Лідерство під час війни відрізняється від лідерства у мирний час. В умовах довготривалої кризи лідерам потрібно безперервно думати, звідки черпати сили для себе та своєї команди.
У четвертому епізоді подкасту «Вірити та жити» ми говоримо про виклики лідерства в християнських спільнотах з Олександром Савичем, пастром Української біблійної церкви, керівником програми “Пастирське служіння” Української баптиської теологічної семінарії.
— Олександре, чи змінила повномасштабна війна ваші підходи до лідерства?
— Пастор навчає людей бути чесними: з Богом, із собою, з іншими. Тож буду чесним. Коли почалася війна, я зрозумів, що не такий сильний, як думав. Я почувався апостолом Петром, який тоне й шукає хоч якусь опору. Ісус не одразу врятував Петра — він дав йому нахлебатися води, аж поки той не закричав: «Рятуй, Господи!» І я це пам’ятав. Тож єдине, що в мене було, — це «Рятуй, Господи!». А ще Псалми стали моєю потіхою.
Я зрозумів одну важливу річ про лідерство: під час кризи місія залишається незмінною, але методи її досягнення можуть змінюватися. Ті лідери та команди, які чітко знали свою місію, легше адаптувалися в кризових обставинах.
На початку повномасштабної війни нам довелося закрити семінарію. Навчальний процес припинився. Усі класи були заставлені матрацами. Приміщення перетворилося на звичайний гуртожиток. У церкві ми орендували додатковий поверх, облаштували там штаб: відвозили людей на кордон, збирали гуманітарну допомогу. Це не був час для проповіді, але час слухати й розділяти біль інших.
— За майже три роки війни ресурси церковних спільнот вичерпуються, люди втомлюються, їм дедалі важче контролювати емоції. Як християнським лідерам у таких умовах турбуватися про спільноту?
— Лідер сьогодні має пам’ятати про важливість емоційного інтелекту: розуміти власні почуття та почуття інших людей. Коли почалася війна, на наших зібраннях було дуже багато різних людей. І я тоді звернувся до них із такими словами:
"Друзі, ми не знаємо, хто ви. У нас зараз буде традиційне зібрання: пісні, молитви, Слово. Вам може здаватися, що те, як ми поводимося і що ми робимо, — нечутливо, образливо чи боляче для вас. Я наперед прошу вибачення, якщо ви так себе почуватимете. У нас немає відповідей на ваші запитання, але ми разом будемо шукати Надію".
Згодом виявилося, що того дня на служінні була жінка з Маріуполя. Вона просто проїжджала повз нашу церкву, прямуючи за кордон. Пізніше вона сказала: "Крім тих слів я більше нічого не чула на зібранні. Але мені потрібно було почути тільки одне — хтось намагається мене зрозуміти".
Тому після цих трьох років війни я переконаний: емоційний інтелект стає ще важливішим. Потрібно бути уважним до того, що ми говоримо, як ми говоримо і кому ми говоримо. Ми не знаємо, який біль і які втрати несуть у собі люди.
— Лідер у складні періоди усвідомлює важливість власного ресурсу. Як лідерам дбати про себе? Чи це на часі?
— Я думаю, що турбота про себе є чимось фантастичним навіть у мирний час. Коли я спілкуюся з пасторами, ця тема завжди викликає у них нерозуміння.
На це є кілька причин. По-перше, громада часто має високі очікування до пастора. Якщо до цього додати бажання пастора подобатися людям, то це створює ритм життя, де немає місця для відпочинку.
По-друге, пастори часто вважають, що турбота про себе — це етично некоректно. Адже якщо ти у сфері служіння, то природно спрямований на те, щоб віддавати й дбати про інших.
І по-третє: ніхто не знає і не вміє турбуватися про себе, бо цього ніде не вчать.
Джон Стотт, відомий британський богослов, у своїй праці для пасторів написав цікаву річ: турбота про себе насправді є духовною дисципліною. Ти дбаєш про власний ресурс, щоб завдяки цьому краще служити іншим.
Жодне з Божих створінь не призначене для того, щоб постійно, безперервно приносити плід. Є час, коли дерева набираються сили, коли ростуть — і лише потім приходить час плодоносити.
Тому я раджу пасторам створити ритм у своєму житті: ритм праці та відпочинку, ритм віддавати й наповнюватися, ритм бути з людьми й ритм бути наодинці. Саме цей ритм допомагає не лише знаходити баланс, а й зберігати емоційний інтелект, необхідний для служіння іншим.
— На вашу думку, чи повинні церковні лідери давати моральні оцінки щодо мобілізації, залученості в допомогу армії та суспільству, щодо еміграції? Чи це зона особистого вибору кожного віруючого?
— Це особистий вибір кожного християнина. Але як може людина зробити моральний вибір, якщо її ніхто не навчає? Тому потрібно навчати, але водночас давати людині можливість зробити свій вибір і нести наслідки цього вибору.
У 2014-му році, коли почалася війна, багато людей з нашої церкви емігрувало. Їхали служителі, ключові люди. Мені було прикро від цього. Та згодом я зрозумів, що не маю влади над людьми та їхніми рішеннями.
І я побачив цікаву річ: якщо у людини є віра, якщо вона живе цією вірою щодня, підкоряється Богові, то куди б вона не поїхала, яке б рішення не прийняла, ця віра буде проростати в тому середовищі, де вона є.
Тому ми, пастори, повинні говорити про те болючі суспільні теми. Але водночас ми повинні давати людям можливість самостійно приймати рішення. Їхня жива віра допоможе їм у тому місці, де вони є: чи це військо, чи волонтерство, чи еміграція.
— Церкві зараз бракує ресурсів: людей, сил, фінансових спроможностей. Як діяти в таких умовах?
— Щоб нагодувати 5 000 людей, не потрібно багато ресурсів, потрібно мати Того, Хто володіє абсолютно всім. І тому ми маємо принести наші потреби до Ісуса. Якщо Він благословить і примножить, це добро послужить багатьом людям. Головне, щоб ми мали віру.
Зараз наші обставини схожі на туман: ми не знаємо, коли закінчиться війна, ми не знаємо, які будуть завтрашні новини. Коли ми рухаємось у тумані, то зменшуємо швидкість, але не зупиняємося. Можливо, церква має переглянути свої витрати, спрямувати їх на підтримку військових, поранених, вдів.
Також важливо зосередитися на короткостроковому плануванні, щоб уникнути розчарувань. Раніше ми планували на рік чи три, тепер краще зосередитися на місячному плануванні — це допоможе повільно, але впевнено рухатися вперед.
Коли Ісус побачив 5 тисяч голодних людей, Він сказав учням: "Нагодуйте їх". Один із них відповів: "Де нам взяти стільки грошей?" Це був дуже практичний чоловік. Такі люди необхідні, адже вони тверезо оцінюють реальність. Однак у кризових ситуаціях вони часто схильні до паніки. Саме тому в критичні моменти нам потрібні інші — люди віри та бачення. Сьогодні вкрай важливо, щоб пастор залишався людиною віри та дбав про виховання нових лідерів.
— Лідерство — це про характер. Які чесноти варто насамперед розвивати християнським лідерам сьогодні?
— Якщо дослідити біблійні вимоги до лідерів церкви, то всі вони пов'язані саме з характером. Є лише дві необхідні навички — здібність навчати та управляти своїм домом. Усе інше — це питання характеру й готовності жити не для себе, а для інших. Бути іншоцентричним. Бо Ісус прийшов і віддав себе.
Зараз я пропагую і практикую принцип, який багатьом пасторам складно прийняти: успіх лідера — це стати непотрібним. Я розумію, що мій успіх вже не в тому, що я зробив чи зроблю, а в тому, що зроблять ті, кого я зрощую. Це непросто, це кидає виклик егоїзму, але я намагаюся передавати лідерство й думати про наступне покоління.
Молодим людям потрібно, щоб хтось повірив у них, наблизив до себе та розвивав. Це не завжди комфортно, адже молоді лідери часто мають незрілий характер. Але зрілі лідери мають вміти прийняти цю молодечу незрілість.
Духовне лідерство смиренне, як сказав Іван Хреститель: "Ось іде більший за мене". Це здатність сказати: "Ось цей молодий служитель — він більший за мене". Це також є іншоцентричність.
— Однiєю з чеснот, яку часто називають серед важливих характеристик лідера, є смирення — вміння визнавати, що ти не маєш відповідей на всі питання. Якi запитання зараз вимагають вiд вас смирення? Про що ви запитуєте Бога?
— Здатність жити з питаннями без вiдповiдей, згода прийняти невизначенiсть — це є питання вiри.
Я намагаюсь бути молодим, але часто, повторюю, що входжу в “сезон втрат”. Втрат навколо дуже багато, але я буду говорити про те, що хвилює мене. Сподіваюся, це не звучатиме егоїстично.
Мої діти одужилися і вже не живуть з нами. Це втрата для мене. Я усвідомлюю втрату невикористаних шансів. Я втрачаю енергію. Всі ці втрати природні і неминучі. І я прагну в цьому сезоні втрат не втратити віру. Не йдететься про інтелектуальну віру, а про віру споглядальну, ту, яка рухає моє серце.
Я дуже хочу залишитись людиною віри. Дивитися на хаос у свiтi i пам'ятати, що останнє слово не за жодним правителем, а за Богом. Усвiдомлювати, що, навiть якщо я щось втратив, є благодать, яка це покриває, i є щось значно бiльше, що одного дня буде вiдновлене.
Апостол Павло в Посланнi до Коринтян писав: "Хоча наша зовнiшня людина руйнується, внутрiшня оновлюється з дня на день". Вiн каже, що це дозволяє нам жити вiрою: "Коли ми дивимося не на видиме, а на невидиме, бо видиме — дочасне, а невидиме — вiчне".
Але що означає дивитися на невидиме? Для мене це означає пам'ятати, що єдине, що я нiколи не втрачу — це Божу любов. Я нiчого не зробив для того, щоб Бог мене полюбив. Вiн вибрав мене, вiн вiддав за мене свого Сина. Це i є невидиме.
Моя iдентичнiсть визначається не тим, що я здобув чи втратив, а тим, що Христос дав менi вiчне життя — i це те, чого не можна втратити. Так само як стосунки з Ним.
Коли я дивлюся на втрати, то хочу вірити, щоб одного дня Бог їх воскресить. Воскресить усіх тих, кого я втратив: мою маму, яка померла молодою, друзiв, якi загинули на вiйнi. Можливо, навiть мрiї, якi не здiйснилися. Вiн воскресить i моє тiло, яке зараз слабне.
Тому для мене найважливiше, живучи з втратами, дивитися на невидиме — на Божу любов — i завдяки цьому не втратити справжню вiру в серцi. Вiру, яка дає сили жити i робити те, що я покликаний робити.
Текст інтерв’ю публікується в рамках інформаційного партнерства УБТС з РІСУ.
##DONATE_TEXT_BLOCK##