о. д-р. Андрій Танасійчук. Канонічне положення УГКЦ у діаспорі в контексті папського розпорядження щодо одруженого священства у Східних Католицьких Церквах

Вступ

Як вже повідомлялось попередньо через ЗМІ, 14 червня п.р. в офіційному Бюлетені Апостольської Столиці (Acta Apostolicae Sedis) було опубліковано Документ Конгрегації Східних Церков, яким вносяться суттєві зміни щодо приписів, в яких розглядаються допущення одружених чоловіків до прийняття Таїнства Священства в ієрархічних структурах, утворених у діаспорі, які відповідають за душпастирство вірних, приналежних до Східних Католицьких Церков.

Потрібно наголосити, що таке право хоча і передбачається нормами Кодексу Канонів Східних Церков (далі ККСЦ), але все ж в одному із його параграфів вказано, що крім цих норм можуть існувати окремі партикулярні приписи окремої Церкви свого права або спеціальні розпорядження Апостольського Престолу, які регулюють ці питання (кан. 758 § 3 ККСЦ). У документі Конґреґаціі зазначається, що на сьогоднішній день цим правом користуються усі Східні Католицькі Церкви, тобто вони допускають одружених чоловіків до дияконських і пресвітерських свячень. Винятки існують у Сиро-Малабарській і Сиро-Маланкарській Церкві, які через власне партикулярне право вимагають, щоб кандидат до свячень все-таки був неодружений [1]. Крім того, також варто зазначити, що існують й інші Церкви свого права візантійської традиції, такі як Болгарська і Албанська, які приписують, щоб кандидат приймав свячення в неодруженому стані [2].

Документи Апостолької Столиці і їхня правосильність

Спеціальні власні норми у цій матерії деяких східних католицьких Церков вважаються сучасними документами, тому що вони були проголошені після вступу в дію ККСЦ (1991). Однак, існують також документи по цій темі зі сторони Апостольскої Столиці. 

Питання служіння одруженого духовенства чи допущення до прийняття свячень одружених кандидатів було предметом вивчення Ватиканськими Дикастеріями, які відносились до вірних греко-католиків, що емігрували з Галичини і Закарпаття до США і Канади ще перед 1900 роком. Внаслідок такого дослідження за короткий термін було опубліковано три документи Апостольської Столиці (1929-1930)[3].

Східне церковне законодавство, яке набрало чинності у 1991 р., з однієї сторони скасовувало всі закони загального або партикулярного права, які суперечили канонам Кодексу, а з другої — залишало правосильність попередніх норм права  (кан. 6, 1 ККСЦ), якщо певні питання у новому законодавстві Католицької Церкви були вирішені лише частково. Такими нормами, які зберегли свою чинність, були ці три Декрети Апостольської Столиці, про які згадується у Документі Конгрегаціі від 14 червня 2014 р., і які власну основу знаходили в інших Декретах Римської Курії від 1890 і 1913 років, виданих по цій матерії[4].

Декрети Конгрегаціі(1929-1930) забороняли одруженому священству приналежного до Східних Католицьких Церков священнодіяти на певних географічних територіях. Ними були Північна і Південна Америки, Канада і Австралія. Крім того, в одному із Декретів було вказано, що виключно неодружені чоловіки могли вступати у духовні семінарії і пізніше могли бути допущені до свячень. Негативним наслідком цих трьох Декретів було те, що понад 200 тисяч вірних, які були греко-католиками із галицькими та закарпатськими коріннями, перейшли до Православної Церкви.

Територіальний і персональний обсяг впливу Декретів 1929-1930 рр.

Декрети 1929-1930рр., які зобов'язували українців греко-католиків на території американського континенту і в Австралії, як було вказано вище, не лише зберегли правову чинність після вступу в дію ККСЦ, а й з часом були "модифіковані". Наслідками такої «модифікації» стало розширення їхньої зобов'язуючої сили не тільки на інші території, про які первинно не згадувалось у Декретах, але також і на інших східних католиків, які знаходились у діаспорі.

Через те, що офіційного підтвердження цього ствердження не можна віднайти в Бюлетені Апостольського Престолу (AAS), пропонується скористатись двома науковими опрацюваннями таких авторів, як Дімітріо Салахас, Кшиштоф Ніткевіч і Антоіне Флейфел.

Перші два автори стверджують, що пізніші розпорядження, які видавали Римські Архиєреї по цій темі, не тільки підтверджували правосильність Декретів 1929-1930 рр, але також поширювали їхню обов'язковість і на інші території, які не входили до категорії «східнихрегіонів». Впроваджувати будь-які зміни у цій темі без попередньої поради із місцевими Єпископськими Конференціями було заборонено. Крім того, потрібно було отримати дозвіл Апостольської Столиці[5].

Натомість Антоіне Флейфел в статті на темуприсутності у Західній Європі католицьких одружених священиківпосилається на один Документ Східної Конґреґації, який, мабуть, був відповіддю для Ординарія для східних вірних у Франції. Автор статті доводить до загального відома законодавчі зміни у контексті присутності у Західній Європі одружених східних католицьких священнослужителів. Документом ватиканської дикастерії з питань Східних Католицьких Церков Римської Курії 9 червня 1992р. постановилось не лише не впроваджувати зміни щодо питань, які розглядались у Декретах, виданих нею протягом 1929-1930рр, але навіть зобов'язалось їх застосування по усіх інших територіях західних держав і на територіях, де в загальному переважає традиція латинського обряду. Крім того, автор у статті вказує також і на іншу особливість цього Документу: ті рішення, які були прийняті Східною Конґреґацією 9 липня 1992 р., отримали схвалення Римського Архиєрея[6].

Цей останній документ від 1992 р. поширив силу впливу на інші території та зобов`язав усіх східних вірних, які знаходились поза власними «східнимирегіонами».

Терміни «східні регіони» і «території східного обряду»

Окрему увагу заслуговує поняття «східні регіони», про яке згадує  Документ 2014р. В ньому зазначається, що вищезазначені церковні приписи (Декрети 1929-1930 рр.), незважаючи на те, що чітко вказували (а)основних суб'єктів цих норм (ними були греко-католики з Галичини і Закарпаття), а також (б)місця їхнього перебування (американський континент і Австралія), із часом почали застосовуватись і на інші території, які не належали до категорії традиційних східних територій.

Що потрібно розуміти під поняттям «східні регіони»? Відповідь можна знайти у шематизмі Католицької Церкви (AnnuarioPontificio), в якому представлений історичний опис Конґреґації для Східних Церков, або на офіційній інтернет-сторінці Апостолького Престолу. Ці два джерела вказують, що «східними регіонами» потрібно вважати території Єгипту, Ерітреї і Північної Етіопії, Болгарії, Кипру, Греції, Ірану, Іраку, Ливану, Палестини, Сирії, Йорданії, Турції[7]. Натомість Дімітріо Салахас додає до цього списку також Півострів Синай, Південну Албанію і Афганістан[8]. Надавання цим державам статусу «східних регіонів» пояснюється тим, що згідно із давньою традицією на цих територіях існували східні обряди[9].

Варто зазначити, що при дослідженні поняття географічних територій виникають також і суперечливі запитання. Наприклад, якщо Болгарія приналежить до т. зв. «східних регіонів», а християнство там поширилось у ІХ ст., то чому не можна вважати і територію України, яка прийняла східне християнство на одне століття пізніше, «східним регіоном»? Чи приналежність до цієї категорії залежить від політичного розподілу тих земель у минулому? Ці питання залишаються відкритими і можуть стати предметом вивчення у наступних опрацюваннях.

Наукове дослідження показує, що крім існування т. зв. «східних регіонів», церковна практика застосовує додатково інше поняття – «території східного обряду»[10]. Згідно із сучасним східним законодавством тут йдеться, в першу чергу, про інші географічні території, які не є перелічені у вищезгаданому списку держав, що входять до складу «східних регіонів», де чисельність східних католицьких християн є досить значною у порівнянні із іншими християнами (наприклад, латинськими вірними), що присутні на тій самій території (наприклад, Україна), і де Патріях або Верховний Архиєпископ має законне право засновувати церковні провінції, єпархії і екзархії (кан. 146 § 1 ККСЦ).

Отже, до категорії «територій східного обряду» не будуть належати  такі ієрархічні церковні структури, які всупереч своєму давньому походженню все ж через геополітичні обставини знаходяться у межах території нової держави (наприклад, УГКЦ в Польщі), в якій переважає латинська традиція, а також враховуючи приписи ККСЦ, якими стверджується, що безпосередня юрисдикція Першоієрарха УГКЦ там не поширюється.

Діяльність і життя східних католицьких християн і вірних, що приналежні до латинської Церкви, які походять із «східних регіонів», як також і східних вірних, які не належать до категорії «територій східних обрядів», належать до компетенції Конґреґації для Східних Церков. Натомість питання, які відносяться до активності східних католицьких християни, які проживають на «територіях східного обряду», у більшості випадків вирішується Відділом з відносин із державами Державного Секретаріату Апостольського Престолу[11].

Термін «Орднинаріат для східних вірних»

Інший канонічний термін, про який безпосередньо згадується у Документі Конґреґації від 2014 року, - це поняття Ординаріату, утвореного для вірних, які приналежні до Східних Католицьких Церков, але будучи на певній географічній території, не мають власних Ієрархів. Ординаріат — це є ієрархічна церковна структура, утворена Апостольською Столицею відносно деяких територій (держав) латинської традиції, на території яких перебуває велика кількість вірних, які приналежні до різних східних католицьких Церков. Така структура утворюються переважно у тих випадках, коли не можна через вагомі обставини утоворити власну ієрархічну структуру для тих вірних. Такими причинами можуть бути: (а) недостатня кількість священнослужителів тієї самої Церкви свого права, до якої приналежать вірні, (б) локалізація вірних у різних частинах тієї самої держави. Ординаріат, як церковна ієрархічна одиниця, хоч і не передбачається загальним право (ККСЦ), але все ж його правові коріння можна віднайти у Декреті «Про пастирський уряд єпископів «Христос Господь» (арт. 23)[12].

Також, слідкуючи за практикою Апостольского Престолу, можна ствердити, що Ординаріат є одним із початкових способів організування власної ієрархічної структури для вірних окремої чи окремих Церков. Прикладом може бути ситауція вірних, що приналежні до УГКЦ, і вірних вірменської Церкви у Франції. До 1960 року такі вірні входили до складу одного Ординаріату, який був утоврений у 1954 р. для усіх східних католицьких християн, які були позбавлені духовної опіки власних Ієрархів[13].

Ординаріат утворюється відповідним декретом Конґреґації для Східних Церков і їй підпорядковується. Особливістю цієї ієрархічної церковної структури є те, що її очолює латинський Ієрарх (Ординарій), який у більшості випадків є одночасно і єпископом, і архиєпископом однієї латинської дієцезії чи архидієцезії, яка переважно співпадає із столицею держави[14]. Ординарій, окрім виконання влади управління стосовно власних латинських вірних, також користується тією самою звичайною власною владою і по відношенню до східних католицьких вірних. Варто зауважити, що коли говорити, наприклад, про Ординарія, призначеного у Франції, то його влада управління є кумулятивною із владою місцевих Ординаріїв на території, де знаходяться вірні, приналежні до Ординаріату. Більше того, 30 квітня 1986 р. Конґреґація для Східних Церков видала окремий документ, яким підтверджувала, що будь-яка дія стосовно власних вірних, для того щоб вважалась правосильною (ad validitatem), має бути узгоджена із місцевими Ординаріями[15].

Повертаючись до Документу Конґреґації від 2014 року, коли говориться про обо'язки Ординаріїв, призначених для східних католицьких вірних, що позбавлені власних Ієрархічних структур, можна ствердити, що у Документі вимога повідомити відповідну Національну Єпископську Конференцію і Конґреґацію для Східний Церков про намір висвячення власного одруженого кандидата на диякона чи на пресвітера все-таки відноситься до дозволеності, а не правосильності такого юридичного акту.

Сучасний стан

В останні десятиліття активно посилюється інтерес до вивчення питання священнодійства одруженого духовенства в діаспорі. Причиною цього став еміграційний фактор переїзду значної кількості вірних, приналежних до Східних Католицьких Церков, із власних національних територій у місця, де переважає латинська церковна традиція. 20 лютого 2008 р. Апостольська Столиця не лише підтвердила існування попередніх приписів стосовно душпастирської діяльності одруженого духовенства у діаспорі, але й передбачила можливість надання певного звільнення від зобов'язуючих норм у деяких конкретних і виняткових ситуаціях.

Видання Документу Конгрегацією від 14 червня 2014р. суттєво вплинуло на вищезгадані норми, тобто Декрети 1929-1930 рр, які накладали обмеження виконання душпастирської праці для одруженого духовенства серед власних вірних, які знаходяться у діаспорі, що зумовило наступні зміни у церковній дисципліні.

Найголовніші з них:

1. Визнання права за ієрархічними структурами, властивих Східним Католицьким Церквам (Митрополії, Єпархії, Екзархії), установлених поза межами канонічної території власної Церкви свого права (наприклад УГКЦ в Америці, Австралії, у Німеччині, Франції, Великобританії, Польщі), висвячувати одруженого кандидата, приналежного до їхньої Церкви свого права. Також, згідно із новими приписами, східний Ієрарх, перед тим, як здійснити такий юридичний акт у Церкві, тобто уділити свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові, повинен про це повідомити у письмовій формі латинського Єпископа, вказавши місце проживання кандидата, а також отримати думку Єпископа та необхідну інформацію. Говорячи про допущення до свячень одружених кандидатів, стає зрозумілим, що від цього моменту можна повіряти душпастирську опіку над власними вірними і одруженому духовенству.
2. Визнання права за Ієрархами, які очолюють Ординаріяти, утворених для душпастирської опіки над вірними, приналежних до Східних Католицьких Церков, як це є, наприклад, в Аргентині, Бразилії, Австрії, Франції, Польщі уділяти свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові, повідомивши перед тим місцеву Єпископську Конференцію і Конґреґацію для Східних Церков.
3. Надання права Єпископам латинської Церкви, які є ієрархами місця для східних католицьких вірних, що перебувають на територіях, де немає ієрархічних структур власної Церкви свого права (наприклад, ситуація вірних УГКЦ в Італії, Іспанії, Португалії), уділяти свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові. Це право в майбутньому може бути реалізоване латинським Єпископом виключно після отримання виразної згоди від Конґреґації для Східних Церков, що надаєтаке право після попередньої поради із Національною Єпископською Конференцією.

Отже, у перших двох випадках східний і латинський Ієрарх для дозволеності власного юридичного акту (уділення свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові) повинен проінформувати відповідні церковні особи чи установи, натомість у третьому - отримати дозвіл від Конґреґації для Східних Церков. Крім того, у випадках, коли кандидат приналежить до окремої східної Церкви, а святитель - до латинської Церкви, в то в такому разі святителю потрібно отримати ще один додатковий дозвіл від Апостольської Столиці (кан. 748 § 2 ККСЦ; кан. 1015 § 2 ККП).

Труднощі до вирішення

Продовжуючи вивчати ватиканський Документ від 14 червня 2014 р., варто наголосити, що окрім впровадження змін на користь Східних Католицьких Церков, потрібно також в ньому виділити і інші ознаки, які все-таки потребують додаткових пояснень.

Канонічна (юридична) класифікація документу

Одним із таких вивчень може стати юридичне значення самого Документу, тобто до якої юридичної категорії адміністративних документів можна його зачислити.

Щоб відповідь вважалась науково-обґрунтованою, потрібно робити посилання на документи, які на сьогоднішній день все ще є правосильними і які регулюють діяльність Римської курії. Ними є Апостолька конституція "Добрий пастор"[16]і ГенеральнийРегламент Римської Курії[17]. Згідно із першим документом, ватиканські дикастерії наділені виключно виконавчою, звичайною, заступною і судовою владами управління[18], натомість другий документ, говорячи про виконавчу владу, стверджує, що вона реалізується через видавання загальних виконавчих декретів і інструкцій[19], які перед тим все-таки потребують обов'язкового схвалення зі сторони Святішого Отця[20].

Отже,  навіть якщо публікація виконачого Документу в ActaApostolicaeSedisбільше носить інформаційну форму[21] про впровадження відповідних змін щодо норм, які регулюють ситуацію одруженого священства, але все ж на підставі вищесказаного можна Документ зарахувати до загальних виконавчих декретів, поняття яких, на жаль, відсутнє у нормах ККСЦ[22].

Клаузоля першого припису - письмове повідомлення

Іншим аргумент, який заслуговує на більш конкретне вивчення і який чітко прописаний у першому розпорядженні Документу, є обов'язок східного Ієрарха, що очолює єпархію або екзархію поза межами патріаршої території або на території, де традиційним вважається латинська традиція, перед тим як висвятити одруженого кандидата на диякона чи на пресвітера, письмовоповідомити латинського Єпископа про місце проживання кандидата.

Перша трудність

Між нормами ККСЦ є канон, який чітко вказує, що кожний вірний через факт постійного або тимчасового проживання на території якоїсь парафії або, принаймні, єпархії набуває власного Ієрарха і пароха, які приналежать до тієї самої Церкви свого права (кан. 916 § 1 ККСЦ). Якщо східні вірні належать до ієрархічних структур власної Церкви свого права, утворених у діаспорі, то вони безпосередньо підпорядковуються одному Ієрарха місця, влада управління (юрисдикції) якого у більшості випадків є особовою (персональною), тобто окреслена межами не регіону чи міста, але конкретної держави (наприклад УГКЦ у Німеччині, Великобританія, Франція). Такий вірний, який є кандидатом до свячень, у звичайних випадках, є парафіянином місцевих церковних структур власної Церкви свого права. В ній він пройшов своє християнське виховання, хоч при тому міг навіть і не мати жодного контакту із парафіями, приналежними до латинського Ієрарха тієї самої території (УГКЦ у Польщі, США, Канаді, Австралії). В такому разі виникає питання: в чому саме виражається обов'язок такого повідомлення?

Хоча відповіді на поставлене запитання можуть бути різного характеру, але все-таки пропонується їх віднайти між нормами ККСЦ.

Однією із них може бути дисціплінарний припис, який наголошує, що влада, яка допускає кандидата до свячень, у випадку, якщо вважає за потрібне, може просити інших єпархіяльних/дієцезіальних Єпископів висловити думку про кандидата, який міг у минулому перебувати деякий час на їхній території (кан. 769 § 1, 6 ККСЦ; кан. 1051, 2 ККП). Звичайно, що вираз "територія"можна розуміти не тільки як місце знаходження в межах кордонів однієї держави, але також це може бути і поза ними.

Натомість іншою відповіддю може бути ситуація, пов'язана із церковним переходом вірного з однієї Церкви свого права до іншої. Наприклад,латинський мирянин після того, як отримав спеціальний дозвіл від Конґреґації для Східних Церков, перейшов до однієї із східних католицьких Церков (кан. 32 ККСЦ; кан. 112 § 1, 1-2 ККП, Рескрипт Державного Секретаріату Апостольскої Столиці від 26 листопада 1992), в якій із часом стає кандидатом в одруженому стані до прийняття дияконських і пресвітерських свячень. Звернення до його попереднього Ієрарха місця (латинського Єпископа) також було би корисним, тому що його попередній єпископ міг би мати певну інформацію, яка могла би стати перешкодою у прийнятті свячень. Наприклад, заборона, накладена Конґреґацією Східних Церков щодо прийняття ним святого Таїнства Священства.

Два вищезазначені приклади наголошують більше на законній, але не обов`язковій можливості отримати додаткову інформацію про особу кандидата до свячень зі сторони східного Єпископа. Також вони вказують, що таке звернення є ініціативою святителя і що це є більш інформаційний процес, який повинен передувати свяченням.

Натомість вказівку письмового повідомлення, про яке згадувалось у Документі від Конгрегації, потрібно швидше за все вважати як обов'язок, а не як звичайне заохочення для святителя. Виникає питання: чи така зміна у приписах не створює часом конфлікту між самими нормами права, тому що Документ не є законом, проголошеним Найвищим Законодавцем?

Як пропозиція для правильного інтерпретування цього обов'язку, передбаченого у Документі, може бути офіційне звернення Синоду Єпископів патріаршої чи верховноархиєпископської Церкви, Ради Ієрархів Митрополичої Церкви свого права чи навіть окремого єпархіяльного Єпископа до Папської Ради по інтерпретації права із проханням роз'яснення цієї юридичної норми.

Друга трудність

Окрім питань, які мають суто юридичний зміст, із прочитаного Документу також можуть виникнути й інші суперечливі моменти, наприклад морального характеру. Назвімо їх питаннями, які відносяться до охорони права і гідності кожної особи через її вибір: одружуватись чи ні. У Документі чітко згадується Апостольську адхортацію Бенедитка XVIEcclesiainMedioOriente, через яку варто підкреслити велике значення одруженого священства. Такий стан духовенства є стародавнім елементофм східних традицій, і тому потрібно їх підтримувати, адже вони разом із своїми родинами є покликані до святості у їхньому вірному виконання служіння та нерідко здійснюють це у тяжких обставинах життя[23] (арт. 48). У деяких одружених кандидатів до свячень можуть виникати запитання: чому саме, коли йдеться про них, східний Єпископ зобов'язаний письмово повідомляти латинського Архиєрея і навіть просити про характеристику, натомість у випадку неодруженого кандидата він звільнений від такого інформаційного процесу?

Вірні УГКЦ і латинські Ієрархи місця

Іншим питанням, яке залишається відкритим, є душпастирство східних вірних, які перебувають на територіях, де немає ієрархічної структури власної Церкви свого права. Йдеться про ситуації, коли душпастирською опікою вірних східних католицьких Церков займаються місцеві латинські Єпископи. Конкретним прикладом може стати Італія, Іспанія, Португалія, де вірні УГКЦ і не тільки (румуни греко-католики) є суб'єктами влади управління латинського Ієрарха місця. Дана ситуація відображає постанову кан. 916 § 5 ККСЦ, згідно з яким вірні однієї Церкви свогоправа підпорядковуються Ієрарху місця іншої Церкви свогоправа (також і латинської), якщо на даній території немає Ієрарха їх власної Церкви.

Таке підпорядкування дуже часто не тільки створює багато труднощів в організуванні відповідної душпастирської опіки східних вірних, які знаходяться у таких ситуаціях, але також може сприяти виникненням нових "юридичних конфліктів"між двома Кодексами Католицької Церкви, а саме між ККСЦ і Кодексом Канонічного Права 1983 (далі ККП). Так, наприклад, часто місцеві дієцезіальні управління (єпископські курії) стосовно східних католицьких вірних застосовують норми власного церковного законодавства, тобто ККП, яке суттєво відрізняється від приписів східного церковного законодавства, суперечить юридичній термінології і канонічному станові східних священиків і вірних-мирян, присутніх в латинських церковних одиницях.

Так, наприклад, канонічний стан східних католицьких спільнот, утворених для вірних окремої Церкви свого права, які проживають на території латинських дієцезій, прирівнюється до капеланств/місій. Ці спільноти віддаються опіці священикам, які отримали від латинських Єпископів декрет душпастирського служіння для цих вірних на території їхніх дієцезій. Декрети таких призначень показують різнорідність форми і відмінну термінологію щодо опису функції священика: парафіяльний вікарій, капелан, коад'ютор капелана, асистент-духівник, парафіяльний сотрудник. Часто у такому канонічному призначенню латинська церковна Ієрархія замість застосування ККСЦ, суб'єктами якого є усі східні католицькі християни, притримується  власного церковного права, тобто ККП (кан. 271; кан. 564; кан. 565; кан. 568).

Крім того, деякими прикладами можуть бути і норми, які відносяться до Таїнства Подружжя, а саме приписи, які відносяться до подружніх перешкод, через існування яких не можна заключити правосильного подружжя. Ними є: перешкода викрадення чи затримання особи із наміром одружитись (кан. 806), посвячення в другому ступені бічної лінії (кан. 809 ККСЦ), духовне споріднення (кан. 811 ККСЦ). Також необхідно згадати і про приписи щодо канонічної форми вінчання, тобто про обов'язкову участь пресвітера чи Єпископа, а не диякона, який уділяє святе Таїнство Подружжя вірному приналежному до східної католицької Церкви через святий обряд (кан. 828 ККСЦ).

Застосування ККП до східних католицьких вірних не тільки суперечить тому ж самому законодавству, яке вказує, що суб'єктами Кодексу є виключно латинська Церква (кан. 1 ККП), але також скасовує навчання другого Ватиканського Собору, яке наголошує, що східні католицькі Церкви мають повне право керуватись власним законодавством.

Закінчення

Документ, виданий Конгрегацією для Східних Церков 14 червня 2014 р., не лише безпосередньо говорить про одружених кандидатів до священства на територіях, де є традиційною латинська Церква, але й посередньо відкриває можливість священнодіяння вже і одруженому східному католицькому духовенству на цих територіях. Ця особливість є вагомою через те, що такі особи часто через партикулярні документи Національних Єпископських Конференцій зустрічались із перешкодами щодо надавання душпастирської опіки власним вірним у діаспорі.

Документ, крім впровадження змін у церковній дисципліні, можна також вважати продовженням реалізації навчання Другого Ватиканського Собору, який у Декреті «Про Східні Католицькі Церкви» закликає до відновлення і збереження традицій, властивим цим Церквам[24].

Також Документ продовжує відображати зміни, які наступили у католицькій еклезіології після Другого Ватиканського Собору стосовно східних християн у єдності із Римським Архиєреєм: називає їх не обрядом, але Церквою свогоправа (кан. 27 ККСЦ), яка є юридичною особою у Вселенській Церкві (кан. 921 § 2 ККСЦ), натомість обряд є її зовнішнім показником, тобто літургічною, духовною, богословською і дисциплінарною спадщиною (кан. 28 § 1 ККСЦ).

Також цьогорічний Документ Апостольскої Столиці віддзеркалює і інший соборовий принцип – екуменічний рух. Зберігаючи традицію висвячувати одружених кандидатів поза межами канонічної території власної Церкви свого права зі сторони Римського Апостольського Престолу демонструється повага не тільки до християн східних традицій, які є повному сопричасті із Нею, але також показує іншим некатолицьких східним християнам, що "єдність у різнорідністі"є можливою (Іван Павло ІІ, Ut unum sint, 1995).

[1] Див.: P. Gefaell. Il celibato sacerdotale nelle Chiese orientali: storia, presente, avvenire // Il celibato sacerdotale: teologia e vita, Atti del XIV convegno internazionale della Facoltà di Teologia, Pontificia Università della Santa Croce, Roma, 4-5 marzo 2010, / ред. L. Touze, J.M. Arroyo. – Roma, 2012. – C. 135-156. Автор наводить приклад декрету Сиро-Малабарської Церкви, Decree On Clerics, 1/1/1999, art. 14 § 2, який був опублікований в Syro-malabar Church since the Eastern Code. Festschrift in Honour of Prof. Georg Nedungatt S.J., An Evaluation and Future Prospects. Particular Laws, Statutes, Decrees, Bibliography / ред. F. Eluvathingal. Mar Thoma Yogam, Roma, 2002. – C. 294. Пізніше цей Декрет став частиною партикулярного права цієї Церкви свого права // Particular Laws of the Syro-Malabar Church in Bulletin of the Syro-Malabar Major Archiepiscopal Church, art. 34 § 2, 11 (2003) 1.

[2] Див.: D. Salachas. N. Nitkiewicz. Rapporti interecclesiali tra cattolici orientali e latini: Sussidio canonico-pastorale. – Roma, 2007. – C. 47.

[3] Див.: Sacra Congregatio pro Ecclesiae Orientali, Decreto Cum data fuerit, 1 marzo 1929 // AAS 21 (1929). – C. 152-159; Sacra Congregatio pro Ecclesiae Orientali, Decreto Qua sollerti, 23 dicembre 1929 // AAS 22 (1930). – C. 99-105; Sacra Congregatio pro Ecclesiae Orientali , Decreto Graeci-Rutheni, 24 maggio 1930 // AAS 22 (1930). – C. 346-354.

[4] Див.: D. Salachas, L. Sabbarese. Chierici e ministro sacro nel Codice latino e orientale. Prospettive interecclesiali. – Città del Vaticano, 2004. – C. 344-345. Автори цієї наукової праці у виносці 157 показують на існуванні дискусії між науковцями по цій темі відразу після вступу в дію ККСЦ. Вона закінчилась після того, як Конгрегація для Східних Церков підтвердила правосильність документів, виданих у 1929-1930 роках.

[5] Див.: D. Salachas, K. Nitkiewicz. Rapporti interecclesiali tra cattolici orientali e latini: Sussidio canonico-pastorale. – Roma, 2007. – C. 47.

[6] Див.: A. Fleyfel. Quelques réflexions sur la présence en Occident de prétres catholiques orientaux mariés // Istina, 54 (2009). – C. 421-422; P. Gefaell. Il celibato sacerdotale nelle Chiese orientali: storia, presente, avvenire ..., – С. 143-144.

[7] Див.: Annuario Pontificio 2014. – Città del Vaticano, 2014. – C. 1819.

[8] Див.: D. Salachas. Congregazione per le Chiese Orientali // Commento alla Pastor Bonus e alle norme susidiarie della Curia Romana / ред. P. V. Pinto. Città del Vaticano, 2003. – C. 81-82.

[9] Див.: M. Malvestiti. La Costituzione Apostolica "Pastor Bonus" e la Congregazione per le Chiese Orientali // Iura Orientalia, 10 (2014). – C. 88.

[10] Див.: D. Salachas. Congregazione per le Chiese Orientali ... – C. 82. Йдучи за думкою Автора, “територіями східного обряду” є території, які не входять до складу “східних регіонів”, і на яких є заснована ієрархічна церковна структура східних католицьких Церков. Одначасно Автор посилається і на кан. 146 § 1 східного законодавства, який показує зовсім інший вимір “території східного обряду” – території, де Патріарх чи Верховний Архиєпископ має право утворювати єпархії, екзархії чи митрополії. Отже, одне поняття, але два визначення!? На нашу думку, тяжко назвати “територіями східного обряду” Угорщину, Словаччину, де більшість християн приналежать до латинської Церкви, а східні католицькі Церкви є меншістю. Тому, все-таки, краще називати “територіями східного обряду” ті території, як їх розуміє кан. 146 § 1 ККСЦ.

[11] Див.: AAS 98 (2006). – C. 65-66.

[12] Див.: A. Viana, Ordinariato para fieles de ritos orientales // Diccionario General de Derecho Canónico. — Т. V / ред. J. Otaduy, A. Viana, J. Sedano, Navarra, 2013. — С. 812-814.

[13] Апостольский екзархат УГКЦ у Франції був утворений 22 липня 1960 р., натомість 19 січня 2013 був реорганізований в єпархію – див.: Annuario Pontificio 2013. – С. 633; Декрет про пастирський уряд єпископів у Церкві «Христос Господь» (Christus Dominus), 23 // Документи ІІ Ватиканського Собору, Конституції, Декрети, Декларації. ― Львів, 1996. ― С. 227-229.

[14] Так є, наприклад, в Аргентині (Буенос-Айрес), в Австрії (Відень), у Франції (Париж), у Польщі (Варшава). Натомість так не є у Бразилії (Ріо-де-Женейро), у Вірменії (Ґюмрі).

[15] Congregazione per le Chiese orientali, “Declaratio” interpretativa del decreto del 27 luglio 1954, 30 aprile 1986 // AAS 78 (1986) 784-786.

[16] Див.: Ioannis Pauli II. Const. Ap. Pastor Bonus, 28 giungo 1988 // AAS 80 (1988). ― С. 841–930. Італьський переклад: Giovanni Paolo II. Cost. Ap. Pastor Bonus // Commento alla Pastor Bonus e alle Norme sussidiarie della Curia Romana / ред. P. Pinto. ― Città del Vaticano, 2003. ― C. 82–83.

[17] Див.: Giovanni Paolo II. Regolamento Generale della Curia Romana // Commento alla Pastor Bonus e alle Norme sussidiarie della Curia Romana / ред. P. Pinto. ― Città del Vaticano, 2003. ― C. 371–471.

[18] Див.: Pastor Bonus, арт. 18… ― С. 34–35.

[19] Див.: Regolamento Generale della Curia Romana, арт. 125 § 2… ― С. 446.

[20] Див.: J. García Martin. Atti amministrativi generali. – Roma, 2004. – C. 122-126.

[21] Натомість документи законодавчого змісту, які видаються Апостольським Престолом,  для того щоб вважатись діючими законами звичайно повинні бути проголошені Acta Apostolicae Sedis (кан. 1489 § 1 ККСЦ)

[22] Див.: A. Tanasiychuk. Alcune questioni di diritto consacrato nella legislazione canonica orientale // Prawo Kanoniczne, 57 (2014). — C. 103-126.

[23] Див.: Benedicto XVI. Exhortación Apostólica Postsinodal Ecclesia in Medio Oriente, 14 settembre 2012. арт. 48 // Città del Vatiсano, 2012. – С. 46.

[24] Див.: Декрет «Про Східні Католицькі Церкви» («Orientalium Ecclesiarum»), арт. 6 // Документи ІІ Ватиканського Собору, Конституції, Декрети, Декларації. ― Львів, 1996. ― С. 174–175.