Я народився і виріс у Луганську. Там я вчився, працював, молився і, ніде правди діти, грішив – словом, жив собі потихеньку.

У 2014-му мені поталанило виїхати раніше, ніж мій район стали накривати снаряди. Вибухи, зруйновані будинки, пожежі, стрілянина, розірвані трупи на вулицях і масовий exodus – все це почнеться потім, через кілька тижнів. Першими ж місто покидали «політичні» – ті, кого «народна республіка» небезпідставно вважала своїми ворогами. Серед них був і я. Щоправда, мені поталанило і тут: на відміну від багатьох своїх земляків, я не побував «на підвалі» і не зазнав тортур. «А потяг ридав: на Захід… на Захід… І вслід — реготався Схід».

Відтоді минуло 987 днів. Стріляти стали менше, дехто навіть повернувся додому. Але «політемігрантам» дорога в туди закрита. Ми можемо лише спостерігати, як наша мала батьківщина загниває в абсурді окупації, і як разом із нею деформуються наші власні душі. А також, як ламаються долі тих дисидентів, які вирішили (чи були змушені) залишитися там. Ігор Козловський, Геннадій Беницький, Едвард Нед – список тих, кого злапало «МГБ», постійно поповнюється новими іменами. Напевно, те саме станеться і зі мною, якщо я спробую приїхати в Луганськ. Що я відчуваю, коли до Луганська і Донецька приїздить ватиканський нунцій Клаудіо Ґуджеротті? Нічого, крім радості. Бо на якусь часинку ота залізна завіса окупації перестає здаватись аж такою непроникною.

Через лінію розмежування постійно курсують люди, транспорт, навіть якісь товари. Єдине, чого не можна провозити на той бік – це надія. Сепаратисти доклали величезних зусиль, аби утворити в зоні окупації вакуум надії, і пильно стежать, аби вона не потрапляла в «республіки». Бо людина  може лишатись собою, лише поки сподівається. І саме тому місцевому населенню постійно нашіптують: «Ви нікому не потрібні. Ви тут назавжди». Варто цьому рефрену оселитись в голові, твоє єство починає роз’їдати стокгольмський синдром: «А може справді у зовнішньому світі про нас забули?..»

Витримувати цей щоденний тиск допомагає інтернет і телефонні розмови з друзями. Для тисяч мешканців-заручників «республік» картинки на моніторі і голоси у слухавці стали єдиним підтвердженням того, що свобода реальна, а значить і можлива – в тому числі, для них. І що вона рано чи пізно настане – нехай не зараз і не скоро. Переселенці, які мають змогу навідувати близьких в окупації – це справжні апостоли надії. Або, якщо хочете, контрабандисти, які провозять заборонену духовну субстанцію через «республіканські» блокпости.

І щоразу, коли в зону окупації приїздить така фігура, як Клаудіо Ґуджеротті, у залізній завісі залишається величезна дірка. Ще вчора сепаратисти запросто катували і вбивали «неканонічних» християн, а сьогодні не наважились чіпати Апостольського Нунція. А це значить, що вони таки не всевладні. А значить і надія не безпідставна. Бо якщо таку операцію змогли організувати у Ватикані, то рано чи пізно щось придумають і в Києві… Нехай із Клаудіо Ґуджеротті можуть зустрітися лише невеликі спільноти донецьких та луганських католиків, але в пітьмі безвиході яскраво світить навіть маленький вогник. І погасити його з якихось химерних геополітичних міркувань – значить просто розширити простір темряви.

Я народився і виріс у Луганську. Там я вчився, працював, молився і, ніде правди діти, грішив – словом, жив собі потихеньку.

У 2014-му мені поталанило виїхати раніше, ніж мій район стали накривати снаряди. Вибухи, зруйновані будинки, пожежі, стрілянина, розірвані трупи на вулицях і масовий exodus – все це почнеться потім, через кілька тижнів. Першими ж місто покидали «політичні» – ті, кого «народна республіка» небезпідставно вважала своїми ворогами. Серед них був і я. Щоправда, мені поталанило і тут: на відміну від багатьох своїх земляків, я не побував «на підвалі» і не зазнав тортур. «А потяг ридав: на Захід… на Захід… І вслід — реготався Схід».

Відтоді минуло 987 днів. Стріляти стали менше, дехто навіть повернувся додому. Але «політемігрантам» дорога в туди закрита. Ми можемо лише спостерігати, як наша мала батьківщина загниває в абсурді окупації, і як разом із нею деформуються наші власні душі. А також, як ламаються долі тих дисидентів, які вирішили (чи були змушені) залишитися там. Ігор Козловський, Геннадій Беницький, Едвард Нед – список тих, кого злапало «МГБ», постійно поповнюється новими іменами. Напевно, те саме станеться і зі мною, якщо я спробую приїхати в Луганськ. Що я відчуваю, коли до Луганська і Донецька приїздить ватиканський нунцій Клаудіо Ґуджеротті? Нічого, крім радості. Бо на якусь часинку ота залізна завіса окупації перестає здаватись аж такою непроникною.

Через лінію розмежування постійно курсують люди, транспорт, навіть якісь товари. Єдине, чого не можна провозити на той бік – це надія. Сепаратисти доклали величезних зусиль, аби утворити в зоні окупації вакуум надії, і пильно стежать, аби вона не потрапляла в «республіки». Бо людина  може лишатись собою, лише поки сподівається. І саме тому місцевому населенню постійно нашіптують: «Ви нікому не потрібні. Ви тут назавжди». Варто цьому рефрену оселитись в голові, твоє єство починає роз’їдати стокгольмський синдром: «А може справді у зовнішньому світі про нас забули?..»

Витримувати цей щоденний тиск допомагає інтернет і телефонні розмови з друзями. Для тисяч мешканців-заручників «республік» картинки на моніторі і голоси у слухавці стали єдиним підтвердженням того, що свобода реальна, а значить і можлива – в тому числі, для них. І що вона рано чи пізно настане – нехай не зараз і не скоро. Переселенці, які мають змогу навідувати близьких в окупації – це справжні апостоли надії. Або, якщо хочете, контрабандисти, які провозять заборонену духовну субстанцію через «республіканські» блокпости.

І щоразу, коли в зону окупації приїздить така фігура, як Клаудіо Ґуджеротті, у залізній завісі залишається величезна дірка. Ще вчора сепаратисти запросто катували і вбивали «неканонічних» християн, а сьогодні не наважились чіпати Апостольського Нунція. А це значить, що вони таки не всевладні. А значить і надія не безпідставна. Бо якщо таку операцію змогли організувати у Ватикані, то рано чи пізно щось придумають і в Києві… Нехай із Клаудіо Ґуджеротті можуть зустрітися лише невеликі спільноти донецьких та луганських католиків, але в пітьмі безвиході яскраво світить навіть маленький вогник. І погасити його з якихось химерних геополітичних міркувань – значить просто розширити простір темряви.