Гідність і солідарність: як творити відповідальне суспільство

Люди, життя яких за мить полетіло шкереберть, хочуть розповісти про себе. Вони прагнуть пояснити, що не є прохачами, що змушені брати гуманітарну допомогу через свою неспроможність вижити тепер, коли втратили все нажите роками майно.

У ході роботи з людьми в потребі перед працівниками організацій часто виникає питання: як надавати допомогу, не принижуючи почуття гідності бенефіціара? Це питання є важливішим, ніж може здатися на перший погляд. Бо кількість українців, які підпадають під категорію «вразливих», від початку повномасштабного вторгнення зросла в рази. Одних лише ВПО близько п’яти мільйонів. А ще є сім’ї військових, рідні загиблих захисників та ветерани. Це вже може поглиблювати старі та створювати нові тріщини у стосунках між людьми, які рватимуть цілісність «тканини» нашого суспільства. І над «укріпленням слабких місць» треба працювати вже зараз.

Саме з цієї думкою БФ «Єзуїтська служба біженців в Україні» та Інститут лідерства, управління та коучингу організували дискусію на тему «Гідність і солідарність: як творити відповідальне суспільство». Учасниками заходу стали представники провідних благодійних, громадських, релігійних організацій та держаних установ. Формат дискусії передбачав виступи двох головних спікерів та роботу в групах.

Гідність неможливо втратити, лише заплямувати

«Оскільки Бог сотворив людину на свій образ і подобу, то ми не «щось», а «хтось». Звідси і походить поняття гідності людини», — розпочав із пояснення поняття гідності перший спікер Мирослав Маринович, дисидент і політв'язень радянського ГУЛАГу, президент Інституту релігії та суспільства УКУ.

Далі промовець наголосив, що гідність дана нам Богом, і її неможливо втратити, але її можна заплямувати. Проте, за словами пана Мирослава, «немає такої ями, з якої людина не може встати і відновити свою гідність».

У преамбулі Загальної Декларації прав людини стверджено: «Визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості й загального миру». Отже, за словами пана Мирослава, травмуючи гідність людини, ми не захистимо свободу, не встановимо справедливість і не забезпечимо бажаний мир. Тут рівень гарантування гідності людини є мірилом безпеки – безпеки і державної, і духовної. Тому ми повинні захищати гідність – власну та іншого. І хоч найбільшого загрозою гідності є страх перед сильнішим і впливовішим, пан Мирослав закликає не бути терпимими, коли в нашій присутності принижують іншу людину.

«Зневаження гідності людини бʼє рикошетом по гідності як самого кривдника, так і того, хто змовчав», — говорив він. Водночас, зауважив дисидент, ми ніколи не захистимо власну гідність, принижуючи гідність іншого.

Свобода і солідарність

Гідність це дорослість. А ознакою дорослості є вміння брати на себе відповідальність. Мирослав Маринович процитував фрагмент із Української Хартії вільної людини: «Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність. Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе».

Пан Мирослав поділився, як чув закиди щодо цього визначення. Мовляв, про відповідальність треба говорити не простим громадянам, а тим, що «нагорі», нашим очільникам і чиновникам. «Але якщо ти делегуєш відповідальність за своє життя тим, що «нагорі», то ти визнаєш, що ти – лише раб, суспільний «гвинтик». Індивід стає Людиною не лише тоді, коли реалізує свою вільну волю і відчуває свою людську гідність, а й тоді, коли бере на себе відповідальність за свої вільні дії», — сказав Мирослав Маринович.

Він також зазначив, що досі «Ахіллесовою п’ятою» для нашого суспільства є брак солідарності, нам бракує довіри один до одного та відваги жити чесно. За його словами, у нас іще надто багато тих, хто вважає, що жити чесно й правдиво – це жити собі на шкоду, стати лузером. І навіть війна не зламала цю поставу: логіка матеріального зиску й життєвої вигоди все ще домінує в душах багатьох над авторитетом Божих заповідей.

Проте позитивні зміни є. Як приклад, пан Мирослав наводить співпрацю між волонтерами та військовими, яка базується на любові до ближнього, правді та породжує міжлюдську довіру, що уможливлює людську солідарність.

«Завдання громадянського суспільства – зростати у гідності, розсердитися на себе, що дозволяємо негідникам помикати нами. Але не кидатися на них із сокирою і не кидати їх у смітники, а взятися за руки і творити нові мережі довіри. Не зраджувати одне одного за найменшої вигідної нагоди, дотримуватись прийнятих правил гри і нарощувати кола солідарності», — підсумував пан Мирослав.

Проблема «моральної гемофілії»

Після свого виступу Мирослав Маринович запропонував учасникам зустрічі питання для роботи в малих групах. Одне з них звучало так: «Митрополит Андрей Шептицький остерігав перед «моральною гемофілією»: ми починаємо суперечку як опоненти, а закінчуємо як вороги. Як це впливає на міжлюдську солідарність і як можна собі допомогти?».

«Моральна гемофілія (хвороба, при якій не згортається кров) означає втрату діалогу і можливості єднання. Наслідком такої «гемофілії» у фізичному сенсі є смерть, але те ж саме може статися і з суспільством», — ділилися своїми міркуваннями учасники обговорення.

Вони також відзначили, що коли ми знелюднюємо нашого опонента, то перетворюємо його на того, хто втрачає гідність людини, втрачає людяність у нашому сприйнятті. Нерідко до цього спричиняється стереотипізація, чи конструювання реальності, коли ми так часто говоримо про когось або щось, виходячи з наших уявлень, що створюємо хибну реальність щодо людей чи регіонів. «Але це не означає, що вони є саме такими, як ми собі уявили. Це лише наше бачення, яке також призводить до втрати діалогу». Ліками від «моральної гемофілії», які запропонували учасники, є вміння слухати і чути. Звісно, як для лікування якоїсь хвороби, так і для відновлення діалогу, потрібен час. Також вони додали, що ліками може бути «переливання крові» — тобто українському суспільству необхідні нові покоління, які зможуть принести потрібні зміни.

Зі свого боку Мирослав Маринович підтримав висловлені думки і додав, що в напрямку змін, які будуть суттєво відчутні в майбутньому, потрібна велика праця Церков та освітян. А також додав, що «недуга» суперечок була властива українцям завжди, а у воєнний час і поготів. І навіть якщо припустити, що тут працює потужна російська машина розколювання українського суспільства, то все одно проблема залишається. «Бо хоч це Росія хлюпає в наші потенційні вогнища свого «бензину», горять все-таки наші українські «дрова»!, — підкреслив Мирослав Маринович. — Кожна сторона в суперечці затято обстоює свою правоту і відразу ж апелює до того, що кров загиблих не дає морального права думати інакше, ніж думає вона. Тому градус суперечок одразу надзвичайно високий. Але справа не в тім, хто з учасників суперечки правий. Всі вони програли вже тим, що перетворили дискусію на ворожнечу».

Як вихід, колишній дисидент бачить, «сеанси психотерапії» для цілого суспільства, щоб усвідомити наявність моральної гемофілії як недуги, яку лише обтяжать травми війни. Також нам треба навчитися розрізняти поняття «опонент» і «ворог». Якщо не навчимося, то станемо легкою здобиччю в руках справжнього ворога.

Надавати допомогу не принижуючи

Про невміння слухати та стереотипи говорила й друга спікерка заходу — Світлана Филипчук, кандидат історичних наук, редакторка видавництва «Левит». У своєму виступі вона зосередилася на питанні наданні допомоги потребуючим християнськими організаціями чи церквами. «Неправильне розуміння гідності людини може створювати перепони для ефективної милосердницької діяльності християн», — говорила пані Світлана.

Вона розповіла, що провела власне дослідження на предмет того, яких помилок найчастіше допускаються релігійні організації, надаючи допомогу потребуючим. Як не дивно, люди спотикаються через такі, здавалося, банальні речі як упередження про те, що допомогу варто надавати лише «достойним» або «моральним» людям (з точки зору вірян). Також присутні і стереотипи щодо бездомних, переселенців чи алко- або наркозалежних людей, які можуть обмежувати допомогу потребуючим чи навіть піддавати їх дискримінації зі сторони надавачів допомоги.

Окрему увагу, на думку доповідачки, слід приділяти і лексиці у сфері благодійної діяльності. «Ми повинні спілкуватися з бенефіціарами і обговорювати, які слова є коректними по відношенню до них», — говорила Світлана Филипчук. Вона розповіла приклад із власного досвіду допомоги дружинам та матерям загиблих захисників: «Ці жінки не хочуть, щоб їх називали вдовами, а дружинами героїв». Крім того за словами спікерки, часто можна стикнутись із нерозумінням того, що людина в потребі має цілий комплекс проблем. Приміром, рідні загиблих захисників потребують не лише психологічної підтримки, а й допомоги з бюрократичними питаннями у військкоматах тощо.

«Ігнорування системних проблем полягає в зосередженні лише на індивідуальній допомозі, без вирішення структурних причин бідності чи несправедливості, — говорила пані Світлана. – Це створює ілюзію «милосердя», яке насправді не змінює ситуацію, залишаючи поза увагою соціальну несправедливість чи права людини. Християнська місія має поєднувати індивідуальну допомогу з боротьбою за суспільну справедливість».

Доповідачка також розповідала, що нерідко до вимушених переселенців ставляться, як до дітей: «Патерналізм у допомозі проявляється у відношенні до потребуючого як до «менш спроможного», що потребує постійної опіки та контролю. Такий підхід породжує залежність і заважає людині розвивати свої здібності й самостійність. Допомога повинна підтримувати автономію, сприяти розвитку самоповаги та відповідальності за власне життя».

Світлана Филипчук наголосила на необхідності позбуватися негативних стереотипів один про одного і прислухатися до людей, яким надаємо допомогу. «Зрештою, допомога іншому це також джерело великого ресурсу для того, хто допомагає», — підсумувала вона.

Повага і співчуття, а не жалість

Питання, які запропонувала для обговорення Світлана Филипчук, стосувалися тем, які спонукали учасників до ділення власним досвідом.

«Гідне ставлення до людей в потребі починається вже з того, у якому вигляді ми надаємо допомогу», — говорила одна з учасниць. – «Якщо ми роздаємо не нові речі, їх можна хоча б привести до ладу і розвісити на вішаки. А пакети з харчами не роздавати просто з землі, а поставити на столи. Теж принижує, коли організації, які надають допомогу, першою чергою піклуються про розміщення своїх банерів».

Учасники обговорення підкреслили необхідність розвивати емпатичність в благодійних організаціях та церковних спільнотах: «Кожен із нас може опинитися в скрутній ситуації, і саме культура прийняття допомагає підтримувати людську гідність. Кожна ситуація важлива, тому не варто принижувати чи знецінювати почуття та втрати інших людей».

Окреме питання обговорення було присвячене співпраці церковних організацій та місцевої влади. Під час якого учасники заходу спробували сформувати «мапу стереотипів щодо Церков та місцевої влади, звернувши увагу, що у деяких випадках існує стереотип, коли Церква сприймається як певний «електорат». Якщо місцева влада підтримує добрі стосунки з Церквою, це теоретично може вплинути на формування позитивного ставлення людей до влади, що, своєю чергою, може допомогти на виборах. З іншого боку часом Церква розглядається як легке джерело фінансових потоків. Особливо це проявляється під час війни, коли на місцеву владу з боку прокуратури звертається менше уваги, а Церкву сприймають з милосердям. У зв'язку з цим, можливі випадки залучення фінансових ресурсів через церковні канали до місцевих громад.

У період повномасштабної війни місцева влада іноді передає Церкві завдання, які мали б виконувати державні структури, і Церква бере на себе ці обов’язки. Водночас це не тільки стереотипи щодо Церкви, але й упередження щодо місцевої влади. З іншого боку, церковні громади іноді вважають місцеву владу зайвою, думаючи, що можуть вирішувати свої завдання самостійно. Ще одним стереотипом на думку учасників семінару є те, що Церква працює, а влада займається «нісенітницями» і, що всі представники влади корумповані. Учасники обговорення наголосили на великому негативному впливі описаних стереотипів, які заважають співпраці всіх суб'єктів допомогової діяльності. Також вони запропонували принципи співпраці між місцевою владою і церковними громадами:

• Рівність для всіх — місцева влада має забезпечувати рівні права для всіх спільнот, незалежно від конфесії.
• Діалог між церковними спільнотами. Церковні громади повинні вести діалог між собою та вимагати від влади не переваг для себе, а забезпечення рівності для всіх.
• Міжконфесійний і міжрівневий діалог. Для забезпечення гармонійної співпраці необхідно створювати платформи для діалогу між різними конфесіями й рівнями.
• Проповідувати діями. Церква має служити як усередині громади, так і поза нею. Не варто намагатися «завербувати» місцеву владу до своєї церкви — краще показувати приклад через дії.
• Партнерські відносини. Кожна сторона має сприймати іншу як партнера. Всі учасники повинні стабільно виконувати свої обов’язки, розуміючи, що кожен робить свою роботу.

На завершення дискусії організатори відзначили конструктивність і практичність обговорень, які відбулися на представленому ними майданчику. Вони висловили сподівання, що подібні заходи сприятимуть розвитку благодійності в Україні, яке не буде обтяжене упередженнями, а матиме перед собою єдину ціль – зміцнювати наше суспільство, цільово допомагаючи тим, хто більше постраждав.