о. Тарас Михальчук: «Дякую нашій команді капеланів, адже ми, як добре налаштований інструмент, зуміли витримати усі ці виклики»
Юліана Лавриш
Як добрий духівник, чуйний порадник, люблячий батько, отець кожного дня трудиться на Христовій ниві, допомагаючи нашим парафіянам і військовим. Священник дуже потрібен людям, але і люди потрібні священникам, так як вчитель не може бути без тих, кого вчить. Ісус Христос, звертаючись до нас, каже: «І буде одне стадо й один пастир!» (Ів.10,11). Отець Тарас – той, хто веде людей до Бога і разом з ними іде цією дорогою спасіння. Про виклики душпастирського служіння протягом крайніх трьох років, про виклики пандемії для Церкви, про те, як урізноманітнилася праця з військовими після повномасштабного вторгнення, про підсумки перших трьох років настоятельства і перспективи діяльності на майбутнє говоримо з отцем Тарасом Михальчуком.
Отче, згадайте, які відчуття переповнювали Вас, коли Ви дізналися, що будете продовжувати справу Владики Степана?
Пригадую, що нас покликали у канцелярію Курії Львівської Архиєпархії і отець Юрій Чудяк, Синкел у справах духовенства, вручив Декрети мені, як настоятелю храму і Голові Центру військового капеланства, і отцю Андрію Хомишину, як Синкелу у справах капеланства. Емоції були особливі, тому що три роки тому мені було трішки більше, ніж 35 років. Відчуття було таке, що я ще дуже молодий настоятель. Але, насправді, я завжди був у цьому храмі, починаючи з моменту його відкриття. Я завжди мав нагоду бачити цей добрий приклад душпастирського служіння попереднього настоятеля, а сьогодні єпископа Степана Суса. І, скажімо, що це було трохи не очікувано, але ще більшим шоком було те, що попереднього настоятеля проголосили єпископом.
Ми розуміли, що будуть зміни, тому це був період чогось особливого, і тільки в молитві вдалося все це спокійно пережити. І з горизонту трьох років хочеться висловити велику подяку Архиєпископу і Митрополиту Львівському Владиці Ігорю, єпископу-помічнику Львівської Архиєпархії Владиці Володимиру за те, що були прийняті такі важливі рішення. Також хочу подякувати Владиці Степану за все те, що він звершив для добра нашої Церкви назагал.
Вас призначили настоятелем у лютому 2020 року. Цей рік, як ми знаємо, був дуже складним з точки зору пандемії, у зв’язку з чим Церква повинна була пристосовуватися до цього виклику. Як Ви можете схарактеризувати цей час для себе?
Дійсно, 7 лютого мені вручили Декрет, а вже 16 березня розпочався так званий локдаун. І якщо сказати, що це виклик, – не сказати нічого. У один день я зрозумів, що став настоятелем одного з найбільших храмів Львова, який є пустим. Це стало для мене справжнім викликом. Але хочу подякувати Господу, дякую нашій команді капеланів, адже ми, як добре налаштований інструмент, зуміли витримати усі ці виклики. Кожен з нас подавав ті чи інші ідеї.
Скажу відверто, що я був першим священником в місті, який офіційно (адже було звернення через ЛМР) похоронив першого ковідного хворого. Я пам’ятаю, що мені рекомендували бути повністю захищеним спеціальною амуніцією. Я приїхав на Голосківське кладовище і, як сьогодні пам’ятаю, що люди, які викопували яму, були у респіраторах і повністю одягнуті у білі костюми. На кладовищі знаходився я, співець і одна людина з цієї родини, тому що у цій родині всі були хворі на ковід. Я помолився Панахиду на певній відстані. І, як виявилося, цей покійний був учасником АТО, йому було всього лишень 55 років. Це було теж таким певним викликом. Пізніше почалися ці постійні тестування. Ми старалися відгукуватися на всі прохання, які не стосувалися нас, як військових капеланів. Спілкуючись з військовими, ми бачили, що вони переживають це зовсім по-іншому. Вони не розуміли усіх цих суворих правил і т. д. Ну, але виклик був серйозний і надія була тільки на Бога.
Пам’ятаю, що тоді ми оголосили збірку коштів на ШВЛ, борючись з цією пандемією так, як могли, але найбільше ми боролися за те, щоб люди не відійшли від Церкви. Нашим спільним рішенням було запровадити онлайн-трансляції, які працюють і до сьогодні. На Великдень ми молилися у порожньому храмі, присутнім був лише хор. Коли я подивився на те, скільки людей моляться з нами онлайн, то відверто зрозумів, що Церква Христова є непереможною і сильною. З нами молився весь світ. Якщо я не помиляюся, то одночасно було увімкнуто приблизно 2,5 тис. ґаджетів, але якщо додати тих людей, які стояли перед ними, то можна сказати, що дуже багато людей з усього світу молилося разом з нами. Поступово люди звикли до цих всіх правил, а далі відбулося послаблення карантину. Скажу відверто, що ніхто не був готовий до того, що буде пандемія, і, відповідно, не було рецептів виходу з цієї ситуації. Для мене це стало моментом особливого довір’я до Бога, адже тільки Бог дасть відповідь на питання, а що робити завтра. Дякую усім капеланам, які завжди були однодумцями, і ми правильно зуміли пережити цей час. Пригадую, що після Літургії я завжди посилав повітряний поцілунок в камеру, яка знаходиться у храмі, адже це зігрівало серце багатьом людям.
Ці три крайні роки були непростими. Перші два роки – пандемія. Третій рік – війна. Як зараз урізноманітнилася праця з військовими?
Повномасштабна війна внесла дуже серйозні корективи у наше життя, зокрема і у моє життя, як настоятеля. Не буду приховувати, що у мене з’явилося більше сивого волосся. Ми дружимо з численними захисниками, яких знаємо через те, що є військовими капеланами. Усі ті хлопці, що першими стали на оборону нашої країни, вони потребували духовної підтримки і також різного роду допомоги. Мій день 24 лютого розпочався із смс нашим отцям, військовим капеланам: «Отці, розпочалася повномасштабна війна, готуємось до серйозних викликів, тримаймося разом. Все буде добре!»
У перший день війни, орієнтовно в обідню пору, я вже був на полігоні, де ми передавали пасажирський бус, щоб наші воїни мали як доїхати до кордону. Однак, це був тільки початок. Цей автомобіль знайшовся орієнтовно за годину часу. Відповідно розпочалися дзвінки та смс-ки з різними проханнями. Також хочу відзначити неймовірну довіру до нас всієї світової спільноти. З різних куточків Європи та США надходили дзвінки з переживаннями за нас, всі простягали руку допомоги. 24 лютого, наскільки пригадую був четвер, а вже в неділю після обіду наші друзі у Польщі уже зустрічали гуманітарну допомогу, яка рухалася до нас. Допомагали друзі із-за кордону своїми автомобілями, оскільки для наших водіїв було складно, адже пункти перетину були заблоковані. По-перше, було небезпечно, по-друге, щоб повернутись додому, треба було 2-3 тижні. Тому всю гуманітарну допомогу з Польщі перевозили малими автомобілями, навіть рейсовими автобусами, які евакуйовували людей. Це був складний час, водночас саме тоді ми зустріли багатьох друзів, з якими досі допомагаємо пліч-о-пліч. Це те, що можна тільки згадати одинично, проте впродовж року пережили всього багато.
Мабуть, варто ще особливо згадати поїздки майже на передову, на ті прифронтові території…
Інколи не тільки прифронтові зони. Особисто я був дуже близько до позицій ворога. Я був у Бахмуті, Званівці… Очевидно для капеланського служіння ми зрозуміли, що бригади знаходяться на передовій. Слава Богу були священники не тільки з нашої команди, які були готові їздити. Вони, звичайно, потребували підтримки і від нас.
За кілька місяців після повномасштабного вторгнення ми з отцями вирушили на Донеччину, і це був почин. Мені неодноразово доводилось бути у зонах бойових дій – Сумщина, Донеччина, зокрема на Донеччину ми вирушаємо частіше. Це триває і досі. Маємо служіння і тут, локально, адже тут також треба молитися з військовими. Тому такої праці є дуже багато. Поза тим, війна триває і надалі. Це теж треба пам’ятати. В силу того, що храм є Гарнізонним, ми прощаємося у молитві з нашими новітніми Героями, які полягли, захищаючи Україну.
Отче, які Ваші підсумки перших трьох років і перспективи діяльності на майбутнє?
Перш за все хочу подякувати Богові, оскільки все у Божих руках. За ці 3 роки ми завершили реставрацію фресок головної нави та відреставрували головний фасад храму. Чим більше викликів переживаєш, тим більше це розумієш. Це те, що зміцнює і справді допомагає.
По-друге, приємно, що довкола храму та нас, капеланів, ми зустріли людей, яких ніколи не знали до того часу, але які тепер стали нашими друзями. Те, за що я найбільше хочу подякувати, – це за те, що храм був і залишається місцем для молитви, і у ньому є люди, наші парафіяни, яким безмежно вдячний. Ми, як одна родина. Я пригадую, як поїхав на фронт на тиждень, потім поїхав ще на тиждень у відрядження, у сукупності два тижні мене не було на служінні у храмі. Я настільки скучив за очима своїх парафіян, що сказав про це пізніше під час однієї із Літургій. Не міг дозволити собі знову кудись їхати, продовжувати відрядження, хоча були такі прохання, зокрема у волонтерських справах. У мене таке відчуття, що ці три роки служіння рівнозначні десятьом рокам звичайного, виваженого і розміреного життя.
А переживши цей крайній рік, таке враження, що минуло пів життя, адже доводилося бачити чимало сумних ситуацій – дитячі сльози, горе, водночас і багато радісних моментів – одруження військових родин, хрещення дітей. Лише з часом новітня історія дасть оцінку пережитому. Ми, звісно, не очікували, що війна постукає у двері, однак впродовж року її переживаємо. Ми мужньо тримаємось разом, адже любимо Бога і відстоюємо Правду!
