Обговорення проекту закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”

“Вивіреним” курсом!

Б. САДУРСЬКИИ,
кандидат юридичних наук.

Врешті-решт після багаторічної “законотворчої вагітності” суспільство дочекалося передродових перейм. У пресі водночас опубліковані проекти законів СРСР “Про громадські об’єднання” та “Про свободу совісті і релігійні організації”.

Вони свідчать про безсумнівні позитивні зрушення в законотворчій практиці, про кроки вперед до становлення громадянського суспільства в нашій країні.

І все ж, коли уважно читати тексти законопроектів, зіставляючи їх, мимоволі виникає думка, що, образно висловлюючись, у них наявні ознаки неминучої патології “переношеного” плоду.

Цілком серйозних причин до такого попереднього несприятливого діагнозу є декілька. Сказати про всі не дозволяють жорсткі рамки журнального відгуку.

Якщо коротко, то для неупередженого читача цілком очевидно, що суттєвий взаємозв’язок двох законопроектів полягає в тому, що поняття “громадські об’єднання” (суттєві риси якого містяться у першому абзаці статті першої проекту Закону “Про громадські об’єднання”) співвідноситься з поняттям “релігійні об’єднання” (чи “релігійні організації”) так, як співвідноситься ціле з його частиною. Автори законопроектів, уподібнюючись відомому персонажеві Салтикова-Щедріна, “закривають” суттєвий органічний взаємозв’язок цих двох документів.

Видається очевидним, що, переобтяжені вантажем стереотипів політичного та юридичного мислення із зовсім близького нашого минулого, творці законопроектів виявилися неспроможними сприйняти справді революційну подію — пробудження до життя громадянського суспільства в нашій країні. Саме тому вони не спромоглися повністю зійти з “вивіреного” курсу сталіністської “моделі” політики щодо релігії, церкви, віруючих, політики, що “закрила” громадянське суспільство у країні.

Сталінська “модель” з її масовими репресіями, штучною конструкцією псевдонаукового “атеїзму”, що абсолютизувала відоме твердження “релігія—опіум народу”, пануюча протягом десятиріч репресивна система атеїстичного примусу все ще перебувають у “почекальні” нашого суспільствознавства, очікуючи “патолого-анатомічного розтину”, іншими словами, глибокого, справді наукового (боронь Боже тільки не “науковоподібного”) всебічного аналізу, описання і, що не менш важливо з’ясування місця та ролі, які вони досі посідають у розростанні метастазів феномена бездуховності в нашому суспільстві.

Ми ж беремо саме ту із суттєвих рис сталіністської моделі, котра у певному розумінні співзвучна з нашими думками про законопроекти. Мова йде саме про ту із її рис, котра зведена до жорсткої настанови про відокремлення церкви від суспільства, про заборону релігійним об’єднанням, організаціям, громадам у жодному разі не виходити за вузькі рамки задоволення релігійних потреб окремих громадян, і то, переважно, у стінах культового приміщення. Про жодну участь релігійних громад у житті суспільства не могло тоді бути й мови, адже під суворою забороною була навіть притаманна церкві її благодійницька діяльність.

У трагічні роки сталіністської тиранії, у роки тоталітарного одержавлення усього нашого суспільного життя просто не було місця для громадянського суспільства. Всім і вся заправляла “від імені і за дорученням” всевидюща, всемогутня адміністративно-бюрократична система,

Нам ще доведеться з’ясовувати розміри дійсних втрат, усієї шкоди, заподіяної духовній сфері, міжнародному престижу нашої держави сталіністським варіантом політики щодо церкви.

Правда, дзвони тривог наших пробуджують, спонукаючи сказати тверде, рішуче “Ні!” рецидивам цієї зловісної моделі. А голосу науки нашої, релігієзнавства, що застеріг би відносно загрози народам, суспільству, яку таять у собі намагання штучно ізолювати церкву від суспільства,— все ще не чути.

Не буде жодним перебільшенням твердження, що закон “Про громадські об’єднання” покликаний стати своєрідним основним законом відроджуваного нашого громадянського суспільства.

Отож привернемо увагу читача до однієї, на наше глибоке переконання, цілком неприйнятної позиції у цьому законопроекті. Зокрема, в абзаці третьому ст. І без наведення жодного доводу написано: “Дія цього закону не поширюється на релігійні організації”. Ну що ж, залишається тільки слідувати давній сентенції— ab una disce omnus, себто — за однією частиною можна зрозуміти все (лат.).

Висновок однозначний — законопроект передбачає відокремлення церкви від громадянського суспільства. А щодо не названих у ньому аргументів, спадає на гадку ще одна сентенція — argumentum baculinum (досвід, орієнтований на дубину, насильство).

Важко дати розумне пояснення, чому саме релігійні організації, громади, що нараховують разом багато мільйонів віруючих радянських громадян, позбавлені делегованого усім громадським об’єднанням статтею п’ятнадцятою законопроекту прав від свого імені представляти і захищати інтереси своїх членів. Це з повною підставою можна сказати і про інші загальнодемократичні права, передбачені у згаданій статті, яких позбавлені релігійні організації.

Неважко передбачити, що приховані і явні прибічники цієї позиції, як вірнопіддані “вивіреного” курсу, будуть прагнути якось-то обгрунтувати положення закону — хоча 6 тим, скажімо, що буцімто юридична природа понять “релігійні організації”, “релігійні громади” цілком відрізняється від поняття “громадські організації” і що, мовляв, саме тому делегувати релігійним організаціям, громадам наведені вище демократичні права немає потреби.

Можливе і таке, що вони не будуть утруднювати себе зусиллями для переконання громадськості, цілком покладаючись на надійність “машини голосування”.

З цього приводу зауважимо, що, на відміну від нашого зовсім недалекого минулого, сьогодні засоби масової інформації стали привертати увагу до того, що, виявляється, на Заході не все “загниває” і що там є також і позитивне, навіть прогресивне, що не гріх і нам запозичити.

Наприклад, у деяких західних країнах втілений у громадську практику, як і у нас, демократичний принцип відокремлення церкви від держави. Але в жодній з них церква, релігійні організації не відокремлені від громадянського суспільства, користуються поряд з усіма громадськими організаціями рівними з ними правами.

Такі нові, ще не зовсім для всіх звичні віяння в нашому суспільному житті, як демократичний плюралізм, толерантність, слабкі ще, правда, паростки прагнення до пошуку суспільного консенсусу, безумовно, сприяють формуванню у суспільній свідомості невід’ємного права на інакомислення, власний погляд, оцінку, думку. Це природне право передбачає такий єдино розумний шлях до консенсусу, як переконання, логічні доводи, аргументи поряд з чіткими, недвозначними відповідями на питання “чому?”, “з якою метою?”. Воно, звичайно, виключає такі рецидиви нашого “старого доброго тоталітарного часу”, як неприйняття інакомислення, диктат, безцеремонне нав’язування комусь власної позиції.

Складається враження, що автори законопроекту “Про свободу совісті і релігійні організації” ще не позбавлені згаданих рецидивів. Ну справді, шановний читачу, чи можуть існувати розумні доводи для обгрунтування позиції, викладеної у ст. 5 законопроекту, де напочатку сказано, що “релігійні організації не беруть участі у виборах”, а далі за текстом: “релігійні організації мають право брати участь у громадському житті”. Залишається лише зауважити, що навіть старшокласнику цілком ясно: без права брати участь у виборах просто не буває “громадського життя”. А ось авторам законопроекту — неясно...

І останнє наше зауваження стосується проблеми, про яку важко говорити спокійно. Йдеться про ст. 6 законопроекту, де мовиться про відокремлення школи від церкви. Визнаємо повністю, що принцип відокремлення школи від церкви демократичний, і тут двох думок бути не може. Свята правда і те, що освіта наша має світський характер. Але у нас ще має стати правдою і те, що, окрім самого демократичного принципу, має бути й демократична практика втілення його в життя.

Не впевнений, чи відомо авторам законопроекту, що у релігійних сім’ях навчання дітей релігії починається десь з трьох-чотирьох літ, що батькам таких дітей невідомі елементарні педагогічні знання і навички і вони під час такого навчання нерідко вдаються до методів “педагогів”-коновалів. Таких учнів у країні мільйони, і серед цих мільйонів тисячі й тисячі надломлених людських доль.

Існують, на наш погляд, підстави для твердження, що ці діти перебувають в умовах, близьких до екстремальних. Адже два найвищих для них авторитети — батьки і школа — протистоять один одному в питанні ставлення до релігії. І саме тому мають місце серйозні деформації у самому процесі формування їх особистості.

Ці думки можна продовжувати. Але й наведеного досить для постановки питання: як же бути нашому суспільству? Чи перебувати на позиції стороннього спостерігача, як це випливає із законопроекту, чи у межах можливого прагнути, принаймні, полегшити ситуацію? Будьмо ж відверті і справедливі, проявімо громадянську мужність! Це ж мільйони наших співгромадян найніжнішого віку потребують допомоги суспільства у їхній такій непростій життєвій ситуації. Ми з вами розуміємо, що поки що в наших умовах говорити про навчання дітей дошкільного і шкільного віку при релігійних організаціях, погодьмося, просто несерйозно. Загальновідомо, що у розпорядженні релігійних організацій немає приміщень, придатних, відповідно до санітарних умов, для тривалого перебування у них дітей дошкільного і шкільного віку.

Висловлюючи свою глибоку переконаність у непорушності принципу відокремлення школи від церкви, водночас не бачу для нього якоїсь загрози у тому, що за клопотанням релігійних організацій, громад, батьківських комітетів, за розумної організації діла, навчання дітей релігії служителями культу з богословською освітою могло б провадитись у приміщеннях світських шкіл.

Іншого розумного виходу для пом’якшення ситуації, що склалася для мільйонів дітей, просто немає. І про це відверто й чітко має бути сказано у законі.

Цю ж статтю законопроекту доцільно доповнити вказівкою на те, що держава покладає на себе обов’язок сприяти релігійним організаціям у спорудженні приміщень, спеціально призначених для навчання дітей релігії.

***

До верховенства закону

В. ЄЛЕНСЬКИИ,
кандидат філософських наук

Не зупиняючись на деяких хибах все ж таки непоганого, як на мене, Закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”, хочу разом з тим висловити дві думки. По-перше. Дійсно, закон сьогодні не може, як у середні віки, мати казуальний характер і передбачати кожне можливе непорозуміння,— юридична наука виробила за цей час універсальні підходи. Та все ж правова держава для нас — це поки що ідеал, а не дійсність. Тому вважаю неприйнятними пропозиції щодо скасування будь-яких законів, котрі б регулювали взаємини держави й релігійних організацій та вирішення останніми, які натомість отримують статус громадських організацій, своїх проблем шляхом судового позову. Треба тверезо дивитись на речі: це може дуже серйозно загострити і без того складну конфесійну ситуацію, зробити її розвиток багато в чому непрогнозованим, бо, ще раз підкреслю, верховенства закону в нашій країні поки що нема.

По-друге. Історичний досвід свідчить, що релігійні організації здатні виконати свою місію морального вдосконалення народу, його духовного оздоровлення (а цього від них жадають нині представники різних політичних сил) лише за тієї умови, що вони лишаться саме релігійними організаціями, не обтяженими політичними пристрастями. Сьогодні, коли почалось роздержавлення нашого тотально одержавленого суспільства, мабуть, недостатньо декларувати невтручання у справи релігійних організацій тільки держави — вони мають бути гарантовані також від небезпеки перетворення на знаряддя сакрального забезпечення власних позицій з боку будь-яких суспільно-політичних течій і партій.

***

Про порядок реєстрації

В. ТАНЧЕР,
доктор філософських наук, професор.

Дуже важливим положенням проекту Закону “Про свободу совісті і релігійні організації” є встановлення демократичного порядку реєстрації релігійних товариств. Закон (ст. 8) передбачає проведення цієї реєстрації районними (міськими) Радами народних депутатів, що цілком правильно. За текстом проекту реєстрація обов’язкова протягом місяця. Але закон не передбачає випадку, коли виконком Ради змушений відмовити в реєстрації, наприклад, з причини наявності в цій місцевості релігійного товариства цієї ж релігійної організації чи з іншої причини, і порядку оскарження цієї відмови. Тому абзац 3-й ст. 8 слід доповнити словами “чи відмові”. В останньому випадку громадяни, що подали заяву про реєстрацію релігійного товариства, мають одержати мотивовану відмову в письмовій формі. Вони також мають право протягом 2-х тижнів подати на цю відмову скаргу в районний (міський) народний суд, який протягом місяця повинен винести остаточне рішення.

У цій же статті слід уточнити порядок реєстрації релігійного товариства, яке не має підтвердження від відповідної релігійної організації про належність до неї. Проект передбачає передачу цього питання на розгляд державного органу в справах релігії, який протягом місяця приймає остаточне рішення. Таким чином місцеві Ради одержують легку можливість ухилитися від вирішення спірного питання і сховатись за спину державного органу. У цьому випадку державному органові у справах релігії спід надати лише консультативні функції, зберігаючи місячний термін їх виконання. Кінець четвертого абзаца ст. 8 треба відредагувати так: в останній фразі слово “заявителям” слід опустити, а слова “своєму рішенні” замінити словами “своїх рекомендаціях”— і далі за текстом.

***

Гарантувати права і віруючих, і атеїстів

М. РИБАЧУК,
доктор філософських наук

У ст. 1 “Завдання закону” записано: “Цей Закон гарантує права громадян на визначення і вираження свого ставлення до релігії, на переконання, що відповідають цьому, на безперешкодне сповідування релігії і відправлення релігійних обрядів, а також соціальну справедливість і рівність, захист прав та інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії і регулює відносини, пов’язані з діяльністю релігійних організацій”.

Вважаю, що ця стаття вимагає широкого тлумачення свободи совісті, бо у такій редакції її зміст, концепцію зведено, як бачимо, до захисту прав прихильників релігійних вірувань, отже, тлумачення свободи совісті тут обмежене, стаття сформульована дуже куцо, однобоке. Права громадян, як стоять на засадах наукового світогляду, обійдено. Тому, думається, варто у цій статті зафіксувати й право атеїстів — адже це також компонент свободи совісті. Зокрема, зазначити, що закон “гарантує права громадян як віруючих, так і атеїстів на визначення і вираження свого ставлення до релігії...”

У зв’язку з цим у ст. 3 “Право на свободу совісті” мова йде про те, що кожний громадянин самостійно визначає своє ставлення до релігії, має право одноособово чи спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, виражати і поширювати переконання, пов’язані зі ставленням до релігії.

Ця стаття відзначається непослідовністю тлумачення, оскільки в ній сформульовано лише право сповідувати або не сповідувати релігію. Це право одностороннє, а слід було б зафіксувати і право ставлення до атеїзму.

***

Чи потрібен новий орган?

Д. ФЕТЕСКУ,
аспірант.

На мою думку, в проекті Закону є статті, абзаци, які просто перефразовані з попередніх законів та інструкцій, причому деякі з них невдало скомпоновані. Так, ст. 2 у пропонованій редакції може викликати у віруючих занепокоєння щодо завтрашнього дня. Адже поняття “законодавство” включає всі діючі укази, постанови,— отже, й ті, що було прийнято і в 20-і, і в 60-і роки. А саме вони містять безпідставні заборони, ущемлення прав віруючих, щонайсуворішу регламентацію діяльності релігійних організацій.

Другий абзац 3-ї статті пропоную перенести до ст. 6 — “Відокремлення школи від церкви”. Думається, що у ст. 6, де йдеться про викладання віровчення, настанова “приватним способом” — нереальна, вона не відповідає духові часу. Адже не секрет, що при молитовних будинках, церквах діяли й діятимуть ще інтенсивніше різні суботні та недільні школи, біблійські класи і студії. В такому разі слід їх узаконити. Саме в цьому є перевага правової держави.

Ст. 9 слід скоротити до мінімуму. В проекті збережено старий порядок реєстрації релігійних об’єднань (виконком місцевої Ради народних депутатів — Рада Міністрів республіки — Рада у справах релігій), змінилась лише форма документів, порядок їх подання, а паперова тяганина залишилась.

Вважаю також, що немає потреби утворювати для цієї мети й новий державний орган “у справах релігій”, та ще й союзного значення. В разі потреби цими питаннями можуть заопікуватись відповідно виконкоми Рад народних депутатів, Рада Міністрів, Комісія Верховної Ради у справах культури і релігії. Згадані вище державні та законодавчі органи будуть забезпечувати виконання функцій, завбачених VI розділом проекту.

Людина і світ. - 1990. - №8. - С. 2-5.