о.д-р. Іван Музичка. Початки української богословської науки в ХХ столітті і Блаженіший Патріярх Йосиф

Початки української богословської науки в ХХ столітті і Блаженіший Патріярх Йосиф.pdf

Передмова

Наша Помісна Українська Католицька Церква належить до чисельно найбільших серед Східних Церков. По латинській є вона другою в соборі помісних католицьких Церков світу. Факт, якого не запримічуемо. Її однак історична доля, як і доля її народу була постійно важка до тієї міри, що хоч духово вона розвивалась і стояла нераз високо, не могла всетаки вповні розвинути усіх своїх сип, не могла вповні осягнути того, що осягали її Сестри, чи її сусідні народи. Лихоліття, поневолення, окупації, війни і переслідування чергувались із свобіднішими передишками так, що майже на кожній ділянці життя нашої Церкви були все динамічні і повні надій « початки », по яких вдаряли зразу хвилі, що їх руйнували і нові покоління мусіли братись до відбудови знову.

Так було в нас із нашою богословіею, богословськими школами і богословською літературою. Високо розвинена київська богословська школа, богословська полеміка на початках унії, потім занепад і знову ріст у XIX столітті, що його перервала перша світова війна, і знову бистрий ріст у Львові, і знову руїна по другій світовій війні. Не диво, отже, що не змогли ми ніколи створити нашої розвиненої власної богословської школи, не могли ми видати великої кількости творчих богословів на всіх ділянках богословських наук, як це є хочби в сусіднього польського народу, не спромоглись ми на велику кількість богословських творів, що говорили б своє авторитетне слово в богословському світі. Були спроби, гарні початки і кінчались вони зараня свого існування руїною. Все те болюче відбивалось на житті Церкви і належному поступові нашої духовости і культури, якій початок дало християнство і більша її частина в історії такою осталась.

Хоч як воно може дивно звучати для модерного вуха, але таки богословія є найважнішою і найбільшою наукою серед наук людства. Доказ на те простий: в наші часи техніка, економія, добробут, позитивні науки досягли свого високого верха, але рівночасно захитався сильно людський духовий і, головно, моральний чинник в поодиноких особах, родинах, суспільствах і на міжнародному полі. Причиною того є затрата свідомости нашого зв’язку з Богом, залежности від Бога і відповідальности перед Ним. Нукою про Бога і про наш зв’язок з Ним на основі фактів, в яких Бог ділами і словами до нас в історії говорив і тим себе об’явив, дійсною наукою, що вживає до цього людського ума і інших середників досліду, є саме богословія. Хоч богослови не є вчителями віри, не є, в повному того слова значенні, проповідниками Божого слова до нас, до світу, але вони е тими, що шукають способів Божі правди поглибити, до них зблизитись і відповідно до часу їх розвивати. Або як каже Другий Ватиканський Собор: « Крім того, — зберігаючи методи і вимоги, питомі богословській науці, — запрошується богословів до того, щоб вони завжди досліджували більш підхожі способи, як передавати сучасним людям науку; бо що іншого є самий депозит віри тобто правди, а що іншого — спосіб її виражування, хоч завжди за тим самим значенням і за тим самим змістом » (Радість і надія, ч. 62).

В тім міститься і велика заслуга богословії та її потреба в житті народу. Ми це найбільше відчували та відчуваємо. Кожний нарід має свою духовість, оперту на своїм минулім. Коли не спроможен нарід створити власної богословської школи-науки, він змушений шукати вказівок, зразків і метод в інших народів і через те нарушуе свою ідентичність, клониться в сторону сильніших від себе, не використовує своїх сил-талантів, через що тратить багато і не дає своєї частки в загальну скарбницю наук.

Всетаки великим позитивом в історії нашої богословії і богословської думки є те, що вона не заникає і по кожнім погромі знова із подвійною силою росте і розвивається. Зразком того є початок нашого ХХ-го століття. Серед важких обставин родиться наша львівська богословська школа в двадцятих роках і, не зважаючи на руїну, продовжується, розвивається, дає овочі. Ці рядки призначені, щоб пригадати нам про те, а головно, щоб згадати тих великих піонірів, що творили серед неможливого, а серед них — на виїмкову постать Блаженішого Патріярха Иосифа, що своєю діяльністю заповнив майже ціле двадцяте століття і показав напрям.

Хай послужить ця коротка і неповна історія тих зусиль, щоб ми розвивали і піддержували нашу богословську науку, щоб ми вшанували її творців, а для молодого покоління хай вони стануть зразком для наслідування, щоб на полі богословських наук працювати і дати для нашої Церкви і народу нову і постійну духовну силу, зокрема в наших часах наступу матеріялізму, що великими силами вдаряє в основи Божого Царства на землі і руйнує нашу духовість в Україні.

Автор