Про перспективи співпраці церков та держави, про можливий розвиток подій розповів доктор філософських наук, професор Інституту філософії ім. Г.Сковороди Олександр САГАН.
— Яким Ви бачите переформатування відносин релігійних організацій та держави?
— Нині повинна мінятись вся філософія державно-церковних відносин. Ми повинні відмовитись від декларування відділення церкви від держави та перейти до партнерських відносин не на словах, а на ділі. Нова концепція державно-церковних відносин, яка була схвалена Церквами і експертами ще на початку ХХІ століття, все ніяк не отримує реалізації у вигляді закону. Що пропагує цей документ? Інший спосіб і алгоритм роботи державних чиновників у відносинах з Церквою і віруючих у відносинах із державою. Бо у визначених законодавством сферах (йдеться про реєстрацію статутів релігійних організацій, надання дозволів на в’їзд проповідників, отримання гуманітарної допомоги тощо) державний орган у справах релігій вже давно фактично дублює інші міністерства та відомства. Але цей орган не має реальних важелів впливу для ефективного вирішення проблемних ситуацій, які постійно виникають.
— Які основні причини переходу на сценарій партнерських стосунків Церков з державою? Адже раніше була політика взаємоневтручання у справи церковні та державні.
— Чітка політика невтручання була лише з одного боку – з боку Церкви, яка до останнього часу не мала жодного впливу на політику державних органів. Держава ж була присутня в усіх елементах церковного життя. І нині, напевно, не варто навіть перераховувати ті сфери, де чиновники чи силові структури не застерігали свої інтереси – починаючи від економіки і закінчуючи кадровою політикою.
За часів СРСР жоден православний єпископ чи навіть священик не міг отримати хіротонію без погодження з Радою у справах РПЦ, яка з часом була модифікована у Раду у справах релігій. Власне, ця Рада від початків була філіалом сумнозвісного КДБ, і вже з часу створення її очолював діючий генерал НКВС. Тобто в УРСР було однобоко деклароване відділення Церкви від держави, а держави від Церкви – йшлося про неможливість Церкви впливати на державні органи, коли, водночас, держава мала всі важелі впливу на будь-яку сторону церковного життя. Навіть в незалежній Україні ми бачимо залишки цієї політики. Зокрема періодичне спекулювання державою економічними важелями – підняття, а згодом (як поступки Церквам) зниження цін на енергоносії, послуги тощо. Наприклад, оплата електрики або опалення приміщень – практично всі уряди України намагалися прирівняти Церкви за тарифами до підприємств, які реально виробляють комерційний продукт. І щоразу представники Церков мали докладати значних зусиль для зниження тарифів до рівня тих, які сплачує населення.
Україна має відійти від радянських лекал і зрозуміти, що Церква і держава не можуть бути абсолютно відділені, оскільки одна й та ж людина може бути і віруючим, і чиновником. У нинішніх умовах Церкви об’єктивно виконують масу функцій, які є суто державними зобов’язаннями. Зокрема Церкви реалізують сотні програм у сфері соціальної політики держави – це різноманітна допомога інвалідам, дітям, безхатченкам, немічним та людям похилого віку тощо. Церкви наразі займаються і моральним вихованням молоді посередництвом читання курсів релігійної спрямованості, веденням гуртків, організацією програм відпочинку дітей тощо.
Крім того, Церкви працюють з психічними настроями багатьох людей. У момент зневіри, сімейних незгод і навіть на межі самогубства, багато церковних програм (телефони довіри, проповіді тощо) допомагають людям утриматись від необдуманих і емоційних кроків.
Тобто держава отримала колосальну підтримку від Церков у тягарі соціального служіння. І не лише соціального – відомі ініціативи кліриків у підтримці силових структур, налагодженні міжнародних контактів України тощо.
Відтак ми вже давно живемо у режимі партнерських відносин держави та Церкви, але це не закріплено документально.
Зрозуміло, що згадана концепція державно-церковних відносин також не є ідеальною. У багатьох Церков залишаються зауваження до неї. Але я був присутній на кількох засіданнях експертних груп та Круглих столів та бачив, як вона формувалася. Йшлось передусім про те, що б не додати до концепції те, що розділяє. Тому концепція дуже лаконічна і в багатьох місцях присутня певна недомовленість, адже деякі тези виходили за рамки сприйняття інших релігій. Але йдеться про те, що концепція виробляє матрицю співіснування держави і Церкви. А далі, відповідно до цієї матриці, будується пул законів, який регулює їх більш детально. Такий підхід та активна участь зокрема, представників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, допомогли в тому, щоб Україна не повторила досвід Російської федерації у формуванні моделі державно-церковних відносин, де, згідно їхнього нового законодавства, держава має всі важелі впливу на релігійне життя. І в Україні було немало народних депутатів, зокрема, серед регіоналів, які казали, що який би законопроект не подали б до Верховної Ради щодо зміни чинного закону «Про свободу совісті та релігійні організації», вони зроблять із нього те, що захочуть, бо у них більшість. Зокрема планувалося прийняти щось на кшталт російського закону, який регулює, а фактично дискримінує і дискредитує, державно-церковні відносини.
— Яка на практиці нині роль ВРЦіРО у розвитку державно-церковних відносин в Україні?
— У нас природнім чином відбулось визначення лідера у представленні Церков у відносинах із державою. ВРЦіРО взяла на себе цю функцію як громадська організація. Вона дійсно об’єднує найбільше число віруючих України, хоч і не презентує всю їхню гамму. Так сталося, що з грудня 1996 року (моменту заснування) ВРЦіРО почала фактично репрезентувати у суспільній свідомості весь релігійний простір країни. З кінця 90-х років ХХ ст. всі державницькі заходи відбуваються за участі представників лише цієї Ради. І донині ситуація не змінилася.
Хоча, як на мене, держава мала б звернути увагу й на інші церковні громадські об’єднання. Наприклад, Рада духовних управлінь мусульман, Рада євангельських Церков тощо. Адже переключення уваги держави лише на ВРЦіРО об’єктивно пригальмовує розвиток інших міжконфесійних рад, деякі із яких або вже згорнули свою діяльність, або перестали проявляти громадську активність.
ВРЦіРО нині цікава суспільству тим, що вона може брати на себе функції моніторингу релігійної ситуації в Україні. Але для того їй потрібно сформувати і профінансувати більш потужний і креативний Секретаріат. Я так думаю, що нині у ВРЦіРО достатньо морального авторитету, щоб впливати і на врегулювання міжцерковних суперечок, залагоджувати їх до того, як вони набирають розголосу і потрапляють у ЗМІ.
На ВРЦіРО є велика надія і в тому, що ця інституція може стати дуже важливою складовою громадянського суспільства в Україні. Адже коли представники всіх Церков та релігійних організацій навчаться жити із усвідомленням і визнанням права кожного вважати свою Церкву істинною, то це об’єктивно буде величезний поштовх до того явища, яке ми називаємо громадянським суспільством.
— Зараз йде мова про долю Держдепартаменту з питань релігій і національностей. Якими б мали бути його функції?
— Я вважаю, що в умовах євроінтеграції України не правильно залишати незмінним орган, який регулює державно-церковні відносини. Його філософія створена ще Й.Сталіном у 1943-му році. Відтак ця інституція, які б прекрасні чиновники її не очолювали, завжди буде все тією ж модифікацією Ради у справах Руської Православної Церкви, яку свого часу очолював генерал НКВД Карпов.
Вважаю, що нині вже перезріло питання запровадження посади Уповноваженого з питань свободи совісті або з питань свободи совісті і релігій. Він би міг працювати при Кабінеті міністрів , при Президентові, чи ж у структурі Уповноваженого у справах прав людини при Верховній Раді. Як на мене – не важливо, при якій гілці державної влади він буде (хоча я б бачив його швидше при Кабінеті міністрів України). Важливим є те, наскільки ця інституція матиме можливості моніторингу проблемних ситуацій, оперативного їх врегулювання, відповідно до чинного законодавства, та визначення філософії майбутніх державно-церковних відносин.
Важливо, щоб Уповноважений з питань свободи совісті міг займатися багатьма аспектами захисту тих прав віруючих і не віруючих, які нині лише декларуються, але ми не бачимо жодних зусиль з боку державних органів влади щодо їх реального вирішення. А проблемних питань накопичилося достатньо багато. Чиновники ж пропонують їх вирішення у межах тих матриць, які були напрацьовані ще у радянські часи. Відтак функції нинішнього держоргану у справах релігій фактично зводяться до голослівних заяв та переадресації вирішення проблемних питань до інших органів/інституцій виконавчої влади.
— Відомо, що саме на місцях є найбільші проблеми із релігійною свободою. Що варто було б зробити в регіонах, щоб там дійсно була свобода совісті? Запровадити посаду уповноваженого на місцях?
— Зрозуміло, що на місцях повинні бути люди, які б моніторили ситуацію, впливали на неї. За аналогією із апаратом Уповноваженого з прав людини, при обласних державних адміністраціях мали б бути люди, які б постійно відслідковували ситуацію і нагадували б виконавчій владі та місцевим депутатам про їх обов’язки. І ще, важливо – організовували б акції, навчання громадських активістів у сфері проблем, пов’язаних із свободою совісті. Адже у цих питаннях покладатися лише на владу не варто. Громадяни повинні зрозуміти, що мир і спокій, а особливо у питаннях міжцерковних відносин, залежить перш за все від них самих.
— Буває так, що чиновники взагалі не звертають увагу на цей аспект, маючи симпатії до певної церкви, що для них є логічним і вони не бачать в тому проблеми. Можливо, державна влада в принципі не захищає свободу віросповідання, бо вони не знайомі з законодавчим регулюванням діяльності релігійних організацій?
— Повторюсь, що нині система державно-церковних відносин в Україні є неефективною. Перш за все ми маємо масу проблем із рівноправністю релігійних меншин. В регіонах вони часто не можуть вирішити елементарних питань, не говорячи вже про виділення землі чи фінансування якихось програм. Адже часто депутати районних/обласних рад чи голови держадміністрацій мають інші релігійні симпатії, які для них більше важать, аніж закон. Тобто маємо верховенство не закону, а релігійної більшості. Власне, завданням Уповноваженого має бути становлення верховенства закону над верховенством симпатій.
— Новий президент має власні конфесійні уподобання, і вони є відомими. Ще у 2005 році, будучи головою РНБО, він активно захищав УПЦ (МП). Зараз ситуація змінилась, частина цієї Церкви в останні місяці зайняла антидержавну позицію. Як має держава вирішувати проблему політичної заангажованості Церков?
— Держава зобов’язана реагувати на прояви заполітизованості Церков. І це стосується не лише християнських конфесій. У світі чітко виписані функції та права релігійних організацій. Якщо Церква відверто займається політикою чи позацерковним бізнесом – вона переходить в розряд політичних чи бізнес-структур і платить відповідні податки без будь-яких пільг. Не випадково законодавство більшості країн прямо забороняє фінансувати з бюджету партії та релігійні організації. В Україні ситуація дуже заплутана. Чиновниками та кліриками придумано безліч схем бюджетного фінансування і Церков, і партій. Ці схеми треба ламати. І тоді суспільство побачить реальну картину того, як насправді (і скільки їх) віруючі підтримують ту чи іншу Церкву.
Із Московським патріархатом в Україні дуже складна ситуація. Власне, у всіх країнах, де цей патріархат має свої Церковні структури (Естонія, Білорусія, Казахстан, Молдова, Україна тощо), відбувається, з подачі Московської патріархії, постійна ескалація міжцерковних, міжконфесійних і навіть державно-церковних відносин. Нині ми маємо те, що понад 20 років багато кліриків УЦП МП фактично займались у Церкві поширенням месіанської ідеології «Москва – Третій Рим». Модифікаціями її є нинішній «Русскій мір», або проголошення єдності слов’ян під Кремлем, загалом – московсько-месіанське бачення світу, який, нібито морально розкладається, і от лише Росія/православ’я (Московське православ’я) може його врятувати.
Єпископи/священики УПЦ (МП) виховали кілька поколінь вірян у подібному дусі, а зараз, коли почали проявлятися прямі наслідки такого виховання у вигляді антиукраїнських та сепаратистських рухів і об’єднань, ці клірики оголошують, що вони «відходять від політики» і нібито «починають слухати» паству. Тобто слухати тих, кого вони виховали в атмосфері ненависті до всього українського. Формально вони зі своїм народом, але цей народ вихований в антиукраїнському дусі ними ж самими. Дуже добре, що наразі більшість кліриків УПЦ (МП) одумалися і підтримують цілісність держави Україна. Проте є очевидним, що до конституювання помісної Православної Церкви зняти проблему політизації і антиукраїнської налаштованості московського православ’я в Україні ми навряд чи зможемо.
— Тобто це вже тема не релігійної свободи, а державної безпеки?
— Абсолютно правильно. І тому я ставлю питання конституювання помісної Православної Церкви в розряд не бажаного, а необхідного чинника розвитку Української держави. Ми вже пройшли той етап, коли ми могли мирно розмірковувати – треба чи не треба це робити, як це було при президентстві В.Ющенка. Нині це – чіткий і серйозний виклик для нового президента, елемент виживання держави і складова національної безпеки. Власне, всі держави, де домінувало православ’я, отримавши незалежність, не випадково одразу ж ставили питання автокефалії та конституювання Помісної Церкви.