирити королівство. Події у Вассі поклали початок відкритій війні.
Втрати і гугенотів, і католиків були дуже відчутними, проте ряди обох партій постійно поповнювались новими силами: загиблого принца Конде замінив його син, на місце свого батька став король Наварри Генріх Бурбон; католиків, як і раніше, очолювали Гізи — кардинал та його племінник Генріх, син вбитого Франсуа Гіза. Визнаним вождем гугенотського руху залишався адмірал Коліньї — пряма й чесна людина, загартований у битвах суворий воїн, який, на думку багатьох його сучасників, був справжнім втіленням кодексу дворянської честі. Невдовзі обставини змусили його примкнути до двора. Скориставшись цією нагодою, адмірал виклав перед королем програму виходу Франції з кризи. Він прагнув переконати монарха, що для збереження внутрішнього миру необхідно активізувати зовнішню політику, і не втомлювався повторювати: «Характер у французів такий, що вони, взявши до рук зброю, не бажають її випускати й повертають проти власних громадян у тому разі, коли не можуть повернути її проти зовнішнього ворога». Окресливши перед Карлом IX таку непривабливу перспективу, абсолютно впевнений у правильності своїх задумів адмірал енергійно наполягав на доцільності втручання Франції в іспано-нідерландську війну. З одного боку, він сприймав національно-визвольну боротьбу Нідерландів проти іспанського володарювання як переконаний гугенот, що поділяв інтереси своїх нідерландських одновірців; а з іншого, як вірний підданий і захисник французької корони, глибоко страждав від поразки своєї держави у війні з Іспанією й побоювався громадянської війни на батьківщині.
Старому поважаному воїну не знадобилось докладати надто великих зусиль, аби переконати короля в реальності легкої перемоги, але тут у справу з усією притаманною їй рішучістю втрутилася Катерина Медичі. Королева-мати відверто скептично ставилася до спокусливих ідей Коліньї, враховуючи, що спогади про останні події недавньої війни — загрозу Парижу й суверенітету Франції — ще не встигли втратити своєї гостроти й навряд чи могли сприяти розпалюванню у населення войовничих настроїв. До того ж на неї тиснули міркування етичного порядку: існували франко-іспанські угоди про спільні дії по зміцненню Католицької церкви, і їх належало виконувати. На чашу терезів було покладено й родинні стосунки: той факт, що іспанський король Філіп II доводився Катерині Медичі зятем і був батьком її онуків, відігравав далеко не останню роль.
Королевою-матір’ю дедалі настійливіше оволодівала думка про необхідність усунення небезпечного адмірала. Втім, звикнувши діяти обережно й поступово, вона вирішила спочатку убезпечити себе від головного сподвижника Коліньї — першого принца крові Генріха Наваррського, до якого не просто перейшло законне право на регентство при малолітньому королі, але в разі відсутності спадкоємців мав перейти і престол. В очах Катерини Медичі саме ці обставини робили Генріха найбільш достойною кандидатурою для укладення династичного шлюбу з її молодшою донькою Маргаритою). Задум вдалося реалізувати, і у квітні 1572 р. Генріх Наваррський і Маргарита Валуа підписали шлюбний контракт.
Настав час робити наступний крок — розправитися з Коліньї. Катерина Медичі добре розуміла, що його дії загрожують Франції дестабілізацією, і бажаючи уникнути цього, твердо вирішила вбити адмірала, нітрохи не сумніваючись у справедливості свого заміру. Її підтримав кардинал Лотаринзький Карл Гіз. Він прагнув помститися Коліньї і швидко знайшов виконавця вбивства — якогось Моревера.
Ранком 22 серпня 1572 року, на третій день після весілля Маргарити Валуа і Генріха Наваррського, найманий вбивця спробував здійснити свій злочин, проте спромігся лише легко поранити Коліньї ударом аркебузи. Невдовзі невгамовний адмірал вже прибув у Лувр, де з подвійною енергією заходився умовляти Карла IX надати підтримку нідерландським протестантам і почати війну проти Іспанії.
Подібний поворот подій не міг не стурбувати Катерину Медичі. Її тривога помітно посилилася після того, як стало очевидним, що замах на Коліньї суттєво активізував гугенотів.
Вони рішуче вимагали розслідування справи й добилися, що розібратися з обставинами злочину було доручено спеціальній парламентській комісії. Їй вдалося встановити, що вбивця стріляв з будинку, який належав одному зі слуг герцога Гіза. Це вже наводило на слід злочину, отож винахідлива королева-мати, не гаючи марно часу, робила все можливе, аби не допустити розкриття своєї причетності до змови. Тут і став їй у пригоді старий, не раз з успіхом випробуваний спосіб — зіштовхнути противників і зі сторони спостерігати, як вони безжально знищують один одного. Щоб замести свій слід у голосній історії, Медичі висловила готовність корони до проведення чергової розправи над заколотниками-гугенотами, довіривши її здійснення герцогу Гізу. Всі переговори велися за спиною короля. Карл IX з повагою ставився до Коліньї, і королева-мати прекрасно розуміла, що отримати згоду сина на реалізацію запланованої нею операції буде нелегко. Але вона вміла в разі необхідності знаходити потрібні слова й переконливі доводи. За її наказом Карла IX попередили про підготовку проти нього гугенотського заколоту. З урахуванням тієї обставини, що в Парижі все ще залишалося чимало гугенотів, які приїхали на весілля Маргарити Валуа і Генріха Наваррського, зроблено це було так спритно, що король, майже не вагаючись, дав свою згоду на втілення злочинного плану в життя.
Одразу після цього почалась гарячкова підготовка до кривавої розправи, яку планувалося здійснити під гаслом боротьби з начебто існуючим заколотом гугенотів. Увечері 23 серпня до Лувра, де панувала атмосфера надзвичайної стурбованості, було запрошено купецького старшину Парижа й наказано вжити всіх застережних заходів на випадок гугенотського виступу — зачинити всі міські брами, встановити гармати перед ратушею та на Гревській площі, скріпити ланцюгами всі човни на березі Сени.
У ніч на 24 серпня, в день святого Варфоломія, між двома і чотирма годинами ночі з дзвіниці Сен-Жермен пролунав набат. Це був сигнал до початку розправи, одразу ж підхоплений всіма церквами Парижа. Почалося дике у своїй брутальності побиття гугенотів. Будинки, де вони мешкали, були заздалегідь позначені білими хрестами. Нещасних застигали зненацька, переважно в ліжках, і жорстоко вбивали. Розлючені кати продовжували знущатися навіть над трупами, з яких знімали одяг і кидали в Сену. Масові вбивства відбувалися в усіх кварталах столиці. Хвиля звірячих розправ обрушилась і на студентів університету, причому першими жертвами стали юнаки з Німеччини та Нідерландів — на тій лише підставі, що вони походили з країн, де перемогла Реформація. Через це їх огульно звинуватили в поширенні протестантської єресі.
Однією з перших жертв став Коліньї. Прислужники герцога Гіза, послані для розправи над старим воїном, спробували познущатися над ним, але доблесний адмірал позбавив їх такої можливості своєю останньою в житті фразою: «Гордість дворянина і обов’язок солдата допоможуть гідно зустріти смерть». Труп Коліньї кинули з вікна на двір, під ноги герцогу Гізу. Побачивши повергнутого ворога, той навіть не став приховувати свого задоволення.
Розправлялися з гугенотами й у Луврі. Генріху Наваррському і принцу Конде вдалося врятуватися лише тому, що вони без довгих роздумів перейшли в католицтво. До полудня в Парижі було вбито близько 2 тис. чоловік. Безжальна різанина не припинялась і в наступні дні. Вона супроводжувалася практично поголовними грабунками: у працьовитих заможних гугенотів було що взяти, а бажаючих скористатися плодами чужої праці не бракувало. Тільки 28 серпня, тобто на п’ятий день кривавих подій, король видав указ про припинення репресій. Але на той час події вже фактично вийшли з-під контролю. Хвиля жахливих розправ виплеснулася за межі столиці й не вщухала до 3 жовтня. Правда, у деяких провінціях губернатори брали гугенотів під свій захист і цим рятували їх від неминучої смерті, однак це були рідкісні винятки.
На жорстокість гугеноти відповідали не меншою жорстокістю. Країна надовго поринула у вир братовбивчих громадянських війн. Вони шматували Францію аж до 25 липня 1593 р., коли Генріх Бурбон, залишившись єдиним претендентом на французький трон, вимовив знамениту фразу: «Париж вартий меси». Остаточно ставши католиком, він коронувався за старовинним звичаєм французьких королів і, не зустрівши жодного опору, ввійшов у Париж.