Запорукою безперервного розвитку будь-якого суспільства є його активна студентська молодь ― з неї зростає інтелігенція. Молодим людям потрібне ціннісне середовище, у якому можна почути відповіді на екзистенційні питання, знайти однодумців і друзів, спільно будувати й реалізовувати бачення майбутнього. Ще на початку минулого століття над цим почала активно працювати Українська Греко-Католицька Церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким.
З його ініціативи та за підтримки ректора Львівської богословської академії о. Йосипа Сліпого у березні 1930-го року у Львові народилося Товариство українських студентів-католиків «Обнова».
Цьогоріч обновляни зі студентських та академічних товариств, які діють у різних містах України та за кордоном, об’єднані у федерацію, відзначають 95-літній ювілей діяльності. Для пізнання своєї історії, ідентичності, актуалізації своєї місії та активізації своєї діяльності вони провели наприкінці березня в Центрі Шептицького УКУ насичену темами і виступами конференцію. Вона стала початком приготувань до 100-літнього ювілею руху, об’єднаного гаслом “Обновити все у Христі”.
― Хто такий студент для Андрея Шептицького? Ким він є? Яка його ідентичність? Митрополит вважав, що студент ― це передова частина молоді, а не лише отримувач освітніх послуг. Студентство серед нашого народу ― це «закваска» нового суспільства. Саме воно завтра дасть нам національних лідерів, воно покликане до переродження, трансформації нашого суспільства. Тому не дивно, що гасло обнови ― обновити все у Христі. Сьогодні українське суспільство не здатне до нового ривка вперед, до мрій без студентства, ― впевнений Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ, який звернувся до учасників конференції.
У 1930-тих роках діяльність обновлян була частиною ширшого руху під назвою Католицька акція. Коли Європа поляризувалася довкола крайніх правих ― фашистів, і крайніх лівих ― комуністів, митрополит Андрей через Католицьку акцію намагався втілити соціальне вчення Католицької Церкви, показати, як будувати здорове, справедливе й успішне суспільство в євангельський спосіб. Саме роль молоді для будівництва громадянського суспільства, держави, за словами Блаженнішого Святослава, була ключовою. Без лідерської сили студентства українська молодь не здатна виконати завдання ― здвигнути націю на її найвищий рівень, щоб воно була не просто розвиненою, а Богові милою та святою.
«Обнова» творилася в непрості часи, коли Україна не мала власної державності. А за часів радянської окупації Галичини подібні організації взагалі не могли існувати. Однак українці діаспори творили осередки товариства по всьому світі, щоб згодом знову розгорнути діяльність у рідній Україні ― вже після відновлення незалежності.
― Сьогодні, в умовах війни, коли ми думаємо не тільки як боронити свою землю, але і як надихатися ідеалами «Обнови», до нас промовляє Папа Іван Павло ІІ. Під час свого візиту до Львова він казав українській молоді, що свобода може бути ще більшим викликом, ніж рабство. І ми це бачимо. Свобода ― найвища цінність, якої не треба боятися, яку треба не тільки берегти, але й захищати. Українська молодь зараз платить найвищу ціну. Другий меседж Папи: будуйте свою Україну вдома, не залишаючи її. Україна вас потребує, і вона буде такою, якою ви її зробите. Мрійте про Україну. Але немає успіху без Божого благословення. Обновити все у Христі можна лише тоді, коли у ваших серцях спочиває та діє благодать Святого Духа, ― додає Глава УГКЦ.
Президентка Федерації Товариств «Обнова» Соломія Костенко додає, що майже століття «Обнова» об’єднує українську молодь навколо християнських цінностей, формує лідерів і дає можливість для зростання. Блаженніший Любомир Гузар наголошував, що молоді люди повинні зростати в розумінні своєї віри, розвиватися і ставати тією християнською інтелігенцією, яка своїм життям і своєю працею піднесе нашу державу, культуру, Церкву на найвищий рівень.
― Бути обновлянином ― це не про статус, а про те, щоби бути там, де Церква потребує нашої праці, там де її голос важко почути; про те, щоб своїм життям свідчити про Христа, де б ти не був, і завжди пам’ятати, що Христос ― єдиний, кого ми шукаємо. У часі війни перед українською молоддю стоять величезні виклики. Якщо ми будемо діяти так, як говорив Любомир Гузар, якщо будемо працювати над своїм інтелектуальним і духовним зростанням, служитимемо Церкві й народові, нас неодмінно чекає світле майбутнє. Місія нашого товариства ― спільно свідчити про Христа та будувати українську інтелігенцію для постійної обнови українського народу. Це не слова, а завдання і відповідальність.
Ректор УКУ Тарас Добко, член-відновлювач Львівського ТУСК “Обнови”, наголошує: ми перебуваємо в епіцентрі творення історії. Це історія про жорстоку війну Росії проти нашої країни, проти людяності, проти гідності. А також це історія боротьби нашого народу за самобутність, суверенність. Це історія про українців різного етнічного та соціального походження, різних вірувань і невіруючих, які сьогодні, навіть не знаючи про це, втілюють католицьке соціальне вчення, яке ґрунтується на чотирьох принципах: людська гідність, солідарність, субсидіарність і спільне благо.
― Наступні десятиліття нам доведеться жити на кордоні між демократіями та автократіями. Навряд чи світить легко побудувати суспільство загального добробуту. Доведеться шукати соціальну модель, яка буде поєднувати відданість демократії та необхідність виживання. Це дуже складне завдання, яке вимагає зрілої політичної культури, національної єдності, інноваційної економіки, сильної армії, якісної освіти та науки, громадянського суспільства. При цьому всьому гідність людини, солідарність, субсидіарність і спільне благо мають бути нашими головними принципами в новій історії творення майбутнього України. Обновляни покликані відігравати провідну роль у творенні саме такої України. Вони покликані бути людьми надії, а в наших обставинах це означає бути тими, хто вірить в Україну.
Андрій Костюк, перший голова відновленого ТУСК «Обнова» у Львові, перший Президент Федерації Товариств «Обнова», згадуючи 1990-ті й порівнюючи їх зі сьогоденням, також бачить надію. Дев’яності ― час великих сподівань, відновлення незалежності України. Тепер у нас час нових сподівань не тільки на збереження незалежності України, але й на те, що в результаті цих драматичних подій Україна знову обновиться і стане такою, про яку мріялося наприкінці минулого тисячоліття.
― А ще, коли згадуємо історію «Обнови», то говоримо про надії, котрі покладали її засновувачі 1930-го року, котрі мали наші емігранти в 1950-1960-их роках, які відновлювали «Обнову» на поселеннях. Містки між цими надіями творять ланцюг часу, котрий, з одного боку, від нас не залежить, з іншого боку, нас пов’язує, дає нам вектор руху й імпульс для боротьби за краще майбутнє. Те, що було колись мрією, стало реальністю. Те, що є сьогоднішньою мрією, стане реальністю завтра, якщо ми будемо до цього докладати зусиль, будемо надіятися і продовжувати робити маленькі кроки, лишати хоч маленький слід у правильному напрямку.
Рома Гайда, почесна Президентка «Обнови», голова Українського патріархального товариства США у 1989-1993 рр., 2007-2010 рр., хресна мама «Обнови», як її лагідно називають старші покоління, ділиться власним досвідом. Кілька поколінь чоловіків у родині пані Роми були священниками. Вона мала колосальну родинну й духовну спадщину, та, попри те, постійно мусила досліджувати, ким вона є, ким є її родина. Греко-католики не були зрозумілими для світу.
― Є звичаї, за якими вас стараються ідентифікувати, але вони не є особисто вашими. Я мусила переконувати. Багато римо-католиків були сердечними людьми, але вони не розуміли, що таке греко-католик. Тому я мусила дослідити, яка моя духовна спадщина. Це був довгий процес, але все життя є процесом. Ми все ростемо. Кожна людина є історією, вона має щось цінне, чого я можу навчитися. Небезпечними є незнання свого, своєї духовної ідентичності, криза духовна, криза совісті. Тому не здавайтеся, будьте в надії. Бо все, побудоване у вірі, таки має найбільший потенціал.
«Обнова» була товариством, що відповідало на суспільні та духовні виклики часу. Міжвоєнний непевний час, коли все довкола перебудовується і відчувається дух неминучості. За цих умов гуртується українське студентство, яке вже невдовзі вступатиме в боротьбу за свої цінності.
За словами історика Товариства Олега Огоновського, діяльність «Обнови» відбувалася в кількох напрямках. Найперше ― духовний розвиток членів товариства. Другий напрямок ― «Обнова» стала місцем зустрічі молоді з інтелігенцією. А ще вона була тією легальною організацією, яка могла брати участь у міжнародних заходах, завжди виступала як українська делегація в час, коли ми не мали своєї державності. Тому діяльність товариства ― це і про державницьку політику.
― Обновляни сміливі. Вони не боялися чітко висловлювати свою думку і відстоювати її. Греко-Католицька Церква запланувала на весну 1933-го року проведення великого свята «Українська молодь ― Христові». ОУН виступила проти проведення такого свята. Проти була і польська влада. Однак «Обнова» відстояла свою позицію. На цьому святі обновляни на противагу відозвам ОУН «Україна понад усе» запропонували свій лозунг: «Все для України, а Україна ― для Бога». У міжвоєнний період вони дотримувалися цього принципу.
1939-го року під час радянської окупації обновлян розкидало по всьому світу. Хтось закатований і вбитий. Але обновляни ― ніби розкидані жаринки, які тліли, але згодом запалали і змогли розпалити вогонь, який поширився світом. Той вогонь, який тоді горів у них, тепер горить у нас і, попри всі обставини, веде до чогось більшого.
Іван Щурко (голова львівського ТУСК у 1997-1999 рр.) розповідає, що наприкінці 1930-их з’являються зміни в темах лекцій «Обнови». Звучать слова націоналізм, комунізм, гітлеризм. Такі дискусії для студентів не дуже властиві ― тут помітна рука духовних опікунів товариства о. Миколи Конрада, о. Івана Гриньоха, митрополита Андрея, о. Йосипа Сліпого, котрі набагато краще за студентів розуміли та відчували контекст того, що відбувається в Європі, і намагалися зробити все від них залежне, щоб обновляни були готовими до нових викликів.
― «Обнова» не сформувала військових батальйонів, але це не означає, що вона була пасивною або знівельованою в подіях Другої світової війни. Ми маємо кільканадцять згадок про те, як діяли обновляни, які пройшли вишкіл і підготовку завдяки своїм опікунам і духівникам у 1930-х роках. Вони гідно служили. Отця Івана Гриньоха і отця Василя Лабу Андрей Шептицький скерував бути духівниками дивізії «Галичина» ― військового підрозділу у складі німецької армії. Митрополит розумів, що хлопці, які йдуть до дивізії, потребують опіки. Капелани їх вчили, виховували й намагалися оберігати від вчинення злочинів. Адже німецька армія точно не прийшла з миром на нашу землю.
Уже за радянської окупації «Обнова» не мала шансів зберегтися. Частина її членів зазнала переслідувань. О. Миколу Конрада вбили енкаведисти за те, що був вірним своїй Церкві. Частина обновлян емігрувала й заснувала осередки по світу ― навіть у таборах вимушено переміщених осіб.
― «Обнова» ― одна з перших інституцій, котра з'являється в Європі у повоєнні роки. Довіра й міжнародні контакти, які товариство вибудувало в 1930-их роках, мали позитивні наслідки у повоєнні роки. Вони дозволили «Обнові» залучати стипендії на навчання для українців, забезпечувати все необхідне тим, хто опинився в еміграції без нічого. А ядром товариств за кордоном стали хлопці-дивізійники, яких зачепило колись слово обновлянського духівника.
Пані Леся Крип’якевич згадує, яким був мирянський рух впродовж десятиліть.
― Мій батько ― о. Артемій Цегельський, жив Церквою підпілля. Ми переживали різні окупаційні режими, і наша Церква також мусила це все пережити. Я росла на Сибірі, Церкву переслідували, священичі сім’ї вивозили. А потім довгі роки підпілля. Фактично, тоді Церква була в руках мирян.
Важливими для мене були постаті, які дозволили нам зберегти себе. Наприклад, Едвард Кірхнер, який турбувався про те, щоб втримати тяглість нашої присутності у світовій Церкві, у світовому мирянському русі. Коли відбувалися різні з’їзди, нашими представниками на них була діаспора.
Роль особи в житті пані Лесі дуже велика. У її роду щонайменше дев’ять поколінь священників. Це формувало жінку. А згодом у їхній домівці часто бували й навіть мешкали шістдесятники, як-от Іван Світличний, Євген Сверстюк. І коли сформувався «Народний Рух України», пані Леся відповідала в ньому за міжнародні відносини. Невдовзі відбулося знайомство з молодим хлопцем з Америки ― теперішнім владикою Борисом Ґудзяком. Настав час виходу УГКЦ з підпілля. Відбувся з’їзд молоді на сорок тисяч осіб і постала нова організація ― «Українська молодь ― Христові». Коли падає Берлінський мур, перша маленька делегація УГКЦ вирушає на зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ.
― «Обнова» має стати освітнім центром, у якому поглиблюватимуться ваші знання, міцнітиме віра і здійснюватимуться покликання. Як казав Любомир Гузар, лізьте в кожну шпарку. Бо ви маєте бути присутні у світі й говорити.
Одним з тих обновлян, хто 1939 року виїхав до Америки, був професор Богдан Лончина ― батько майбутнього владики Гліба Лончини. Наприкінці 1930-их років пан Богдан був головою «Обнови», брав участь у конгресах «Pax Romana». Згодом він повернувся до Європи, брав участь у відновленні осередку товариства у Мюнхені.
Уже в середині 1960-их років Богданові Лончині вдалося організувати сходини обновлян у Детройті. Туди запрошували різних людей, які мали цікаві доповіді. Діяла здебільшого академічна гілка «Обнови», працювали над тим, щоб більше залучати студентів, показувати молодим людям християнський світогляд, християнський спосіб сприйняття дійсності.
― Я пригадую, як мій тато жив «Обновою». Це для нього було немовби дітище. Пам’ятаю, як завжди особливо говорив з іншими про це. «Обнова» справді була важливою справою для батька, для Церкви, для студентства, ― ділиться владика Гліб Лончина, очільник єпархії святого Володимира Великого УГКЦ в Парижі.
Часом усе, що потрібно людині, ― пізнати себе. Звучить просто, адже хто нас знає, як не ми самі? Однак пізнати себе, свій рід, народ і своє місце в ньому ― завдання не з простих.
― Моє я ― це безліч поколінь, які були переді мною. Їхній шлях ― це моє життя тут, тепер і те, що я, як мама, передаю своїм дітям і світові. Я потрапила до «Обнови» не випадково, бо походжу з родини, яка була тісно пов’язана з підпільною Церквою. Обновити все у Христі ― це гасло для мене не лише про теперішній час, але й про минуле, про історію, яку маємо пізнати. Для більшості цивілізованого інтелектуального світу ми взялись нізвідки, нас не сприймали і багато хто досі не сприймає як носіїв тисячолітньої культури, ― каже Софія Липовецька (Тернопільська АКТ «Обнова»).
Вона додає, що, на жаль, про історію «Обнови» зараз говоримо замало. Щось відкривали випадково, часом ― з некрологів. Однак серед нових членів товариства досі є ті, хто пам’ятає витоки, як-от пані Рома Гайда й пані Леся Крип’якевич.
― Ми створили тяглість поколінь. Сьогодні багато говоримо про щастя тут і тепер як ознаку нашої зрілості та стійкості. Проте ця формула працює лише тоді, коли ми є свідомі тяглості поколінь. Ми на шляху, яким ішли такі ж, як і ми. Без того спадку наша сучасна боротьба не є такою змістовною і сильною. Є теза що історія України ― це історія з ампутованим майбутнім. Голодомор, Розстріляне Відродження, окупація… Наш розвиток завжди брутально обривали, перетворюючи нашу історію на трагедію. Для нас збереження власної історії ― це шанс перетворити трагедію на драму, а в драмі, попри напругу події, завжди є надія.
Створення «Обнови» в 1930-их роках ― плід тривалої боротьби. У цьому контексті цікавий наш двохсотлітній поступ. 200 років тому наш народ був розділений між двома імперіями, мав спотворену історію, репресовану мову й майже не мав інтелігенції. У Галичині це були поодинокі родини священиків, з яких виростало нове покоління, що на початку XX століття відважилося здобувати світську освіту і творити громадські організації.
Чому студенти 1960-1970-х рр. отримали від своїх батьків у спадок потребу належати до громадських організацій, використовувати будь-яку можливість, щоб свідчити про свій народ і Церкву, а в нинішнього покоління ця потреба була ампутована? Бо їхні батьки, народжені в Радянському Союзі, не мали такого досвіду. Це і є про успадкований досвід: поділяти цінності, належати до спільноти, відчувати відповідальність за свою місію й один за одного, зрештою, генерувати ці цінності та передавати їх далі, бути поруч, зуміти прийти з допомогою і бути здатним прийняти допомогу, творити спільність крізь призму звичайних гідних людських стосунків, які роблять нас сильнішими та впевненішими, особливо в теперішній час. Отже, як обновити все у Христі? Немає кордонів. Усе, що відбувається в нашому житті, має діяти в системі координат Творця.
Юрій Підлісний (Львівське АКТ «Обнова») наголошує: надія без дії є безнадійною. Колись Андрея Шептицького вважали людиною, яка остаточно латинізує й ліквідує Греко-Католицьку Церкву, бо ж він не мав жодного стосунку до простого народу (а це більшість греко-католиків). Натомість ця людина пише документ під назвою «Як будувати рідну хату». Це відбувається в часі Другої світової війни, коли невідомо що буде із цим світом, бо два тоталітарні режими зійшлися у двобої.
― Андрей Шептицький пише документ з надією про те, що буде побудоване наше національне життя. Під рідною хатою мається на увазі те, як будувати українську державу. Тоді ще невідомі висліди війни, немає армії, практично немає еліти, але була надія. Так і сьогодні: невідомо, як закінчиться війна, але ми вже повинні думати про відбудову України. Думаю, без соціального вчення Католицької Церкви зробити це неможливо.
Обновлян можна зустріти в кожній сфері. Боротьба за незалежність у війні з Росією стала справою честі для багатьох з них. Поки одні члени товариства відкривають збори, закуповують потрібну техніку, волонтерять на різних напрямках, інші ― на “нулі”.
Олег Грабець, член ТУСК «Обнова» м. Тернопіль, нині військовий, ділиться, що товариство мало великий вплив на формування його принципів, цінностей, світогляду.
― Думаю, маючи віру та конкретні цінності легше переносити ту реальність, у якій перебуває солдат. Особливо в зоні активних бойових дій. Я вже четвертий рік там. Дуже важко, коли побратими отримують поранення або гинуть. Але християнинові, як на мене, легше це пережити. Для нас смерть ― не кінець, бо далі життя вічне. Я молюся за своїх загиблих побратимів і надіюся, що ми побачимося з ними у вічності.
Василь Паламар був частиною чернівецького осередку «Обнови». За його словами, товариство було для нього дуже цінним, бо там чоловік міг духовно зростати, бути корисним для власного міста, зустрів майбутню дружину. Завдяки «Обнові» пан Василь став ближчим до Церкви, почав більше розуміти процеси, які відбуваються в церковному та суспільному житті.
― Що дала «Обнова» під час моєї служби в ЗСУ? Перш за все ― вміння спілкуватися з людьми. Збройні Сили ― досить великий і дуже складний колектив. Коли я ще не був долучений до нього, то думав, що чим ближче людина до небезпеки, тим швидше вона звертається до Бога. Як не дивно, вірян не так багато. Але віра, чіткі переконання, моральні цінності стають нашим стержнем, вони допомагають виконувати бойові завдання й переносити складні моменти. Ми хочемо і змушені перемогти в цій війні. Інакше не виживемо. Тому наше завдання залучати молодь до громадських організацій, які допомагають встановлювати міцні духовні цінності. Нам треба виховати життєздатну націю.
Уже майже століття «Обнова» в тій чи іншій формі відповідає на виклики часу. Та сьогодні, коли все трансформується з неймовірною швидкістю, коли живемо в епоху постправди, штучного інтелекту, напруженої міжнародної ситуації (знову), товариство вкотре мусить змінюватися. Адже молодь не терпить застою.
Архиєпископ, науковець і письменник Ігор Ісіченко згадує, яким був Харків колись: найбільше університетське місто країни, динамічний, самостійний і сміливий. Зараз Харків інший. З початку пандемії коронавірусу заняття в аудиторіях практично не відновлювали. Вступників стало значно менше ― чимало студентів приїжджали з територій, які наразі окуповані Росією. Багато харків’ян виїхали до різних країн. І ця історія не лише про Харків ― вона про нас усіх.
― Для нас найважливіше під час війни не концентруватися на самих подіях війни. Треба бачити не лише те, що болить, але й конструктив. Війна зрушила нас усіх, зруйнувала стереотипи. Найгіршим наслідком війни було б те, якби ми повернулися в ту саму Україну, з якої ми вийшли у 2014-му або у 2022-му. Нам треба не просто будувати нову Україну, але нову систему стосунків. У цьому «Обнова» мені видається дуже перспективною, бо вона працює з молоддю.
Я працюю в університеті з 1981-го року. На моїх очах відбувалося демократичне оновлення в Харкові, ми створювали громадські організації, був приплив студентів, люди ішли до церкви. Пригадую, як Сергій Жадан пробував щось читати у нас на хорах.
Владика додає, що людям на заході країни не варто жити у світі ілюзій, будуючи довкола себе несправжній незмінний світ, залишаючи поза увагою справжній ― той, у якому поряд вибухи, щодня прилітають російські дрони і ракети. Важливо відчувати всю Україну.
― Біль нас єднає. Але це робить і надія. Дуже важливо нести її туди, де людям її бракує. А ще зберігати стабільність. Тому багато хто з нас залишається жити у Харкові, наприклад. Бо ми вдома, ми маємо почуття власної гідності та зобов’язання перед пращурами, які освоювали наші землі.
Місія «Обнови» звучить так: «Спільно свідчити про Христа і формувати християнську інтелігенцію для постійної обнови українського народу». Софія Костенко, голова Тернопільського ТУСК «Обнова», на основі цієї місії виділила три пункти, які важливі для сучасної молоді. Насамперед ― формування відповідальності. Молодь хоче швидкого результату, але не докладати зусиль.
― «Обнова» формує лідерів. А кожен лідер має мати відповідальність і стержень, який вестиме вперед. Відповідальність ― це теж служіння.
Другий пункт ― формування справжньої віри. «Обнова» ― християнська організація, і багатьох моїх однолітків це насторожує. Молодь часто соромиться показувати свою християнську позицію і може жити подвійними стандартами. Я б хотіла, щоб обновляни вільно робили все на славу Божу, де б не були.
І третій ― створення нових і відновлення старих осередків. Нашу місію варто реалізовувати не лише на Галичині.
Отець Андрій Зелінський, член чернечого згромадження «Товариство Ісуса», радник Глави УГКЦ зі стратегії комунікації, капелан зауважує, що будь-яка дорога починається не з місії, а з візії. Коли усвідомлюємо, заради чого, тоді розуміємо, як знайти ресурс, як реалізувати. Місія ― вольова й рішуча відповідальність за візію, відповідальність за світ, у якому хочемо жити, за те, до чого кличе Господь.
― Якщо ми хочемо щось обновити у Христі, то маємо розуміти, як воно має виглядати обновленим. Запорука будь-якого успіху ― якісний контакт з реальністю, коли ми розуміємо, що саме відбувається і як можемо на це вплинути. Інакше можемо потрапити в пастку ідеології.
Для мене один з основних викликів для молоді сьогодні ― це якісний контакт з реальністю. Бо це наш з вами час. Україна ― це ми. Якщо сьогодні втратимо себе, то завтра не буде нічого. Відповідальність за нашу візію ― це вже наша місія. Це означає, що час ставати сильнішими, міцнішими, здобувати нові навички й знання, любити життя навіть у часі війни. Так зможемо шукати ресурс, створювати організації, трансформувати суспільство й розуміти, куди нам потрібно йти. Ми маємо «захворіти» візією країни нової якості ― країни, де живуть вільні та гідні люди. Ця візія, зважаючи на ситуацію у світі, може стати глобальною. Ми маємо що сказати.
Якість наших стосунків, цінностей, боротьби ― це якість нашої країни. Усвідомлення того, що це мій час ставати сильнішим ― це здатність його увласнити. Тоді покликання стає реальністю, а не просто ідеологією. Воно змінює мене зсередини, і я маю чим іти ділитися з іншими. «Обнова» ― це процес, постійний рух до Христа, намагання бачити світ через Його оптику.
Пані Рома Гайда зауважує, що наше життя є значно переконливіше для інших, ніж повчання.
― Найкраще для християнина не бути показовим. Ми відповідальні за себе, своє людське та природне оточення, за долі наших ближніх. Саме це має давати нам відвагу зустрічати виклики, бути людяними до всіх, бо в нас ― Господь.
Повний відеозапис конференції на каналі "Обнови"
##DONATE_TEXT_BLOCK##