Один із Соловецької когорти
Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлі сталінського терору
До середини 1937 року на Соловках
було зібрано весь цвіт української підсовєтської
інтелігенції та
українських комуністичних кіл.
С. Підгайний. Українська
інтелігенція на Соловках.
Спогади 1933—1941 років.
Минулий рік приніс нові відомості про таку, здавалося б, у загальних рисах розроблену тему, як «Репресовані українці на Соловках». Історія (особливо радянського часу) поволі відкриває свої таємниці. Ось чому — хоча це, можливо, здається на перший погляд парадоксом — не тільки майбутнє, а й минуле обіцяє нові відкриття. Звичайно, тим, хто хоче їх зробити, а не тим, хто прагне не помічати щось неприємне або політично «невигідне» в історичній ретроспективі.
Сталося так, що саме 1997 р., коли виповнилося шість десятиріч з часу масових соловецьких розстрілів, працівники Служби безпеки України, українські історики-дослідники й ентузіасти з Санкт-Петербурзького науково-інформаційного центру «Меморіал» об’єднали свої зусилля для з’ясування нових обставин загибелі в’язнів з України. Відряджена СБУ пошукова група привезла з Архангельська та з Соловків цікаві й цінні матеріали. Передусім вони стосуються розстрілів в урочищі Сандормох під Медвеж’горськом (Карелія) у листопаді 1937 р., здійснених під керівництвом і за особистою участю капітана держбезпеки М. Матвєєва. Отже, тепер можна стверджувати, що велику групу соловецьких в’язнів вивезли з острова, щоб таємно знищити. Саме це засвідчують документи (в тому числі оперативного характеру) з тюремних справ соловецьких в’язнів. На початку цих справ знаходимо короткі довідки, складені начальником Соловецької тюрми Іваном Апетером і його помічником Петром Раєвським (обидва репресовані відповідно в 1937 і 1939 рр.) Ці документи й стали «основою» відомих «розстріляних» протоколів засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області. Тюремні справи ніколи не друкувались, отож становлять надзвичайну цінність для наступних досліджень.
Читачі ознайомляться з кількома із цих документів, а ми бодай коротко окреслимо основні віхи того шляху, який зрештою призів багатьох наших визначних земляків, в першу чергу представників інтелігенції, до їх останньої земної адреси, її для них визначила система, яка оголошувала себе найпрогресивнішою і найгуманнішою. Недаремно чимало в’язнів — колишніх комуністів не могли повірити, що сидять не випадково.
Один з них, відомий діяч Компартії Західної України, вже на Соловках у квітні 1937 р. так оцінював ситуацію: «Це не лінія партії, партії це не потрібно, а слід посадити того, хто нас посадив, бо він скоїв злочин, і тяжкий злочин, оскільки тримати чесного комуніста у в’язниці можуть тільки злочинці, пілсудчики... ось хто мене посадив, а не партія». (Региональное управление Федеральний службы безопасности России по Архангельской области, далі — РУ ФСБ России по Архангельской области, дело II-6911, л. 90).
Щоправда, багато в’язнів зрештою прозрівали. Один з характерних прикладів — колишній ортодоксальний історик-марксист Матвій Яворський, свого часу науковий антипод Михайла Грушевського. Потрапивши на Соловки за абсолютно брехливим звинуваченням в участі в «Українському національному центрі», він ніби переродився. Збереглося чимало повідомлень таємних інформаторів про його поведінку й розмови там. Він давав безжально влучні й точні оцінки тодішній політичній системі. Більше того, він кинув відвертий виклик цій системі, написавши 30 червня 1936 р. заяву до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГу. М. Яворський відмовився від заліків робочих днів і відверто висловив усе, що думав про антинародну й антиукраїнську сталінську політику. 26 грудня 1936 р. на прохання одного із в’язнів допомогти написати заяву про помилування він відповів: «Щиро Вам раджу не принижуватись перед червоними варварами. Вас все одно не помилують, а якщо б і помилували, то коли б я був на Вашому місці, я б відмовився від цієї пільги. Особисто я написав заяву-лист, в якій заявив, що сам я з табору не вийду. Я не хочу перебувати на волі, знаючи, що кращі сини України знемагають у соловецькому мішку. Я поділяю з ними чашу горя до кінця як вірний син своєї неньки України». (Державний архів Служби безпеки України, далі — ДА СБУ, справа 59881 ФП, т. 2, арк. 133).
Ми навели дві різні оцінки, але фінал життя тих, хто їх висловлював, був однаковим. І таких прикладів серед соловецьких жертв дуже багато.
Сучасники називали соловецьку каторгу «Радянським Союзом у мініатюрі». І це була чиста правда не тільки тому, що на Соловках були представлені всі нації і народності тодішнього СРСР, вся його географія — «от Москви до самых до окраин», а й з огляду на те, що ситуація на острові повною мірою віддзеркалювала поточну ситуацію у країні: інтенсивність здійснюваних репресій миттєво позначалась на кількості в’язнів і на ставленні до них.
«Соловецкий лагерь особого назначения», «Северные лагеря особого назначения», «Соловецкая тюрьма особого назначения Главного управлення безопасности НКВД СРСР» — навіть самі ці назви, що змінювались упродовж 1920—1939 рр., відбивають значення Соловків для комуністичного режиму. Для нього створення й підтримання цього грандіозного комбінату смерті не було випадковістю чи даниною російській традиції. Це була нагальна потреба, одна із «підсистем страху», завдяки якій могла успішно функціонувати вся система, що її вибудовували більшовики після Жовтневого перевороту 1917 р.
«Соловецькі табори — країна мук і відчаю. Переважну більшість тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У запліснявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть і царство Боже на землі», — писав один із сучасників про Соловки. Мешканці цієї «країни мук і відчаю» працювали на лісозаготівлях, прокладали залізничні колії, будували сумнозвісний Біломорсько-Балтійський канал, який забрав життя близько ста тисяч «зеків» і не сподобався «вождю народів». Не було в СРСР такої соціальної категорії, представники якої не опинялись би на Соловках. Це було справжнє єднання всіх трудящих: робітників, селян і, зрозуміло, «прошарку» — інтелігенції.
Не забував режим і про релігійних діячів, За відомостями репресивних органів, у 1923-1924 рр. у СРСР було заарештовано 2469 священнослужителів, а у 1931-1932 рр. — 19812. (Осипова И. И. «В язвах своих сокрой меня...» — М., 1996. — С. 3). Багато хто з них опинився на Соловках. Серед в’язнів були люди різних національностей, значний відсоток серед них завжди становили українці.
«Українізація» Соловків почалась ще у XVIII ст. Найвизначнішим в’язнем за часів Катерини II був останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, який пробув тут 25 років у камінному мішку і 9 років в окремій камері, а помер на 112 році життя, так і не виїхавши з острова після відбуття строку. Однак наступники царської імперії, творці першого в більшовицькій червоній імперії концтабору фактично вже нікому не давали шансу на таке довголіття, Учасники всіх соловецьких зеківських потоків — спочатку діячі Української Народної Республіки, вояки та отамани численних повстанських загонів, згодом — незадоволені рабським становищем й доведені до відчаю колгоспним «раєм» селяни, зацьковане духовенство, потім «специ», тобто представники старої інтелігенції, яких оголосили «шкідниками» і «націоналістами», й, нарешті, ті, на кого влада ще вчора спиралась і кого використовувала, а сьогодні оголосила «ворогами народу», — радянські, партійні і державні діячі, письменники, науковці, митці, — як правило, вже ніколи не повертались назад.
У грудні 1935 р. один з в’язнів у розмові з таємним інформатором констатував посилення антиукраїнського курсу політики, оскільки «останнім часом почали з етапами на Соловки прибувати українці». (РУ ФСБ России по Архангельской области, дело П-11369, л. 12). Ця думка підтверджується фактами, а також іншими джерелами.
За точними зауваженнями Семена Підгайного, одного з колишніх соловецьких в’язнів, якому пощастило вижити, до середини фатального 1937 р. на Соловках було зібрано найкращих представників «української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл. Тоді в цьому концтаборі були представники найрізноманітніших політичних партій та угруповань. Тут можна було побачити і монархістів-гетьманців, і федералістів, правих і лівих есерів, комуністів і соціал-демократів».
«Радянська влада», ота «радянська держава», про яку говорив академік Кримський, що вона нагороджує всіх рівно й однаково (його самого — так само, як його «ворога» Грушевського), справді таки обдарувала всіх однаковими концтаборами. Опинившись на Соловках (чи в інших подібних місцях) перед єдиною для всіх небезпекою, «багато в’язнів забували про давні політичні чвари й незгоди, братались між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях», згадував С. Підгайний. Особливо гірким був цей шлях для представників духовенства, що на них комуністичний режим здійснював прицільне полювання.
Доля священика УАПЦ Володимира Хуторянського — надзвичайно типова у цьому сенсі. Він народився 1897 р. у містечку Томашполь на Вінниччині. Якоїсь особливої освіти не одержав, але батьки навчили головного — шанувати Бога й людину. Ніякого «компромату» за Хуторянським не було: до партій не належав, у царській та білій арміях не служив, раніше не судився. Одначе у 1922—1934 рр. був, як записали в анкеті заарештованого, «служителем религиозного культа» (РУ ФСБ России по Архангельской области, дело П-14799, л. 2). Щоправда, у 1931—1933 рр. йому довелося попрацювати рахівником в одній з виробничих артелей, але це не справило істотного впливу на ставлення властей до нього.
1 січня 1934 р. отця Володимира було заарештовано; згідно з рішенням судової трійки при Колегії ДПУ УСРР у лютому 1934 р. він одержав п’ять років виправно-трудових таборів і потрапив до Дмитровського виправно-трудового табору. Його строк закінчувався 10 січня 1939 р., а тому питання про нього, як і про мільйони інших в’язнів сталінських «артеків», актуалізувалось з початком «єжовщини» — кампанії масового терору, жертвами якого передусім стали ув’язнені, строки котрих добігали кінця найближчим часом. Властям треба було вирішувати, що робити з цими в’язнями, адже їхній вихід на волю був для режиму вкрай небажаний — не в останню чергу через те, що вони багато знали про реальні механізми функціонування репресивно-каральної системи, а надто — про табірні умови «перевиховання». Зрозуміло, що цих людей ніхто вже не міг «перевиховати» . Натомість вони могли виховувати інших, просто розповівши правду про пережите.
Ось тоді й вирішили «почистити» табори. З приходом у 1936 р. до керівництва НКВС СРСР колишнього партійного працівника Миколи Єжова стало остаточно зрозуміло, що кривава хвиля репресій не обмине й тих, хто, здавалося, вже «одержав своє», — багаточисельну армію радянських зеків, а серед них і соловецьких в’язнів з України.
Однак формально необхідно було створити нові «справи», тепер уже табірні. З цією метою почали активно використовувати стукачів — тих в’язнів, які дали згоду допомагати НКВД. Саме таємні табірні інформатори повинні були постачати «компромат» — відомості про настрої і розмови запланованих до знищення в’язнів. І таку інформацію видобули, поклавши її в основу багатьох тепер уже остаточно розстрільних справ.
Священика Володимира Хуторянського заарештували за звинуваченням в участі у «Спілці визволення України» (СВУ). Ключове питання, яке завжди виникає, коли йдеться про справу «СВУ»: що у звинуваченні відповідає дійсності, а що існувало лише в головах чекістів, які, використовуючи індивідуальні методи шантажу, примушували свої жертви давати свідчення?
З одного боку, існує чимало свідчень того, що проти більшовицького режиму здійснювалась безкомпромісна боротьба. З іншого боку, збереглося чимало свідоцтв того, що у такому вигляді, як це подавалося у 1929—1930 рр., «СВУ» не існувало. Ось, наприклад, уривок із заяви, яку в березні 1957 р. написав Всеволод Ганцов на ім’я тодішнього Голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова: «Всього в ув’язненні та на засланні на Крайній Півночі я відбув понад 22 роки. Це тяжке покарання було мені за мої «злочини» і за приналежність до організації «СВУ». До організації «СВУ» я не належав і про існування такої організації не знав. Але у своїх свідченнях під час слідства я виходив із передбачення, що організація «СВУ» існувала й тільки я про це не знав. Лише після суду з розмов з іншими моїми співпроцесниками я дізнався, що організації «СВУ» взагалі ніколи не існувало, що вона була фіктивною. Всі без винятку засуджені по процесу особи, в тому числі й ті, яким приписувалась роль лідерів, як, наприклад, Єфремов, Ніковський, говорили, що організації «СВУ» не було, що вони підтвердили зведений на них наклеп лише тому, що змушені були до цього вигаданими свідченнями інших ув’язнених, що вони їх дали під тиском слідчих органів». (ДА СБУ, справа 67098 ФП, арк. 315-316).
Підтверджується це й багатьма секретними службовими документами ДПУ, що збереглися. Суттєвим є насамперед те, що ще 1928 р. ДПУ завербувало кількох молодих людей, яким було запропоновано входити в контакт з «націоналістично настроєними» особами й подавати відповідну інформацію. Ці молоді люди були серед тих, кого заарештувало ДПУ в період з 18 травня по 18 червня 1929 р. у Києві. Свідчення саме цих осіб використали для того, щоб примусити студентів М. Павлушкова і Б. Матушевського свідчити проти віцепрезидента БУАН, визначного літературознавця, академіка С. Єфремова, заарештованого у липні 1929 р., та інших майбутніх учасників процесу.
У грудні 1929 р. підготовка процесу «СВУ» вступає у вирішальну фазу. Тоді в надрах ДПУ з’являється низка документів, що надходять до ЦК КП(б)У, ЦК ВКП(б) та ОДПУ СРСР. З ними знайомиться особисто Сталін, який 2 січня 1930 р. надсилає до Харкова С. Косіору і В. Чубарю таку шифровку: «Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокуси, имевшие целью убийство ответственных работников... Наша просьба согласовать с Москвой план ведення дела на суде».
І справді, всі деталі процесу «СВУ» узгоджувались з московським керівництвом, хоча ДПУ УСРР пропонувало і свою «драматургію» процесу. її містили, зокрема, вже згадані секретні документи, підписані переважно начальником Секретного відділу ДПУ УСРР Валерієм Горожанином (свого часу він мав безпосереднє відношення до фабрикації справи «Київського обласного центру дії», з 1930 р. працював у Москві в ОДПУ - НКВС, був знищений у листопаді 1937 р.) і начальником II відділення Секретного відділу Борисом Козельським (причетний до фабрикації багатьох справ, застрелився в Києві у службовому кабінеті в січні 1936 р.). Саме їх можна вважати основними «диригентами» процесу «СВУ».
«Докладная записка о результатах работы по вскрьттию украинского контрреволюционного подполья по Украине в связи с делом «СВУ», «Меморандум по делу Одесской филии «Спілки визволення України», «Докладная записка о деятельности медицинской линии «СВУ», «Ориентировочный список арестованных по Киеву, которые подлежат представленню на процесе» — ці та інші документи, які раніше не аналізувались дослідниками, переконливо свідчать про те, що справу «СВУ» було сфабриковано, й розкривають «кухню» роботи ДПУ проти української інтелігенції. Вони підтверджують, що ця справа розглядалась як рішучий крок на шляху дискредитації політики «українізації», котру чекісти ніколи не сприймали як принципову й довготривалу лінію.
Отже, провокуючи справу «СВУ», ДПУ підводило базу для наступних тотальних погромницьких акцій.
Далі пропоную читачам кілька документів із справи Володимира Хуторянського. Вона зберігається в Регіональному управлінні Федеральної служби безпеки Росії по Архангельській області. Документи друкуються мовою оригіналу.
№1
Агентурне повідомлення
про В. Хуторянського
5 жовтня 1934 р.
Совершенно секретно. Нарядчик 4-й роты: 1-го участка Хуторянский Владимир Яковлевич мне подробно рассказывает, как он, будучи священником Украинской «православной церкви украинской» на границе с Польшей в м. Орыник Винницкой области, был членом организации, которая ставила себе цель — подготовка крестьян к вооруженному выступлению на случай войны, и при первом переходе через границу украинских военных частей немедленное поднятие крестьянства с целью восстания. По словам Хуторянского, эта организация носила имя заграничного штаба, который вкратце именовался "УВО", т. є. Украинская военная организация. В г. Львове, Тернополе и др. крупних городах Польши имеются специальные люди, которые назначаются для поездки в СССР через Польское консульство и, будучи на Украине, дают полную информацию о положений дел здесь, в СССР. Польское консульство имеет здесь, в СССР, своих людей, которые систематически информируют о всяких новшествах з СССР и т. п.
Хуторянский, будучи уже арестованным, передает, что он держался 9 месяцев, не сознавался на показаннях в ГПУ, «но впоследствии я вннужден был пойти в сознание, поскольку мои товарищи сознались».
Мною был поставлен вопрос Хуторянскому такого порядка: «Был ли ты непосредственно связан с кем-нибудь из приезжавших из-за границы и с кем?» Он ответил: «Если бы я был лично связан, то мне как священнику Украинской церкви могло бы так попасть, что я и на свете не был бы. Моя обязанность была проводить работу среди украинского населення и проводить сборы деньгами. Эти деньги мы вручали в г. Виннице в Центральную раду церковную».
Хуторянский особенно оттеняет то положение, что несмотря на аресты среди украинцев, несмотря на то, что даже много украинцев фактически пострадало, тем не менее на Украине осталась еще уйма народу, который работает: «Там еще много есть наших братьев-украинцев, которые при всяком удобном случае проводят свою работу. Мы через Украинскую автокефальную церковь проводили консолидацию своих сил, и я лично работал в Брацлавском уезде, а потом меня перебросили под польскую границу. Знаю такие райони, как Ямпольский, Могилевский, Ушицкий, которые граничат с Румынией, и эти районы связанн с румынскими эмигрантскими кругами, а районы Проскуровский, Каменецкий, Ярмолинецкий и другие связаньг с польскими, как граничащие с ними».
По словам Хуторянского, достаточно обьявить войну (СССР) большевикам, «как на Украине мгновенно вспыхнет восстание. На колхозников большевикам не особенно приходитея рассчитывать, хотя они популяризируют везде, что, мол, большевики — друзья колхозников и колхозник опора большевиков. Это — иллюзия, ни больше, ни менше. Любой колхозник вонзит нож в спину первому попавшемуся коммунисту при первой возможности».
Хуторянский указывает, что в Дмитлаге имеется 50% украинцев: «Все они мученики тут. Когда-то кацапы Петербург строили на костях украинцев, а сейчас строят каналы. Такая доля украинцев, но мы и здесь не должны падать духом, находить всякие возможности, чтобы нам уцелеть до поры — до времени. Прийде час, і ми ще порахуємось».
По словам Хуторянского, на 1-м участке, на 2-м и в других районах имеется много украинцев, которые ведут себя примерно из-за боязни, чтобы их не отправили в северные лагеря.
Все то, что делаетея в лагерях, на свободе отлично известно. «Я лично имею связь с зав. почтой 1-го участка, которые мне приносит все письма в запечатанном виде, которые лагерная цензура не проверяет».
Действительно, это было подтверждено таким фактом, как 7-го октября, когда я, будучи в кабинке у Хуторянского, был очевидцем, когда зав. почтой лично принес письмо на имя Хуторянского, не проверенное цензурой, и вручил в моем присутствии. Об этом зав. почтовым отделением Хуторянский говорит, что он свой человек. Я его поддерживаю хлебом, а он мне делает услугу. Письма и посылки всегда идут не вскрытые».
Хуторянский поет в хоре 1-го участка. В составе хористов преобладают украинцы. Репертуар на три четверти состоит из украинских песен.
«Жалко нам, что от нас забрали Сердюка. Это был другой человек и главное, что украинец. За Сердюком жалеют также другие хористы-украинцы, как Федак Петр Андреевич, Голуб Ефим Иванович, Стасенко Павел Иванович, Данченко и др. Хористы-украинцы с насмешкой говорят об исполнении русских песен: «В кацапских песнях нет ни души, ни жизни, а вот украинские — другое дело».
Я с ними делаюсь вполне солидарным по данному вопросу, дабы они видели во мне своего человека — украинца.
Тесть Хуторянского работает на Черноминском сахарном заводе. В старое время при царизме был директором сахарных заводов в Подольской губернии. Последнему Хуторянский дает подробную информацию о жизни лагеря. По национальности этот тесть (по фамилии Ген) немец. Неоднократно пытался выехать в Германию, но не может добиться визы на право выезда. Хуторянский разводит целую плеяду разговоров о пытках, мученнях, страданиях в лагерях и т. п.
Хуторянский лично ходил к т. Фирину с просьбой разрешить поступить ему на курсы. Т. Фириным была написана записка на имя т. Филимонова устроить на курсы. Филимонов обещал. «Нужно использовать все, дабы сохранить себя для будущего. Я рискнул написать Фирину, он меня вызвал и я ему наливал, что, мол, вижу грандиозное строительство. вижу тут чудеса, а не те, которые описывались в Евангелии. Меня Фирин выслушал и поверил, направив на курси».
Хуторянский ожидает со дня на день вызова через УРО Дмитлагеря для направлення на курси. В заключение Хуторянский говорит: «И до чего мы, украинцы, дожили, что приходится обращаться к жиду с просьбой». Ко всему Хуторянский патентованими антисемит и шовинист. Он особенно подчеркивает, что в лагерях очень мало жидов, а если и єсть, то капля в море, а все украинцы, грузини, нацмени и, конечно, кацапы. Где же жиды есть, то они поустраивались на теплых местечках.
В Америке украинский єпископ Йван Теодорович посылает деньги в Польшу и Чехословакию украинским эмигрантам. «В Америке ему построили богатейший дом, и украинцы Америки собирают деньги, которые через епископа поcылаются в Польшу для военной организации».
Верно: уполномоченный
СПО 3 отдела Дмитлага
НКВД
Жедиговский
№2
Довідка на В. Я. Хуторянського
Жовтень 1937 р.
Хуторянский Владимир Яковлевич, 1897 года рождения, уроженец м. Томашполь того же района, Винницкой области, УССР, гражданин СССР, украинец.
Священник-автокефалист. Состоял членом украинской контрреволюционной организации «Спилка Визволення Украины», организованной Ефремовым, подготовлявшей совершение терактов против руководителей партии и правительства, совершение диверсий и повстанческого движения к моменту войны.
Будучи активним членом этой к/р организации, принимал участие в создании к/р повстанческих ячеек, проводил вербовку членов в организацию.
27—28 февраля 1934 года судебной тройкой при КО ГПУ УССР по ст. 58-11 УК УССР заключен в исправ-трудлагерь сроком на пять лет.
В лагере держит себя осторожно. В беседах в одиночку выражает свои антисоветские настроения: считает, что при возникновении войны ему удастся посчитаться. Антисемит. Остается ярым националистом, врагом Сов. власти. Все надежды возлагает на фашизм — Германию.
Начальник Соловсцкой тюрьмы
старший майор государствениой безопасности
Апетер
Помощник начальника Соловецкой тюрьмы
капитан государственной безопасности
Раевский
№3
Акт про винесення вироку В. Хуторянському
3 листопада 1937 р.
Приговор Тройки
УНКВД по протоколу №83 от 9 октября 1937 года в отношении осужденного к ВМН Хуторянского Владимира Яковлевича приведен в исполнение 3 ноября 1937 года, в чем и составлен настоящий акт.
Заместитель начальника
АХУ УНКВД ЛО
капитан госбезопасности
Матвеев
Людина і світ. — 1998. — №1. — С. 13—19.
Юрій ШАПОВАЛ,
доктор історичних наук
