Оксана Гайова: життя, присвячене Шептицькому

12 березня, 08:53
Оксана Гайова: життя, присвячене Шептицькому - фото 1
Нині минає рік, як раптово покинула цей світ Оксана Гайова. Вона відома архівістка (очільниця сектора релігієзнавства Центрального державного історичного архіву України у Львові), історичка, журналістка, заслужена працівниця культури України, дослідниця роду Шептицьких в контексті історії УГКЦ

Нині минає рік, як раптово покинула цей світ Оксана Гайова. Вона відома архівістка (очільниця сектора релігієзнавства Центрального державного історичного архіву України у Львові),  історичка, журналістка, заслужена працівниця культури України, дослідниця роду Шептицьких в контексті історії УГКЦ  ніхто не знав (про) владику Андрея більше, ніж ця жінка. Масштабний фотоальбом про Андрея Шептицького «На скелі віри», співупорядницею якого вона була, визнаний «Книжкою року».  

Справжня гуцулка Ксеня. Родом із Коломийського району. Мама Ганна походила з села Нижній Вербіж, тато Василь – з села Великий Ключів. «І те, і інше – гонорові коломийські села», – усміхається подруга Оксани Гайової, працівниця ЦДІАУ у Львові Марія Мицан. Обоє батьків – вчителі: тато (завуч школи) навчав природознавства та географії, мама – філолог. Виховувалася з сестрою Лесею (ще одна сестричка померла дитиною). Сім’я галицьких інтелігентів прищепила шляхетність у поведінці, відчуття краси. «Досить пізно, маючи вже 10 років, Оксана захотіла навчатися гри на бандурі. Вона прекрасно співала. В похмуру погоду виводила Шевченкову "По діброві вітер виє"», – згадує Марія Мицан.  Від тата – жага до знань, підкріплена практичними знаннями з природознавства. «Тато знався на рослинах. Часто брав своїх учнів на природу: організовував походи в ліс, гори, на рівнини. Навчав, показував. Поміж тим співали. Оксана із захопленням згадувала ті татові екскурсії», – розповіла Z Марія Мицан.  Звідси – жива зацікавленість до навчання, вміння систематизувати здобуті знання. Все це дуже згодилося для розвитку шептицькознавства – справи, якій посвятила своє життя. 

Презентація диску "Царський в'язень"

Після Коломийської середньої школи Оксана Гайова навчалася на історичному факультеті тоді Педагогічного інституту в Івано-Франківську. Дуже короткий період вчителювала в селі на Житомирщині, а потім у Жовкві. Жила у тети (татової сестри) у Львові. «Якось під час прогулянки історичним Львовом побачила величну споруду – колишній монастир бернардинів, і табличку з написом "Історичний архів". Зайшла всередину і подалася в кабінет директора. Відразу спитала, чи нема вакансій, і невдовзі була прийнята на роботу», – розповіла Z багатолітня директорка ЦДІАУ у Львові Діана Пельц. Вчорашня вчителька починала свою роботу в Архіві з найпростіших завдань, які, тим не менше, вимагали чималої розумової праці. «Це був 1980-82 рік. Ми обидві починали з відділу давніх актів, – каже Діана Пельц. – Це найдавніші українські документи латинською, старопольською, німецькою мовами (Оксана добре знала німецьку). Їх потрібно було вичитувати, складати заголовки. Потім Оксану перевели в інший відділ, де вона готувала документи до публікації. Так крок за кроком вона підійшла до вивчення історії Української Греко-Католицької Церкви».

У 1989 році тодішній директор Центрального державного історичного архіву України у Львові Орест Мацюк розсекретив документи таємного фонду. Архівісти почали вивчати історію, яка досі була недоступна. На основі розсекречених матеріалів Оксана Гайова від імені Архіву наважилася готувати першу історичну виставку, присвячену діяльності Українських Січових Стрільців. Тоді вона відкрила великий пласт документів, які стосувалися історії УГКЦ і митрополита Андрея. Так народилася ідея ще однієї виставки, присвяченої 125 річниці з дня народження Шептицького. 29 липня 1990 року відкрилася перша наукова виставка про владику в документах і світлинах. Величезна подія не тільки для Архіву, а й для Львова і Церкви загалом. Дуже багато відвідувачів. Місцеблюститель Глави УГКЦ кир Володимир Стернюк у супроводі отця Ярослава Чухнія приїхав на відкриття виставки зі своєї підпільної квартири (спогади Оксани Гайової,Z). Вони освятили експонати. Іван Гель, виступаючи на відкритті, оголосив про передачу Собору святого Юра Греко-Католицькій Церкві. Після виставки дослідження історії УГКЦ і життя митрополита Андрея стало науковою темою Оксани Гайової.

Презентація компакт-диску ораторії Віктора Камінського «Іду. Накликую. Взиваю…» на тексти проповідей митрополита Андрея в поетичному опрацюванні Ірини Калинець, що вийшов у серії "Духовна музика України" (1998 рік, ЦДІАУ, м. Львів)

На вибір цієї теми мала вплив ще одна людина – багатолітній дослідник та постулятор беатифікаційного процесу митрополита Андрея Шептицького кир Михаїл Гринчишин. Хоч жив за кордоном, часто зупинявся у Львові, щоб попрацювати в Державному архіві. Шукав людину, яка б зайнялася вивченням документів з розсекреченого особового фонду митрополита, готувала їх до публікації. З цим звернувся до Оксани Гайової. Відтак всіляко підтримував проекти, присвячені митрополиту. Одним з перших таких заходів стала ораторія «Іду. Накликую. Взиваю». Її створив композитор Володимир Камінський на тексти проповідей Андрея Шептицького у поетичній обробці Ірини Калинець. Твір виконали та видали компакт-диском у 1998 році в рамках серії Михайла Перуна «Духовна музика України». «Владика Михаїл Гринчишин розповідав якось таку історію: у 1944 році він, навчаючись в Малій Семінарії в Канаді, мав обов’язок щодня привозити листи і газети. Одного разу він взяв до рук газету і побачив на звороті некролог, а до нього велику світлину митрополита Андрея. Якась невидима струна торкнула в ту мить його душу. Думаю, щось подібне сталося і в Оксани», – розповідає Z доктор наук соціальних комунікацій, близький друг Оксани Гайової, з якою працювали над спільними виданнями про митрополита Андрея, Михайло Перун.

Перші збірники, які видали на основі документальної спадщини митрополита Андрея: «Життя і діяльність», «Церква і церковна єдність», «Пастирські послання» (в 4 томах), «Листи дітей-сиріт до митрополита Шептицького», «Економічна доктрина» та чимало ще. «Оксана стала найбільшим шептицькознавцем в Україні, – каже Марія Мицан. – Впродовж двадцяти років вона працювала з першоджерелами. Кожне її слово, яке вона колись говорила чи публікувала про митрополита, було основане на документах». Окрім публікацій, Гайова створила близько 10 фільмів про митрополитів Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого. «Оксана зустрічалася з багатьма високодостойниками не лише УГКЦ, а й інших конфесій. Вона мала багато відряджень до Росії, де взяла чимало інтерв’ю, пов’язаних із засланням митрополита Андрея. Робила це – увага! – в період відпусток в Архіві чи у вихідні. Вона була фанатично віддана своїй справі», – розповідає Діана Пельц.

Оксана Гайова, владика Михаїл Гринчишин, Ігор Кожан (8 липня 2011 р., Національний музей у Львові імени Андрея Шептицького)

«Науковець, який стільки працює над першоджерелами, може відчувати стиль, дух писання, – провадить Михайло Перун. – Оксана бачила, що і як владика Андрей виправляв, як підписував. Звідси добре пізнала характер людини, її саму. Відчувала настрій писання з першого погляду. Наприклад, відоме послання «Як будувати Рідну Хату» митрополит хотів назвати «Наша Державність», саме така назва була написана його рукою в першоджерелі. Однак це б спровокувало сутичку з тодішньою польською владою, тому кир Андрей змінив заголовок на перший рядок зі статті».

… Оксана Гайова стала не просто популяризаторкою імені Андрея Шептицького.  Вона нагадувала його в деяких аспектах. «Досліджуючи так глибоко життя людини, Оксана адаптувала стиль поведінки, думання цієї духовної особи», – згадує Михайло Перун. Друзі відзначають її скромність. «Нам найважливіше – прослава митрополита, донесення його спадщини до інших», – вважала дослідниця. «Її ніколи не цікавило, чи буде у книжці ім’я Оксани Гайової як автора! – каже Марія Мицан. – Інколи, щоб знайти потрібний документ, можна рік потратити. Інші науковці просто приходили до неї і казали: «Дайте нам те і те». Вона радо давала. Тільки завжди просила: вкажіть, що цей документ з Центрального державного історичного архіву у Львові. Вона була патріотом Архіву! Натомість ніколи не дбала, щоб згадали про неї».

«Ми спілкувалися, певно, щодня, – каже Михайло Перун. – Оксана мала звичку: коли знаходила щось цікаве чи важливе про митрополита, одразу телефонувала, щоб поділитися. Отже, я чув її щодня, і ніколи з її уст не звучало скарги на здоров’я чи погане самопочуття. Гадаю, такої витривалості вона «набралася» у митрополита, який все життя боровся з недугою, але не нарікав, навіть коли був прикутий до інвалідного візка. Про його стійкість можемо довідатися з пастирського послання «До недужих».

Відкриття  виставки «Митрополит Андрей Шептицький і Пласт» з нагоди 100-річчя від заснування Пласту (ЦДІАУ, Львів, 20 серпня 2012 р.)

Гайова постійно займалася самоосвітою. Вона працювала і на роботі, і вдома. Навіть в день смерті її комп’ютер був ввімкненим. «Оксана мала глибокі знання. Це давалося непросто. Біля її ліжка завжди стояв стос літератури: книжка на книжці, словник на словнику. Вона стала унікальним знавцем у своїй галузі. Вміла систематизувати накопичені знання, а тому завжди знала відповіді на питання, які стосувалися митрополита. Я дивувалася, як вона то все в голові вміщає. Оксана жартувала, що завжди ходить без шапки, бо її густе волосся – то антени, через які черпає сили», – розповідає колишня директорка ЦДІАУ Діана Пельц.

Мала тонке почуття гумору. «Я би провів паралелі з блаженнішим Любомиром Гузаром. Колись кир Любомир звернувся до нас з пані Оксаною, аби опублікувати свою докторську роботу, яка була у рукописі. Він приїжджав до Львова, ми збиралися трійкою чи в монастирі отців студитів, чи в Брюховичах. Після наукових розмов щодо докторату завжди блаженніший Любомир гарно жартував, а Оксана йому так само тонко, делікатно підігравала», – згадує Михайло Перун.

Блаженніший Любомир та Оксана Гайова (10 травня 2016, Брюховичі)

Легко прощала. Була емпатична. Вміла дружити. Мала гостре відчуття справедливості. Особливо обстоювала достовірність даних, які поширювали про митрополита, вступала в дискусії, доводила правду на основі документів. Домагалася відновлення історичної справедливості щодо слуги Божого митрополита Андрея.

Ще на початку 90-их Оксана Гайова долучилася до релігійних телепрограм, які виходили на львівському телебаченні під редакцією отця Теодозія Янківа, ЧСВВ. «Вона дуже тонко відчувала процеси, які відбуваються в історії УГКЦ. Була фаховим істориком, отже, добре розуміла періоди підпілля. Часто спілкувалася з єпископами, священиками, які винесли це підпілля на своїх плечах», – розповідає Михайло Перун.

150 тисяч людей відвідало виставу-реквієм «Андрей», яку присвятив 135-літтю митрополита Національний театр імені Марії Заньковецької. Згодом появився фільм Олеся Янчука «Владика Андрей». Проєкт поетичного театру Богдана Козака, які вийшов диском «Царський в’язень». У цих та інших культурних доробках Оксана Гайова була науковим консультантом. Всюди – за кадром. Та без неї не обходилося.

Презентація книги Блаженнішого Любомира Гузара (7 жовтня 2015, Львівський національний університет ім. Івана Франка)

Ідею альбому «На скелі віри» його автори виношували два десятиліття. Про таку книгу мріяв ще владика Михаїл Гринчишин. «Сьогодні це найбільший візуальний проєкт про постать митрополита Андрея та історію УГКЦ. Ми шукали матеріали не тільки в Україні, а й в діаспорі.  Були задіяні 50 наукових інститутів, архівів,  20 приватних збірок. Альбом має 15 розділів. Кожен розділ забрав нам дуже багато часу у пошуку матеріалів, їхньої ідентифікації та укладення. Ми багато дискутували з пані Оксаною, бо де є два автори, там є дискусії.  Вона вміла почути і прийняти іншу наукову точку зору», – каже Михайло Перун.  Нагадаю, «На скелі віри» – Книжка року 2019. Оксана Гайова підняла для дослідження ще один пласт спадщини родини Шептицьких – це невідомі досі листи Софії Фредро, матері до митрополита. Цю працю будуть завершувати уже без неї.

Життя і діяльність митрополита Шептицького в контексті УГКЦ сприймала глобально. Вважала його особливим духовним провідником українського народу. «Вона молилася до митрополита. Він завжди був для неї святим. Духовним батьком. Якось він їй наснився. Та їхні стосунки були настільки глибокі, що вона захоплювалася ним мовчки. Кожного року 1 листопада, в день відходу владики Андрея до вічності, Оксана брала квіти, лампадку і йшла в крипту. Дуже рано, щоб о 9-ій, без спізнення, бути на роботі в Архіві. Ми б так і не знали про це, якби якось випадково вона не проговорилася», – згадує Марія Мицан, з якою працювали в одному кабінеті впродовж 15 років. 

Похорон владики Михаїла Гринчишина.Оксана Гайова та с. Адріана, СНДМ (17 листопада 2012 року, Париж: катедральний храм св. Володимира).

У житті ця науковиця була веселою життєлюбкою. Дуже невибагливою в побуті. «У будинку, який лишила їй по смерті тета, довго не було опалення. Ми приходили в гості і питали: «Як ти тут можеш спати?» «У мене є пухова перина», – відказувала Оксана. Потім продала цей будинок і купила скромну квартиру. Оформила її у гуцульському стилі. Завжди пильнувала, щоб мати гарний посуд і чисті скатертини, бо до неї приходили на розмову церковні діячі», – згадує Діана Пельц. «На балконі вирощувала квіти. Як тільки весна, купувала саджанці, підживку. Мабуть, на згадку про тата. А улюбленим її відпочинком була втеча в Шешори. В тих гуцульських горах проводила відпустку і відзначала уродини, що були у вересні», – додала Марія Мицан.

Натомість, коли був день народження митрополита Андрея, Оксана Гайова могла телефонувати комусь зі знайомих і вітати, наче то було всезагальне свято. Така розмова відбулася і зі мною у липні 2018-го. Тоді я не могла й подумати, що чую востаннє цей теплий таємничий голос...

Юлія Овсяник

"Збруч", 11 березня 2020