Перша Галицька митрополія (бл. 1303–1347) у контексті історії слов’янських Церков візантійського обряду та політики Константинополя

З дозволу автора перепубліковуємо адаптовану версію статті, яка вийшла у часописі «Проблеми слов’янознавства» (2025 рік, випуск 74).

На топ-світдині: церква Успення Пресвятої Богородиці в Крилосі — давньому Галичі, — збудована на фундаментах однойменного собору - центру історичної Галицької митрополії

Вступ

Історія першої Галицької митрополії, яка виникла на початку ХІV ст. передумови для створення якої склались у попередньому столітті, залишається недостатньо дослідженою як через об’єктивні фактори, передусім брак джерел або доступу авторів до них, так і через суб’єктивні чинники.

До останніх належать передусім неврахування українськими дослідниками ширших контекстів формування, розвитку і ліквідації цієї митрополії, а також сильний вплив російської історіографії, яка ще з царських часів системно применшувала вагу Королівства Русі – держави Романовичів, замовчуючи й знецінюючи навіть факти коронування її правителів, а виникнення Галицької митрополії ігнорувала або тлумачила як побічне явище “общерусской” церковної історії, головну лінію розвитку якої начебто втілила в собі московська Церква – попередниця сучасної РПЦ [Сахаров, Зимин та Корецкий, 1989, с. 72–75; Тихомиров, 1895, с. 13, 14, 16, 17, 19–20, 22].

Аналіз історії Галицької митрополії був би неповним без урахування того, що всі структури східної Церкви візантійського обряду, який у Русі й суміжних землях отримав назву руського, у центрально-східній і південно-східній Європі з початків традиційно перебували в юрисдикції Константинопольського Патріархату як його Церкви-доньки. Деякі з них мали статус митрополій, як Руська (Київська), а деякі, наприклад Тирновська й Печська, за сприятливих обставин зміцнення своїх держав здобули статус патріархату.

Константинопольський Патріархат проводив послідовну централізаторську політику щодо Церков своєї юрисдикції, тож випадки відокремлення від нього інших патріархатів здебільшого відзначалися значною конфліктністю. Немаловажну роль у становленні окремих митрополій і патріархатів слов’янських Церков, окрім зусиль їх монархів-покровителів, відіграло те, що Константинополь хоч і був матірним, проте не єдиним релігійним центром Європи. У Середньовіччі, у тому числі в ХІІІ – першій половині ХІV ст., Рим і Константинополь жорстко конкурували за слов’янські Церкви. Тож зрозуміло, що не тільки Константинополь, потребуючи допомоги Заходу проти натиску турків-османів, загравав з Римом, погоджуючись на унію-союз з ним в особливо скрутні моменти і відкидаючи її в моменти полегшень – до аналогічних дій вдавалися й слов’янські правителі у своїх стремліннях отримати митрополії чи патріархати для церковних структур підконтрольних їм теренів, попри опір Константинополя (йдеться про болгар і сербів). Тим же шляхом прямували правителі Русі, у тому числі Романовичі як гілка династії Рюриковичів на чолі Галицько-Волинської держави – Королівства Русі.

Коронування Данила Романовича, а відтак і його онука Юрія Львовича, папськими коронами заклали основи для створення Галицької митрополії. Загалом слов’янські Церкви, як і Константинопольський Патріархат, часто разом з ним, а нерідко й усупереч йому, не раз укладали унію з Апостольською столицею в Римі [Мороз, 2019]. Іноді навіть натяк Константинополю на сепаратне поєднання з Римом робив тамтешніх імператорів і патріархів значно поступливішими. До того ж, з огляду на стійкі кризові явища в державі, Візантія у ХІІІ–ХV ст., з одного боку, мала все менші ресурси впливу на своїх сусідів-слов’ян, а з другого – змушена була все більше покладатися у цьому на свою імперську Церкву – Константинопольський Патріархат.

Загалом необхідно наголосити на тому, що неодмінною умовою розуміння історії першої Галицької митрополії є врахування загального контексту церковного життя слов’янських, а також близького з ними румунського, народів, які були охрещені у візантійському обряді.

Слов’янські Церкви – сусіди руської (української) Церкви: їхні утворення, межі та взаємовпливи

У безпосередньому сусідстві з Руссю, у нижньому Подунав’ї та на Балканах у межах Другого Болгарського царства (1185–1396 роки) – до битви під Нікополем [Божилов та Гюзелев, 1999, с. 667–668] – існувала автономна Болгарська Церква. Якщо за Першого Болгарського царства, яке існувало до 1018 р., його межі з Руссю у Х–ХІ ст. пролягали вздовж долини ріки Реут, правої притоки Дністра [Русанова та Тимощук, 1981, с. 49, 68], то згодом, до кінця ХІV – початку ХV ст., канонічна територія Галицької митрополії охоплювала на півдні терени між Дністром та Східним Прикарпаттям, сягаючи Дунаю й Білгорода на Дністрі [Скочиляс, 2009, с. 303–325]. Зрозуміло, що обидві Церкви контактували між собою (розгляд цих контактів не входить до завдань дослідження, але вважаємо за потрібне відзначити їх існування і наявність таких пам’яток, як “Болгаро-Софійське Євангеліє” др. пол. ХІІІ ст., яке, за висновками дослідників, написане в одному з болгарських поселень на межі з руськими [Запаско, 1997, с. 12 (№8)]). У 1235–1393 рр., почавши від Йоакима І, глава Болгарської Церкви мав статус патріарха і резиденцію у столичному місті Велике Тирново.

Болгари здобули свою незалежну Церкву завдяки політичним успіхам царя Івана ІІ Асена (1218–1241), який посів трон за підтримки галицької Русі (Войтович, 2010; Чорній, 2007, с. 90; Павлов, 2005; Georgii Acropolitae, 1903, p. 33). Саме він спричинив відхід Болгарської Церкви від тривалої унії з Римом, через що тирновський унійний архиєпископ і примас у 1186–1232 рр. Василій – глава Болгарської Церкви вказаного періоду – у знак протесту виїхав, а його замінив Патріарх Йоаким І, поставлений Патріархом Германом (1222–1240) [Златарски, 2007, с. 386; Божилов та Гюзелев, 1999, с. 492–493]. 1236 р. Папа Григорій ІХ наказав Естерґомському та Калочському латинським єпископам відлучити Івана ІІ Асена, його помічників та покровителів від Церкви [Войнов, Гюзелев, Лишев та ін., ред, 1981, с. 51 (№8)]. Згодом цей понтифік намагався відновити унію через своїх послів, проте безуспішно, оскільки болгарський правитель увійшов у конфлікт з Латинською імперією хрестоносців зі столицею в Константинополі [Войнов, Гюзелев, Лишев та ін., ред, 1981, с. 55 (№10) і 61–62 (№15)].

Після періоду турбулентності, що збігся з протистоянням у Золотій Орді хана Токти і темника (берлярбека) Ногая, болгарський трон 1299 р. здобув син Ногая Джекі (Джуке, Чака), зять попереднього болгарського царя Георгія І Тертера. Та вже наступного року син Георгія І Тертера Теодор Святослав стратив у Тирново свого швагра Джекі, а також тирновського Патріарха Йоакима ІІІ, звинуваченого в підтримці партії Ногая [Maiorov and Hautala, ed., 2021, p. 220–221; Войтович, 2012, с. 91–92]. Після цього Болгарія на початку ХІV ст. об’єдналася на чолі з царем Теодором Святославом (1300–1322) [Остроґорський, 2002, с. 456]. Відрубану голову Джекі новий цар надіслав Токті. У відповідь хан відмінив підготовку походу на Болгарію, визнав правління Теодора Святослава і дозволив йому контролювати північно-західне узбережжя Чорного моря у пониззі Дунаю [Чорній, 2007, с. 99; Златарски, 2007, с. 371 і наст.]. Новий болгарський цар установив свій контроль також над західним узбережжям Чорного моря, відібравши там низку портів у Візантії і закріпивши свої перемоги миром 1307 р. з імператором Візантії Андроніком ІІ [Остроґорський, 2002, с. 456]. 1308 р. автор анонімного опису Центрально-Східної Європи і Балкан, домініканський чернець, писав, що “посередині того [Болгарського] царства протікає ріка Дунай” (Živković, Petrović, Uzelac and Kunčer, ed., 2013, s. 129).

На думку П. Параски [1981, с. 65] та К. Чіодару [Cihodaru, 1960, p. 64–68], Болгарія на початку ХІV ст. зайняла також Білгород у гирлі Дністра, де розміщувався центр єпархії. Утім, сучасні дослідження акцентують на відсутності підстав для цих тверджень щодо Білгорода і вказують на болгарську присутність там лише у 1314–1316 рр., після чого у місті відновилася ханська адміністрація [Maiorov and Hautala, ed., 2021, p. 222]. З огляду на протистояння Болгарського царства та Візантійської імперії, для останньої важливо було зберігати добрі взаємини з державою Романовичів: з Русі в Болгарію традиційно приходили авантюристи, охочі до воєнних звитяг [Павлов, 2005]. Тож болгарський фактор у проголошенні Галицької митрополії на початку ХІV ст. виглядає актуальним.

У контексті цього цікавим для нашого дослідження є випадок з Сербською Церквою. У Рашці, а потім Державі Неманичів у 1219–1346 рр. існувала Охридська архиєпархія, яка отримала автокефалію від Константинопольського Патріарха у Нікеї Мануїла І. Першим автокефальним архиєпископом став Сава Неманич – син князя Стефана Немані [Слијепчевић, 2002, с. 49]. У 1330 р. сербський король Стефан Дечанський переміг у війні болгарського царя Михаїла Шишмана, захопивши значну частину болгарських володінь, у тому числі Скоп’є. Поранений у битві під Велбиждом, болгарський цар помер. Новий же цар Іван Александр, порозумівшись із сином і наступником Стефана Дечанського Стефаном Душаном, одруженим з його сестрою, повернув частину втрачених теренів [Чорній, 2007, с. 100–101]. 16 квітня 1346 р. на державному соборі у Скоп’є Стефан Душан за підтримки Івана Александра і Тирновського Патріарха Симеона прийняв титул автократора (царя) сербів і ромеїв, тоді ж утворено сербський Печський патріархат [Чорній, 2007, с. 101; Ćirković, S., 2004, p. 64; Остроґорський, 2002, с. 479; Слијепчевић, 2002, с. 112]. (Символічним для сучасників стало те, що через місяць після коронації Стефана Душана в Константинополі внаслідок землетрусу обвалився купол собору Святої Софії [Nicephoros Gregoras, 1988, S. 354, 359]). Ця сторінка діяльності Тирновського Патріархату привертає особливу увагу, бо подібну роль її Патріарх відіграв щодо української Церкви після скасування Константинополем Галицької митрополії 1347 р. [ПСРЛ, 1887, с. 226; Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 350–351 (№157)].

Подальший розвиток Болгарської і Сербської Церков перервало османське завоювання. Тирновський Патріархат був ліквідований турками і включений до Константинопольського Патріархату після падіння 1393 р. болгарської столиці, обороною якої керував болгарський Патріарх Євтимій [Стефанов, 2010; Божилов та Гюзелев, 1999, с. 665]. Сербський Патріархат турки ліквідували після смерті у 1463 р. Патріарха Арсенія ІІ, і до відновлення у 1557 р. його структури були підпорядковані Охридській митрополії Константинопольського Патріархату [Слијепчевић, 2002, с. 214 і наст.].

Загалом сербський і болгарський сценарії творення нових митрополій і патріархатів за сприятливих політичних умов був універсальним. Як болгарський Тирновський Патріархат та Сербська архиєпархія, а відтак патріархат, свого часу виокремилися з Константинопольського, так з них у часи занепаду болгарської й сербської держав згодом почали відокремлюватися нові Церкви: спершу відбувалися політичні зміни, згодом — церковні. У цей спосіб на північ від Дунаю і на південних схилах Карпат 1359 р. виникла Волоська (Угровласька) митрополія.

З послабленням династії Асенів і посиленням на теренах на північ від Дунаю впливів Угорського королівства (саме через тимчасову залежність від Угорського королівства Волоське князівство називали Угровлахією) від Болгарської держави й церкви почали унезалежнюватися волоські еліти. (Щодо юрисдикції болгарської єрархії, то угорський дослідник ХІХ ст. Пал Гунфолві підкреслював належність “волохів з іншим задунайським населенням” до Охридської болгарської єпархії [Hunfalvi, 1876, old. 500]. Втім, це стосується періоду до заснування Тирновського патріархату. Насправді воєвода Ніколає Александр вивів церковні структури у своїй державі з-під юрисдикції Тирновського Патріархату в юрисдикцію Константинопольського Патріархату [Скочиляс, 2009, с. 121–122, прим. 8, 131; Скочиляс, 2011, с. 34).]).

Варто зважати на те, що послаблення структур східної Церкви в регіоні було зумовлене активністю у період між 1227 (чи 1228/9) і 1241 рр., а потім знову у 1279–1347 рр. спершу еґерського єпископа Роберта як легата для половців, потім Теодоріха – єпископа для половців [Златарски, 2007, с. 371 і наст.; Пашуто, 1966, с. 37–38] і, зрештою – Половецької єпархії латинського обряду, яка перебувала у безпосередньому управлінні Риму. Маючи центр у Мілкові (рум. Milcov – громада в сучасному жудці Олт Румунії), вона займала терени між Дунаєм на півдні, південно-східною частиною Трансільванії на півночі, рікою Олт на заході та рікою Сірет на сході [Скочиляс, 2011, с. 44–45, 50; Дашкевич, 1995, с. 60; Пашуто, 1966, с. 38; Suttner, 2009, s. 25–26]. Після її створення кількох місцевих єпископів візантійського обряду було усунуто з їхніх катедр.

Вилученню наддунайських єпархій візантійського обряду зі складу Тирновського Патріархату і формуванню там нових церковних провінцій сприяв Вселенський Патріарх у Константинополі. Через неповне пів століття Патріарх подібним чином діятиме і щодо структур Галицької митрополії у Молдавському князівстві, де 1401 р. за підтримки князя Александра постане Молдовласька митрополія. У волоському ж випадку це було зроблено на прохання князя Ніколає Александру [Constantinescu, 2002]. До 1517 р. угровлаські митрополити резидували у першій столиці князівства – Куртя-де-Арджеш (рум. Curtea de Argeș – місто в сучасному жудці Арджеш Румунії). Відтак, осідок митрополита переїхав у Тирґовіште (рум. Târgovişte – місто в сучасному жудці Димбовіці Румунії), куди столицю князівства переніс князь Мірча Старий ще 1396 р.

Терени на північ від Волоського князівства були заселені переважно волоським (румунським) і руським (українським) населенням – пізніше це Молдавське князівство (варіанти назви: Русо-Влахія, Мавро-Влахія, Молдославія, Молдовлахія) [Скочиляс, 2009, с. 120]. За Романовичів одну частину цих земель контролювала Галицько-Волинська держава, друга була відома як Бирладська земля, що становила фронтир, у якому сходилися і змагалися між собою за впливи Русь, Болгарія і Великий степ. Як відомо, до 1359 р. окремої Румунської Церкви-митрополії не існувало: Київська, а відтак і Галицька митрополія на своїх південних околицях межували з Тирновським Патріархатом. Принагідно важливо відзначити, що ця межа була рухомою через періодичні зміни політичних кордонів. Та еклезіальні межі змінювалися з певним запізненням порівняно з політичними, а у випадку частих пертурбацій державних рубежів, що уже було показано на прикладі Білгорода на Дністрі, підпорядкування певних єпархій могло не встигати коригуватися за ними. У зв’язку з цим доцільно реактуалізувати тезу Ігоря Скочиляса, що “Калейдоскоп політичних подій, соціальних зрушень, культурних впливів та географії економічних зв’язків не обов’язково мусить свідчити про подібну ж калейдоскопічну зміну еклезіального статусу місцевих структур східної церкви ” [Скочиляс, 2009, с. 126]. Про це ж, але іншими словами, дослідник вів мову і в іншій публікації [Скочиляс, 2011, с. 35]. Як і Білгород, передгір’я Карпат, зокрема долина ріки Молдави, тобто ядро майбутнього Молдавського господарства, входило до складу Галицько-Волинської держави. Наприклад, у листі князя Юрія ІІ Болеслава Тройденовича від 11 лютого 1334 р. до Тевтонського ордену в переліку його найближчих дорадників знаходимо не тільки “Chodore, e(pisco)po Galicen(si)”, тобто галицького єпископа Теодора, а й Дмитра Детька, двірського суддю Хотка, Юрія Лисого, Михайла Єлизаровича, Олександра Молдаовича (в оригіналі “Allexandro Moldaowicz”. Цей лист опублікований вже кілька разів, уперше у 1843 р. [Voigt, ed., 1843, s. 190–191 (№145)]. Перевидаючи 2004 р. це джерело з перекладом українською мовою, Олег Купчинський передав “Moldaowicz” як “Молдайович” [Купчинський, 2004, с. 178–180]. Утім, можна припустити, що йдеться про “Молдавовича” – урядника з-над ріки Молдави. У такому випадку це – чергове свідчення про приналежність земель майбутнього Молдавського князівства до Королівства Русі. Михайло Грушевський припускав, що цей вельможа міг бути як русином з Подунав’я, так і волохом [Грушевський, 1993, с. 136]).

Показово, що у 1360 р., тобто лише через рік після заснування Богданом І незалежного Молдавського господарства, угорські королі обґрунтовували претензії на цю нову державу своїм титулом “короля Галичини, Володимерії, Куманії і Болгарії” (rex Gallicie, Lodomerie, Cumanie et Bulgarie), а не Угорщини [Скочиляс, 2009, с. 121; 2011, с. 32–33; Czamańska, 1996, s. 309–314].

Треба визнати, що найменш дослідженими щодо юрисдикції структур східної Церкви ХІІІ – першої половини ХІV ст. залишаються терени пізнішої Мукачівської єпархії. Серед дослідників, які приділяли увагу цьому питанню, варто відзначити румунського вченого Августина Буню, який фіксував, що в ХІІ–ХІV ст. галицькі єпископи і митрополити мали юрисдикцію в Трансільванії, у тому числі над румунами (Bunea, 1904, p. 72). Та навіть попри брак безпосередніх джерел щодо ранніх етапів цього періоду, екстраполюючи на них чіткі повідомлення останньої чверті ХІV ст. і ХV ст., можна з певністю констатувати, що кордони Болгарської (до виділення Угровласької), Сербської і Руської Церков сходились у Трансільванії. Так, у грамоті 1371 р. про відновлення Галицької митрополії Константинопольський Патріарх Філофей прямо вказує, що Угровласька митрополія – її сусід [Miklosich, Müller, ed. 1860, p. 579 (№319)]. У грамоті 1391 р. Константинопольський Патріарх Антоній, призначаючи єромонаха Симеона адміністрато-ром Галицької митрополичої єпархії, зазначає, що її ктитори – марамороські воєводи Балиця і Драґ – після смерті Симеона можуть номінувати інших кандидатів на цю ж єпископську катедру [Miklosich, Müller, ed. 1862, p. 156–157 (№427)]. Тільки 1401 р. Патріарх видає розпорядження про переведення “всієї Угорщини та гірських пасовищ” з юрисдикції галицького до угровласького митрополита [Miklosich, Müller, ed. 1862, p. 494 (№647)], що вже відзначала С. Сеник [Senyk, S., 2011, p. 78]. Але цей намір не був втілений, і в 1443 р. Київський і Галицький митрополит Ісидор отримує від польського й угорського короля Владислава привілей для своєї Церкви в обох королівствах [Šeptyckyj, collegit, 1964, p. 2–5 (№5)].

Після того, як 1458 р. Папа Калікст ІІІ призначив галицьким єпископом на умовах Флорентійської унії Макарія – учня й послідовника митрополита Ісидора, вже 1466 і 1469 рр. Папа Павло ІІ і трансільванський воєвода Йоан Понґрац засвідчили, що Галицька єпархія на чолі з єпископом Макарієм поширюється на тих же теренах, що й Варадська, Трансільванська та Еґерська єпархії латинського обрядів [Archivio Apostolico Vaticano, Reg. Lat., 650, f. 1v–2r.; Országos Széchényi Könyvtár, 1791–1802, f. 19r.; Moroz, 2024, s. 198–200]. Тільки після смерті Макарія, який, до речі, був сербом, у 1479 р. церковні структури історичної Галицької єпархії у Марамороші ненадовго перейшли під опіку сербського білгородського митрополита Йоаникія [Hodinka, 1911, old. 2–3 (№2); Пронин, 2009, с. 147–148; Поповић, 1912, с. 554]. А вже 1491 р. у декреті угорського короля Владислава зафіксована перша письмова згадка про окремого мукачівського єпископа – Йоана [Slovenský národný archív, 1491].

Передумови утворення першої Галицької митрополії

Галицька митрополія сформувалась у період між 1303–1305 рр. внаслідок сукупної дії кількох чинників, суть яких загалом зводилася до посилення Галицько-Волинської держави Романовичів – Королівства Русі. По-перше, Київ у вирі боротьби за владу в Золотій Орді між ханом Токтою та темником Ногаєм зазнав руйнувань: хан пройшов військом через Київщину й Чернігівщину перед вирішальною битвою проти Ногая [Войтович, 2019, с. 122–123; 2004, с. 121]. Близько 1299 р. Київський митрополит Максим разом зі своїм крилосом утік спершу до Брянська, а потім у Володимир-на-Клязьмі, куди прибув 18 квітня 1300 р. [ПСРЛ, 2000, стб. 35]. В найновішій спробі синтезу української церковної історії доберестейського періоду, запропонованій С. Сеник, про цей момент зазначено, що створення Галицької митрополії, як і Литовської, загалом збігається з переїздом митрополита Максима до Володимира-на-Клязьмі [Senyk, 2011, p. 29]. Є підстави вважати такий підхід хибним, оскільки між цими подіями існує не співпадіння в часі, а причинно-наслідковий зв’язок, про що вже писали інші дослідники [Назарко, 1958, с. 174].

Широко відомими і спопуляризованими в історіографії [огляд питання див.: Паславський, 2007, с. 12–18] є відомості літописів з Володимиро-Суздальського князівства, що “митрополитъ Максимъ, не тръпа насильа Татарскаго, остави митрополью, иже въ Кіевѣ, и бѣже изъ него, тогда же и вьсь Кіевъ разбѣжася” [ПСРЛ, 1856, с. 182]; “Въ лѣто 6897 Максимъ митрополитъ выбѣжа ис Кїова, не могыи тьпѣти татарскаго насиліа” [ПСРЛ, 2000, стб. 35]. Втім, якщо проаналізувати становище різних земель колишньої Київської держави на час переходу митрополита, то стає очевидним, що Максим, який до того перебував під патронатом Королівства Русі, переїхав на північ, нехай і рятуючись від можливої помсти татар за дії Льва Даниловича, але не “від татар”, а саме “до татар” [Паславський, 2007, с. 14, 16, 17].

Переїзд митрополита на північ мав вагомі підстави. Максим перемістився з Києва, в якому мав вплив Ногай і який наприкінці ХІІІ ст. був приєднаний до Королівства Русі завдяки тісним стосункам Льва Даниловича з цим правителем [Войтович, 2012, с. 158–159], у володіння, підконтрольні ханові: до великого Володимирського князя (1294–1304) Андрія Олександровича – третього сина Олександра Невського (останній був кровним побратимом Батиєвого сина Сартака, названим сином самого Батия і провідником ординської політики в Русі). Л. Гумільов визнавав, що “перенесення митрополії до Володимира-на-Клязьмі було свого роду демонстрацією лояльності руської Церкви до золотоординського хана”, але водночас хибно обґрунтовував це твердження: “тому що митрополит Максим підтримав Михайла Тверського, в якого був активний суперник – Юрій Данилович Московський” [Гумилев, 1992, с. 380]. Річ у тому, що насправді Михайло Тверський став великим володимирським князем тільки по смерті князя Андрія Олександровича у 1304 р. Митрополит Максим міг підтримати Михайла як кандидата на великого князя перед поїздкою того в орду по ханський ярлик, але часу співпрацювати з ним уже після здобуття влади не мав, бо помер. Всі ці обставини й події чітко описані в Тверському літописі: “Въ лѣто 6814. Преставися великій князь Андрѣй Александровичъ. Того же лѣта поиде князь великій Михайло Ярославичь въ Орду. Того же лѣта родися князю великому Михаилу сынъ Костянтинь. Въ лѣто 6815, зимѣ, князь великій Михаилъ приіде изъ Орды, и сѣле въ Володимери на великомъ княженіи, и приходи ратію къ Москвѣ. Тои же зыми преставися Максимъ митрополитъ” [ПСРЛ, 2000, стб. 407]. Для Токти переїзд митрополита мав бути свідченням лояльності, бо за цього хана, що вирізнявся віротерпимістю, після перемоги над Ногаєм візантійський імператор Андронік ІІ віддав заміж свою доньку Марію [Maiorov, Hautala, ed., 2021, p. 204]. М. Чубатий припускав, що Токта міг прийняти християнство [Чубатий, 1965, с. 674]. На думку Л. Войтовича, Токта таки залишився язичником [Войтович, 2004, с. 120]. З огляду на це, особливої ваги набуває пояснення, що виїзд Максима з Києва відбувся не з його ініціативи – його інспірувала духовна і світська влада Візантії як відповідь на охолодження взаємин з Константинополем правителів Королівства Русі через потепління їхніх взаємин з Римом [Паславський, 2007, с. 20–22, 24; Карташев, 1993, с. 292–293; Голубинскій, 1900, с. 58, 59].

Вивчаючи питання створення Галицької митрополії, варто звернути увагу на декілька важливих передумов, які дослідники досі оминали увагою. Отже, хоча король Данило помер ще 1264 р. (через три роки після відвоювання Нікейською імперією Константинополя в латинян і відродження Візантії), а церковна унія, пов’язана з його коронацією і планованим, проте нездійсненим хрестовим походом католицьких правителів проти ординців, занепала, проте вже через десять років, на ІІ Ліонському соборі 6 липня 1274 р., весь Константинопольський Патріархат уклав унію з Римом. До цього кроку церкву спонукали міркування імператора Михаїла VІІІ Палеолога, батька Андроніка ІІ: з огляду на загрозу завоювання Візантії коаліцією сусідніх держав на чолі з королем Угорщини Карлом Анжуйським, папа Григорій Х став гарантом безпеки імперії [Остроґорський, 2002, с. 422–424]. Ця унія проіснувала до 1285 р., коли її, знову таки з політичних міркувань, скасували на Константинопольському (Влахернському) соборі 1285 р. за імператора Андроніка ІІ. Складність і драматизм відмови Візантії від унії ґрунтовно описані істориками [Остроґорський, 2002, с. 449].

Разом з тим, варто зазначити, що у Галицько-Волинському літописі за 1270-ті–1292 роки зовсім не описані вказані пертурбації у Візантії, тоді як про ближчі взаємини з християнами латинського обряду є доволі багато інформації [Літопис руський, 1989, с. 431–432, 432–433, 434, 437, 439–440, 441, 450, 451–452]. Ба більше, польський черський князь Конрад Земовитович був “під рукою”, тобто васалом, волинського князя Володимира Васильковича, а відтак, його спадкоємця Мстислава Даниловича [Літопис руський, 1989, с. 440, 450]. Це свідчить, що й політичні еліти латинського обряду сприймали Романовичів як членів свого кола. Разом з тим, важливо розуміти, що добросусідським взаєминам Русі й Польщі не сприяла залежність першої від орди: володарі останньої не раз змушували Романовичів брати участь у їхніх походах на Польщу [Літопис руський, 1989, с. 435–436, 437–438]. Роздуми щодо викликів для взаємин Королівства Русі і Галицької митрополії з Римом уже на початку ХІV ст., які можуть спонукати до подальших пошуків за цим напрямом, висловив М. Волощук [Волощук, 2019]. На нашу думку, аналіз записів літопису Романовичів промовисто показує, що еліти їхньої монархії не були відчужені від життя, у тому числі церковного, своїх західних сусідів, а от життя далекої і занепалої Візантії їх, м’яко кажучи, не вражало настільки, щоби бути зафіксованим у літописних текстах. Себто, цінуючи свою віру і візантійський (руський) обряд, Королівство Русі не протиставляло їх заходу, як робили це греки і московити. Річ у тому, що Романовичі були зацікавлені у добросусідських взаєминах зі своїми західними сусідами, а єдність у вірі, ще й офіційно закріплена ІІ Ліонським собором, цьому тільки сприяла. Тож у літописному дискурсі пріоритети державців Королівства Русі викладені дуже чітко. Цілком очевидно, що специфіку ситуації монархії Романовичів у Константинополі розуміли: як покажуть наступні події, її не сприймали і намагалися повернути до певної візантійської “норми”, у тому числі через тиск там, де для ослабленої Візантії це було можливо — у церковному житті. І все ж, поки Королівство Русі було сильним і могло дозволити собі певну незалежну політику з огляду на власні потреби, імперія змушена була втримувати його якимись позитивними діями. До таких належало створення окремої Галицької митрополії. Оскільки ж вимушені відхилення від своєї політики Візантія вважала тимчасовими, то й компроміси її виявлялися половинчастими: вже незабаром Галицька митрополія зіткнулася з неодноразовими спробами ліквідації. (Тут варто звернути на значний дослідницький потенціал для подальших студій візантійської церковної політики щодо Русі спостережень на кшталт наступного: “Удавання до витончених аргументів, підтасовування фактів, коли доводилося мати справу із суперечливими інтересами і грубою силою, що могла звести нанівець уявні претензії імперії – все це була стара візантійська тактика, освячена традицією. Для таких методів існує робочий термін – οικονομια, що найкраще, мабуть, перекладається як ‘компроміс’” [Шевченко, 2014, с. 105]). Отже, щодо Русі у візантійській політиці проглядаються ті ж позиції, методи і засоби, що й щодо Болгарії і Сербії.

З причини занепаду навіть на церковному полі імперія була змушена шукати ситуативних союзників, вдаючись до політики підтримки слабшого заради послаблення сильнішого. Відтак, конфесійно забарвлений аргумент – відплата католикам і схильним до союзу з ними (нащадкам короля Данила) – у візантійській церковній політиці початку ХІV ст. поєднався з так само конфесійно забарвленим аргументом прагматичного розрахунку Візантії – ставкою на союз з монголо-татарами проти латинського Заходу. “У цій грізній азійській кочовій силі візантійці побачили для себе шанс: спільно протистояти латинському Заходові – вічному суперникові Ромейської імперії. Для налагодження тіснішої співпраці із Золотою Ордою, нікейський (насправді вже константинопольський) двір вирішив створити у Східній Європі, яка потрапила до сфери впливу татар, політичну опорну базу, інакше кажучи: визначити пріоритетний державний центр, який був би вірний православному патріотизму греків, а водночас мав би довір’я у золотоординських ханів” [Паславський, 2007, с. 23]. І цим центром став ослаблений і підконтрольний орді Володимир-на-Клязьмі (із 1326 р. – Москва), який, на думку візантійських правлячих еліт, мав стати містком для подальшої роботи з ординцями. Саме з такої причини – прагнення Константинополя бути у тіснішій взаємодії з Золотою Ордою – митрополит Максим і переїхав на північ [Скочиляс, 2010, с. 195].

Коли перемога Токти стала очевидною, Лев Данилович, остерігаючись наслідків свого союзу з Ногаєм, пішов у монастир, передавши владу своєму синові Юрію [Войтович, 2012, с. 162]. Останній, як новий правитель Королівства Русі, уже виступив по боці хана. І хоча Токта, зайнявши Київ, посадив княжити в ньому представників Ольговичів з Чернігівщини [Войтович, 2012, с. 159, 161], скориставшись послабленням Золотої Орди в міжусобицях, Королівство Русі на чолі з Юрієм І розширило свої кордони до гирл Дністра й Південного Бугу, а також, за припущенням Ф. Шабульдо, на період першої чверті ХІV ст. здобуло переважний щодо Литви і сусідніх руських князівств вплив у Києві та суміжному Середньому Подніпров’ї [Войтович, 2005, с. 150; Шабульдо, 1987, с. 16–17]. Після 1302 р. монголи на тривалий час припинили свою ворожу політику у північно-західній частині Золотої Орди, тобто щодо Королівства Русі [Maiorov, Hautala, ed., 2021, p. 176, 177]. Як встановив Я. Книш, у 1305–1317 рр. у Києві в якості службового князя Юрія І Львовича урядував Іван Данилович, онук Мстислава Даниловича, а після нього у тому ж статусі – Іван-Володимир Іванович та Іван Вруцький [Книш, 2012, с. 264–268]. Інформація про окремих київських князів знову з’являється у джерелах щойно 1331 р. [Maiorov, Hautala, ed., 2021, p. 347], коли Королівство Русі ослабло.

Загалом на початку ХІV ст. у боротьбі проти Ногая і внаслідок поразки останнього оформилося тимчасове політичне порозуміння Золотої Орди, Королівства Русі, Другого Болгарського царства та Імперії ромеїв (Візантії), кожен з учасників якого намагався використати у власних інтересах черговий період примирення. Наприклад, хан зміг відновити своє верховенство у степах Подніпров’я і до Карпат; Теодор Святослав визнав сюзеренітет Золотої Орди і використав перемир’я з татарами як нагоду проводити активнішу політику проти Візантії [Maiorov, Hautala, ed., 2021, p. 204, 220–221]. Не упустило нагоди скористатися обставинами і Королівство Русі.

Утворення Галицької митрополії, коронація Юрія Львовича і діяльність митрополита Петра у контексті політики Візантійської імперії

1303/4 р. Юрій І, опираючись на свої військово-політичні успіхи, а також скориставшись виїздом з Києва митрополита, на повернення якого було годі сподіватися, на пріоритети візантійської політики щодо Золотої Орди, домігся від імператора Андроніка ІІ та Константинопольського Патріарха Атанасія створення Галицької митрополії [Gelzer, 1892, S. 255]. Щоб уникнути штучного протиставлення Києва і Галича, нагадаємо, що в офіційних списках структур Константинопольського Патріархату митрополія, яку в історіографії ХVІІІ–ХХІ ст. традиційно називають “Київською”, фігурує як “Руська” [Darrouzes, 1981, p. 122; 344, 367, 382, 388, 407, 413]. Відтак, якщо Руська (Київська) митрополія у списку структур Константинопольського Патріархату з періоду 1303–1328 рр. зазначена під №62, то Галицька – під №81 [Darrouzes, 1981, p. 175, 177, 178, 179–180, 181, 403; Gelzer, 1892, S. 252–253, 254].

Рішення Візантії про створення Галицької митрополії можна впевнено розглядати як компенсацію Королівству Русі за переїзд митрополита Максима на північ, але не виключно як її одну. Зокрема, як уже зазначалося, Андроніку ІІ потрібен був принаймні нейтралітет Романовичів у його конфлікті з Болгарським царством. Аналогічно зайнятість хана Токти на початку ХІV ст. боротьбою з нащадками Ногая, а можливо, ще і його ширший інтерес на тому етапі втримувати доброзичливі взаємини з Романовичами, зумовили те, що хан не був проти встановлення Галицької митрополії. Важелі вплинути на рішення свого тестя-імператора Андроніка ІІ Токта мав. Він ними не скористався, бо аргументи імператора й патріарха “за” створення митрополії переважили будь-чиї аргументи “проти”.

Серед дослідників існує консенсус, що утворення Галицької митрополії безпосередньо пов’язане зі зміцненням держави Романовичів [Войтович, 2019, с. 123; Шабульдо, 1987, с. 12; Щапов, 1972, с. 60–61; Чубатий, 1965, с. 666], а якщо стисліше – з їх контролем над Києвом і коронацією Юрія І. (Показово, що коли у відповідних місцях свої праць М. Чубатий вказує на зв’язок корони Русі з Києвом, то Я. Щапов і Ф. Шабульдо про це мовчать, узагальнено ведучи мову про посилення держави Романовичів й уникаючи щодо неї терміну “королівство”. Це цілковито укладалося в російську, в тому числі радянську, колонізаторську політику щодо України. Також Я. Щапов намагався знайти у Києві ХІV ст. якийсь промосковський табір. Загалом російські автори, а з ними й С. Сеник, яка нерідко йде за їхнім дискурсом, системно оминають згадок про королівський титул Юрія І, називаючи його князем, з чого в їхніх працях народження Галицької митрополії виглядає як історичне непорозуміння, яке тривало, вони на цьому наголошують, недовго [Senyk, p. 28–29, 31; Щапов, 1972, с. 58]). Без сумніву, слушною є думка М. Грушевського, Т. Коструби та М. Чубатого про те, що початково зусилля до створення митрополії докладав князь Лев Данилович [Грушевський, 1993, с. 112–113; Чубатий, 1965, с. 664; Коструба, 1955]. Участь Лева Даниловича у фундації митрополії виглядає логічною, водночас варто вказати на потребу приділити пильнішу увагу питанню ґенези “Статуту Льва Даниловича”, адресованого “митрополиту нашому Григорію” галицькому. У самому тексті, автентичність якого у наявних списках і з огляду на явні хиби у тексті сучасні дослідники заперечують, вказано дату 8 березня 1301 р., коли Лев Данилович ще жив [Купчинський, 2004, с. 131, 627–668; Щапов, 1976, с. 166–173; Коструба, 1955, с. 109; Chodykiewicz, 1770, p. V–V2 verso]. Натомість, тлумачення І. Рудовича, що зусилля цього князя успіху не мали [Рудовичъ, 1902, с. 9], є хибним, бо автор невиправдано розрізнив старання Лева та його сина Юрія, хоча вони – тісно пов’язані етапи одного процесу. Загалом участь Лева у творенні митрополії показує тяглість політики Романовичів, а ця тяглість виводить дослідника на питання їхнього королівського титулу, що тісно пов’язане з питанням церковним.

Лев Данилович не використовував королівського титулу, щоб не наразитися на небезпеку від татар, але Королівство Русі через це не зникло, а в Галицько-Волинському літописі щодо Лева не раз наголошено, що він – “син королів” [Літопис руський, 1989, с. 436, 442, 449, 450, 451; Купчинський, 2004, с. 138, 529–530, 552, 569; Волощук, 2019]. Королівський титул для Романовичів і їхніх сучасників був важливим, і в Королівстві Русі ним дорожили навіть у період, коли вживати офіційно не могли з огляду на зовнішні чинники. Коли ж ситуація змінилася на краще, він знову вийшов на перший план. Очевидно, що це відбувалося поступово і в Константинополі про це знали.

Дата коронації Юрія Львовича залишається невідомою, але бодай приблизний її час може бути встановлений саме завдяки аналізу історії Галицької митрополії (про це йтиметься далі). Тут лише вкажемо, що титул “Domini Georgii regis Russiae” вказаний на аверсі печатки Юрія І Львовича [Купчинський, 2004, с. 147–148; Лаппо-Данилевскій, 1907, с. 241], якою згодом користувався Юрій ІІ Болеслав Тройденович. Останній правитель Київ уже не контролював, але королівський титул іноді використовував [Купчинський, 2004, с. 147–148, 169, 172, 178, 185, 190; Волощук, 2019]. Загалом послідовність носіїв королівського титулу свідчить, по-перше, про міжнародне визнання за Руссю статусу королівства безвідносно до того, чи в конкретний історичний момент її правитель був королем, а по-друге – про вияв translatio imperii Романовичами з Києва на захід, проте без відриву від історичної столиці. По-третє, йдеться про статус держави як Королівства Русі в моменти його посилення: коли той чи інший правитель приймав титул короля, це неодмінно позначалося на церковно-політичних амбіціях державця. Тобто, вкотре спостерігається аналогія подій у Русі з подіями у Болгарії і Сербії.

Кожний король як незалежний правитель прагнув, щоб церковні структури в його державі становили автономну структуру, у випадку Русі – митрополію. Щодо Романовичів, з огляду на конкретні обставини, склалося так, що Візантія, знаючи їхні королівські амбіції і беручи до уваги їх посилення, вирішила діяти на випередження: підвищення статусу церковної структури відбулося тоді, коли полагодження справи коронації Юрія Львовича ще тривало. Сталося так тому, що корона була від Риму – центру, з яким Константинополь, попри занепад Візантії, послідовно й доволі успішно конкурував.

Якщо виходити з розуміння позиції Романовичів як правлячої династії Королівства Русі, то прийняття королівського титулу Юрієм І стало наступним логічним актом посилення авторитету держави не тільки загалом, а й щодо Візантії. Ба більше, якраз цим руський правитель ламав звичну схему, яку імперія століттями дбайливо вибудовувала й прищеплювала державам, чиї Церкви перебували в юрисдикції Константинопольського Патріархату. За цією схемою, тільки імператор був верховним правителем: “увінчував собою єрархію держав православної ойкумени […] ‘підлеглі’ володарі не могли носити титулів царя чи короля, а лише князя (diepon), чи, в крайньому разі, великого князя (igemon). […] Це яскраво видно на прикладі московських великих князів, які щойно після падіння Візантії відважилися прийняти царський титул” [Паславський, 2007, с. 26–27].

Саме для того, щоб втримати державу Романовичів в орбіті свого впливу, імперія через патріарха надала Галичу митрополію ще до акту коронації. Тут чітко проявився фактор, який відзначали різні автори: у міру занепаду Візантії агентом її впливу все більше ставав Константинопольський патріархат. Зокрема, Ґ. Остроґорський писав, що “саме церкві судилося стати найстійкішим елементом Візантійської імперії” [Остроґорський, 2002, с. 450]. Зі свого боку, І. Шевченко вказував: “У пізньовізантійський період претензію візантійського імператора – претензію, що за нею на той час уже не стояла жодна політична сила, – на протекторат над усім православним християнським світом, перебирала Царгородська Церква, чиє право вищости в духовній сфері залишалося беззаперечним аж до 1440-х років. Тепер вже не імператор підпирав Церкву, а Церква – імператора. Цей перерозподіл сил відбувся саме в 14 ст. і проявився у візантійській церковній політиці щодо Північно-Східної Європи” [Шевченко, 2014, с. 85].

Першого відомого за достовірними джерелами галицького митрополита Ніфонта [Miklosich, Müller, ed. 1862, p. 577–578 (№318)] призначив Патріарх Атанасій І під час другого перебування на престолі (1303–1309 роки) за сприяння імператора Андроніка ІІ [Шевченко, 2014, с. 69; Darrouzes, 1981, p. 403; Щапов, 1972, с. 58; Чубатий, 1965, с. 664; Gelzer, 1892, s. 253]. Тож огляд подій дає підстави ствердно відповісти на питання М. Чубатого, чи відігравали роль побоювання Константинопольського Патріарха, що в разі відмови Юрію І Церква в Королівстві Русі піде шляхом унії, як у часи короля Данила Романовича, і може “бути страченою для византійської патріярхії” [Чубатий, 1965, с. 669, 670]. Як зауважила С. Сеник, в цьому випадку патріарх дійсно створив Галицьку митрополію без спроб ухилитися і затягнути справу, як це було під час наступних випадків у ХІV ст. [Senyk, 2011, p. 29]. Проте припущення цієї дослідниці, що до швидкої реакції зі створення Галицької митрополії імператора та Патріарха підштовхнув контроль татар над Києвом та Володимиром-на-Клязьмі (Senyk, 2011, p. 29), не витримує випробування тим, що вже через кілька років той же патріарх сам спрямував наступного кандидата на Галицького митрополита до Володимира-на-Клязьмі і спокійно сприйняв отримання ним 12 квітня 1308 р. ярлика від хана Токти, а 1313 р. – від хана Узбека [Черепнин, ред., 1955, с. 471–472].

1305 р. Галицький митрополит Ніфонт помер. Юрій І відправив у Константинополь для отримання свячень і призначення митрополитом Петра ігумена монастиря Спаса на ріці Раті біля Белза [Чубатий, 1965, с. 670; Назарко, 1958, с. 174]. І. Скочиляс припускав, що архиєрей міг походити з містечка Ратно на волинському Поліссі [Скочиляс, 2010, с. 204]. Вочевидь, він зробив це під впливом, зокрема, П. Соколова, який не знав про монастир на ріці Раті (Верхратський), а тільки про Ратно, тому писав, що: “митрополит Петро був родом малорос, все своє попереднє життя провів на Волині” [Соколовъ, 1913, с. 225]. Патріарх призначив Петра на Галицьку митрополичу катедру, однак, з огляду на те, що 6 грудня 1305 р. помер також митрополит Максим [ПСРЛ, 1887, с. 176], то 1308 р. патріарх, протримавши Петра тривалий час в Константинополі, призначив його ще й на митрополичу катедру Києва і всієї Русі. Тлумачення підготовки, перебігу свячень і призначень Петра митрополитом є різним: тут чітко простежуються два табори. Наприклад, П. Соколов, М. Грушевський та М. Чубатий стверджували, що Петро був спершу призначений на Галицького митрополита, а вже потім – на Київського [Грушевський, 1993, с. 271; Чубатий, 1965, с. 671–672; Соколовъ, 1913, с. 223–224]. Чубатий при цьому наголошував, що “ніякий наведений факт не доказує, що Галицька митрополія буда канонічно скасована з поставленням на Kиївського митрополита дотеперішнього галицького митрополита Петра” [Чубатий, 1965, с. 672]. З іншого боку, А. М. Амман доводив, що патріарх призначив Петра Київським митрополитом, а не Галицьким [Amman, 1948, p. 79]. С. Сеник, не покликаючись на жодне джерело, висловлює думку, що це тільки “було припущено, що патріарх висвятив Петра як митрополита Галича” – таким чином вона зводить тези своїх опонентів до рівня чуток, а водночас стверджує, що Галицьку митрополію було приєднано до Київської [Senyk, 2011, p. 30]. 1308 р. Петро повернувся з Константинополя спершу в Київ [ПСРЛ, 1856, с. 185], причому Патріарший, він же Никонівський, літопис прямо подає, що Петро “сяде въ Кіевѣ” [ПСРЛ, 1887, с. 176], після чого вже вирушив на північ.

Призначення Петра Галицьким і Київським митрополитом свідчить про безпідставність тверджень деяких російських авторів, які намагалися трактувати правителів Королівства Русі першої чверті ХІV ст. як опонентів-невдах щодо великих Володимирських князів. Так, Л. Гумільов явно маніпулятивно писав, що “волинський князь Юрій Львович послав в Константинополь ігумена Ратського монастиря Петра, щоби хоч якось компенсувати втрату Галицьким князівством церковної влади” [Гумилев, 1992, с. 380]. Корені цієї маніпуляції, яка, крім церковного питання, включає ще й політичне применшення статусу держави Романовичів і зведення її до рівня простого “князівства”, сягають ХІV ст., коли Київський, але з резиденцією у Москві “митрополит Кипріян, у житії митрополита Петра прямо написав неправду: ‘князь же Волинської землі прийняв лиху раду, хотів галицьке єпископство перемінити в митрополію’. З того виходило б, що перед 1308 р. не було Галицької митрополії” [Чубатий, 1965, с. 671]. У світлі джерельної інформації не підтверджується припущення Я. Книша, що “напевно, передбачаючи, що Константинопольський Патріарх, який недавно погодився на заснування Галицької митрополії, не захоче призначити його ставленика Київським митрополитом, король Юрій Львович, поставивши у Києві свого намісника, князя Івана Даниловича, намагався чинити певний тиск на візантійську церковну єрархію. Очевидно, він натякав Константинопольському Патріархові, що може не впустити до столиці небажаного кандидата” [Книш, 2012, с. 267]. Тиск Юрія був якраз вдалим, бо Патріарх підтримав Петра. Але далі Патріарх, вочевидь з подання імператора, зробив крок, що мав применшити успіх: відправив Петра на північ.

Насправді ж митрополія існувала, а Юрій І дбав про її розвиток у своїй державі безвідносно до того, що відбувалося в одному з далеких північно-східних князівств, яке йшло у фарватері ординської політики; у нього був власний порядок денний як світської, так церковної політики. Інша річ, як монарх сприйняв дії патріарха, про що йтиметься далі. Отже, митрополит Петро був поставлений на обидві митрополії [Чубатий, 1965, с. 669–671; Stasiw, 1960, p. 19–22], і немає жодних згадок про “ліквідацію” чи “закриття” Галицької митрополії після цього призначення, що частина дослідників намагалася представляти як начебто доведений факт. Наприклад, Я. Щапов традиційно для російської позиції стверджував, що 1308 р. Галицька митрополія “була фактично закрита”, не осмисливши того, що саме Галицький митрополит очолив митрополію Київську і всієї Русі, тобто радше йдеться про об’єднання, а не “закриття” [Щапов, 1972, с. 58]. І. Скочиляс з цього ж приводу зазначав: “Імовірним є й інший розвиток подій – що київський архипастир тоді ліквідував Галицьку митрополію” [Скочиляс, 2010, с. 205], не беручи при цьому до уваги того, що Київський митрополит не міг ліквідувати Галицьку митрополію як структуру одного рівня з Київською; це міг зробити тільки патріарх. Уже С. Сеник, яка, до речі, послідовно ігнорувала аргументи М. Чубатого як у цьому, так і в інших питаннях, навіть не згадуючи про них, вочевидь, під тиском фактів не вживає терміну “ліквідація”, а висловлює таку точку зору: “Патріарх таким чином схопився за можливість придушити (в оригіналі suppress – авт.) якщо не формально, то зрештою фактично, окрему Галицьку митрополію, яка, очевидно, була погоджена візантійцями, і возз’єднати її територію з Києвом під опікою одного митрополита” [Senyk, 2011, p. 30]. Таким чином, відсутність акту скасування Галицької митрополії змусила прихильницю тези про її “ліквідацію” за митрополита Петра відступити від однозначності й обмежитися тезою, що це сталося “де факто”, а Константинопольський Патріарх, мовляв, узагалі створював цю митрополію неохоче. Останнє припущення не має підстав навіть у світлі написаного цією ж дослідницею на попередній сторінці її праці, що Патріарх створив митрополію дуже швидко [Senyk, 2011, p. 29]. Прихильником того, що Галицьку єпархію не скасовували у роки, коли згадки про неї в джерелах невідомі, був П. Соколов: він відстоював думку, що тоді просто не було митрополитів, а церковною провінцією тимчасово керували єпископи [Соколовъ, 1913, с. 224–225].

Дійсно, об’єднання Київської і Галицької митрополій під одним главою мало далекосяжні наслідки для позиціонування митрополитів, які з митрополитів Київських і всієї Русі ставали митрополитами “Київськими, Галицькими (Києво-Галицькими) і всієї Русі” [Скочиляс, 2010, с. 176–177]. Титул “Верховний архиєпископ Києво-Галицький” в УГКЦ – це досі чинний результат аналізованих процесів. Також титулування “Київський і Галицький” на багато століть увійде в практику Російської Церкви як своєрідний запобіжник проти відновлення окремої української Галицької митрополії. Навіть у 1945 р. комуністична влада, яка підтримувала титул “митрополита Київського і Галицького, екзарха України” для підконтрольного їй єрарха РПЦ Іоанна Соколова (агента радянських спецслужб Птіцина) [Скакун, 2025, с. 69–77], відмовляла у праві титулуватися також “Київським” непідконтрольному їй “Галицькому” митрополиту УГКЦ Йосифу Сліпому [Галузевий державний архів Служби безпеки України у Києві, арк. 355–356].

У ХІV ст. спроба об’єднання двох митрополій відповідала політиці Візантії щодо Русі, яка полягала у намаганнях зберегти історичну Руську (Київську) митрополію цілісною з огляду на легший контроль над нею [Шевченко, 2014, с. 96–98; Чубатий, 1965, с. 665–665]. Надалі страхи щодо Галича в митрополитів з резиденцією у Володимирі-на-Клязьмі й Москві тільки наростали.

Щодо митрополита Петра: прийшовши у Володимир-на-Клязьмі, підконтрольний тверському князю Михайлу Ярославичу як великому володимирському князю 1304–1318 рр., архиєрей потрапив в опозицію до цього правителя. Не допомогло навіть те, що Михайло і Юрій І були близькими родичами: останній одружився з рідною сестрою першого [Senyk, 2011, p. 29–30]. Причина немилості правителя крилася в тому, що після смерті Київського митрополита Максима Михайло Ярославич відправив для отримання свячень і призначення на митрополичу катедру свого кандидата Ґеронтія [Senyk, 2011, p. 29; Чубатий, 1965, с. 670]. Отримавши іншого митрополита, ніж сподівався, цей державець змушений був прийняти його, проте своїми діями відштовував Петра від себе до свого опонента – московського князя Юрія Даниловича [Senyk, 2011, p. 31–32]. Зрештою, Петро переорієнтувався на Москву і сприяв росту її значення, в тому числі коштом Тверського князівства. Ці процеси також відбувалися поступово. Після смерті 1312 р. хана Токти і приходу до влади хана Узбека (першого хана-мусульманина) тверський князь втратив свого покровителя. Натомість, московський князь 1317 р. одружився з сестрою останнього і з його підтримкою поступово здобув перевагу над тверським князем: 1318 р. Михайла Ярославича за наклепом Юрія Даниловича вбили в орді, а останньому дали ярлик на велике князівство [ПСРЛ, 2000, стб. 36–40, 409–412]. Про вигоду з цих подій московського князя і митрополита Петра писав Л. Гумільов [Гумилев, 1992, с. 381–382].

Джерела не дають прямої відповіді на питання, як Юрій І Львович сприйняв перехід митрополита Петра на північ з волі Константинопольського Патріарха. Утім, правитель не мав багато часу на таку реакцію, бо того ж 1308 р. помер. І все ж він таки встиг зробити один важливий крок, що пояснює його позицію. Про це згадав польський хроніст Ян Длуґош: “Папа Климент V відіслав посланців до короля русинів, переконуючи і прохаючи його, згідно з його обіцянками, переданими через посланців і листування, щоби він не відмовився перейти до послуху та єдності з Римською Церквою. Він же відіслав апостольських посланців з порожніми руками, зостався у закоренілій схизмі, вирішив, що помилки греків ліпші за католицьку чистоту” [Dlugossi, 1978, p. 56]. Длуґош вмістив цю інформацію в кінці запису про 1309 р., хоча сам же попередньо вказав, що Юрій І помер 1308 р. З цієї причини інформація про папських послів виглядає як згадка-ретроспекція, а в історіографії резонно зауважено, що ці події відбулися раніше [Грушевський, 1993, с. 112–113]. Переконання, що у хронікальному записі йдеться про візит кількарічної давнини, підкріплює й аналіз ширших подій.

В період болгарсько-візантійської війни початку ХІV ст., а саме 1306 р., експансію проти Візантії за підтримки венеціанців і сербського короля Милутина розпочав Карл Валуа. Плани цих союзників здобути Константинополь, як 1204 р., підтримав Папа Климент V, який оголосив імператора Андроніка ІІ відлученим від Церкви [Остроґорський, 2002, с. 456–457]. Тож якщо надання Галичу статусу митрополії виявилося не тільки еклезіальним кроком, а й елементом великої політичної гри, то таким же кроком стало й посольство від Папи до Юрія Львовича. Зрозумілим стає те, що правителя Королівства Русі намагалися схилити на свій бік обидва табори. У результаті відповідних перемовин цей правитель з династії Романовичів, опершись на силу своєї держави й зацікавленість її сусідів, осягнув спершу митрополію, а потім реактулізував королівський статус, який мав його дід Данило і який так цінував літописець, підкреслюючи статус Лева Даниловича як сина короля.

Очікувано, що папські посланці від імені Климента V пропонували Юрію церковну унію в дусі ІІ Ліонського собору, скасованого Андроніком ІІ. Юрій, за повідомленням хроніки Длуґоша, відіслав їх без позитивної відповіді в церковному питанні. Разом з тим, немає підстав стверджувати, що Юрій справді відмовив Папі, бо Длуґош, що цілком імовірно для реалій ХV ст., в яких польська держава і Церква послідовно намагалися перевести русинів на латинський обряд, трактуючи це як справжню унію, міг викривлено подати небажання монарха покидати східний обряд і переходити на латинський як цілковиту відмову від церковної єдності. Ілля Паршин, який здійснив критичний аналіз повідомлення Длуґоша, також не піддає сумніву взаємини короля з Папою [Паршин, 2014]. За тим, що Юрій залишився в Східній Церкві, імовірно, стояли якісь його вагомі домовленості з Патріархом, а саме з імператором Андроніком ІІ щодо здобутої митрополії. Утім, смерть короля всі його домовленості з порядку денного зняла.

“Темні” роки Галицької митрополії

У складні в політичному плані для Королівства Русі роки правління синів Юрія І – Андрія і Лева, а також Юрія ІІ Болеслава (період 1308–1340 років) прямих детальних згадок про Галицьку митрополію та її очільників не збереглося. Після смерті митрополита Петра у 1326 р. його наступником 1328 р. став грек Теоґност, який правив до 1353 р., мав резиденції у Володимирі-на-Клязьмі та Москві і певний час утримував свою юрисдикцію також у Королівстві Русі [Шевченко, 2014, с. 89–90]. Вочевидь, він планував урядувати одночасно в Київській і Галицькій митрополіях, як і його попередник, але у другій з них укріпився не одразу. На цю думку наштовхує згадка у листі польського короля Казимира до Константинопольського Патріарха з 1371 р., у якому третім Галицьким митрополитом після Ніфонта і Петра названий Гавриїл [Miklosich, Müller, ed. 1860, p. 577 (№318)]. Цей архиєрей міг обіймати катедру між 1326 р., коли помер Петро, і травнем 1328 р., коли Теоґност вділив єпископські свячення спершу єромонаху Атанасію на єпископа Володимира (на Волині), а після того – єромонаху Теодору на єпископа Галича [Senyk, 2011, p. 36; Чубатий, 1965, с. 679; Gelzer, 1892, s. 261; Васильевский, 1888, с. 450; Pelesz, 1878, s. 382–383]. Реактуалізації Галицької митрополії в 1320-х роках могло посприяти й те, що за наполяганням Великого Литовського князя Гедиміна і сприяння імператора Андроніка ІІ Патріарх Йоан Глікос утворив також Литовську митрополію, перші згадки про митрополита якої Теофіла з’явились у 1317 р. [Грушевський, 1993, с. 274–275; Чубатий, 1965, с. 678–679; Gelzer, 1892, s. 266–267]. Ця митрополія з центром у Новгогрудку отримала №84 у списках митрополій Константинопольського Патріархату 1342–1347 років; Руська (Київська) тоді мала №72, Галицька – №82. [Gelzer, 1900, s. 599, 600]. Литовська митрополія майже одразу почала претендувати на юрисдикцію над Турівською єпархією Галицької митрополії. У 1328 р. Турівська єпархія вже перебувала в складі Литовської митрополії, але 1329 р. Теоґност перепідпорядкував її собі, на що Теофіл їздив скаржитись у Константинополь, хоч успіху й не досяг [Грушевський, 1993, с. 679; Amman, 1948, p. 79; Gelzer, 1892, s. 268]. Відсутність чинного митрополита після смерті Петра і претензії Литовської митрополії на частину Галицької митрополії дійсно могли стимулювати призначення Галицьким митрополитом Гавриїла з метою консолідації церковних структур держави Романовичів.

Можна також припустити, що встановленню юрисдикції призначеного до Москви, але титулярно ще Київського, митрополита Теоґноста на теренах Галицької митрополії якось посприяли чергові політичні й залежні від них церковні зміни, що відбулися у Візантії після зречення імператора Андроніка ІІ внаслідок програної цим правителем громадянської війни 1321–1328 рр. проти свого онука Андроніка ІІІ [Остроґорський, 2002, с. 463]. На думку М. Грушевського, “частий побут Теоґноста на Волини поясняєть ся справою Галицької митрополії, що тягнулася від часів Юрия Львовича” [Грушевський, 1993, с. 134] і що “Теоґност дїйсно вмів знайти ся. Він приподобав ся Москві, а заразом пильну увагу звернув на Галицько-Волинську державу, з часта перебував тут і очевидно – все робив, аби зневтралїзувати тутешні змагання до церковної окремішности” [Грушевський, 1993, с. 271]. Погоджуючись з тим, що цей митрополит, здобувши юрисдикцію у Королівстві Русі, хотів обсадити тамтешні вакантні єпархії вірними собі людьми, тому і приїжджав, все ж варто зробити застереження, що джерела не дають підстав вважати візити Теоґноста частими, а його політику садити на катедри своїх людей –успішною. Справді, вже перший єпископ, поставлений названим митрополитом до Галича, згодом почне відроджувати й прагнутиме очолити Галицьку митрополію.

Останній галицький митрополит Теодор і ліквідація митрополії 1347 р.

Четвертим галицьким митрополитом у цитованому вже листі короля Казимира до патріарха був Теодор [Miklosich, Müller, ed. 1860, p. 577 (№318)]. В історіографії усталилася думка, що він займав митрополичий престол з перервами: 1331 р., потім – з невстановленого року до скасування митрополії у 1347 р. [Блажейовський, 1996, с. 104–105]. Насправді ж підставою для тверджень про митрополичий титул Теодора у 1331 р. слугує тільки одна згадка – про участь у Синоді в Константинополі в квітні 1331 р. галицького єрарха, ім’я якого не вказане, з титулом “ὑπερτίμς”, який належав митрополитам [Miklosich, Müller, ed. 1860, p. 164 (№73); Грушевський, 1993, с. 272]. Вочевидь, цей термін тоді було вжито помилково, бо у жовтні 1329 р. Галицький єпископ Теодор фігурував саме як єпископ, а не митрополит у супроводі митрополита Теоґноста при вділенні свячень єромонахові Антонію на єпископа Ростовського; у серпні 1331 р. за таких же обставин Галицький єпископ Теодор присутній при свяченні у Володимирі на Волині єромонаха Василія на архиєпископа Новгородського; у грудні 1331 р. – при свяченні єромонаха Трифона на єпископа Луцького; у квітні 1332 р. – єромонаха Павла на єпископа Чернігівського; у вересні 1335 р. – єромонаха Йоана на єпископа Брянського [Скочиляс, 2010, с. 205–206; Васильевский, 1888, с. 450, 451, 452]. Також у листі Юрія ІІ Болеслава Тройденовича в Тевтонський орден від 11 лютого 1334 р. Теодор прямо вказаний як перший у списку дорадник правителя, але єпископ – не митрополит [Voigt, ed., 1843, s. 190–191 (№145)]. На синоді 1337 р. у Константинополі також був присутній Галицький єрарх, ім’я якого не вказане, під титулом “ίεροτάτως”, який належав єпископам [Miklosich, Müller, ed. 1860, p. 170 (№75); Блажейовський, 1996, с. 104; Грушевський, 1993, с. 273; Соколов, 1913, с. 277].

Загалом усе викладене, а також факти періодичного перебування Теодора в ото-ченні митрополита Теоґноста як співсвятителя нових єпископів як до, так після його Теодорового гіпотетичного митрополитства у Галичі 1331 р., викликає сумніви щодо його кількаразових публічних спроб стати митрополитом. Нема підстав погодитися з гіпотезою П. Соколова, начебто наступник Петра на київській митрополичій катедрі Теоґност просто тримав Теодора біля себе через недовіру до нього [Соколов, 1913, с. 273–274]. Наразі джерела однозначно свідчать, що принаймні до 1337 р. Теодор виконував роль ординарного єпископа.

За припущенням А. М. Аммана, домагатися титулу митрополита цього архиєрея могло спонукати прагнення Юрія ІІ Болеслава посилити свої позиції, що проявлялось у використанні ним титулів “natus dux Russiae” [Amman, 1948, p. 77–78]. Справді, цей правитель, що титулувався у 1325 р. “dux Russae” (князь Русі), а 1327 р. – “dux terre Russie, Galicie et Ladimerie” (князь земель Русі, Галича та Володимира), у 1333–1339 рр. вже мав титули “ex dono Dei natus dux et dominus Russiae” (з Божої ласки вроджений князь і пан Русі), “Dei gratia natus dux tocius Russiae Mynoris” (Божою ласкою вроджений князь всієї Малої Русі), “Dei gratia dux et heres Russie” (Божою ласкою князь і дідич Русі) [Волощук, 2019; Грушевський, 1993, с. 124]. Тобто, вкотре спостерігаємо прояв закономірності: посилення Королівства Русі підвищувало статус його церкви.

Серйозні зміни у становищі єпископа Теодора, як і всього королівства, відбулися після отруєння князя Юрія ІІ Болеслава на свято Благовіщення 1340 р., в період, коли вплив у Галичі мав зять покійного, Луцький і Володимирський князь Дмитро-Любарт, тобто 1340–1349 рр. Саме цей князь став спадкоємцем Юрія ІІ Болеслава і до 1349 р. його влада поширювалася також на Галич, тобто, він був державцем і для теренів Галицької митрополичої єпархії [Joannis de Czarnkow, 1872, s. 629; Грушевський, 1993, с. 141; Соколов, 1913, с. 264, 276–277]. Константинопольським Патріархом у 1334–1347 рр. був Йоан ХІV Калека, а імператорами ще більше ослабленої Візантії у 1328–1341 рр. – Андронік ІІІ і 1341–1347 роках – Йоан Палеолог. Тоді Галицький єпископ справді домігся визнання свого статусу митрополита, що засвідчив згодом імператор 1347–1354 рр. Йоан VІ Кантакузен [Русская историческая библіотека, 1880, с. 28; Miklosich, Müller, ed. 1860, p. 265 (№119)]. Дмитра-Любарта здебільшого вважають тим правителем, який підтримав Теодора у здобутті митрополичого титулу [Назарко, 1958, с. 175], хоча, за припущенням С. Сеник, це міг зробити ще Юрій ІІ Болеслав [Senyk, 2011, p. 37]. Патріарша й синодальна грамота про призначення Теодора Галицьким митрополитом не збереглася. Але грамота Патріарха й синоду 1347 р. про скасування Галицької митрополії містить інформацію про те, що при цьому поставленні єпископам та іншим особам, які наважилися б не підкоритися церковній владі Теодора, Патріарх Йоан ХІV і його синод грозили відлученням від Церкви [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 13–20, 38; Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 267–271 (№119); Назарко, 1958, с. 176]. На думку П. Соколова, призначення відбулось у період між 1335 і 1339 рр. [Соколовъ, 1913, с. 276]. Найімовірніше, за Андроніка ІІІ чи невдовзі після його смерті, коли при малолітньому Йоану V правила як реґентка імператриця Анна. Адже вже наприкінці 1337 – на початку 1338 рр. Теодор вказаний серед митрополитів – членів патріаршого синоду в Константинополі, а відтак, Київський митрополит Теоґност, який раніше сповняв юрисдикцію в і Королівстві Русі, титулований в патріаршій грамоті 1339 р. не як митрополит “всієї Русі”, а тільки “Русі” [Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 191 (№87); Назарко, 1958, с. 175–176; Соколовъ, 1913, с. 277–278]. Щобільше, завдяки Дмитру-Любарту Теодор став фактично ще й “литовським митрополитом” (Теофіл помер ще 1330 р.) і мав доступ до Києва (Amman, 1948, p. 78). Вочевидь, це діяло як подразник на Теоґноста і його патронів.

Та довго правити у спокої Теодор не зміг. Скориставшись складним становищем Галицької митрополії з огляду на кризу як у Візантії, так у Королівстві Русі й зовнішню –польську, угорську та литовську агресію проти останнього, московський князь Симеон Гордий виступив за скасування цієї митрополії, підлещуючись до нового візантійського імператора Йоана VІ Кантакузена [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 16; Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 263 (№117); Шевченко, 2014, с. 85]. Це ангажування правителя Москви було проявом його політики, спрямованої на встановлення гегемо-нії над історичною Руссю: Симеон першим з московських князів почав титулуватись як “князь усієї Русі” (Шевченко, 2014, с. 93; Amman, 1948, p. 78). У серпні 1347 р. Йоан VІ Кантакузен видав хрисовул про приєднання Галицької митрополії до митрополії Києва і всієї Русі на чолі з митрополитом Теоґностом, а Синод Константинопольського патріархату на чолі з патріархом Ісидором І швидко це рішення затвердив [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 13–20, 33–40; Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 263–265 (№118), 267–271 (№120)].

Важливо врахувати й те, що ліквідація Галицької митрополії відбулася в межах масштабних змін у самій Візантії: громадянської війни 1341–1347 рр., тимчасового усунення династії Палеологів, приходу до влади радикально антизахідно налаштованих прихильників Григорія Палами (Tatakis, 2001, p. 190), які усунули поміркованіших противників з різних таборів (в тому числі варлаамітів) і зробили політичний ісихазм домінантною політикою [Payne, 2006, p. 177, 224–229]. Якраз у вирі жорсткої боротьби, посиленої і водночас прикритої релігійними суперечками між двома таборами, а також радикальних антикатолицьких настроїв у таборі паламітів, було скасовано всі постанови скинутого Патріарха Йоана Калеки, у тому числі щодо Галицької митрополії [Senyk, 2011, p. 42; Amman, 1948, p. 78]. Стосунок цієї боротьби до Галицької єпархії описав І. Шевченко: “У сорокових роках Галицьку митрополію відновив патріарх-антипаламіт Йоан ХІV Калека і знову скасував імператор-паламіт Йоан VІ Кантакузин” [Шевченко, 2014, с. 103]. Тут, щоправда, треба зробити поправку, що і Патріарх Йоан спершу був паламітом, і тільки 1345 р. виступив проти цього руху [Соколовъ, 1913, с. 267]. Візантійську поступливість Москві безпосередньо зумовило аж ніяк не релігійне переконання, а те, що унаслідок згаданої громадянської війни та понад половину території і так обкраяної турками Візантійської імперії захопили серби на чолі зі Стефаном Душаном. Стан імперії був катастрофічним: збережені землі спустошені, а скарбниця порожня, тож “уряд змушений був викручуватися, вдаючись до особливих чи, м’яко кажучи, дуже сумнівних джерел” [Остроґорський, 2002, с. 480–481]. За Йоана VІ Кантакузена територія Візантії “обмежувалася тільки Тракією, островами, розташованими в північній частині Егейського моря, Тессалоніками, що були оперезані широкою смугою завойованих Душаном земель, та володіннями на віддаленому Пелопонесі” [Остроґорський, 2002, с. 481]. Знаючи це, московський князь Симеон зробив значну пожертву – офіційно на собор Святої Софії, в якому після землетрусу у травні 1346 р. обвалилась арка і постраждав купол; це ще більше схилило Йоана VІ до запобігливого й швидкого виконання московських прохань [Nicephoros Gregoras, 1988, s. 145–146, а також 9, 338 (Note 348), 354 (Note 408); Senyk, 2011, p. 42; Tinnefeld, 1974, s. 367]. (У Никонівському літописі про ці події сказано узагальнено і завуальовано: “Того же лѣта пресвященный Феогнастъ, митрополит Кіевскій и всея Руси, посовѣтова нѣчто духовнѣ съ сыномъ своимъ великимъ княземъ Семеномъ Ивановичемъ, и тако послаша въ Царьградъ къ патріарху о благословеніи” (ПСРЛ, 1885, с. 218). Варто звернути увагу й на ту на обставину, що посольство до Константинополя відбулося після того, як попереднього року московський князь Симеон відіслав свою другу дружину Євпраксію до її батька у Волок, а відтак одружився втретє з Марією, донькою тверського князя Олександра Михайловича (ПСРЛ, 1885, с. 217, 218). Останнє дало підставу Н. Тихомирову вказувати, що посланці з грішми їхали як з дорученнями щодо ліквідації Галицької митрополії, так і щодо третього шлюбу правителя [Тихомировъ, 1895, с. 172–173]). Промовисто, що гроші з пожертви Симеона візантійський уряд витратив не на оновлення собору Святої Софії, а на платню турецьким найманцям [Остроґорський, 2002, с. 481–482].

Так ціла церковна провінція стала заручницею внутрішньовізантійських порахунків і московського розрахунку, прикритого побожним даром. Вчинок імператора і патріарха наочно й, вочевидь, болісно для української церкви свідчив про девальвацію ідеалів, якими Константинополь аргументував свою вдячність московському князю. Та опиратись агресії Галицька митрополія, кілька років тому позбавлена опіки власної держави, сповна не могла.

Повідомлення про скасування митрополії отримали московський князь Симеон, митрополити Теоґност і Теодор. Імператор також підлестив князеві кілька разів у короткому листі, як і в хрисовулі про скасування митрополії [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 16], назвавши його родичем, а також наголосивши, що той виконав прохання князя підпорядкувати єпархії Малої Русі Теоґностові [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 22–30; Грушевський, 1993, с. 273]. У листі до Симеона, датованому вереснем 1347 р., Йоан VІ звітував йому: “А як ви і просили, щоби святіші єпископії Малої Русі, а саме Галич та інші, знову були підпорядковані під святішу Київську митрополію, як було раніше, то моя царська величність і мій святіший владика, вселенський патріарх зі своїм божественним і святішим синодом визнали добрим і постановили, щоби ті святіші єпископії знову підпорядковувалися згаданій святішій Київській митрополії […]” [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 28].

У листі до митрополита Теоґноста, датованому вереснем 1347 р., імператор Йоан VІ повідомляв, що він звелів викликати митрополита Теодора на суд до Константинополя, запрошував Теоґноста взяти участь у цьому процесі [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 24]. Зрозуміло, що результати його були заздалегідь сплановані й негативні для Теодора. Того ж місяця імператор повідомив про ліквідацію митрополії князя Дмитра Любарта – вочевидь, як патрона митрополита Теодора [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 29–34; Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 265–266 (№119)]. Примітно, що й цього правителя візантійський імператор вже на початку свого тексту називає родичем – така запобігливість свідчить про доволі слабку позицію Йоана VІ. Про те, що за справою стоїть московський князь, імператор князя, зрозуміло, не повідомляв: виправдовував свої дії потребою відновити “правильний стан” і дотримуватися “божественних і священних канонів” [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 32; Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 265–266 (№119)]. Зрештою, після цього чергового приєднання Галицької митрополії до митрополії Київської, вже у вересні 1347 р., її митрополитові надіслали виклик на суд у Константинополь [Русская историческая библіотека, 1880, стб. 39–40; Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 2671 (№121)]. У своєму лаконічному запрошенні Патріарх Ісидор навіть не називає Теодора по імені, а тільки акцентує на потребі “без відмовок і будь-якого зволікання” приїхати на собор, не згадуючи про суд, а “щоби після соборного слідства тих звинувачень відбулося те, що буде визнане канонічно справедливим” [Там само]. Як справедливо вказав ще М. Грушевський, інформації про те, чи піддався митрополит Теодор цьому тиску, чи надалі залишився на посаді “при своїй незалежности”, немає [Грушевський, 1993, с. 274]. Цікавим для подальших досліджень є припущення І. Рудовича, підтримане І. Назарком, що після того, як значну частину Волині і остаточно Галицьку землю польський король Казимир ІІІ відібрав у Дмитра Любарта, а останній одружився з княжною Ольгою, родичкою московського князя Симеона, митрополит Теодор до своєї смерті (приблизно 1355–1356 рр.) залишився урядувати на теренах під контролем поляків [Назарко, 1958, с. 176; Рудовичъ, 1902, с. 14]. Дійсно, тільки у середині 1350-х років з підтвердженням у 1361 р. литовський митрополит Роман отримав від Патріарха юрисдикцію над єпархіями “Малої Русі” – тими, що належали до Галицької митрополії, але допущений туди не був [Miklosich, Müller, ed., 1860, p. 426 (№183); Скочиляс, 2010, с. 207; Чубатий, 1976, с. 23, 24; Gelzer, 1892, s. 271–272].

Зрозуміло, що вигоду від ліквідації Галицької митрополії отримала не тільки Москва. Імператор та Патріарх, виконавши прохання Симеона (Теоґност був більше представником політики Візантії, а не Москви й тим більше Києва, від імені яких офіційно виступав), змогли ліквідувати амбіції Русі на церковну автономію, які втілювали Романовичі, а потім і Дмитро Любарт. Русь не бажала безумовно й мовчазно приймати митрополитів, присланих з Константинополя, а прагнула посилати на свячення власних кандидатів і цим сприяти росту місцевої Церкви. Натомість, у Володимирі-на-Клязьмі, а відтак, і в Москві в цей час погоджувалися приймати присланих осіб. З аналізу того, що патріархи ще з часів митрополита Максима схвалили резидування глав Київської митрополії на ослаблену усобицями та цілковито підконтрольну монголам північ, а потім спрямовували туди призначених ними митрополитів, випливає, що робили вони це для того, аби зменшити вплив на митрополитів правителів Королівства Русі – Романовичів. Призначення Галицьких митрополитів у Константинополі розглядали як тимчасове, компромісне рішення і припиняли їх призначати, як тільки ініціатива державців Королівства Русі в церковній політиці зникала з огляду на різні труднощі. Але подальші події показали, що й Москва дотримувалася політики безумовного прийняття грецьких кандидатів тільки до певного часу. Зміцнівши, 1448 р. вона самовільно обрала своїм митрополитом Йону, фактично проголосила автокефалію й пішла на розкол з Константинопольським Патріархатом [ПСРЛ, 1913, с. 204; ПСРЛ, 1901, с. 74; ПСРЛ, 1859, с. 122, 149; ПСРЛ, 1853, с. 162, 164; ПСРЛ. 1848, с. 146].

Висновки. Утворення Галицької митрополії на початку ХІV ст. було тісно пов’язане з посиленням держави Романовичів – Королівства Русі – на тлі криз у Золотій Орді та Візантії. Основу для її виникнення заклали коронація Данила Романовича і подальший збережений великий пієтет до королівського титулу в часи Лева Даниловича. Врахування цього базового зв’язку між станом середньовічної української держави і становищем її церкви дає змогу ліпше розуміти розвиток їх обох у загальнослов’янському контексті. Подібності знаходимо, порівнюючи історію Королівства Русі з історією близьких до нього Другого Болгарського царства та Держави Неманичів. У візантійській політиці щодо усіх цих держав та їхніх церков знаходимо багато подібностей. І характерною її рисою в досліджуваний період, з огляду на стійкі кризові явища в імперії, було намагання впливати на слов’янські держави не через прямі військово-політичні дії, а засобами імперського Константинопольського патріархату, у юрисдикції якого перебували слов’янські церкви візантійського обряду. Як наслідок, імперія змушена була йти на компроміси з Болгарією, Сербією й Руссю, не тільки віддаючи за їхніх правителів родичок імператорів, а й підносячи їхні церкви до статусів митрополій і патріархатів. Іноді поступки одній слов’янській державі, як надання Галичу статусу митрополії, були опосередковано пов’язані також із бажанням імперії убезпечити собі нейтралітет правлячої династії у протистоянні з іншою слов’янською державою (в даному випадку Болгарією). Нерідко, як у випадках з ліквідаціями Тирновського патріархату і Галицької митрополії, дії імперії мали за мету відновити еклезіальний і пов’язаний з ним матеріальний контроль над слов’янами для набуття додаткових ресурсів у протистоянні з турками. Саме з огляду на це, Константинополь обирав за краще сприяти посиленню ситуативно слухняних йому Володимира-на-Клязьмі та Москви на проти-вагу Галичу, який тяжів до порозуміння з латинською церквою (але аж ніяк не до відмови від власного обряду та ідентичності). Натомість, і Друге Болгарське царство, і сербська Держава Неманичів, і Королівство Русі у протистояннях з Константинополем мали підтримку, контактуючи з Римом. Наприклад, таким чином правитель Королівства Русі Юрій Львович отримав митрополію від патріарха, а корону – від папи, як його дід Данило. Своєю чергою, Москва у середині ХІV ст. скористалася безпорадним становищем Візантії і кризою держави Романовичів, щоб за надану пожертву ліквідувати Галицьку митрополію як свого конкурента і залишитися найвпливовішим релігійно-політичним центром Русі.

Зрештою, варто наголосити, що представлений аналіз показує важливу річ: невиправдано розглядати історію Галицької митрополії як прояв відцентрових тенденцій Галича щодо Києва. Річ у тому, що не Київ, а Константинополь заради послаблення митрополії, яка почала виявляти тенденцію до унезалежнення за підтримки правителів Королівства Русі, стимулював перенесення її центру геть із того ж Києва. Суть візантійського методу полягала в тому, що, з огляду на неможливість сповна контролювати історичну Руську (Київську) митрополію, імперська церква відділила еклезіальний Київ від реального і перенесла перший на терени, де здійснювати контроль було легше. Спершу Володимир-на-Клязьмі, а згодом Москва на початках були лиш інструментами цього плану. Галицьку митрополію як варіант автономного існування церкви Королівства Русі візантійські ім-ператори й залежні від них константинопольські патріархи терпіли з огляду на політичні мотиви, але, зрештою, скористалися послабленням Королівства Русі й підпорядкували її церковні структури тому титулярно київському митрополиту, який насправді був мос-ковським за резиденцією, але візантійцем з походження, ідентичності й здійснюваної ним програми. Таким чином, 1347 р. Москва з волі Константинополя перемогла Галич у боротьбі за еклезіальний Київ, але тріумфувала недовго, бо закріпитися на цих теренах її митрополитам, зрештою, не вдалося, а опір їм призвів до відродження Галицької митрополії вже через два десятиліття. Історія руської (української) і російської (русской) церков розійшлись у драматичний спосіб. Реліктом тих подій став титул митрополитів “Києво-Галицький”, який із новим змістом живе досі.

Список посилань

• Блажейовський, Д., 1996. Ієрархія Київської церкви (861–1996). Львів: Каменяр.
• Божилов, И. и Гюзелев, В., 1999. История Българии в три тома. Т. 1: История на средневековна България VІІ–ХІV век. София: Анубис.
• Васильевский, В., 1888. Записи о поставлении русских епископов при митропо-лите Феогносте в ватиканском греческом сборнике. Журналъ Министерства Народ-наго Просвѣщенія. Ч. 255: Фефраль. Отдѣлъ наукъ. С-Петербургъ: Типографія В. С. Балашева, с. 445–463.
• Войнов, М., Гюзелев, В., Лишев, С. та ін., ред., 1981. Извори за българската история. Fontes historiae Bulgariae. Vol. XXV. София: Българска академия на науките, Институт за история.
• Войтович, Л., 2004. Нащадки Чингіз-Хана: вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.
• Войтович, Л., 2005. Штрихи до портрета князя Лева Даниловича. Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст., 5. Київ, с. 143–156.
• Войтович, Л., 2010. Галицько-болгарські відносини в першій третині ХІІІ ст. Княжа доба: історія і культура, 3. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, с. 201–212.
• Войтович, Л., 2011. Галицько-Волинські етюди. Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський.
• Войтович, Л., 2012. Князь Лев Данилович. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.
• Войтович, Л., 2019. Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи.
• Проблеми історії війн і військового мистецтва, 2. Львів, с. 45–146.
• Волощук, М., 2019. Проблеми інституалізації Королівства Русі ХІІІ–ХV століть: до постановки проблеми. Алманах българска украинистика, 8. София: Софийски уни-верситет “Св. Климент Охридски”, с. 83–95.
• Галузевий державний архів Служби безпеки України у Києві, Ф. 65. Спр. С-9113. Т. 19.
• Голубинскій, Е., 1900. Исторія русской церкви. Т. 2. Москва: Университетская типографія.
• Грушевський, М., 1993. Історія України-Руси. Т. 3: До року 1340. 2 вид. Репринтне вид. Київ: Наукова думка.
• Гумилев, Л., 1992. Древняя Русь и великая степь. Москва: Товарищество Клышни-ков, Комаров и Ко.
• Дашкевич, Я., 1995. Угорська експансія на золотоординське Поділля 40-х – 50-х рр. ХІV ст. Україна в минулому, 5, с. 32–65.
• Запаско, Я., 1997. Мистецькі рукописні пам’ятки України. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут Центрально-Східної Європи у Львові.
• Златарски, В., 2007. История на Българската държава през Средните векове. Т. 3: Второ Българско царство. България при Асеневци (1187–1280). София: Издателство “Захарий Стоянов”, Университетство издателство “Св. Климент Охридски”.
• Карташев, А., 1993. Очерки по истории русской церкви. Т. 1. Москва: “Терра –Terra”.
• Книш, Я., 2012. Невідомий київський князь першої чверті ХІV століття. Княжа доба: історія і культура, 6. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, с. 261–268.
• Коструба, Т., 1955. Юрій чи Лев. Хто оснував Галицьку митрополію. Коструба Т. Нариси з церковної історії України Х–ХІІІ століття. Т. 1. Торонто: Добра книжка, с. 107–113.
• Купчинський, О., 2004. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ –першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти. Львів: Наукове Товариство імені Шевченка.
• Лаппо-Данилевскій, А., 1907. Печати послѣднихъ галичско-владимірскихъ князей и ихъ совѣтниковъ. Болеслав-Юрій ІІ, князь всей Малой Руси. Сборникъ матеріаловъ и изслѣдованій. С.-Петербургъ: Типографія императорской академіи наукъ, с. 211–308.
• Літопис руський, 1989. Переклав Л. Махновець. Київ: Дніпро.
• Мороз, В., 2019. Ідея єдності Церкви у Київській еклезіальній традиції: від християнізації Русі-України до XVIII століття. Релігійно-інформаційна служба України.
• Назарко, І., 1958. Галицька митрополія. Записки ЧСВВ. Серія ІІ. Секція ІІ. Т. 3(9).
• Ч. 1–2. Рим: ОО. Василіяни, с. 173–189.
• Остроґорський, Ґ., 2002. Історія Візантії. Львів: Літопис.
• Павлов, П., 2005. Бунтари и авантюристи в средневековна България. Варна: Електронно издателство LiterNet. Специализиран портал Liter Net. Параска, П., 1981. Внешнеполитические условия образования Молдавского феодального государства. Кишинев: Штиинца.
• Паршин, І., 2014. Чи було папське посольство до Галицько-Волинської держави на початку ХІV століття. Княжа доба: історія і культура, 8. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, с. 318–325.
• Паславський, І., 2007. Галицька митрополія. Історичний нарис. Львів: Сполом. Пашуто, В., 1966. Половецкое епископство. Ost und West in der Geschichte des
• Denkens und der kulturellen Beziehungen. Festschrift für Eduard Winter zum 70. Geburstag. Berlin: Akademie-Verlag, S. 33–40.
• Полное собраніе русских лѣтописей. Т. 4: ІV и V Новгородскія и Псковскія лѣтописи, 1848. Санктпетербургъ: Въ типографіи Эдуарда Праца.
• Полное собраніе русских лѣтописей. Т. 6: VІ Софійскія лѣтописи, 1853. Санктпе-тербургъ: Въ типографіи Эдуарда Праца.
• Полное собраніе русских лѣтописей. Т. 7: Лѣтопись по Воскресенскому списку, 1856. Санктпетербургъ: Въ типографіи Эдуарда Праца.
• Полное собраніе русских лѣтописей. Т. 8: VІІ. Продолженіе лѣтописи по Воскресенскому списку, 1859. Санктпетербургъ: Въ типографіи Эдуарда Праца.
• Полное собраніе русских лѣтописей. Т. 10: VІІІ. Лѣтописный сборникъ, именуемый Патріаршею или Никоновскою лѣтописью, 1887. Санктпетербургъ: Въ типографіи Министерства внутреннихъ дѣлъ.
• Полное собраніе русских лѣтописей. Т. 12: VІІІ Лѣтописный сборникъ, именуемый Патріаршею или Никоновскою лѣтописью, 1901. Санктпетербургъ: Типографія И. Н. Скороходова.
• Полное собраніе русских лѣтописей. Т. 18: Симеоновская лѣтопись, 1913. Санктпе-тербургъ: Типографія М. А. Александрова.
• Полное собрание русских летописей. Т. 15: Рогожский летописец. Тверский сбор-ник, 2000. Москва: Языки русской культуры.
• Поповичћ, J., 1912. Обћа црквена историjа. Срем. Крловци: Српска манастирска штампариjа.
• Пронин, В., 2009. История Православной Церкви на Закарпатье. Ужгород: Φιλοκαλια.
• Рудовичъ, І., 1902. Коротка исторія Галицко-Львôвскои єпархіи. Жовква: Печатня оо. василіянъ.
• Русанова, И. и Тимощук, Б., 1981. Древнерусское Поднестровье. Ужгород: Карпати.
• Русская историческая библіотека. Т. 6, 1880. Санктпетербургъ: Типографія императорской академіи наукъ.
• Сахаров, А., Зимин, А. и Корецкий, В., 1989. Церковь в обществе развитого феодализма (ХІV–ХVІ вв.) В: А., Клибанов, ред. Русское православие: вехи истории. Москва: Политиздат, с. 71–152.
• Скакун, Р., 2025. Агентура НКВС–МДБ–КДБ у православному єпископаті України (1939–1964): формування, функції, моделі поведінки. Львів: Видавництво УКУ.
• Скочиляс, І., 2009. Аспрокастрон-Білгород – кафедра Галицької митрополії у XIV ст. Ruthenica. Т. 8, с. 120–137.
• Скочиляс, І., 2010. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–ХVIII ст. Організаційна структура та правовий статус. Львів: Видавництво УКУ.
• Скочиляс, І., 2011. Галич після Галича: Пониззя (Русо-Влахія) у ХІІ–ХІV століттях та утворення Молдавського князівства. Княжа доба: історія і культура, 5. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, с. 29–72.
• Слијепчевић, Ђ., 2002. Историја Српске православне цркве. Књ. 1: Од покршавања срба до краjа ХVІІІ века. Београд: Култура.
• Соколовъ, П., 1913. Русскій архіерей изъ Византіи и право его назначенія до ХV вѣка. Кіевъ: Типографія И. И. Чоколова.
• Стефанов, П., 2010. Румънската църква от ХІV до ХVІІІ век. Православие.бг.
• Тихомировъ, Н., 1895. Галицкая митрополія. Церковно-историческое изслѣдова-ніе. С.-Петербургъ: Печатня Е. Евдокимова.
• Черепнин, Ю., ред., 1955. Памятники русского права. Т. 3: Памятники права пе-риода образования русского централизованного государства ХІV–ХV вв. Москва: Госюриздат.
• Чорній, В., 2007. Історія Болгарії. Львів: ПАІС.
• Чубатий, М., 1965. Історія християнства на Руси-Україні. Т. 1: (до р. 1353). Рим–Ню Йорк: Neo eboraci.
• Чубатий, М., 1976. Історія християнства на Руси-Україні. Т 2. Ч. 1: (1353–1458).
• Рим – Ню Йорк: Neo eboraci.
• Шабульдо, Ф., 1987. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. Киев: Наукова думка.
• Шевченко, І., 2014. Україна між сходом і заходом. Нариси з історії культури до початку 18 століття. Львів: Видавництво УКУ.
• Щапов, Я., 1972. Княжеские уставы и церковь в древней Руси. Москва: Наука. Щапов, Я., 1976. Древнерусские княжеские уставы ХІ–ХV вв. Москва: Наука.
• Amman, A. M., 1948. Storia della Chiesa russa. Torino: Unione tipografico – Editrice torinese.
• Archivio Apostolico Vaticano, Reg. Lat., 650.
• Bunea, A., 1904. Ierarchia românilor din Ardeal şi Ungaria. Blaş: Tippografia sem. Archidiecesan.
• Chodykiewicz, K., 1770. Dissertationes Historico-Criticae De Utroquè Archiepiscopatu Metropolitano Kijoviensi, & Haliciensi, uti olim distincto, Nec non De Episcopatu Leopo-liensi Ritus Graeco Uniti. Lwów: Б. в.
• Cihodaru, C., 1960. Constituirea statului feudal moldovenesc i lupta pentru realizarea independenei. Studii cercetari stiintifice. Istorie. Anul XI. Fasc. 1. București: Editura Acad-emiei Republicii Populare Romine, pp. 61–81.
• Constantinescu, N., 2002. Nicolae Alezandru voievod – Iachint de Vicina sau despre rosturile argeşene alr momentului istoric 1359. Argesis. Studii şi comunicării. Seria Istorie. T. XI, pp. 137–146.
• Czamańska, I., 1996. Mołdawia i Wołoszczyzna wobec Polski, Węgier i Turcji w XIV i XV wieku. Poznań: Wydawnictwo Naukowe UAM.
• Ćirković, S., 2004. The Serbs. Malden, MA: Blackwell Publishing.
• Darrouzes, J., 1981. Notitiae Episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanae. Paris: Institut Français d’Études Byzantines.
• Dlugossi, I., 1978. Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae. Liber 9. Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe.
• Gelzer, H., 1892. Beiträge zur russischen Kirchengeschichte aus Griechischen Quellen.
• Zeitschrieft für Kirchengeschichte. Bd. 13. Gotha, S. 246–281.
• Gelzer, H., 1900. Ungedruckte und ungenügend veröffentlichte Texte der Notitiae episcopatuum: ein Beitrag zur byzantinischen Kirchen- und Verwaltungsgeschichte. Abhandlungen der Bayerischen Akademie der Wissenschaften, Philosophisch-Philologische und Historische Klasse. Bd. 21. München: Verlag der K. Akademie, S. 531–641.
• Georgii Acropolitae, 1903. Opera. Vol. 1. Lipsiae: In aedibus B. G. Teubneri.
• Hodinka, A., 1911. A Munkácsi görögszertartásu püspökség okmánytára. Köt. 1: 1458–1715, Ungvár: „Unio könyvnyomda R. T.“
• Hunfalvi, P., 1876. Magyarország etnográfiája. Budapest: A. M. Tud. Akadémia könykiadó hivatalábán.
• Joannis de Czarnkow, 1872. Chronikon Polonorum. Monumenta Poloniae historica. Vol. 2.
• Lwów: August Beliowski nakładem własnym, s. 619–756.
• Maiorov, A., Hautala, R., ed., 2021. The Routledge Handbook of the Mongols and Central-Eastern. Routledge.
• Miklosich, F., Müller, J., ed., 1860. Acta Patriarchatus Constantinopolitani MCCCXV–MCCCCII. T. 1. Vindobonae: Carolus Gerold.
• Miklosich, F., Müller, J., ed. 1862. Acta Patriarchatus Constantinopolitani MCCCXV–MCCCCII. T. 2. Vindobonae: Carolus Gerold.
• Moroz, V., 2024. Wokół problemów powstania diecezji mukaczewskiej i jej związków z metropolią kijowską od połowy XV do końca XVII wieku. Wschodni Rocznik Humanistyczny. T. XXI, №1, s. 175–203.
• Nicephoros Gregoras, 1988. Romäische Geschichte, übersetzt und erläutert von Jan Louis van Dieten. 3 Teil. Stuttgart: Anton Hiersemann.
• Országos Széchényi Könyvtár, 1791–1802. “Adversaria Ad Historiam Transsilvaniae, e Tabularis publicis, Cibiniensi [Nagyszeben], Coronensi [Brassó], Albensi [Gyulafehérvár], Kolosmonostoriensi [Kolozsmonostor], item libris potissimum manuscriptis collecta Studio et opera Josephi Caroli Eder Coron[ensis]”, Bd. III.
• Payne, D. P., 2006. The revival of political hesychasm in Greek Orthodox Church, A Study of the Hesychast basis of the thought of st. John S. Romanides and Christos Yannaras. A dissertation submitted to the Graduate faculty of Baylor Univercity. Waco, TX.
• Pelesz, J., 1878. Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. Bd. 1. Wien: Mechitaristen-Buchdruckerei.
• Senyk, S., 2011. A history of the Church in Ukraine. Vol. 2: 1300 to the Union of Brest. Rome: Pontificio Instituto Orientale.
• Slovenský národný archív, 1491. Fond. “Hodnoverné miesto Bratislavská kapitula”. Capsa 1, Fasc. 1, nr. 4.
• Stasiw, M., 1960. Metropolia Haliciensis (Eius historia et iuridica forma). Ed. 2 [=Analecta OSBM. Series II. Sectio I. Vol. XII]. Romae: PP. Basiliani.
• Suttner, E. C., 2009. Kirche und Theologie bei den Rumänen: von der Christianisierung bis zum 20. Jahrhundert. Freiburg: Institut für Ökumenische Studien der Universität Freiburg Schweiz.
• Šeptyckyj, A., collegit, 1964. Monumenta Ucrainae Historica Vol. I: 1075–1623. Romae: Editiones Universitatis Catholicae Ucrainorum, pp. 2–5 (nr. 5).
• Tatakis, B., 2001. Byzantine Philosophy. Indianapolis – Cambridge: Hacket Publishing Company, Inc.
• Tinnefeld, F. H., 1974. Byzantinisch-russische Kirchenpolitik im 14. Jahrhundert. Byzantinische Zeitschrift, 67 (2), s. 359–384.
• Voigt, J., ed., 1843. Codex diplomaticus Prussicus: Urkundensammlung zur ältern Geschichte Preussens aus dem Königl. Geheimen Archiv zu Königsberg, nebst Regesten. Bd 2. Königsberg: Bei den Gebrüdern Bornträger.
• Živković, T., Petrović V., Uzelac A. and Kunčer D., ed. 2013. Anonymi Descriptio Europae Orientalis = Anonimov Opis istočne Evrope: kritičko izdanje teksta na latinskom jeziku, prevod i filološka analiza Dragana Kunčer. (=Izvori za srpsku istoriju. Knj. 13; Latinski izvori. Knj. 2). Beograd: Историjски институт Београд.