«Огієнко Іван розробляється як митрополит УАПЦ і активний український націоналіст»
Справу було заведено в січні 1941 року 5-м (розвідувальним) відділом управління державної безпеки НКВС УРСР на підставі матеріалів, одержаних від закордонної агентури ще у 1940 році.Тоді дізналися, що на польській території, в місті Холм – осередку компактного мешкання українців ще з давніх часів, прийняв чернечий постриг під іменем Іларіона такий собі Іван Огієнко. А невдовзі був висвячений на архієпископа Холмського та Підляського Української автокефальної православної церкви.
Понад те, повідомлялося, що він веде служби українською мовою, «спонукає» до цього інших священнослужителів, а у своїх крамольних проповідях висловлює «сподівання на вищу силу, яка допоможе перемогти ворога і відновити незалежну Україну». Без додаткових пояснень було зрозуміло, кого архієпископ вважає за ворога. Тому одразу було винесено постанову про заведення справи. У ній зазначалося, що «Огієнко Іван Іванович, визначний український діяч, колишній міністр освіти УНР… веде активну контрреволюційну націоналістичну роботу проти СРСР».
Уже цих відомостей було достатньо, щоб взяти І. Огієнка в активну розробку і почати збирати на нього досьє. Одним із перших документів у справі є витяг із доповіді секретного співробітника «Вірного» Київського оперсектора ДПУ, вірогідно зробленої в середині 1920-х років. У ній зазначається: «Огієнко Іван Іванович, 42 роки, середнього зросту, гарний і стрункий, з великими вусами і гострою борідкою, в пенсне. Родом із Поділля, родичів його не знаю. Дружину знаю особисто, але дівочого прізвища і її родинних зв’язків не знаю. Належав до партії українських соц-самостійників, а потім, здається, вийшов. Дореволюційна робота – ректор Кам’янець-Подільського університету. При Петлюрі був міністром ісповідань і членом українського нац. союзу. Глибокий шовініст і ворог московщини, видавець багатьох брошур і листівок антиросійського змісту, видавець багатьох церковних автокефальних книг» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 3).
У наступному документі І. Огієнко фігурує вже 60-річним. Це доповідна записка, підготовлена 18 лютого 1945 року управлінням НКДБ УРСР по Волинській області на ім’я начальника 4-го (розвідувально-диверсійного) управління НКДБ УРСР. Того самого управління, яке, користуючись активною фазою бойових дій на території Німеччини, приблизно в той же період готувало операцію «Вулкан» із ліквідації в Берліні керівника ОУН Андрія Мельника. І, напевне, не лише його. У документі зазначається:
«Свою наукову діяльність почав до революції в Києві, після закінчення Київської духовної академії. Здобувши вищу богословську освіту, Огієнко, однак, обрав для себе не церковне поприще, а педагогічну діяльність, спеціалізуючись у галузі української і старослов’янської мов.
Виступаючи з друкованими роботами і публічними лекціями з питань українознавства і водночас орієнтуючись на Центральну Раду у період 1917 року, здобув широку популярність серед вищих прошарків суспільства і політичних діячів України того часу.
У 1918 році Огієнко, перебуваючи в Києві, нібито був міністром ісповідань при петлюрівському уряді і відігравав у петлюрівських колах помітну роль.
Після розгрому петлюрівщини Огієнко разом з іншими діячами українського націоналістичного руху емігрував до Польщі, де упродовж низки років займався, переважно, науковою роботою з української мови та історії старослов’янської писемності, одночасно протягом певного часу читав лекції з філології у Варшавському університеті.
Після смерті дружини, у 1938 році, він прийняв сан єпархіального єпископа Холмської єпархії. Його резиденцією стало м. Холм, де він мав друкарню, і в якій нарівні з церковною літературою друкувалися антирадянські листівки і брошури…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 34–35).
У доповідній записці допущено низку помилок. Зокрема, І. Огієнко не вчився в Київській духовній академії. Він закінчив історико-філологічний факультет Імператорського університету Святого Володимира. Після розпаду Російської імперії брав активну участь в українізації університету і першим почав читати лекції українською мовою. Влітку 1918 року став засновником створення Кам'янець-Подільського державного українського університету і його першим ректором. На початку 1919 року призначений міністром народної освіти УНР. У вересні 1919 року – міністром Міністерства культів, перейменованого ним у міністерство ісповідань.
У цьому та інших документах, які зберігаються в невеликій за обсягом справі, немає відомостей про причетність І. Огієнка до релігійних процесів, що відбувалися на теренах України, інакше у висновках його зробили б ще затятішим «українським буржуазним націоналістом». Адже серед його перших кроків на посаді були вимоги до єпископів, щоб Євангеліє читалося українською мовою, так само й виголошувалися проповіді, служби Божі, читання та співи у церквах відправлялися за українською вимовою, на церковні посади в духовному відомстві висвячувалися й призначалися ті особи, які знають українську мову. «Народ, що не розуміє сили й значення рідної мови, – наголошував він, – й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державности».
У колі інтересів І. Огієнка, де б він не був і яку б посаду не обіймав, була українська культура, історія церкви, мови та правопису. У різні роки він створював, редагував, всіляко підтримував українські видання. Як от у непростий період проживання у Польщі, що перебувала під гітлерівською окупацією. В архівних фондах розвідки зберігається документ, датований січнем 1941 року, під назвою «Про газету «Український православний вісник». У ньому зазначається, що архієпископ Іларіон організував у Холмі видання газети з такою назвою. Водночас німецькою окупаційною владою було поставлено вимогу, щоб кожен номер газети перед виходом піддавався цензурі.
У зв’язку з цим виникла цікава ситуація, яка, з одного боку, характеризує спрямованість газети, з іншого, – вимоги до газетних текстів представників тодішньої гітлерівської адміністрації. Зокрема, в документі зазначається:
«У Люблінському Дистрикті сидить німецький офіцер д-р Фроммель. Української мови він не знає. Тому дозволити друкувати газету він не зміг, однак заявив, що друкувати її можна за умови, що в ній нічого не буде проти СРСР і про відновлення Української держави, заявляючи, що у нас тепер з СРСР існує дружба, тому дозволяти українській пресі виступати проти СРСР ми не можемо.
До перегляду газети втрутився інший цензор – німець Людвік, який знає трішки російську мову. Прочитавши в газеті фразу «Більшість російських інтелігентів перед світовою війною вважало за хороші манери не ходити до церкви і не цікавитися справами віри» і т. д., почав кричати, заявляючи: писати в газеті будь-що про росіян не дозволяю,взагалі про Росію і росіян не можна нічого писати» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 29).
У таких умовах Івану Огієнку доводилося жити й працювати за кордоном – під прискіпливим поглядом як НКВС, так і німецької окупаційної влади. Попри це, він за жодних обставин не змінював свою принципову позицію у відстоюванні українських інтересів і, як і у період існування Української Народної Республіки, здійснював українізацію церкви на Холмщині запровадженням української мови у богослужіння.
Загалом у архівних документах лише фрагментарно відтворюється період діяльності І. Огієнка в Європі та Канаді. Зокрема згадується про урочисті богослужіння 19 жовтня 1940 року в Холмському соборі, де відбувалося його висвячення у архієпископи, і 26 жовтня, коли він вперше проводив службу в сані архієпископа Холмського та Підляського Української автокефальної православної церкви. А через три роки був обраний митрополитом Холмським і Підляським. У 1944 році емігрував до Австрії, звідти – до Швейцарії.
«Невдовзі, – як зазначається у підсумковій довідці за справою-формуляром, – на запрошення вірян-українців із Канади (уже як митрополит) виїхав до цієї країни й поселився в місті Вінніпезі… Через певний час Огієнко був на одному із церковних з’їздів обраний главою Української автокефальної православної церкви в Канаді». І завершується довідка такою фразою: «Враховуючи, що Огієнко І. І. знаходиться нині в Канаді і можливостей для його розробки у 1-му відділі немає, доцільно наявну на нього справу-формуляр здати на зберігання до архіву» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10202.– Т. 1. – Арк. 49).
Зміст документів свідчить про те, що оперативна розробка Івана Огієнка все ж здійснювалася поверхово. У його близькому оточенні радянські спецслужби не змогли знайти тих, хто б надавав інформацію про діяння й наміри митрополита. Вочевидь і серед кадрових співробітників МДБ СРСР не було на той час фахівців, які б добре розбиралися у питаннях релігії. Бо навіть церковний сан його називали з помилками в останні роки життя, коли він був предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу.
У Канаді митрополит Іларіон плідно займався просвітницькою, громадською, богословською діяльність. Там він закінчив чи не найголовнішу справу свого життя – переклад Біблії. Саме переклад Івана Огієнка вважається дослідниками кращим з-поміж усіх українських варіантів через близькість до оригіналу, поетичність, простоту та зрозумілість викладу.
Упродовж усього життя він прагнув творення Помісної української церкви, як однієї з рівноправних православних церков, і відновлення незалежності Української держави. Відтак нині його ім’я стало символом служіння справі утвердження української державності та соборності.
