Одна з мурах

Цій науці ніде не вчать. Ще немає таких вишів чи курсів. Доводиться набувати знання самотужки, у процесі. Водночас відгукуватися на незникаючу купу термінових запитів, щодня шукати нові нестандартні рішення складних питань, не зупинятися, навіть коли немає підтримки. У кожної волонтерської організації своя історія, свій шлях, свої гулі. Чи легко це? Звісно, ні. Та є мета, яка тримає. Є люди, заради кого варто йти вперед.

Тендітна дівчина з очима кольору неба і русявим волоссям дивилася на мене з екрану монітора. Нас розділяли сотні кілометрів, але цієї відстані не відчувалося. Ми нарешті змогли поспілкуватися, хоча знаємо одна про одну вже давно. Я із захопленням слідкую за тим, що вона робить разом зі своїм чоловіком і друзями. В її ТГ-профілі скромно написано: одна з мурах. Хто ці «Українські мурахи», чим живуть, що роблять і чому, ми і поговорили відверто з Лізою Калінченко.

— Лізо, як з’явився ваш «Мурашник»?

— Все почалося з повномасштабним вторгненням 24 лютого. Ми з чоловіком Олександром повернулися в Україну зі Сполучених Штатів десь за місяць до повномасштабки. Всі нам там казали: не вертайтеся, друзі, у вас почнеться війна. Ну а ми любимо свій народ, і, як українці, які не сильно вірять у прогнози, завжди надіються на краще, казали, що це наш дім.

Валізи ми не збирали. Хотіли зідзвонитися з нашими родичами. Назначили зустріч на 24 лютого, щоби продумати план. Зрозуміло, що ніякий план ми не продумали, бо 24 лютого прокинулися від вибухів.

Виїхали з Києва разом із нашими друзями. Вони просто сказали: поїхали з нами на Закарпаття, там є закритий готель. Взагалі ми спочатку думали одразу їхати за кордон, бо тільки ж приїхали звідти, та й кордон ще не закрили. Але якось Господь нас вивів, і ми поїхали на Закарпаття одразу.

Ми приїхали в закритий готель, який через ковід не функціонував. Ми там павутиння знімали. Заїхали з чоловіком в сьомий номер. Досі ми в цьому номері живемо. Створили чатік, додали туди всіх друзів, знайомих і написали: якщо ви не знаєте, куди їхати, ми тут, на Закарпатті, приїжджайте, будемо скидатися грошима і думати, що далі робити. Так все і почалося. На стресі, як у всіх.

Почало приїжджати дуже багато людей. Я готувала їсти, хоча ніколи не готувала на великі компанії. Ми зняли весь готель, і знімали так від тижня до тижня. Люди заїжджали, виїжджали. Багато мам з дітками ми переправляли за кордон. Тобто це був спочатку дуже тимчасовий прихисток.

Коли Київщину деокупували, багато друзів, які були у нас тут у прихистку, поїхали додому, особливо в кого діти. Залишилися та під’їхали ті, хто стали повноцінною командою. Нас небагато, десь 15 людей, постійних мурах.

Потім, коли сам «Мурашник» став як прихисток, почалося сарафанне радіо і люди просто до нас реально стукали в двері і просили: нам немає де жити, у нас закінчилися гроші. Люди були з Нікополя, Миколаєва, Херсона, Харківської області, Луганської, Донецької, яка була неокупована ворогом раніше, з Маріуполя велика сім’я. Різні регіони. Цим людям нікуди було повернутися. І це місце, дійсно, як мурашник стало. Початок такий був.

— Хто придумав назву «Українські мурахи»?

— Напевно, придумав Олександр, наш директор, разом з волонтерами.

— «Напевно» – це було якось не дуже впевнено.

— Це була така колективна робота, у якій він брав участь. Треба розуміти, що ми не були волонтерами до цього. Ми всі займалися різними професіями. І досі це є нашою волонтерською справою, це не є нашою роботою. Кожен з нас має свою роботу. Ми раніше не створювали організації, ми створювали фестивалі тощо. Пам’ятаю той момент, коли всі зібралися: нам треба якось назватися. Ми розуміли, що нам треба стати офіційно громадською організацією. Бо якщо ми робитимемо все через наші рахунки, то за наші хороші справи, чесні, можуть прилетіти не дуже класні дії. Тож ми сиділи: як назвемося? Почали перераховувати різних тварин, що там є.

— Бджоли, мабуть, були...

— Так-так. А потім у нас лягло на серці — мурахи. І в Біблії навіть згадується про мурах. І філософія — наша: коли мураха сама, вона нічого не може; а коли мурах багато, то вони можуть побудувати мурашник. І нас теж багато, і ми побудували цей «Мурашник», який є і прихистком, і волонтерською базою, де проводимо всі зустрічі, і логістичним центром, куди приїжджають волонтери і потім до військових їдуть. Поруч кемпи проводимо. Тобто це стало такою великою базою.

— Можна сказати, що у вас вийшов такий великий хаб.

— Так і є.

— А скажіть, будь ласка, чому ви вирішили зареєструвати «Мурах» як самостійну громадську організацію, а не від, наприклад, вашої церкви?

— Частина нашої команди як громадської організації — віряни, ми всі з різних церков. Також у нас є в команді невіруючі люди. Ми кажемо поки що (усміхається). Ми не хотіли прив’язувати себе до якоїсь конкретної церкви, тому що почали допомагати багатьом церквам одразу. Це були різні церкви. Ми хотіли допомагати саме тим, хто дійсно має потребу.

Ми зрозуміли, що хочемо бути громадською організацією, але в якій більша частина є віруючі люди. Ця позиція нам легша. І так як ми з різних церков і багато бачили, нам хотілося саме так показувати світу, що є віруючі люди, які нерелігійні, які роблять це не тому, що це для церкви, для галочки тощо. Хоча ми всі дуже любимо наші церкви і намагаємося допомагати церквам.

У кожному проєкті ми кажемо, що ми віряни. Люди знають це. І, як ми зрозуміли з часом, як я зрозуміла, бо постійно і давно в різних служіннях, це той шлях, коли Господь дійсно працює. Є лагідна українізація, а є лагідна євангелізація. Прості розмови і через дії. Саме після дій. Тому нам це близько було.

— А ваші церкви вас підтримують у вашій діяльності?

— Напевно, ми стали такими самодостатніми, якось вибудовували систему, що немає чіткої підтримки. Більше ми підтримуємо людей, які в церкві, якщо це військові, якщо ми знаємо, що є потреба, якщо звертаються. Це і форма, і закупи якісь, і поїздки до них. Якщо це, наприклад, вдови з наших церков, ми беремо їх на кемпи. Тобто більше ми віддаємо, якось так склалося.

— А духовну підтримку від церков ви отримуєте? Вас підтримують ті церкви, з якими ви працюєте?

— З деякими церквами у нас є співпраця. Ми підтримуємо зв’язок, і це така взаємна допомога. У нас є наш капелан Ігор Убийвовк, з яким ми їздимо в кожного разу, намагаємося на схід, до хлопців. Він з Полтави, він є пастором, з 2014 року працює і допомагає в Російсько-українській війні. Він є нашою великою підтримкою. Приїжджає до нас, підтримує і допомагає духовно зростати.

Плюс на базі «Мурашника» ми проводимо служіння щонеділі. І домашні групи у нас теж є для нашої команди, для тих, хто віруючий, хто бажає. Багато людей, що тут є, були релігійними, але не стояли на Слові, не знали Христа як Христа. Служіння проводить Антон, наш волонтер. Це чоловік моєї сестри, яка теж тут. Він проводить служіння в дуже простому форматі.

Ми звикли до великих сцен, великих служінь, великого всього. А тут Господь мене посадив за стіл з бабушкою, яка погано чує, з Лисичанська, і з другого боку з дівчиною з Миколаєва, яка є сирота, яка їхала з хлопчиком, їхній автобус розстріляли, але вони дісталися до нас. Я бачу, як ці люди дізнаються про Христа. І для мене оце дуже важливо.

Коли хтось приїжджає до нас із наших церков, він, звичайно, проводить служіння, допомагає. Тобто це якась більш дотична точкова допомога і підтримка, напевно, більше саме через людей в церквах, ніж церкви як церкви.

— А скільки людей залучено в роботу ГО і хто вони? Є кістяк, ці 15, про яких ви казали. І є, певно, більше коло, про яких теж можна сказати, що вони залучені?

— Наш кістяк, ці 15 людей, — це волонтери, які свідомо залишилися на базі «Мурашника». Вони залучені у всі проєкти, крім прихистку. У нас щопонеділка зустрічі команди, і це є люди різні. Як я казала, віруючі, не віруючі. Це люди від фотографів і відеографів до графічних дизайнерів і вчителів школи, які далі онлайн працюють.

Є ще «одні з мурах». Ми називаємо так тих людей, які стали теж під команду. Вони не постійно знаходяться у нас на прихистку. Таких людей плюс ще десь 25 по Україні.

— Родичі.

— Так, родичі (сміється). Наприклад, є хлопець госпітальєр. Є дівчина, яка сама втратила чоловіка, була в нас на кемпі першому і зараз приїжджає на кожен кемп і підтримує мурах. Є дівчина з Києва, яка допомагає нам, шукає багато всього. Є ті, хто приїжджає тільки на кемп, є ті, хто підтримує всі наші військові проєкти. Цей час дуже показав людей поруч із нами і якось створив це ком’юніті, воно й називається «Одні з мурах». Тож, всього нас 40 людей.

Є ще треті люди, які роблять збірки, які приїжджають один раз на кемп. Ми теж кажемо: ви одні з мурах.

— Хто може стати одним із мурах? Якісь треба мати особливі якості?

— Одна дівчинка нам сказала на кемпі: «Я була в різних християнських таборах, і для того, щоб отримати якийсь статус, треба було заслужити. У вас все дуже просто». І це дійсно так, у нас все дуже просто: якщо в тебе є бажання і ти розділяєш наші цінності, то ти стаєш одним із мурах.

— Ви нещодавно провели вже п’ятий кемп для сімей загиблих воїнів «Канікули в горах». Як виникла ідея таких кемпів?

— Ми взагалі командою думали, як працювати з ПТСР. До нас приїжджали військові, і члени нашої команди їздили до хлопців і дівчат. Бачили, що є велика потреба, що всі поранені душевно дуже сильно. Це теж те, з чим нам боротися і після закінчення війни ще дуже багато років, якщо ми всі усвідомимо це. Ми розуміли, що треба якось допомогти.

Але потім ми поїздили по різним реабілітаційним центрам, побачили, скільки є класних дійсно спеціалістів, скільки є некласних, які просто зробили корочку в інстаграмі і тільки травмують людей. Подивилися і зрозуміли, що ми не можемо зараз допомогти, навіть набравши психологів, не можемо створити цей простір.

Тоді ми вирішили працювати з тими, хто вже втратив військового. У цьому є велика потреба. Я вже казала, одна з наших дівчат є дружиною загиблого воїна. Ми бачили, як вона проходить цей шлях і наскільки їй важливе наше оточення. Як їй допомагають не якісь там ліки чи спеціальні ще штуки, а як особливо її лікує оточення поруч.

Поспілкувавшись з різними центрами, психологами, психологинями, ми зрозуміли, що хочемо в цьому русі працювати і робити кемпи. Почали працювати разом з ГО «Вільний вибір». Вони з 2014 року працюють, вони надають психологів і психологинь на наші проєкти. Ми не шукаємо кожен раз різних. Це одна організація. Ми зрозуміли, що це люди, які не ставлять дивних запитань жінкам, які дійсно розуміються. І так все розпочалося.

Ми почали як сліпі кошенята. Ми виклали спільно з Veteran Hub пост, тому що не знали, де шукати цих жінок, дружин загиблих воїнів. За один день на цей пост відгукнулося дуже багато жінок. Ми зрозуміли, що ми маленькі, а вже є така велика потреба.

Цього року, коли ми почали реєстрацію на новий сезон, на 4 нові кемпи, у нас за один вечір зареєструвалося 150 сімей. Для нас це було дуже шокуючим. Адже на один кемп ми можемо взяти 20 жінок, 20 сімей. Загалом це десь 60 людей разом з дітками.

— Як ви вибирали серед такої кількості охочих? Це ж дуже важко.

— Спочатку ми вибирали хаотично, емоційно, тому що не знали всього. У них була реєстраційна форма, вони мали написати про себе. І ми вибирали з цих історій. Дивилися не на те, кому болить більше, а просто по історіям вибирали. Хто був у нас на серці.

Потім уже з часом разом з нашими партнерами з «Вільного вибору» ми зрозуміли, що нам треба чіткі критерії. По-перше, щоб група була трошки однакова по історіям, щоб вони могли підтримати одна одну; однакова по терміну втрати, не були на різних, бо коли вже два роки пройшло чи рік, вона каже, та давай живи далі, а коли шість місяців пройшло, вона плаче і ще не розуміє, як їй жити далі, що це за поради.

З новим сезоном, який почався в травні, ми зробили свої критерії. Це має бути термін втрати від шести місяців до року. І дітки мають бути. У нас діляться діти на різні категорії. Є заїзд дитячий (6–10 років), є підлітковий (11–17 років). Ми не беремо без дітей або коли з маленькими дітками, тому що мамі нереально розслабитися. У інших організацій свої критерії. Ми сподіваємося, що вони зможуть охопити тих, кого ми не можемо.

— Що допомагає вам не впасти в провалля «Ми не можемо охопити своєю турботою всіх, хто її потребує, адже їх дуже-дуже-дуже багато»? Що тримає?

— Більшість нашої команди — дуже емпатичні люди.

— Тому я і питаю.

— Так, з першим кемпом ми всі плакали і все переживали. Кожну історію пропускали через себе. Потім ми молилися, як з цього вийти, тому що команда впала в такий вже депресивний стан. Бо коли біля тебе у прихистку люди з Маріуполя з купою дітей, які були в окупації, і потім, коли ти робиш кемпи для людей, чоловіки яких загинули, то дуже важко взагалі адаптуватися. У тебе типу все нормально, але біля тебе постійно цей біль великий.

Ми зрозуміли, що нам треба мати холодний розум. Крім того, що ми молилися за це, ми почали трошечки зараз просуватися у психологічній освіті теж. Я, наприклад, виросла з таким розумінням, що психологія — це зло, це не від Бога, це все неправильно, тобі може допомогти тільки Господь.

Так, 100 % може допомогти Господь там, де, дійсно, психологія та інше не справляється. Але коли в мене болить зуб, я не тільки молюся, я і до лікаря йду. Психологія теж дуже важлива. Тому, крім того, щоб молитися і підтримувати одне одного, ми почали перед кемпом робити освітню роботу разом з «Вільним вибором».

Плюс дуже сильно нас надихають люди, наприклад, як ви, які попросили про інтерв’ю. Чи друзі, які приїжджають до нас із Києва, з різних міст, підтримують у наших проєктах. Бо ти коли в цьому постійно, тобі здається, ну що тут такого? А ще ця удавана скромність є, знаєте, отой шлейф ще з різних церковних проєктів. А люди, коли приїжджають, бачать це все і кажуть: «Ви нереально круті! Ви тут, відмовилися від свого життя, робите кемпи…». Коли люди зі сторони підтримують словом і справою, це нас часто доводить до сліз, тому що ми дуже втомлені, а це дає ресурс свій теж.

І, звісно, надихають ті, для кого ми це все робимо.

— Лізо, а з чого складається програма ваших кемпів? Є якісь обов’язкові складові? Що такого цінного у вас є?

— У нас є такі вирази «обійми діями» і «мурашна душа». Це, напевно, через те, що в нас є християнські цінності. Ми не робимо проєкт заради проєкту. Нам важливі люди. Ми не просто про це говоримо. Це відчувають і про це нам кажуть і жінки, які приїздять на кемпи.

Крім того, що ми організатори, ми ще стаємо для них людьми, які постійно просто з ними, навіть в дрібницях. Ми сидимо їмо з ними, за столом спілкуємося, ми з ними малюємо, ми з ними їдемо в аквапарк, ми з ними в саунах, поливаємо їх водою, і вони відчувають цю турботу. Тобто ми прості люди. Ми не якісь там громадські діячі, які тут щось роблять вам, щоб зробити потім звіти, показати, які ми класні, хороші, що це зробили. І от жінка одна сказала: «У вас всі, хто потрапляє у ваші мурашні лапки, оточені любов’ю».

Можливо, я кажу якісь банальні речі, але це те, що ми зрозуміли. Дуже важливо, коли ці жінки бачать, що поруч з ними людина, яка цінує жертву їхнього чоловіка, якій не все одно на них і яка усміхається не просто, щоб усміхнутися, бо у них по програмі написано «усміхнутися».

Крім психологічних воркшопів, у нас є ще відпочинкова програма, яка дуже важлива. Вона різна: окрема для дітей, окрема для мам. Хоча це проєкт більше для мам, дуже багато є заходів, коли дружина загиблого воїна може провести час зі своєю дитиною. Бо, на жаль, через цю втрату в них стосунки дуже напружені, у багатьох є злість одне на одного. І от коли вони разом — розбризкують холі-фарби, їздять в аквапарк, їздять на озера — це теж важлива зцілююча форма.

— До вас приїжджають різні люди. Ви співпрацюєте з різними людьми. Ви відкрито говорите, що вірите в Бога, у ваших кемпах кожен день починається з молитви, наскільки я зрозуміла. Не було з цим проблем? Як реагують люди, які до вас приїжджають, учасниці ваших кемпів?

— Ми не позиціонуємо цей проєкт як християнський. Але коли жінки приїжджають, на відкритті кемпів ми кажемо, що половина нашої команди, бо не можна сказати вся, це не буде правдою, є християнами. І більшість з нас робить ці проєкти, тому що в нас є ця Божа любов і сила. Це правда.

Звісно, ми не робили одразу все правильно. Спочатку, наприклад, ми Біблії одразу в номери клали, щоб жінки приїжджали й одразу була Біблія. Дітям дарували Біблії, взагалі, без мам. Це теж було неправильно. Не можна робити якісь речі. Були в нас волонтери, які приїжджали, в кутках молилися з ними і одразу казали: тільки Господь тебе спасає, ти все пройдеш, Він дасть тобі сили. Ми набили багато шишок на цьому. І ми самі були цим поранені, бо спочатку не знали, як правильно. Як знати, коли ти вийшла з фестивалів християнських постійних, коли ти така: ми віруючі, ми все можемо у Христі… А потім я зрозуміла, чого ми називаємося саме громадська організація, в якої більшість християн.

З часом ми зрозуміли цю правильну систему, що ми кажемо лагідно, що ми християни, ми запрошуємо бажаючих на молитву. Спочатку хвилина мовчання, тобто це пошана для них, не просто галочка там — молитва. Потім ми починаємо, наша волонтерка Оля проводить молитви ці. Ми кажемо: по бажанню, якщо ви не хочете, не залишайтеся. І дійсно, коли ми почали по бажанню це все робити, більше жінок почало приходити.

Ми дуже вдячні організаціям «Світло на Сході» і Місія Євразія, які дають нам на кожен кемп Біблії, дорослі і дитячі. Ми ставимо їх і кажемо: ось ваші Біблії, ви можете взяти, якщо у вас є бажання. І вони розібрали на цьому кемпі ці Біблії, тому що у них було бажання. Це не було, типу, ми тобі пихаємо в подарунок одразу, як ти приходиш. Бо було таке, що жінка, атеїстка, прийшла, а в неї в номері Біблія. І в неї запитання одразу: що це?

Тож, ми, набиваючи ці шишки, які потрібні, важливі, тому що ми ростемо, зрозуміли, як потрібно, щоб не ранити людей. Бо вони мають злість на Бога дуже сильну: чому Бог допустив?

— Тому я і питаю. Дуже мудро, що ви зробили вашу євангелізацію не агресивною, а лагідною. І через свої гулі дійшли до того, що вона має бути саме такою.

— 100 %. Потім в кінці кемпу вони кажуть, як одна жінка казала нам: «Я була дуже зла на Бога, і я перестала молитися (вона була віруюча), я перестала взагалі шукати Бога. Після кемпу я зрозуміла, що Господь мене не залишив, Він дав мені вас, він дав мені людей. І те, що Він забрав чоловіка, це не означає, що життя закінчилося і все». Для нас це було дуже важливо чути, бо ми хочемо, щоб ця злість у них проходила через наші обійми діями.

— Так, піклування в дії — це про ваші кемпи. Але ж «Канікули в горах» тривають лише тиждень.

— Так, 7 днів тривають.

— А що далі відбувається з вашими учасниками? Ви підтримуєте з ними якийсь зв’язок? Що з ними далі відбувається, ви відслідковуєте?

— Після кемпів ми кажемо, що ми як громадська організація можемо підставляти вам плече і допомагати. Наприклад, у однієї учасниці ще не було юридичних виплат, вона попросила фінансову допомогу. Інша учасниця попросила прихисток у нас. Ще одна учасниця, яка зараз у Краматорську, написала: «Мені дуже страшно. Чи можу я, якщо що, до вас приїхати?». Ми кажемо: звичайно.

У нас є чатики з ними, ми спілкуємося, вітаємо їх з днем народження. Під час кемпу у нас, особливо у дівчат, у кожної з нас, є одна, дві, три жінки, з якими в нас з’являється класний зв’язок. Після кемпів ми з ними спілкуємося, підписуємося на них, відповідаємо в сторінках. Є одна жінка, яка приїжджала до нас відсвяткувати свій день народження, тобто для неї це прям було ось так. У підлітків теж є свої чати. Ми теж обережно з цим, щоби бути для них адекватним дорослим і з усіма гуманітарними межами.

Наші партнери «Вільний вибір» надають їм три місяці безоплатної психологічної допомоги. Також вони в групах підтримки дружин загиблих воїнів, де можуть зустрічатися, далі будувати ком’юніті, зростати і зцілюватися саме через психологічну підтримку.

Також тим, у кого є бажання, ми даємо в їхніх містах адреси церков. Кажемо, ось є такі-то церкви, ви можете туди прийти, особливо коли якісь свята, щоби перший був дотик. Ми теж над цим працюємо зараз, щоб в різних містах у нас були такі церкви, бо жінки з різних міст приїжджають. Тож зараз теж шукаємо, щоб в різних містах був представник, який готовий не просто, давай приходь одразу на покаяння, а який готовий за ручку їх привести. Бо ми фізично не можемо наші мурашні сили на всі міста розмістити. Тому це теж такий виклик, якщо церкви хочуть приймати, вони готові. Бо теж треба вчитися, цим жінкам не потрібно одразу покаяння і якісь правильні запитання.

— Це дуже важливо, що ви не губите зв’язок з ними. А самі жінки між собою спілкуються?

— Так, вони стають такими подругами крутими, потім нам надсилають фотографії. Вони навіть їздять одна до одної. Звичайно, не всі, бо бувають різні люди. Вони приїжджають одна до одної в гості, ходять на концерти, вітають одна одну, у них є групи без нас, окремі, там, де вони спілкуються.

Коли в Харкові обстріл, наприклад, а жінки з Харкова, вони пишуть: «Що ви там, Харків? Тримайтеся». Тобто між ними те, що ми і хочемо зробити, ком’юніті жінок, які одна одну розуміють, тому що, як показує досвід, навіть в церквах, хто віруючий, і просто родичі їх не розуміють. Вони прийшли просто на похорони і потім починають ставити дуже дивні запитання про виплати, про нового чоловіка. Це така велика проблема, як наші люди цивільні травмують тих, хто втратили. Краще інколи мовчати, ми кажемо.

Тому коли вони запрошують одна в одну в гості, приїжджають до нас або пишуть просто «що ти там Харків, тримайся», для нас це дуже круто. І це одна з наших цілей — щоби були оці підтримуючі ком’юніті теж.

Ще важлива річ, чого ми теж це робимо, як віруючі люди, тому що і в Біблії написано піклуватися про вдів і сиріт, і ми хочемо виконувати це. Так, ми не окрема церква, але ми люди. Це, як кажуть, перша апостольська церква, коли ми збираємося, люди з різних церков, і без шаблонів, що ти маєш бути під якоюсь назвою, спеціально під якоюсь організацією… Це просто люди для людей.

— Яка історія з кемпу була особисто для вас найзворушливішою? Я розумію, що, скоріш за все, їх було дуже багато, але, може, є така най-най-най.

— Одну розкажу. Є одна жінка, вона із Салтівки, з Харкова. Вона приїхала… знаєте, коли обличчя немає на людині. Вона жила з мамою чоловіка, яка її дуже сильно гнобила, яка казала: нащо ти відпустила його. Вона жила під вибухами. Це нереально жити там, якщо ви знаєте Салтівку, там нормально так припадає. З дитиною теж були стосунки натягнуті. І вона була в такому стресі, у неї не було свого простору, і постійні неадекватні запитання і так далі. Вона приїхала з обличчям таким втомленим. І в кінці кемпу вона просто ожила, в неї обличчя ожило. Це коли ти бачиш не тільки внутрішні зміни, а зовні зміни, коли людина стає людиною. Вона потім поїхала в Ужгород, три місяці там жила, відновилася. Для нас оці зміни були дуже важливі.

Ще одна з най-най-най. Була жінка у нас на першому кемпі, яка була в полоні. Багато хто з них були в полоні. Росіяни забирали їх, тому що вони дружини військових, і вони були в зоні окупації. І одна була з жінок, над якою дуже сильно знущалися росіяни, над дітьми і над нею, і вона не спала взагалі. Вже, вона казала, пів року я не спала взагалі, ні дня. Вона приїхала в Київ, постійно була в окулярах, у неї були синці під очима. Пам’ятаю, їдемо після термальних вод у автобусі, і вона заснула. Вона проспала всю дорогу, і ми підставляли їй плече, щоб вона поспала більше. Потім приїхали і вона каже, не піду на програму, просто піду спати. І вона виспалася. Вона сказала: я виспалася вперше за пів року, наче я відпустила це все.

І те, що взагалі в мене в голові не вкладається, те, що вона після цього всього жахіття — що знущалися росіяни, чоловік загинув, над дітьми знущалися, над нею знущалися перед очима її дітей — а вона після цього настільки з любов’ю і вдячністю приходить на молитву, вона вдячна, що поспала. Потім ми дивимося, а вона пише картини, виставки робить, бере участь у спільнотах дружин загиблих воїнів. І це дуже надихає.

— Табори «Канікули в горах» — не єдиний ваш проєкт. Ви охоплюєте два великих напрями: допомога військовим і цивільним.

— Так, основне наше завдання — це військова допомога. У нас є заявки, військові надсилають нам, якщо у нас є можливість, збираємо, зі складу даємо, надсилаємо від трусів-шкарпеток до дронів і машин. Робимо постійно збірки для них. Також це поїздки на схід.

Виготовляємо потужні паверстанції для ЗСУ. Ми називаємо їх PowerAnt. Це наш окремий проєкт, дуже класний, ми його дуже любимо. Ми започаткували давно, коли загинув наш друг і його командир попросив щось, щоб хлопці могли заряджатися і бігати дзвонити мамі.

Також організовуємо відпочинок для військових в горах з сім’єю. Минулого місяця було 33 сім’ї. Вони приїжджають в різний період, ми тут знімаємо їм класний номер в готелі, робимо чан, масаж, спілкування біля вогнища, коли вони можуть поділитися тим, що болить, можуть провести час із сім’єю, а не в своїх містах, коли купа справ.

— А для цивільних, крім кемпів для сімей загиблих воїнів «Канікули в горах», що ще роблять «Українські мурахи»?

— Це наш прихисток «Мурашник», у якому за весь час, якщо не помиляюся, вже біля 2000 людей побувало. Зараз ми знімаємо вже два «Мурашника», тому що до нас приїхали нові сім’ї із Сумщини, яка обстрілюється, з Покровського району, з Марганця, Нікополя. Загалом десь 60 людей, більшість з яких це мами з дітками.

Ми даємо тут людям роботу, щоб вони працювали і накопичували трошечки, щоб могли будувати життя далі. Школи, садочки влаштовуємо, це обов’язково. Тут вони разом мають ком’юніті, готують, прибирають, спілкуються, ходять на служіння щонеділі, отримують одяг, ліки, все, що їм потрібно. Це не просто поспати-поїсти проєкт.

Також це наша волонтерська база. Двічі на тиждень до нас приходять переселенці, ВПО, які живуть поруч, і отримують гуманітарний набір допомоги, який їм потрібен. Крім того, на Різдво, на Великдень ми для них влаштовуємо свята «Великий день», де можемо розповісти про Христа. Нам хочеться у такий Великий день нести їм це свято, і через невеличкі подарунки, в яких є багато любові.

Також відправляємо посилки по всій Україні переселенцям. У нас можна заповнити заявку, якщо ти переселенець, і отримувати щомісяця пакунок допомоги. Робимо цільові проєкти, такі як, наприклад, «Скоро в школу» — допомагали зібрати дітей-переселенців до школи.

Якщо в нас є щось по медицині, ми допомагаємо госпіталям. Приїжджаємо в госпіталь, віддаємо, хлопців підтримуємо, що їм треба дійсно для їхнього відновлення.

— Як вам взагалі вдається існувати? Ви ж незалежна структура, ви не заробляєте. Не типова, але ж громадська організація.

— Так, ми не прибуткова організація.

— У вас немає якогось свічкового заводика, щоб там робити якісь гроші. У вас немає найманих працівників. Як вам це все вдається?

— Спитали б мене ще три роки тому, я б сказала, що це нереально, що це неможливо. Я б теж подумала, що це якісь шахраї (сміється). Навіть віруючі часто питають, якщо трошечки починаєш розповідати, а що ви маєте, а що вам. Нам дуже хочеться, щоб ми стали організацією, яка може платити заробітні плати нашим волонтерам, тому що вони 24/7 вкладаються. Ми намагаємося, щоб деякі члени команди, які втратили роботу, яка робота не є онлайн, наприклад, як у мене і в інших, намагаємося, щоб людина могла собі щось купити, каву якусь дозволити, бо це теж має бути. Ми не беремо, як кажуть, кожна організація зі збору може брати якийсь відсоток собі. Ми не беремо цих відсотків. Коли ми робимо збірки, це йдуть збірки чисто на те, що ми збираємо. Для нас це дуже важливо.

— Щоб реалізовувати такі потужні проєкти, потрібні чималі кошти. Як вирішуєте це питання?

— Наші проєкти існують завдяки простим людям. Ми намагаємося знайти організації, бізнеси, ком’юніті, людей, які хочуть, у яких є на серці, підтримувати мурашні проєкти. Ми сподіваємося вийти на якісь міжнародні організації, бо війна триває, на жаль, і ресурси закінчуються.

Зараз наші мурашні друзі — це, по-перше, прості люди. Наприклад, коли ми робимо збірки, кожен може стати одним із мурах, зробити збір на кемп, зробити збір на прихисток, на військове спорядження, на відпочинок військовим.

Друге — це окремі особистості, які мають якусь справу, вони хочуть бути дотичними, вони на постійній основі, або не на постійній. Наприклад, бізнесмен, у якого є на серці підтримувати кемп, у нього є якесь своє діло, і він хоче бути залученим. Зараз, кажуть, модно і важливо для бізнесів підтримувати якісь проєкти.

Третє — є бізнеси, які нас чимось підтримують. Наприклад, «Світ кави» підтримує нас кавою на кожен проєкт, якщо потрібно, і в кожну військову поїздку. Або інші організації, які підтримують нас донатами щомісяця, наприклад, від книгарень до організацій, які івенти роблять чи виготовляють ювелірні вироби. Для них важливо нас підтримувати.

Ще одна категорія – це творчі особистості, які роблять концерти і потім запрошують людей і збирають донати. Так, наприклад, «Даха Браха» інколи робить збірки для нас. Тобто це медійні люди. Їх небагато, але вони стали якимись близькими, простими.

— Я бачила, що після кожного кемпу у вас величезний список подяки тим, завдяки кому це стало можливо. Як стати вашим спонсором, донором?

— Просто написати нам і зідзвонитися, і потім отримати великий звіт і всі побажання. Це дуже просто. Ми дуже відкриті. Ми є в соціальних мережах: у Фейсбуці, в Інстаграмі.

— Тобто якихось особливих вимог у вас немає?

— Ні, але, звісно, важливо, щоб розділяли наші цінності. Та, як показує досвід, зараз поки всі, хто з нами, їх розділяють. Ми їх називаємо котики-мурашки.

— Кого більше серед тих, хто долучається до ваших проєктів: великих організацій чи звичайних людей? християн чи не дотичних до віри/церкви людей? Ви аналізували це чи ні?

— Ми аналізували. Виходячи зі статистики, наприклад, кемпів, це 50/50. Є організації християнські, наприклад, «Епоха», які підтримують наші кемпи. Є організації, які не є церковними, це бізнеси, вони теж підтримують наші кемпи. І ті і ті розділяють цінності саме підтримки людей.

— А ось таке в мене підступне запитаннячко. Чим «українські мурахи» відрізняються від мурахи звичайної?

— Звичайної? Ой… Напевно, тим, що у звичайної мурахи немає стільки терпіння, любові і бажання не зупинятися. Навіть як би важко не було. Мураха б не жила в номері з купою бабушок і дітей, а просто висунулася б кудись і вже побігла до інших. Це якщо так одразу, що спадає мені на думку.

Багато хто дійсно дивується. І ми із Сашком теж. Та в нашій команді такі прекрасні люди, які далі погоджуються робити ці справи разом і бачать у цьому сенс. Попри те, що дуже важко. Якщо я не скажу, що не важко, це буде брехнею. Команда втомлена. І, на жаль, поки дуже демотивує те, що немає якихось програм для волонтерів, від відновлення до якогось розуміння важливості їхньої роботи…

— І про особисте трошки. Ви працюєте-служите разом із чоловіком. Олександр — директор ГО «Українські мурахи». Вашій сім’ї нещодавно виповнилося 6 років.

— Так, ви обізнана.

— Ну так, я ж дивлюся фоточки у фейсбуці. Що найскладніше і найрадісніше у такому вашому житті? Хотілося б щось змінити чи ні?

— Хочеться насамперед перемоги, яка багато чого змінить. Це банальна відповідь, але це правда. 24.02.22 все змінилося. Для нас це великий виклик. У нас було багато планів особистих на наше життя, подорожі, мрії. Ми планували відкрити ще більший продакшн Kalina Рhoto Lab, працювати медійно більше. Ще до повномасштабки купили квартиру, і якраз зараз мало бути завершено будівництво і ми мали нарешті отримати ключі... Але ми приймаємо це та все одно дякуємо Богу, що Він веде та допомагає, дає відповідальність та сили, бажання йти далі, бути з людьми, допомагати країні своєю сімʼєю, не дивлячись ні на що.

Ми зараз думаємо, як в цих обставинах можемо все одно далі бути сім’єю, зростати і не ставити якісь наші плани повністю на стоп. І от це дуже важко.

Ми багато плачемо в ці роки, бо багато втомлюємося. І мені як дружині важко, тому що Сашко мій не був лідером чогось до цього. Він працював сам на себе, він дуже класний фотограф, його багато хто знає, поважає. Він будував собі це ім’я і кар’єру, і водночас багато був у служінні. Це була класна комбінація. Зараз він директор громадської організації, він не обирав бути директором. Так сталося. І на ньому дуже багато відповідальності: як спілкуватися з людьми, як не ранити, як правильно дати завдання, а кого треба підтримати, а кого треба запитати, тобі вистачає грошей чи треба знайти якусь підтримку, як ти почуваєшся. І багато на ньому висить питань і вимог. Як дружина я молюся за те, щоб Господь його далі зміцнював як лідера. Тому що це дуже важко, коли тебе дійсно Господь поставив, ти не сам вибирав.

Ще ми вчимося, як правильно комунікувати з людьми, як правильно проговорювати, як проявляти любов. Це дуже важко, коли ти постійно з людьми знаходишся. Коли в тебе немає свого простору.

— А найрадісніше що є?

— Найрадісніше… Напевно, це буде сумно звучати, але сумні часи дуже сильно зближують. Ми дійсно стали однією командою в цей час. Попри якісь важкі обставини, ми ще більше захоплюємося одне одним і бачимо, як Господь потужно діє через нас одне для одного.

І навіть такі моменти, коли ми бачимо, як плоди якісь після кемпу, після того, як люди тут виїжджають з «Мурашника». Жінка, вчителька з Мелітополя, яка була в окупації, виїжджає в Івано-Франківськ і каже: «Я наче жила тут інше життя, важливе і потрібне, і я далі несу це». І ти просто це слухаєш і розумієш, що ми як сім’я можемо не тільки жити для себе, набирати і ставати класними медійниками і сім’єю, а Господь може через нас, як сім’ю, працювати. Ми відчуваємо, яким ми є інструментом зараз, і нам дуже не хочеться це втратити, як би важко не було. Це дуже надихає.

— Що є найбільшим викликом для «Мурах»?

— Не зупинятися, навіть коли немає підтримки і навіть коли ти не бачиш одразу якихось плодів, що це важливо. Напевно, це зараз наш виклик.

— А що підтримує вас, додає сили не зупинятися й рухатися вперед?

— По-перше, ми одне з одним. Сама команда підтримує одне одного дуже сильно. Хоча бувають різні погоди і різні стани, особливо коли ти втомлений. І те, що я казала, дуже підтримують «одні з мурах», друзі, які тут не поруч на базі, але вони поруч постійно в думках, молитвах, повідомленнях, приїздах, коли треба: хлопці, дівчата, хто на цей проєкт, хто туди? Оце нас сильно підтримує.

Плюс відгуки людей після того, як ми щось для них робимо. Хоча ми за ці роки зрозуміли, що не треба нічого чекати і не треба очаровуватися, щоб не розчаруватися. Тому ми не чекаємо відгуків, а просто робимо. Але, звісно, коли ми їх отримуємо, це надихає, якась така вдячність. Не хочеться триматися за це тільки. Та й треба бути обережним, бо диявол може працювати із сердечком і гордість давати, ми не хочемо цього. Але коли ти читаєш відгуки і бачиш плоди, ти розумієш, що це потрібно. Що Христос навіть в таких маленьких речах, як якийсь продуктовий набір і спілкування під час зустрічі, щоби передати цей продуктовий набір.

— Україна майбутня. Чи є місце в ній для таких організацій, як «Українські мурахи»?

— 2014 року, як показує досвід наших колег, на жаль, багато чого було закритого спеціально, а зараз відчиняються двері. Наша мрія — щоб «Українські мурахи» далі працювали, тому що поранених людей душею і серцем дуже багато. І ми самі такі, тому нам треба теж працювати із собою. Є світло в кінці тунелю. Ми сподіваємося, що держава підтримає волонтерські громадські організації, зрозуміє, що це важливо, що їхня робота має сенс.

— Дякую, Лізо, за чесну, відверту розмову і за вашу величезну роботу. Нехай ваш «Мурашник» росте, нехай мурашних друзів у вас буде ще більше. Те, що ви робите, дуже потрібно.

— Дякую. І вам сил і натхнення не зупинятися.

— І вам теж, щоб у вас був час для відновлення. Адже щоб комусь щось давати, треба мати всередині. У вас воно є, але його постійно треба відновлювати. І відновлювати сили. Хай Господь вам допомагає. Я дуже вам вдячна.

— Дякую. Навзаєм.