о. д-р. Гектор Валл Віларделл. Богословська і екклезіологічна роль Східних Католицьких Церков в екуменічному діалозі між Сходом і Заходом *

Гектор Валл Віларделл, єромонах Товариства Ісуса, доктор богослов'я, колишній ректор Папського Східного Інституту,професор екуменізму Папського Східного Інституту та Папського Григоріанського Університету

Упродовж останніх років ситуація в Східних Католицьких Церквах змінилася просто вражаюче. Головною причиною цих змін є те, що піс­ля розпаду комуністичної імперії ці Церкви, зокрема Українська Греко- Католицька Церква, знову ожили як нова еклезіологічна реальність в екс-комуністичних країнах. Комунізм був несприятливим явищем для Православних Церков і для офіційного діалогу цих Церков із Като­лицькою Церквою. Цей факт і перехід до нової реальності може спри­йматися людьми нашої християнської віри як історична дійсність, але й як справжнє диво.

І. Новий соціологічний, політичний і богословський контекст

Два роки тому Конгрегація у справах Східних Церков організувала важливе пленарне засідання з метою вивчення різноманітних проблем, що стосуються життя Східних Церков.[1] Кардинал Ахілле Сільвестріні, префект Конгрегації у справах Східних Церков, пояснив фактичний зміст цього пленарного засідання. Для нас буде корисно підсумувати слова кардинала.

1. Насамперед ми повинні визнати величезну еклезіологічну зміну, що стала наслідком II Ватиканського Собору, і прийняти Православні Цер­кви - «хоча й відокремлені від нас» - як істинні й реально існуючі: «...ці Церкви, хоч і нез’єдиненні, мають важні св. Тайни, зокрема, через апос­тольське насліддя, Священство та Євхаристію, через які вони з нами зв’язані ще дуже тісними відносинами...» (Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio, п. 15).[2] Цей факт мав непроминальні наслідки для Східних Католицьких Церков, котрі до того часу розглядалися як єдина, істинна й законна Католицька Церква. Тепер ці Церкви повинні віднайти своє влас­не покликання на новому еклезіологічному обрії. [3]
2. Православні Церкви з великою недовірою та неприязню ставилися до Східних Католицьких Церков, особливо до тих, що знаходились у Цен­тральній та Східній Європі (пор., зокрема, питання «уніатизму»). Як на­слідок, багато латинян-католиків вважало Католицькі Східні Церкви пе­решкодою для нового екуменічного діалогу. [4]
3. З іншого боку, існування Східних Католицьких Церков розгляда­лось і Православними Церквами як велика перешкода для екуменічного діалогу. Принаймні частковим вирішенням цієї проблеми можна вважати прийняття документа в Баламанді. Проте для Православних Церков вона все ще залишається важливою богословською й психологічною перешко­дою.[5]
4. Після періоду комуністичних переслідувань Східні Католицькі Цер­кви відновлюють своє релігійне життя і церковні структури. Повернення всього церковного майна, особливо колишніх приміщень і церков, є ще однією реальною і важкою проблемою. [6]
5. На Близькому Сході спостерігається відновлення жорсткого іслам­ського фундаменталізму, особливо після Ліванської кризи й війни в Пер­ській затоці. Це явище спричиняє масову еміграцію християн, ускладню­ючи життєдіяльність Східних Церков, як Католицьких, так і Православних. [7]
6. В Індії у Сирійсько-Малабарської Церкви є певні внутрішні пробле­ми, пов’язані з її власною ідентичністю. Питання опіки над її вірними в цілій Індії є ще однією підставою для «тертя» між згаданою Церквою та Римо-Католицькою Церквою в цій державі. [8]
7. Але в нас є й багато приводів для надії: Східні Католицькі Церкви в Європі активізують своє внутрішнє християнське життя і відбудвують церковні структури. У Лівані відбувся спеціальний Синод єпископів, який прийняв післясинодальне Апостольське послання «Надія для Лівану». Ма­ємо багато покликань у Сирійсько-Малабарській та Сирійсько-Маланкарській Церквах в Індії. Прийнято післясинодальне Апостольське послання «Церква в Азії», у якому підтримується міжконфесійний діалог і наголо­шується на його необхідності.[9] І ми маємо відродження вашої Церкви й нову спонуку від неї та її Львівської Богословської Академії.

II. Екуменічні документи

Ця нова богословська й еклезіологічна ситуація справді спричинена надзвичайним розвитком екуменічної свідомості та прийняттям важливих екуменічних документів у Католицькій Церкві, що, зі свого боку, є доктри- нальною основою діалогу між католицизмом та православ'ям. Тут немож­ливо описати довгу історію всіх документів Католицької Церкви, пов’язаних з екуменічним рухом. Але без такого знання важко зрозуміти ті надзви­чайні зміни, які відбуваються в ній впродовж останніх десятиліть. Дозволю собі перечислити хоча б найважливіші з цих документів.

1. Документи II Ватиканського Собору:

-       Lumen gentium - Догматична конституція про Церкву (21 листопада 1964 p.);

-       Unitatis redintegratio - Декрет про екуменізм (21 листопада 1964 p.);

-       Orientaiium Ecclesiarum - Декрет про Східні Католицькі Церкви (21 листопада 1964 р.) ;

-       Dignitatis humanae - Декларація про релігійну свободу (7 грудня 1965 p.).

2. Кодекс канонів Східних Церков (18 жовтня 1990 p.).

3. Правильник принципів і норм екуменізму (25 березня 1993 p.).

4. Екуменічний вимір у вихованні залучених до душпастирської праці (1995).

5. Енцикліки:

-       Tertio miHenio adveniente - «З наближенням третього тисячоліття» (10 листопада 1994 p.);

-       Orientale lumen - «Світло Сходу» (2 березня 1995 p.);

-       Ut unum sint - «Щоб усі були одно» (25 травня 1995 p.);

6. Діалог:

-       Баламанд, VII Пленарне засідання (17-24 червня 1993 p.): «Уніатизм”, метод єднання минулого, і сучасний пошук повної єдності».

III.Богословські принципи висвітлення проблеми уніатизму

Щоби з’ясувати становище Східних Католицьких Церков, особливо Укра­їнської Греко-Католицької Церкви, беручи до уваги її самоусвідомлення та роль в екуменічному діалозі, треба сказати декілька слів про термін «уні­атизм», проблеми, пов’язані з цим давнім методом і, нарешті, ті богослов­ські принципи, які проливають світло на сучасне становище в Східних Ка­толицьких Церквах.

1. Визначення «уніатизму»

Не буду подавати всю історію цієї реалії й уживання терміна «уніат». Наведу лише кілька цитат.

Отець Фарруджіа: «Уніати. Назва тих русинів, котрі на синоді в Брес­ті 1595-1596 pp. прийняли повну єдність із Римом. Термін, який згодом по­ширився на інших східних християн, що перебували в єдності з Римом, вживався з відтінком зневаги, і його слід замінити терміном “східні като­лики”. Православні часто вважають цих католиків зрадницьким каменем спотикання на шляху до тої єдиної Церкви, якої хоче Христос, що є рад­ше прикладом фальшивого прозелітизму, ніж істинного екуменізму. Про­те в офіційному богословському діалозі зі східними православними існує підкомісія у справах східних католиків візантійського обряду, що перебува­ють у єдності з Римом, метою якої є дослідити питання прозелітизму й уніатизму. Східні католики беруть повноправну участь у цьому діалозі»[10].

А в мгр. Фортіно знаходимо: «Ані ІІ Ватиканський Собор, ані спільні документи діалогу між католиками і православними не вживають при­кметника “уніатський” стосовно Східних Католицьких Церков... Цей термін застосовують із метою висвітлити конкретний метод, певну стратегію, особливе богословське бачення, яке може трансформуватися в ідеологію, синтез надзвичайно складного руху. Це термін, який має глибокий істо­ричний і соціологічний підтекст. Змішана комісія визначилася щодо змісту цього терміна наступним чином: термін “уніатизм” означає тут зусилля об’єднати Церкву, відокремлюючи певні спільноти чи вірних від Право­славної Церкви, не приймаючи до уваги факту, що, згідно з еклезіоло- гією, Православна Церква - це Церква-Сестра, яка, безсумнівно, несе благодать і спасіння. ... У такому трактуванні, безперечно, приймаються підходи, які для нас не є прийнятними»[11].

2. Богословські принципи Католицьких Церков східного обряду на сучасному етапі

Ми знаємо, який довгий шлях уже пройдено в католицько-православ­ному діалозі.[12]. Ми не можемо розглянути всі ці документи й увесь бого­словський процес, який уже відбувся. Проте, за мгр. Фортіно, можемо на­вести три основоположні принципи Баламандського тексту 1993 року.

а.   Недоторканна свобода віровизнання і загальний обов'язок іти за велінням власної совісті (п. 15)[13].

Це твердження відповідає головному принципові свободи віроспові­дання, про який говориться в Декларації про релігійну свободу Dignitatis humane, п. 4 та в Декреті про екуменізм Unitatis redintegratio, п. 4.

Справжня сутність свободи віросповідання імплікує особистий вибір будь-якої особи бути разом із Католицькою чи Православною Церквою. Свобода віросповідання оправдовує також право всіх спільнот, силою на­вернених до Православної Церкви, як це сталося, зокрема, в Україні, Словаччині та Румунії протягом 1946-1948 pp., повернутися до свого пер­винного віровизнання.

б. Визнання з боку католиків і православних права Східних Католиць­ких Церков на існування й душпастирську працю.

У пункті 3 Баламандського документа записано: «Стосовно Східних Католицьких Церков, то, поза сумнівом, будучи частиною католицької спільноти, мають право існувати й діяти для задоволення духовних по­треб своїх вірних».

Наслідки зрозумілі:

«Отже, треба, щоби ці Церкви долучилися, на місцевому та загаль­ному рівні, до діалогу милосердя, у взаємній повазі й у відновленій довірі; необхідно також, щоб вони вступили в богословський діалог, з усіма прак­тичними наслідками, що випливають з нього» (п. 16).

в. Уніатизм - метод минулого!

У Фрайзинґу (червень 1990 р.) було проголошено, що «ми відкидаємо “уніатизм” як метод пошуку єдності, оскільки цей метод суперечить спіль­ній традиції наших обидвох Церков» (п. 6 б).[14]

У Баламандському документі знову зустрічаємо подібні думки, у ще глибшому викладі:

«Оскільки католики й православні на цьому шляху наново відкрива­ють себе поєднаними в Таїні Церкви й знову вважаються Церквами-Сестрами, ця форма описаної вище місіонерської діяльності, названа “уніатизмом”, більше не може бути визнана ані як метод, ані як зразок єдності, якої шукають наші Церкви» (п. 12).

Справді, у документі, прийнятому в Баламанді, вислів «уніатизм» вжито виключно для опису конкретного методу пошуку відновлення єд­ності. Він не призначався для опису самої унії і не стосувався результату такої унії.

Богословське підґрунтя

Еклезіологічним підґрунтям для зазначених вище принципів є взаємо- визнання обидвох Церков як Церков-Сестер. Таким чином, у пункті 13 Ба- ламандського документа проголошується:

«Обидві сторони визнають те, що Христос довірив своїй Церкві, а са­ме: сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і на­самперед - в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, апос­тольське наступництво єпископів - все це жодна з Церков не може вва­жати виключно своєю власністю».

Наслідки, які випливають із цього загального твердження, цілком очевидні:

1. «3 цього видно, що будь-яке нове хрещення виключене» (п. 13).
2. «З таких міркувань Католицька і Православні Церкви визнають одна одну Церквами-Сестрами, які спільно відповідають за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам - насамперед щодо єдності» (п. 14).

Але, з іншого боку, у документі, підписаному в Баламанді, - можли­во, навіть більше, ніж на ці глибокі богословські висновки, - вказується на певні практичні наслідки для діалогу між католиками і православними щодо Східних Католицьких Церков:

«Східні Католицькі Церкви, які хотіли відновити повне сопричастя з Римським Престолом і які все ще хочуть цього, мають права та обов’яз­ки, пов’язані з цим сопричастям. Принципи, які визначають їхні відносини з Православними Церквами, - це ті, що були затверджені II Ватиканським Собором і застосовані Папами, які уточнили їхні практичні наслідки в різ­них оприлюднених документах. Отже, ці Церкви повинні бути залучені до діалогу любові при взаємоповазі і при відновленій взаємодовірі як на міс­цевому рівні, так і у світовому масштабі. Вони повинні вступити в бого­словський діалог з усіма його практичними наслідками»(п. 16).

Душпастирські висновки дуже широкі. Вони передбачають реальність нової церковної атмосфери миру, взаєморозуміння і співпраці.[15] Ось іде­ал, окреслений і прийнятий на відомій зустрічі в Баламанді.

IV. «Особливе завдання плекати єдність[16] між усіма Східними Церквами» (ККСЦ 903)

Новий Кодекс канонів Східних Католицьких Церков (ККСЦ = Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium) визначає Східні Католицькі Церкви як Церкви свого права (sui iuris) і ставить перед ними особливе завдання (speciale munus) щодо екуменізму та діалогу. Цей важливий документ проголошує:

«Східні Католицькі Церкви мають особливе завдання плекати єдність між усіма Східними Церквами, насамперед молитвами, прикладом життя, побожною вірністю своїм давнім традиціям Східних Церков, взаємним і кращим пізнанням, співпрацею і братерською оцінкою речей і сердець» (ККСЦ 903).

Цей канон майже дослівно повторює пункт 24 прийнятого на II Вати- канському Соборі Декрету про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum (далі - ДСЦ): «Перед Східними Церквами в сопричасті з Рим­ським Апостольським Престолом стоїть особливе завдання плекати єд­ність усіх християн, і східних християн зокрема, згідно з принципами, за­кладеними цим Священним Собором у декреті Unitatis redintegratio: пе­редовсім через молитву, свій власний приклад, шанобливу вірність давній традиції Сходу, краще знання один одного, спільну працю та братерське ставлення до людей і подій».

У каноні 903, опублікованому через 25 років, не йдеться про нагальну необхідність працювати згідно з принципами, закладеними цим святим Собором у Декреті про екуменізм. Справді, ця умова сьогодні є занадто очевидною. Іще однією відмінністю є те, що канон 903 ККСЦ наголошує на «завданні плекати єдність між усіма східними Церквами». Екуме­нічна праця стосується цілої Церкви, проте Східні Католицькі Церкви кра­ще підготовані до цього порівняно з Православними Церквами. Це важ­ливе зауваження, і його належить серйозно взяти до уваги.

Особливе завдання ставить великі вимоги в церковному житті, до особистості і загалом до Східної Церкви. Адже йдеться про:

-     молитву;

-     приклад життя;

-     побожну вірність стародавнім традиціям Східних Церков;

-     взаємне і краще пізнання;

-     співпрацю;

-     братерську оцінку речей і сердець (див. ККСЦ 903).

Молитви, власний життєвий приклад, вірність давнім східним тради­ціям, взаємне і краще знання, співпраця і братерська оцінка - усі ці по­ради передбачають цілковите християнське Преображення і глибоку цер­ковну великодушність перед лицем важкого історичного минулого і перед лицем реальних труднощів сьогодення. Шлях екуменізму завжди важкий. Ми повинні бути терплячими, покірними, великодушними... але водночас упевненими в собі і мати велику надію. Екуменізм провадиться силою Ду­ха Святого! Отже, ми маємо справжній привілей діяти разом із цією си­лою життя, із силою, що творить майбутнє.

Пояснюючи, чому перед Східними Католицькими Церквами постає це особливе завдання, мгр. Фортіно наводить дві причини - негативну й позитивну.

Негативна причина

Негативна причина пов’язана з інтенсивним процесом «латинізації», що мав місце в минулому. Римська Курія розвинула принцип «першості латинського обряду» (Praestantia iatini ritus), затверджений папою Бене- диктом XIV у конституції Etsi pastoralis (1742 p.).

Ось чому ми можемо стверджувати, що «латинізація» в ті часи вва­жалась умовою справжньої й істинної «католицькості». Визнавалося, що неможливо бути одночасно справжнім католиком і справжнім представ­ником східного обряду. [17]

Твердження II Ватиканського Собору про те, що Східні Католицькі Церкви повинні бути «повною мірою східними», було новим. «Католицька Церква високо оцінює інституції Східних Церков, їх літургійні обряди, цер­ковні традиції й уклад їх християнського життя... Таким чином, цей Свя­щенний Вселенський Собор приділяє особливу увагу і турботу Східним Церквам, які є живим свідченням цієї традиції, бажає їм процвітання і виконання з новою апостольською силою того завдання, яке стоїть перед ними» (ДСЦ, 1).

II   Ватиканський Собор вніс нову ясність у церковне життя. Нарешті, з   опублікуванням нового Східного канонічного права стало зрозумілим, що Східні Католицькі Церкви є вагомою частиною Єдиної Святої Собор­ної Апостольської Церкви.

Позитивна причина

Позитивною причиною, з якої перед Східними Католицькими Церквами постає особливе завдання в екуменічному процесі, є той історичний факт, що ці Церкви представляють ту ж саму східну традицію, котра живе в Православних Церквах. Ось чому вірність цій східній традиції є реальним екуменічним підходом стосовно Православних Церков. І пункт 24 ДСЦ аб­солютно чітко окреслює це екуменічне завдання і цю екуменічну відпові­дальність Східних Церков.[18]

V. Особисте бачення ролі Східних Католицьких Церков в екуменізмі

Після всіх цих роздумів і розгляду всіх вищезгаданих документів хочу висловити своє бачення цієї проблеми. Гадаю, усі мої міркування є добре обґрунтованими з богословської точки зору.

Ймовірно, що еклезіологічна практика, якої потребуватимемо, не буде легкою. Але ж ми всі знаємо, що екуменічна практика є важким шляхом, який вимагає величезного терпіння й цілковитого Преображення наших сердець.

Хочу звернути вашу увагу ось на що:

1. Існування Східних Католицьких Церков - це реальна нагода досяг­нення екуменізму, оскільки в цих Церквах можемо знайти ті еклезіологічні елементи, які сприятимуть справжньому екуменічному діалогові та реаль­ному екуменічному життю.

2. Такими елементами, по суті, є:

а).     Прийняття і підтримка верховенства Папи Римського як вираз правдивого сопричастя і єдності різних Церков;

б).    Існування «літургійних обрядів» та «еклезіологічних традицій», які «відзначаються своєю освяченою віками давністю». Вони походять від апостолів через Отців Церкви і є складовими божественно об’явленої неподільної спадщини Вселенської Церкви» (пор. ДСЦ, 1)

3. У житті й у церковних структурах Східних Католицьких Церков (па­тріархат, єпископат) я бачу реальну модель вже існуючої християнської єдності.

4. Ця модель ґрунтується на реальності Містичного Тіла Христового, яке органічно поєднане у Святому Духові однією вірою, одними Святими Тайнами й одним правлінням (пор. ДСЦ, 2).

5. Ця єдність ґрунтується на рівності різних Церков і прийнятті їх різ­номанітності. «Ось чому ці Церкви є рівні, і жодна з них через свій обряд не займає вищого становища відносно інших. Вони мають однакові права й обов’язки, навіть щодо проповідування Євангелії в цілому світі (пор. Мк. 16, 15) під проводом Римського Архиєрея» (див. ДСЦ, 3).

6. І нарешті, можемо твердити, що екуменічна роль різних Східних Католицьких Церков полягає, головним чином, у збереженні їх східних особливостей (традиції, обрядів, богослов’я, дисципліни) та в життєздат­ності їх власного християнського буття.

Екуменізм - це повнота, яка охоплює цілий обсяг християнської спад­щини - минуле, сучасне і майбуття. Молімося за цю повноту. Ми, като­лики латинського обряду, завжди повинні вчитись у Східних Церков. І всі ми разом, Схід і Захід, повинні молитися за повноту Христової Церкви й працювати задля цього.

*Подається за матеріалами виступу у Львівській Богословській Академії 20 верес­ня 2000 р.

[1] Див.: Servizio Informazioni Chiese Orientali, Anno 1998. - Annata Llll - Roma. - Marzo 2000. (Далі - Servizio); зокрема: Sessione Plenaria della Congregazione per le Chiese Orientali (29 settembre - 2 ottobre 1998) // Ibid. - P. 44-62.

[2] Цитується за виданням: Документи Другого Ватиканського Собору. Конституції, декрети, деклярації. - Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничий від­діл «Свічадо», 1996. - С. 203.

[3]Насамперед зміна еклезіологічного бачення, визначена II Ватиканським Со­бором, не лише розширила екуменічний діалог Католицької та Православних Цер­ков, а також докорінно переглянула принципи визначення еклезіологічного статусу, визначивши їх як Церкви у повному розумінні, хоча й не в досконалому сопричасті з Римським Престолом. Доказом цього є Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio. Унаслідок цього Східні Католицькі Церкви, які до цього моменту були дійсно єдиною католицькою спільнотою, тепер мусять переосмислити власне покликання (Servizio, див. прим. 1. - Р. 48).

[4] «Східні Католицькі Церкви, насамперед у Центральній та Східній Європі, тракту­валися з недовірою, іноді навіть з відкритою ворожістю Православними Церквами, з якими їх єднали спільні історичні події та традиції. З іншого боку, немало римо-като- ликів, власне через нові екуменічні перспективи, зосереджували свою увагу на Пра­вославних Церквах, забуваючи про присутність тих християн східних обрядів, які жи­вуть у повному сопричасті з Католицькою Церквою. Ці два чинники спричинили в ка­толиків східних обрядів острах, що їх трактуватимуть радше як перешкоду на екуме­нічному рівні, аніж як дар вже звершеного примирення»( Ibid. - Р. 48 f).

[5] «Православні Церкви вже майже 10 років трактують факт існування та розвиток Східних Католицьких Церков як перешкоду відновленню офіційного богословського ді­алогу з Католицькою Церквою. Баламандський документ представив, з певними дво- значностями та з подекуди дратівливим тоном, екстремальну спробу діалогу між пра­вославними та католиками на тему уніатизму. На думку православних, це ще не є до­статнім» (Ibid. - Р. 49).

[6]«У Центральній та Східній Європі східні католики майже повсюдно звільнилися від переслідування з боку держави. Гоніння примусили вірних до підпільності та на­сильного навернення багатьох католиків до Православних Церков, які часто привлас­нювали собі матеріальні цінності, що належали Східним Католицьким Церквам. Про­блема культових споруд найгостріша в Румунії, натомість в Україні вона дещо пом’як­шена» (Servizio, див. прим. 1. - Р. 49).

[7] «На Близькому Сході існує велика політична нестабільність, яка найболючіше ви­разилася в Ліванській кризі та війні в Перській затоці. Це, а також зростаючий іслам­ський фундаменталізм, спричинилися до масової еміграції населення з тих земель, які бачили народження християнства. Це загрожує самому виживанню як Східних Като­лицьких Церков, так і Православних» (Ibid. - Р. 49).

[8] «В Індії Сирійсько-Малабарська Церква переживає внутрішній розкол, спричине­ний різними факторами й сконцентрований насамперед на розумінні власної ідентич­ності. Окрім того, вона посилається на право душпастирства для своїх вірних у місце­востях Індії, які не входять у territorium proprium, а також в інших частинах світу. У деяких регіонах це призвело до тертя з Римо-Католицькою Церквою» (Ibid. - Р. 49).

[9] «При таких чималих труднощах треба наголосити на знаках, які подають надію: повільне, але прогресивне відновлення європейських Східних Церков, які відбудову­ють свої структури та повертають у своє лоно дедалі більшу кількість своїх вірних; спроба деяких східних католиків серйозно та глибоко замислитись над своєю місією в євангелізації, як показало недавнє Надзвичайне засідання Синоду єпископів Лівану, досвід якого узагальнено в післясинодальному Апостольському посланні «Надія для Лівану». Це конкретна визначальна точка для того, щоб переосмислити присутність Східних Католицьких Церков на Близькому Сході, відновити міжрелігійний діалог, сталу місіонерську та апостольську ревність Сирійсько-Малабарської та Сирійсько-Маланкарської Церков у Індії, з надзвичайною кількістю покликань до чернечого жит­тя та до священства, переосмислити зростаюче бажання клиру, ченців та немалої кількості мирян глибше вивчати власні корені для адекватного християнського свід­чення, відкритого супроти сьогодення» (Servizio, див. прим. 1. - Р. 49).

[10] Gerald o’Collins, S. J. and Edward G. Farrugia, S. J. A Concise Dictionary of Theology / Revised and Expanded Edition. - New York: Paulist Press, 2000. - P. 279. Див. велику статтю про уніатизм у: Edward G. Farrugia, S. J. Dizionario Enciclopedico dell’Oriente Cristiano. - Roma: Pontificio Istituto Orientale, 2000. - P. 791; зокрема див. наведену там сучасну бібліографію.

[11] Наводиться за: Eleuterio F. Fortino. La cuestiön del»uniatismo» у su soluciön // Las Iglesias Orientales / Edicion dirigida у preparada por Adolfo Gonzalez Montes, Вас. - Ma­drid, 2000. - P. 571.

[12] Dimitrios Salahas. II dialogo teologico ufficiale tra la chiesa cattolico-romana e la chiesa ortodossa. Iter e documentazione // Quaderni di 0 Odigos. - Bari, 1994. - Anno X. - Nr. 2. (Далі - Salahas). Баламандський текст 1993 p. див.: Ibid. - P. 188-194.

[13] «Оскільки свобода людини недоторканна і її різнобічні зобов’язання дотриму­ватись вимог совісті залишаються непорушними, при спробах відновити єдність ідеться не про те, щоб прагнути навернення віруючих однієї Церкви до іншої для за­безпечення їхнього спасіння. Мова йде про те, щоби спільними зусиллями здійсню­вати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаємопорозуміння в межах Церков стосовно сутності віри та її при­хованого змісту. Це зусилля продовжується в сучасному богословському діалозі. Цей документ є необхідним етапом цього діалогу». Тут і далі українською мовою текст Заяви Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римо-Ка- толицькою та Помісними Православними Церквами на VII пленарній сесії (Баламанд, 17-24 червня 1993 р.) наводиться за виданням: Знаки часу: До проблеми порозу­міння між церквами / Упоряд. 3. Антонюк, М. Маринович. - Київ: Сфера, 1999. (Далі - Знаки часу). - С. 428-433.

[14] Salahas, див. прим. 12. - Р. 147.

[15] Йдеться про пп. 20-22: 24-28; 34 (розд. «Практичні вказівки») Баламандської заяви (див.: Знаки часу, див. прим. 13. - С. 430-432).

[16] Ceccarelli Mrolli, Danilo. II Codex Canonum Ecciesiarum Orientalium e I’Ecumenismo. Aspetti Ecumenici della Legislazione Canonica Orientale // Quaderni di «Oriente Cristiano». Studi 9. - Palermo, 1998. (Далі - Ceccarelli). (Див. канон 903, зокр. стор. 72-75).

[17] СессагеІІІ, див. прим. 16. - Р. 587.

[18] Ми вже згадували про включення цього тексту в положення канону 903 нового ККСЦ.

Джерело: Богословія 65 Кн.1-4 (2001)