Ідеологічні засади «Києво-Печерського патерика»

Ідеологічні засади «Києво-Печерського патерика» - фото 1
Книгою, що справила чималий вплив на культурне життя українців, був «Києво-Печерський патерик», котрий мав давньоруські корені.

Основною частиною цього твору є «Житіє Феодосія Печерського». Воно нагадує не стільки класичні твори агіографічної літератури, скільки є своєрідним «романом» з великою кількістю персонажів. Причому це персонажі «живі», зі своїми слабкими й сильними сторонами, своєю специфічною психологією. Наприклад, таким яскравим персонажем є мати Феодосія, яка не схвалює чернечий вибір сина, всіляко протидіє цьому вибору, але, зрештою, погоджується з ним – через велику любов до свого спадкоємця.

У «Києво-Печерському патерику» маємо картину світу, котра представляється християнською. Проте і в межах християнства є різні варіації. Картина ж світу в цьому творі є дуалістичною. Світ сприймається як арена боротьби – між добром, що йде від Бога, та злом, носіями якого є біси. У «Києво-Печерському патерику» є чимало сцен, де розповідається (до того ж вдаючись до натуралістичних, побутових деталей), як біси шкодять і людям, і ченцям.

Такий дуалізм був притаманний багатьом християнам. Наприклад, до такого дуалізму схилявся Августин Блаженний, що простежується, наприклад, у його роботі «Про град Божий». Дуалістами були маніхеї, які справляли вплив на християнство, зокрема, на того самого Августина Блаженного. Належали до них і болгарські богуміли, погляди яких мали певне поширення на Русі.

У «Києво-Печерському патерику» найвищими репрезентантами доброго (божественного) начала в земному житті постають ченці, які цураються спокус і ведуть аскетичний спосіб життя. Їхня обитель, монастир постає наче острів серед бурхливого, ворожого моря. Ченцям доводиться протистояти спокусам зовнішнього світу, воювати з бісами. Життя ченця – постійна боротьба «христового воїна». Вона подається як щось героїчне, варте наслідування.

Ось як у цій писемній пам’ятці описується життя ченців: «Спершу жили вони в печері, і скільки скорботи та печалі витерпіли через тісноту місця цього – лише Богу відомо, а людськими вустами розповісти неможливо. До того ж поживою їхньою була лише хліб та вода. У суботу та в неділю споживали трохи сочевиці. Часто ж у ті дні не було сочевиці, тому варили лише овочі й тільки це їли. Ще ж і руками своїми працювали: взуття плели й клобуки, чи іншим рукоділлям займалися. І, понісши до міста, продавали, натомість зерно купували й ділили між собою, аби кожен уночі частку свою змолов для випічки хліба. По тому, відслуживши вранішню службу, далі займалися рукоділлям. Інші ж працювали на городі, вирощуючи овочі, поки не наставав час ранішнього славослов'я. І так усі, зійшовшись докупи в церкві, співали часи і святу службу правили. Й потім, поївши трохи хліба, знову за діло своє брались. І так щоденно трудилися, перебуваючи в любові Божій». Схожих розповідей про аскетичне життя ченців у «Києво-Печерському патерику» чимало. Монахи обмежуються найнеобхіднішим. Для них житлом є печера, їдять вони простий харч, не носять пишного одягу, не розважаються. Мають зректися життєвих принад. Феодосій Печерський, повчаючи своїх учнів, навіть закликає зненавидіти світ.

У цьому контексті зрозумілою є опозиція «Києво-Печерського патерика» до родової свідомості, притаманної язичництву. На Русі, як і в інших традиційних суспільствах, велику роль продовжували відігравати відносини, що будувалися на родинних стосунках. Рід і далі був базовою ланкою давньоруського соціум. Він не лише сприяв відновленню народонаселення. Це була господарська й культурна інституція зі своїми звичаями, традиціями. Рід також відіграв важливу роль для самоідентифікації особистості. Якого ти роду-племені – це чи не найголовніший ідентифікаційний момент для характеристики людини того часу. Родова свідомість давала про себе знати в різних пам’ятках давньоруської писемності, наприклад, у літописах. Останні значною мірою є історією князівських родів. А сама Руська держава в них постає як держава родова, котра належить родовому клану.

Проте поряд із родом з’являються альтернативні йому структури. Однією з них став монастир. Туди йшли люди, що зрікалися роду. І там формувалася своя, по-суті антиродова свідомість. Зразки цієї свідомості й демонструє «Києво-Печерський патерик». Втеча від роду, зречення батьків розглядаються як позитивне, навіть героїчне явище. У «Києво-Печерському патерику» детально описується боротьба Феодосія Печерського зі своєю матір’ю. Вона вважає, що її син повинен бути подібний до інших дітей, для яких на першому місці стоять звичайні земні цінності. Потяг Феодосія до християнського благочестя, особливо аскетизму, викликає в неї нерозуміння й обурення. Вона напучує сина, намагаючись відвернути від аскетичного життя, навіть вдається до силових дій.

Тема зречення роду представлена і в інших розповідях. Наприклад, у розповіді про Варлаама, який був боярського роду, але пішов у монастир. Його забрали з чернечої обителі і намагалися змусити жити світським життям. Батько дає йому багатий одяг, добру їжу. Жінка спокушає його. Однак Варлаам, «побачивши безумство жінки та зрозумівши, що батько приготував її йому на спокусу, почав безпрестанно молитися в глибині свого серця до всемилостивого Бога, який може врятувати його від тієї спокуси. Три дні сидів він так на тому місці, не встаючи і не ївши, не зодягаючись, а сидів лише в одній свитині». Зрештою, «побачив благий Бог терпіння й смирення юнака та навернув жорстоке серце його батька на милість до свого сина. Бо коли слуги сказали йому, що вже четвертий день нічого не їсть і не одягається, то батько його, почувши це, дуже засмутився, переживаючи, щоб син не помер з голоду й від холоду. Покликав його і, з любов’ю поцілувавши, відпустив. І трапилось тоді таке: плач великий, наче за померлим. Слуги та служниці оплакували свого пана, що відходив від них. Жінка також гірко ридала, втрачаючи чоловіка. Батько і мати плакали за сином, що розлучаються з ним, і так усі зі сльозами проводили його. І вийшов Христовий воїн із дому свого батька, звільнившись, наче пташка із клітки або як сарна з тенет…».

Християнство орієнтувало своїх адептів на творення надродової, надетнічної спільноти – Церкви, «граду Божого» на землі. Так, якщо в Старому Заповіті Біблії домінує свідомість родова й етнічно-племінна, то в Новому Заповіті вона практично ігнорується. Ісус Христос творить спільноту апостолів та своїх прихильників, майже не звертаючи уваги на їхню родову приналежність.

Нічого дивного, що антиродова свідомість «Києво-Печерський патерик» поєднується із антифеміністичною спрямованістю. Жінки представлені в цьому творі переважно негативно. Зокрема, так представлена мати Феодосія Печерського, яка не хоче відпускати свого сина в монастир і чинить у цьому йому всілякі перепони. І лише коли вона сама стає черницею, то її починають представляти в плані позитивному.

Часто жінки в «Києво-Печерському патерику» постають як сексуальні спокусниці. Особливо показовою тут є оповідь «Про преподобного Мойсея Угрина», де розповідається про те, як одна багата пані у Лядській (Польській) землі намагалася звабити аскета. Статеві ж стосунки, котрі забезпечують продовження роду, розглядаються в «Києво-Печерському патерику» як щось гріховне.

Незважаючи на «відречення від світу», насправді монастир відігравав важливу роль як у церковному, так і політичному житті Русі, про що йдеться на сторінках «Патерика». Він став однією з найбільш поширених лектур в Україні в період Середньовіччя й ранньомодерні часи, вплинувши (й суттєво!) на світосприйняття українців.

Про «Києво-Печерський патерик» та його текст див.: Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. Київ, 1930.