Образок із облечин брата Андрея Шептицького
Реколекції провадив о. Яцковський. Якоїсь миті Роман відчув внутрішній голос, що наказував йому: «Маєш бути Василіянином». Цю мить Софія Шептицька так описала у своїх спогадах:
«свідка обявлену йому Божу волю, провідника своєї душі, — що й була свідком його чистої юности, — моє хлопя в покорі питається Господа: «Боже! Що хочеш, щоб я вчинив?» А Господь відповідає йому в душі, тим голосом без слів, якого не чує людське вухо, але серце розуміє: «Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце, й підеш до нового життя, до чужих людей, може, не радих, і візьмеш Мій хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше й від Мене передане. Зазнаєш, може, й людської погорди, твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її. Але підеш, бо Я тебе кличу, й служитимеш Мені аж до смерти — а може, і мученичої…».
До монастиря східного обряду Роман граф Шептицький вступить п’ять років пізніше. За волею батьків, спочатку відбуде військову службу, а пізніш здобуде вищу освіту та науковий ступінь. 1 липня 1888 року в Добромилі відбудеться, як кажуть у народі, «постриг у монахи» або ж обряд облечин у монаший одяг. У монастирську фіртку зайшов Роман граф Шептицький, вийшов же брат Андрей. До нині зберігся лист мами Софії із Фредрів Шептицької, яка описала цю подію так, як бачила. Лист написаний польською. З нагоди 155-річчя з моменту народження Романа Шептицького цю згадку подаємо також і для українського читача.
До Софії Попель. Прилбичі 9 липня 1888 р.
Моя дорога Зосю [мова про близьку подругу Софію Попель (1846–1926) — І. М.], сталося те, що писала у повідомленні про облечини [ця подія мала місце 1 липня 1888 р. у Добромильському монастирі Святого Онуфрія Великого]. Зрештою, як не раз це діється і багатьма справами. Хотіла’м, щоб було аж за добре, але нічого’м не зробила. Хотіла про все знати, і про Ромтуха [Софія Шептицька так ласкаво назива свого сина Романа — І. М.] — нині брата Андрея — і про обряд, і про себе, і про Яся [мова про Яна Кантія Шептицького, батька Митрополита Андрея (1836–1912) — І. М.], і про все, а на те «все» не було відповідної хвилини. І так дочекалася нині Твого листа, дорога і люба моя сестро, який, без провини, — ще більше мені промовив до совісті. А щодо провини, то не вчинила я нічого, бо забагато хотіла. Не було вільної хвилі, бо той кашель несамовито відбирає мені і силу і, частково, фантазію. Також у вільних хвилинах відпочиваю. Перед цим їздила до Львова відвідати маму [мова Ружу з Косецьких Шептицьку (1808–1888), дружину Петра Шептицького (1808–1843), бабусю братів Шептицьких — І. М.], мала у брухнальській школі екзамен, а також старого тамтешнього гуменного, який конав 10 днів, а нині рано буде його похорон. А тепер, Зосько, якщо зможу, бо теліпає мене від кашлю, про облечини.
П’ять років тому, мені видавалося, що цього дня не може бути жодної хмаринки [йдеться про 1883 рік, коли Роман Шептицький звірився батькам, що має намір служити Богу у монастирі східного обряду — І. М.]. Господь Ісус так склав більші і менші справи, що видавалося, дещо з моральної, а дещо із фізичної сторони, що біля тієї моєї дитини, яка лежала навхрест, — і мене розпинають. Знаєш із останнього листа, що бідний Ясіско мав правдивий рецидив хвороби, як завжди, зрештою ще гірший, ніж сама хвороба. Але як Тобі писала, відчувала’м, що Мати Божа стала на моїм місці і в чудесний спосіб заспокоїла всіляку страсть. Але не хотів їхати, а може і не міг. І добре, що не поїхав.
30 червня ми виїхали із Леосем [Леон Шептицький (1876–1939), наймолодший брат Митрополита Андрея] в погодну пору. Ще і Перемишль йому показала і до Казя написала із готелю листа про все. Прокинулася о ¾ на 5-ту в неділю від невралгії і дощу, який лив яз із цебра. Ми вирушили у вітряницю о 6-тій фіакром. Пам’ятаю, що було так, неначе у листопаді. Дві милі дриндулкою [жартівлива назва брички — І. М.] під вітер у хуртовину, із кашлем і невралгією, Зосю, із тим всім, що мала в серці. Чи зрозумієш, якими важкими можуть бути дрібниці. Врешті, ми приїхали перед 8-ою. Залізницею прибуття після 9-ої, а о 9-ій розпочинається церемонія. Мала’м час, щоб прийняти Святе Причастя і, як відчувала’м, — Господь забрав невралгію, бо бачив, як важко мені було. Бачила Ромця [там мама також називала Митрополита Андрея — І. М.] тільки хвилю, а пізніше ми пішли до церкви. Ліг навхрест із розставленими руками перед великим вівтарем і розпочалися молитви хору і отця біля вівтаря. Квадранс пізніше, укляк і священик біля вівтаря запитав його українською (один із молодих василіанських професорів):
– Для чого прийшов Ти сюди?
– Жити життям покутника.
– В чому його хочеш знайти?
– В габіті і монашому житті.
Наскільки пам’ятаю. Поблагословив його, а пізніше відрізав жмут волосся навхрест на маківці, над чолом і по обидва боки. Відмовляв молитву і надав йому ім’я Андрей — Апостол. Тоді підійшов о. Щепковський [йдеться про Каспера Щепковського (1823–1899), католицького священика, педагога та освітнього діяча — І. М.] і до рук дав йому габіт і монаший пояс. Роман, схилившись, взяв габіт і пішов до захристії. Повернувся вже в ньому. Якусь хвилю молився. Пізніше, коли всі відійшли від вівтаря, і він відійшов. А пізніше побачила його у дальматиці із кадилом у руці, коли виходив на Літургію.
Моя дорога Зосю, сама не знаю, ані можу збагнути, що тоді я відчувала, що думала, як я молилася в ту хвилину. Пам’ятаю, як струменем летіли мені сльози по обличчю, як дякувала Богу, як та моя дитина була мені гарною, немов ангел із тим обличчям, без вусів того дня, неначе 16-літній. А такий поважний, такий зосереджений, як я побачила його пізніше піднесеного, коли ступав знову із кадильницею перед Святими Дарами, а дим обволік його постать у тій білій дальматиці. Неначе муром мене відгородив, ще більшою мірою, ніж коли я відчувала, що це не моє було, не є моє, і що віддала Богу те, що було Боже. Перед Святим Причастям відспівав «Вірую у Бога». Колись не вчився співати, а міг би Credo [Символ віри латинською. Від перших слів: Credo [Credimus] in unum Deum — І. М.] навіть не знаю де відспівати, як співав у ту хвилину. Після Літургії вийшов після всіх із каптуром на голові. Цей каптур, Зосю, дивно важкий мені, спокуса для мене. Вбрання, як у оо. Ісусівців, тільки у новіціяті шкіряний пояс, каптур є гарний, коли опущений. Як у хорі, то знімають його, а на коридорах носять як бірет [головний убір духівництва римо-католицької та протестантської церков — І. М.].
Тепер про нього самого — нічого нового, але, насправді, більше, ніж можна було сподіватися. Завжди такий же, як мова про його веселість і ясність думки, і слова, і того дрібного сміху.
Зіщуплів, і, насправді, через те, що зголив вуса і фаворити, і також через габіт. Але, здається, останнім знаком, яким Господь хотів назначити його бачити в цьому габіті, є те, що хто його в ньому бачить, мусить думати, що до цього часу цей чоловік перебував під обухом важкого смутку, який його пригнітав і, який, раптово був з нього знятий. Неначе сталевим клинком довго пригнутий, у цьому габіті він випростався. І чогось такого набрав, молодечого, майже воїнського у рухах, що коли б я, на приклад, у сутінку, чи з далека бачила його під час Літургії прислужуючи, по рухах цілком могла б я його пізнати.
Говорив мені, що до цієї пори не зазнав ще жодних труднощів. А о. Щепковський каже, що не може навіть такого бути, аби завжди так йому йшло, бо мусить пізнати хрест, як і всі. Молодь надзвичайно його полюбила і вважає за свого патріарха. Теж мені о. Щепковський говорив, щодо умертвлення ним тіла, то мусить мати його на оці, бо легко переступити межу. Був там Миколай Рей [правдоподібно, що мова про Миколая Рея (1866–1932), графа та зам’янина — І. М.]. І обід у розмовниці: він, Миколай Рей, о. Баудісс [мова про Альберта Баудісса (1842–1926), католицького священника, педагога, одного із реформаторів ЧСВВ], Леось і я: такі вільні, веселі, свійські, як на третьому поверсі дому Водзіцьких [дім у Кракові, де родина Шептицьких мешкала під час навчання. Зберігся до нині — І. М.]. О 3 ½ ми від’їхали. І так закінчився цей день, такий гарний. А так якось важко зі сторони землі слабістю, слотою та моєю глупотою зарисований. Ясь тепер дуже спокійно і, переважно, добре налаштований. Казік [йдеться про Казимира (1869–1951), брата Митрополита Андрея, пізнішого о. Климентія — І. М.] завтра або післязавтра приїжджає, а, правдоподібно, з ним і Роман Йордан. Така я рада цьому збільшенню нашого кола. У суботу може поїдемо в Корчину [місцевість біля Кросно (Польща), земельні добра якої були у власності Шептицьких] і Стару Вєсь [місцевість у Польщі, де у 1883 році Роман Шептицький під час молитви у катедрі прийняв рішення про вступ до монастиря східного обряду — І. М.].
Від Добромиля про те, про що Тобі доносить мій лист, мови не було. Моя найдорожча Зосько, про брата Андрея повідомляю Тебе стільки, скільки сама бачила. Брат Андрей! Чи справді? Як каже Ясь, мого Ромуха [так ласкаво мама називала свого сина Романа — І. М.] вже немає? Так важко бути з тими, які по-світовому це беруть. Львів такий дуже важкий мені був, тільки компенсацію мала від Владики, а також і небораків Незабітовських. Під таким страшно важким хрестом так дуже по-Божому діє.
Вчора я мала велику та дорогу мені посилку від Матері Анелі. Очевидно, що вчинила це в духу милосердя, бо сумніваюся, щоби мала правдиву надію мати якийсь пожиток з мене. Хоче, щоби’м: «з несмачної грубої французької книжки» зробила «смачну малу польську». Тепер, в першу чергу, маю щось іншого на думці, а до того, як Ромтух каже, не можу відбити досить від берегу, при власному недомаганні і тяжкості бідного Яся. А пізніше, знаєш, що кожна моя робота така повільна, що перш ніж дозріє, мине її потреба….
Зрештою, нічого тут нового: слота, маса хворих, і не одна темна година.
Переклад із польської Іван МАТКОВСЬКИЙ
