«Той з’їзд став нашим першим Майданом»: до 30-ліття з'їзду «Українська молодь – Христові»

У вересні цього року виповнилось 30 років від днів проведення з'їзду „Українська молодь – Христові”, який відбувся за благословенням Глави УГКЦ Блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського у Львові на стадіоні “Україна”. З'їзд став масовою 40-тисячною маніфестацією і засвідчив, що Українська Греко-Католицька Церква, яка тільки-тільки вийшла з підпілля, зберегла вірність Христові і продовжує втілювати в життя ідеї та настанови Митрополита Андрея.

За 30 років багато чого відбулося в державі, Церкві, в особистому житті учасників. Можливо, що в пам’яті вже дещо затерлися конкретні події, окремі деталі, проте збереглося відчуття свята і загального піднесення, передчуття народження чогось нового – своєї держави. З’їзд відбувся під гаслом «Шукаю Христа», гаслом актуальним для кожної людини у кожен час. Та на світанку відродження Церкви в Україні, у час виходу з єгипетської неволі комуністичного атеїстичного режиму, воно було особливо промовистим. А ще, безперечно, запам’яталося море парасольок і калабані під ногами, на які не надто вже й зважали, бо хоч невпинний дощ суттєво зіпсув тоді плани організаторів, він не зіпсув настрою і не відбив бажання шукати Христа…

Як же виникла ідея, звідки взялася сміливість провести такий здвиг у тоді ще Радянській Україні? Зі слів Лесі Крип’якевич, співголови оргкомітету з’їзду від України, ідея провести у Львові такий з’їзд належала Борисові Ґудзякові, нинішньому митрополитові Філадельфійському, а тоді молодому чоловікові з доброю освітою, який приїхав в Україну офіційно – вивчати українську мову в київському університеті, а неофіційно – побачити родину, вивчити ситуацію на місці, щоб розповісти про неї проводу нашої Церкви в Римі, а також активізувати наших вірних, а передусім молодь.

Коли до нашого дому Роман Фіголь привів тоді ще юного Бориса Ґудзяка, ми з того були і раді, і не раді, бо наша хата була у відповідних служб «на оці», а ми берегли архів Івана Крип’якевича, тож дуже остерігалися, щоб не привертати до себе зайвої уваги. То був 1988 рік, Радянський Союз, і будь-які контакти з людьми з Заходу могли спричинити обшук. Однак це знайомство дало дуже великі плоди. Так Бог провадив…

В Україні почався вихід з підпілля нашої Церкви, вже було голодування на Арбаті, вже по лісах почалися доволі масові відправи, вже тут у Львові були молебні, Марійське товариство відновлювало свою працю. Відтак Преображенська церква повернулася на своє, була велика потреба священників, а позаяк семінарії не було, то в Преображенській церкві організували навчання для майбутніх священників.

Були ще побоювання, перестороги, мовляв, та полегша може бути нетривалою, що відлига може закінчитися не те що заморозками, морозами. Але навіть в підпіллі існували національні середовища, попри всі спроби влади люди збиралися, наприклад, на каякові походи, якісь табори. Микола Бевз провадив розкопки в Уричі, на які Микола Кацал привозив дітей з «Дударика» і була гарна нагода поговорити про історію, поспівати пісень – і церковних, і українських. Вже не кажу про колядування. Попри всі заборони молодь визрівала, довідувалася, що діється у світі, в інших українських осередках, про голодування на Арбаті в Москві. Вже було Товариство Лева і Студентське братство. Окрім того було очікування, очікування чогось більшого. Пригадую, їздили на джерела, бачили з’яви: стоять натовпом і дивляться на якісь шиби. Може там нічого й не було на тому склі, але те очікування проявлялося якимись такими містичними моментами.

Зрештою, й політична ситуація змінювалася. Вже від ІІ Ватиканського собору, коли Папа Іван ХХІІІ викликав з таборів Патріарха Йосифа і світ дізнався, що в підпіллі діє наша Церква. Це дало велику радість, як і ті вісточки, які ми отримували з Рима. Наприклад, коли литовська монахиня таємно на своєму тілі перевезла невеличкий пергамент, на якому було привітання від Папи для отця Ігнатія Цегельського з нагоди річниці його священства. І коли священникам в підпіллю показували цей шматочок пергаменту з підписом від Папи, як вони тішилися – про нас пам’ятають! Такі факти в середовищі підпілля були дуже підтримуючими, надихаючими.

Тож думаю, що процес в природній спосіб мусів вибухнути, народитися. І так воно сталося. З тих середовищ підпілля вийшли люди, які допомогли організувати той здвиг, бо ми всі зналися. Існувала своя мова, ми знали, як говорити по телефону чи писати листи, що можна, а що ні. Приміром, називати прізвища не можна було… Тож підходив час зробити велику акцію.

Як розповідає п. Леся, для української діаспори було дуже важливо, аби тут розпочалося відродження, щоби молодь мала змогу проявити себе. Наша діаспора була сильна і дуже активна, вона зберегла пам'ять про той перший здвиг, який організував Митрополит Андрей у 1933 році. Багато тих, хто подався з України у третій хвилі еміграції, були учасниками того великого здвигу і бачили потребу збирати українську молодь на чужині на більші чи менші з’їзди, які також називалися «Українська молодь – Христові». Перший з них відбувся в Австрії, в Інсбруку, відтак вони проходили в Австралії, Канаді, Німеччині, Бельгії.

Щоби цей з’їзд відбувся дуже багато зробила діаспора. Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський створив комітет для проведення такого з’їзду в Україні. Долучилися до його організації владика Василь Лостен, який був добрим організатором і мав ресурси, о. Едвард Юнг, Мирон Панчук, Оксана та о. Михайло Лоза, родина Ґаладзів та інші. Вони зорганізували двадцять священників, які приїхали сюди – сповідали, проводили зустрічі, гутірки, дискусії, відвідували хворих та вже поважного віку учасників підпілля. Вони прониклися тим, що діялося тоді в Україні. В Польщі надрукували 40 тисяч молитовників. Ще дотепер часом можна побачити, як в церкві жіночки дістають бережливо обгорнутий молитовник, видрукуваний до того з’їзду. Це і мій улюблений молитовник, там є дуже гарні молитви, пісні, які написав о. Андрій Чировський.

Здвиг готувався спільними зусиллями. Від діаспори співголовою оргкомітету Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський призначив Бориса Ґудзяка, а від України вибрали Лесю Крип’якевич. Підготовка тривала 3 місяці, значну частину праці було зроблено на Заході – напрацювання, сценарій, підготовка молитовників, тем і лекцій для різних груп молоді. Українська сторона подбала про культурну програму та організаційні питання на місці. В Палаці урочистих подій, який тоді містився в палаці Потоцьких, отримали від влади міста приміщення для підготовки з’їзду, а в підвалі палацу мали склад, де зберігали, а згодом пакували у торбинки друковану продукцію.

Ми зібрали активну групу, і вибрали виконавчим директором з’їзду Ореста Шейку, він був з середовища активних комсомольців проукраїнського думання, знав, як правильно налагодити співпрацю з владою, як все погодити.

Власне священники з Заходу, які мали на меті допомагати відродженню УГКЦ, бачачи, що тут не підготовлений ґрунт, немає досвіду та розуміння потреби і методів організації такого грандіозного форуму християнської молоді, запропонували провести Тиждень християнської культури, підготували сценарій. В різних закладах Львова і області було багато різноманітних заходів – дискусії, розмови зі священником на ту чи ту тему, концерти… Не все вдалося реалізувати, на те були свої причини, але це був важливий поштовх.

Так сталося, що дощ перекреслив майже половину програми. Організатори не врахували, що на початку вересня у нас зазвичай дощі.

Бог мусів якось втерти носа тим, що будували плани на гарну погоду. Але то було надзвичайно зворушливо, що 40 тисяч молоді з парасолями стоять терпеливо на стадіоні, хоругви мокнуть, вишиті сорочки пливуть – нитки линяють… Але на щастя, ніхто не захворів, навпаки всі відчували величезне піднесення, всі були дуже схвильовані і сповнені радості. Ми виготовили величезні прапори – синьожовтий і прапор з’їзду з емблемою, дві ікони на сітках нам допомогли зробити художники Львівської опери Риндзаки. Ці велетенські ікони на сітці – Ісус Христос і Матір Божа – були неначе гігантський імпровізований іконостас в небі. На тому сірому від дощу небі вони були просто містично гарні.

Вітала молодь тогочасна, вже демократична, влада – В’ячеслав Чорновіл з дружиною, Микола Горинь, Іван Гель, Степан Давимука, міський голова Василь Шпіцер… Нашу церковну владу представляв владика Володимир Стернюк, який зачитував лист від Папи. Це вітання Папи було для нас дуже цінним. Нині цей оригінальний підпис Папи Івана Павла ІІ вже є реліквією. І ми бережемо цей лист як велику цінність. Він трохи покручений, бо митрополит Володимир Стернюк читав його під дощем.

Пані Леся вважає дуже зворушливим і цінним, що з’їзд продовжив тяглість того здвигу, який ініціював і організував Митрополит Андрей Шептицький.

Для нас постать Митрополита була, як той цвях, на якому все тримається, як стержень того здвигу. Митрополит дуже багато старався, щоб підняти нашу Церкву з такого зовсім провінційного рівня, щоб вона йшла в ногу з Церквою Вселенською – створював нові монаші чини, давав змогу брати участь у всесвітніх акціях. І цей здвиг, що відбувся у травні 1933 року, Митрополит скликав на заклик Папи Пія ХІ, щоб в особливий спосіб відзначити Ювілейний рік 1900-ліття Христової смерті і воскресіння. Папа Пій ХІ своєю телеграмою привітав цей з’їзд 1933 року. Той перший здвиг відбувався в умовах окупаційної Польщі, а наш, в 1990, відбувся ще за окупаційної радянської влади, хоч тут, на Львівщині, ми вже були на першій сходинці до демократії.

Той перший з’їзд став величезною маніфестацією української молоді. Можна тільки подивуватись, як це вдалося здійснити, бо був величезний спротив як від поляків, так і від українських націоналістів, а також від комуністичних груп. Натомість наш, хоч і не мав такого спротиву, також став маніфестацією української молоді, її духа, який не зламала комуністична ідеологія.

Мало хто знає, що гимн «О спомагай нас нас, Діво Маріє» був написана саме до здвигу молоді у 1933 році. Музику написав львівський композитор о. Йосиф Кишакевич, а слова написав хорват. З цією піснею маю гарний спогад. Коли ми були на міжнародному з’їзді в Німеччині, нас попросили задемонструвати щось своє. Нас там було троє, а були представники різних країн. Ми встали і заспівали цей гимн. Всі встали і кожен співав своєю мовою. То було так зворушливо – цю пісню знають у всьому світі!

У тому, щоб кожен учасник отримав пам’ятку, організатори також взорувалися на Митрополита Андрея. Він свого часу подбав, щоб їх було надруковано 100 тисяч. Кожен учасник отримав тоді іменну виказку, де вказане ім’я учасника, звідки він та де має бути, засвідчену підписом священника, на звороті її була мапа, а також карточку з текстом присяги. Пані Лесі таку пам’ятку принесла старенька жінка, яка зберігала її за образом.

«Як би ви знали як та клятва мене тримала ціле життя», – поділилася та жіночка. «Прирікаю Тобі досмертну вірність…» Скільки спогадів ми чули про те, як ця присяга допомагала людям вистояти в таборах, на засланні, в тюрмах, не зрадити, не підставити. Я зустрічала в Мюнхені наших дивізійників, вони теж пам’ятали той здвиг і ту клятву: «Заради неї ми були готові на все». На чужині вона допомагала не забути свого коріння, робити табори, читальні. І там ця клятва тримала українську Церкву. Мені здається, що та клятва, яка сотнею тисяч голосів зринула в небо над площею Сокола-Батька, пронизує все тіло, бринить у ньому через роки і залишається з людиною, як рука Митрополита на голові моєї мами. Мій тато був останнім священником, якого Митрополит Андрей, вже будучи дуже хворим, висвятив в палатах на Святоюрській горі. Під час свячень мама клячала вже вагітна. Митрополит поклав руку мамі на голову. І мама не раз казала, що в різних випробуваннях, а їх було немало в житті, та тяжка, вже спухла, його рука, тримала її – чи в тюрмі, чи на засланні.

Зі слів пані Лесі, було дуже багато молоді з районів, з містечок Галичини. Фактично це був з’їзд молоді Галичини. Групи з галицьких містечок були дуже зворушливими. Вони були відповідно вбрані, вишикувані. Було видно, що молодь приготована. А добрі священники змогли так зорганізувати молодь, що потім ще мали продовження програм з’їзду в себе на парафіях, в своїх містечках.

Дехто згодом присилав нам свої враження і спомини, яким вони тоді побачили Львів, стадіон, і ту велетенську масу народу. Не було тисняви, не було негативу. Це, може, вперше ми пережили відчуття ліктя, що нас багато, ось з нами влада світська і церковна, у нас чудові пісні, ми сила, і сила наша у нашій вірі.

Пригадую зворушливе звернення о. Андрія Чировського: не переживайте, що все ще так бідненько, що ми ще є Церквою не знаною у світі, все прийде і цей дощ є не перешкодою для нас, а свідченням особливого благословення, ви побачите, майте надію, ми встаємо, це тільки наші перші кроки…

Велике враження справили і слова Бориса Ґудзяка, він говорив поволі, роблячи великі паузи (казав мені тоді, що мусить в умі перекладати на українську), і його звернення торкнуло серця багатьох.

Насправді це стало відважним виходом Церкви з підпілля, першим нашим Майданом. Так само, як пізніші Майдани, він визрів, і було неможливо, аби цей вибух не відбувся. Це був перший досвід самоврядування. І так само вірю, що і тоді і на усіх наших Майданах з нами перебував Святий Дух, було таке загальне натхнення, піднесення творчості, окриленості, відчувалося, що ми всі браття і сестри, що ми єдині і дуже багато зможемо.

Цей здвиг дав великі плоди, передусім була створена організація «Українська молодь – Христові». Від нього розпочалося також відродження та створення християнських організацій та рухів, зокрема ТУСК «Обнова», «Витанія», «Подружні зустрічі» та багато інших.

Борис Ґудзяк відразу сказав, що це не може бути солом’яний вогонь, що не можна ту енергію, ті навики організації залишити позаду, що це не може бути щось разове. Ми мали приміщення в палаці Потоцьких, де готували з’їзд. Потім ми вже стали збиратися на спільну молитву, приходили люди, ділилися своїми історіями, спогадами, переживаннями, пропонували свою допомогу… Так витворилося ядро, спільнота. Тож виникла ідея створити організацію під цією ж назвою, хоч донині вважаю, що назва для організації не є дуже вдалою. Вона є радше гаслом, закликом з яким Митрополит Андрей звернувся до української молоді на заклик Папи відзначити Ювілейний рік. Першим головою УМХ став Ігор Матушевський.

Я вже давно від того відійшла, а недавно, перебираючи архів, знайшла велику папку «УМХ», ніби повернулася на 30 років назад, ще би щось зробила… Я тоді вела літопис, як я в нього заглянула – скільки ми всього переробили!… Це неймовірно, яка маса роботи була зроблена. Після з’їзду нами почали всі цікавитися, приїжджало зі всього світу дуже багато цікавих людей. Щоп’ятниці ми мали зустрічі, які відбувалися в палаці Потоцьких, де нам дали для цього велику кімнату, з пурпуровими тапетами (ред. - шпалерами). Дуже багато було тих зустрічей.

На переконання пані Лесі, цей з’їзд дав дуже великий поштовх для молоді в пошуку віри, збереження своєї традиції, повернення до свого коріння.

Мій тато належав до так званих «восточників», себто прихильників східної традиції християнства, тож ми всі знали, що є наше, а що чуже. Митрополит Андрей доклав багато зусиль, аби відродити, очистити наш обряд від латинства. А з початком виходу з підпілля у нас з’явилося чимало різних практик і новацій, невластивих нашому обряду і духовості. Не просто було й очиститися від златинщення, яке також почали відроджувати, пропагуючи як ознаки нашого «греко-католицького» обряду. І така потужна мобілізація молоді та її наслідки, серед яких і сплеск зацікавлення нашою традицією – тим, хто ми, яка наша віра, її засади і чому саме таким є наш обряд – стало поштовхом до свідомого, а не звичаєвого християнства. Священники, які приїхали з Заходу – визначні богослови о.Ґаладза, о.Чировський – зуміли зацікавити молодь питаннями: де є наше джерело, у чому цінність нашої традиції, чому так важливо її очистити і чому так обережно треба приймати новації.

Нагоду долучитися до організації цього здвигу пані Леся Крипякевич вважає за великий дар для себе.

Це дало мені такі сильні пережиття. Не раз я зверталася думками до неба: дякую тобі, Боже! Тату, ти бачиш? Мій тато був підпільним священником, і то дуже цілеспрямованим і відданим. Він витерпів тюрму. Навіть вмираючи, він говорив про Церкву. Він нею жив, все інше — домашні клопоти, мама з купою дітей – було на другому плані. Митрополит у 30-40-і роки націлював священників, щоби мали ще одну професію, бо йдуть тяжкі часи і треба буде вижити. Мій батько закінчив Музичний інститут ім. Лисенка і до кінця життя грав на скрипці в оркестрі нашого оперного театру, а приватні уроки музики давав по цілому Львові. Його дуже цікавило життя тих родин, в які він приходив – чи живуть у шлюбі, народилась дитинка – чи охрещена… Всюди, де він давав уроки музики, працювала наша Церква, він лишав такі маленькі карточки, наприклад, пам’ятка відвідин дитинки, — щоб не нашкодити, але щоб був документ підпільного священника. І донині приходять брати шлюб і показують папірчик, написаний отцем Артемієм, часом навіть латинкою або грекою, бо тато знав багато мов, а шифр підпілля працював, ми відчували, що нами Бог опікується, і навіть між комуністами були такі, що вміли захистити дітей підпілля. Приміром в нашій академії мистецтв вчилося нас назагал чимало дітей підпільних священників, і керівництво знало, хто ми. Очевидно, за нами слідкували, бо в кожній групі був стукач… І от чим став для мене цей здвиг – великою радістю, що татова справа продовжується, що Церква вийшла з підпілля, структуризується, оживляється, народжуються нові товариства, почали видавати книжки.

Цей здвиг дав змогу побачити Церкву в цілості. Оце є Церква – ті, що йдуть – монахи і монахині, старші священники, які пройшли підпілля і ведуть за собою молодь, яка представляє численні парафії, міста, містечка і села … Вони потребують ще відповідей на багато питань, але вони відкриті, спраглі, активні і шукають Христа…

Владика Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійський УГКЦ, президент Українського католицького університету:

— З’їзд «Українська молодь — Христові!» відбувся 30 років тому. А властиво у минулому тисячолітті.

Це був зовсім інший час, який сьогоднішній молоді годі зрозуміти. Це була пора — унікальний відрізок історії, у якому творилися епохальні зміни, валилася надпотуга, тюрма народів, ціль якої була знищити Церкву і задавити людське стремління до Бога.

Це був час, коли український народ та інші народи Радянського Союзу і комуністичного блоку випрямляли спини, піднімали очі і розпростували крила. Це був час ентузіазму і навіть ейфорії.

У таких обставинах за рекордно стислі терміни — кілька тижнів — вдалося організувати зустріч, у якій брали участь десятки тисяч. Вона включала різноманітні події. Кількадесят доповідачів з різних штатів Америки і провінцій Канади приїхали, щоб бути аніматорами. Вони відвідували школи, заводи, державні і культурні установи та виступали з доповідями.

Кульмінацією Тижня християнської культури стала велелюдна зустріч на стадіоні. Хто був, той не може забути, а хто бачив кадри чи фотографії, залишається під сильним враженням: люди зібралися і були разом, незважаючи на густу кількагодинну зливу. Всі були мокрі до нитки. Це була маніфестація того, що, на думку влади, не повинно було навіть існувати: у імені Христовому із закутків виходили молоді люди, виховані у радянській системі, що про Бога навіть не мали знати, щоб засвідчити свою віру, незламну віру своїх батьків.

Від початку ми планували, що різні заходи, які відбувалися в рамках Тижня, породжуватимуть тривалі структури та інституції. Це вдалося. З’їзд започаткував організацію «Українська молодь — Христові», зустрічі студентів призвели до відновлення студентської «Обнови». Серед теперішніх керівників УКУ – чимало учасників з’їзду та тодішньої «Обнови». Постав рух дружин священиків.

На з’їзді було анонсовано намір відновлення Львівської Богословської Академії. Саме на території довоєнної Богословської Академії у Львові відбувся завершальний акорд події. Тобто організатори мислили стратегічно, і тактика та заходи події сприяли стратегії.

З теплом згадую широку підтримку, яку Львів і українська громада надавала цьому починові. Штаб-квартира містилася в Палаці Потоцьких, а деякі ресторани запрошували оргкомітет на безкоштовні обіди. В Польщі нам вдалося надрукувати 40 тисяч молитовників, і через кордон їх перевезти до ще радянського Львова.

В моїй пам’яті глибоко закарбовані як і сам з’їзд, так і його підготовка і плоди. Вдячний пані Лесі Крип’якевич — у їхньому домі відбулися перші наради, Орестові Шейці, Ігореві Матушевському, всім священикам, добродійкам і богословам, що долучилися до цієї знакової події.

Для багатьох, що приїхали з діаспори — це була перша зустріч з Україною, і дехто з них опісля повернувся і провів в Україні кілька років, наприклад о. Іван Терлецький, о. Олександр Кенез, о. Михайло Квятковський.

Господь, через свідчення мучеників, створив умови свободи і благословив інтуїції і людей, щоб їх втілити. Важко собі зараз уявити подібний час і подібну подію. Але це сталося. Слава за це Богові.

Юрій Підлісний, завідувач кафедри політичних наук УКУ, голова Комісії УГКЦ у справах родини та мирян:

— Мені тоді було 18 років. Для мене це була передусім велика романтика – ти причетний до чогось великого, при тобі відроджується Церква, а ти є частинкою в тому величезному морі, яке рухається в напрямку її відродження. Це було для мене тим більше цікаво, бо рік перед тим, 17 вересня 1989 року, я брав участь у тому історичному поході до церкви Юра, щоб заманіфестувати, що ми, Українська Греко-Католицька Церква, відроджуємося і собор належить греко-католикам. А вже через рік відбувся цей великий молодіжний здвиг «Українська молодь – Христові», коли приїхало дуже багато людей з діаспори, і я, як студент факультету іноземних мов, мав у ньому свою місію – перекладати франкомовним гостям, я був прикріплений до гостей з Бельгії. Я та ще декілька хлопців і дівчат з факультету іноземних мов брали участь у такому відгалуженні оргкомітету як група перекладачів. Це для нас було щось дуже значиме, що заставляло нас по-іншому подивитися на плин історії – ми можемо бути причетними до історичних подій. Як я вже казав, тоді сприймалося трохи інакше, це було дуже романтично. Але участь в цьому здвигу, нагода бути причетним до його організації була для нас чимось грандіозним. І навіть той сильний дощ, який почався під час дуже величної літургії на стадіоні, не стер того ентузіазму і не став перешкодою. Хоч всі змокли, але це було чимсь неймовірним.

Такий величезний здвиг молоді у Львові став сигналом на всю іншу територію, яка була греко-католицькою до 1946 року, заборони УГКЦ, став поштовхом до того, щоби поверталися парафії, щоби відкривалися закриті храми. Це був стимул для решти України, щоби відновлювати релігійне життя. Окрім того, пам’ятаймо, що все це відбувалося ще за Радянського Союзу, тож з’їзд став ще одою формою протесту проти режиму, проти комунізму.

Внаслідок цього з’їзду пожвавилося мирянське життя, утворилася організація з такою ж назвою «Українська молодь – Христові», утворилася студентська організація Християнський студентський клуб, яка потім переросла в відновлене товариство «Обнова». Постали й інші мирянські організації, як-от «Витанія». Буквально через два роки виникло товариство «Віра і світло». Тобто з’їзд став потужним стимулом до відродження давніх товариств, які діяли тут до заборони нашої Церкви, а також до створення нових товариств, тобто став стимулом до творення організованого мирянського життя в нашій Церкві.

Не певний, що ми зможемо повторити щось подібне найближчим часом, навіть без огляду на пандемічні обмеження. Та й не думаю, що такі здвиги ми повинні проводити нині, адже суспільство змінилося, тож формат діяльності також має змінитися. Нова епоха диктує нові форми, нові методи праці чи заангажування не тільки молоді, а й загалом мирян й усієї Церкви до діяльності.

Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо»:

— Я українець, який народився в Польщі, в родині переселенців в наслідок акції «Вісла». Там навчався в школі, потім в університеті за фахом психологія і богослов’я. Там ми, нещодавні студенти, започаткували видавництво «Свічадо». Спершу почали видавати невеликий журнал під цією назвою, а згодом – брошурки. В тому часі ми також організували виїзди на нашу батьківщину, в гори, оскільки майже всі були переселенцями на західні і північні території Польщі. Там відбувалися двотижневі табори, які називали «Сарептою».

Одного року на такий табір до нас потрапила дуже цікава людина – Борис Ґудзяк. То був десь 1987 чи 1988 рік. Він справив на всіх нас гарне враження, і ми розповіли йому про нашу діяльність і нашу працю. Також на один з таких таборів до нас приїхав зі Львова о. Севастіян Дмитрух. Саме тоді розпочався дуже цікавий і бурхливий час – почала змінюватися політична ситуація в Україні. Ми познайомилися, відтак часто під час наших поїздок в Україну зупинялися в його хаті.

На початку 90-х Борис Ґудзяк висловив ідею, щоб організувати в Україні з’їзд християнської молоді, який би включав багато різних заходів. До нас він звернувся з проханням надрукувати молитовники, оскільки в Польщі ситуація була набагато краща, легше було усе це організувати. Єдина проблема – як книги доправити в Україну. Ми підготували молитовник «Шукаю Христа», домовилися з друкарнею, молитовник був надрукований. Лиш на кордоні була своя історія, але якось все вдалося владнати. Власне, це була наша участь у підготовці з’їзду.

Особисто для мене цей з’їзд став цікавою зустріччю світів, культур, світоглядів, досвідів. Тут зустрілися досвід підрадянський зі своїми не тільки мінусами, а й плюсами, бо це досвід людей, які не піддалися режиму, які страждали за свої переконання, пережили репресії, і досвід людей, які приїхали з Заходу – були освіченими, мали відповідні знання, становище, добробут... І ці досвіди тут зустрілися. Це була позитивна взаємно збагачуюча зустріч, ті два світи ділилися своїм багатством. Приміром, я приїхав з Польщі, мене просили викладати лекції, оскільки тут бракувало кадрів. Я був всього лиш випускником університету, однак викладав і біблістику, і психологію, і впровадження в богословя. Тут ми отримали дуже гарний досвід – побачили наскільки люди попри всі терпіння вірні своїй Церкві, своїй традиції. І то дало добрий поштовх. Звичайно, були свої труднощі, свої конфлікти, того не оминути, але безперечно це стало початком великих змін у нашій Церкві і її подальшого розвитку.

Від редакції: Якщо Вам сподобалася ця стаття і Ви б хотіли читати наступні статті цього автора чи на подібну тематику, або загалом підтримати якісну релігійну журналістику — запрошуємо Вас стати меценатом РІСУ. Це зробити досить просто за цим посиланням!