У наші літературі часто розглядають Київську духовну академію, що проіснувала близько ста років (від початку ХІХ ст. до початку ХХ ст.), як заклад, який мав стосунок до української культури, і навіть як українську культурну інституцію. Звісно, існуючи на українських землях, цей заклад так чи інакше впливав на культурну ситуацію в краї. Інше питання – що це був за вплив і як його оцінювати.
Історія становлення Київської духовної академії виглядає таким чином. У 1817 р. була ліквідована Києво-Могилянська академія, а на її базі створена духовна семінарія. Через два роки – духовна академія. Урочисте відкриття останньої відбулося у вересні 1819 р. У царській Росії в XIX ст. було сформовано чотири академії такого типу. У столичних містах – Санкт-Петербурзі (1809) й Москві (1814); відповідно, у Києві, а також у Казані (1842). Звісно, вибір центрів академічної освіти не був випадковим. Зі столичними містами все зрозуміло. Щодо Казані, то це було одне з найбільших міст Поволжя – регіону, де проживали тюркські народи, частина з яких сповідувала мусульманство. Царський уряд ставив перед собою завдання русифікувати й православізувати населення цього регіону. У Києві, як і загалом на Правобережній Україні, у той час були значні польські та римо-католицькі впливи. Окрім того, більша частина простолюдинів цього краю належала до греко-католиків. Тобто Київ з його православною духовною академією мав би обмежити тут римо-католицькі впливи й посприяти поширенню православ’я в західному напрямку, водночас здійснюючи русифікацію населення. Окрім того, це місто розглядалося як давня столиця «святої Русі», звідки прийшло християнство до східних слов’ян.
Духовна академія у порівнянні зі своєю попередницею, Києво-Могилянкою, стала дещо іншим навчальним закладом. У своїй діяльності вона керувалася «Нарисом правил про створення духовних училищ». Згідно з цим документом, створювалася чотириступенева система духовних шкіл: парафіяльні училища, повітові училища, єпархіальні семінарії та академії. Останні були не лише вищими школами, а й науковими осередками («колегіями») та адміністративними центрами навчальних округів. Діяльність Київської духовної академії як центру навчального округу охоплювала не лише землі України, а й Білорусії, Польщі, Молдови, частково Півдня Росії та Закавказзя.
Одним з її студентів, а потім викладачів став Орест Новицький (1806-1884). Народився він на Волині в селі Пилипи неподалік сучасного Звягеля (донедавна це місто Житомирської області іменувалося Новоградом-Волинським). Походив він зі шляхетського роду. Щоправда, дід та батько його були священнослужителями, які належали до греко-католиків, але перейшли в православ’я після приєднання Волині до Російської імперії. Це було характерним для багатьох родин волинських священиків, що не хотіли мати проблем із новою владою й прагнули зберегти за собою парафії.
Ореста Новицького готували до духовної кар’єри. Він закінчив у Острозі училище й семінарію, потім – Київську духовну академію. На нього звернув увагу тодішній керівник цього навчального закладу Інокентій (Борисов), надавши Оресту підтримку. Після закінчення академії Новицький працював у своїй альма матер, однак з організацією Київського Університету святого Володимира в 1834 р. перейшов до цього навчального закладу, де викладав філософські дисципліни. Хоча значна частина життя Новицького була пов’язана з Університетом святого Володимира, однак він сформувався в Київській духовній академії як релігійний філософ.
Працюючи в університеті, Новицький написав і видав низку робіт – «Про закиди філософії в теоретичному й практичному відношеннях, їхню силу та важливість» (1838), «Про розум як вищу пізнавальну здатність» (1840), «Керівництво до дослідної психології» (1840), «Нарис індійської філософії» (1844), «Коротке керівництво до логіки з попереднім нарисом психології» (1844). Частина з названих праць мала характер підручників (передусім це роботи, які стосуються логіки й психології), в яких автор намагався викласти усталені погляди.
На Новицького мали вплив погляди корифеїв німецького ідеалізму – І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Геґеля тощо. В принципі, нічого дивного в цьому немає. У той час німецька ідеалістична філософія користувалася чималим впливом у Європі, зокрема і в Російській імперії. Викладачі філософії в університетах цієї держави, як правило, орієнтувалися на німецьких ідеалістів.
У 1850 р. викладацька кар’єра Новицького скінчилася. Тоді було обмежено викладання філософських дисциплін в університетах. З того часу аж до 1869 р. Новицький працював у Київському цензурному комітеті. Тоді ж писав фундаментальну роботу «Поступовий розвиток давніх філософських учень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань», два томи якої видав у 1860-1861 рр.
Публікація «Поступового розвитку…» викликала незадоволення з боку «революційних демократів», зокрема Миколи Чернишевського, який надрукував вкрай негативну рецензію в часописі «Современник» (№ 6 за 1860 р.). Виходячи з позицій вульгарного матеріалізму, він звинуватив Новицького в тому, що той запозичив основні ідеї своєї роботи у відсталих німецьких філософів, які викладають мовою І. Канта, Ф.В.Й. Шеллінга й Г.В.Ф. Геґеля середньовічні ідеї. Новицький відповів на ці закиди, заявивши, що Чернишевський запозичує свої ідеї у вульгарних німецьких матеріалістів, а бути послідовником такого матеріалізму невелика честь. На думку Новицького, викликають повагу природознавці, які пояснюють людських організм з матеріальних підстав – чого не скажеш про «поверхових філософів», які, використовуючи наукові відкриття в сфері фізичного світу, роблять висновки, заперечуючи духовну сторону буття.
У роботі «Поступовий розвиток…» Новицький виходив із положення, що філософські вчення різних часів і в різних народів «у своїй послідовності повинні виражати стрункий, розумно-необхідний зв’язок; всі вони у своїй сукупності повинні сходитися в одне ціле, у живий храм свідомої думки, який будується за одним і тим же планом, одним і тим же внутрішнім митцем – людським розумом» . Також мислитель дотримувався думки, що «філософські вчення перебувають у зв’язку з віруваннями свого часу».
Новицький вважав, що філософія отримує знання не стільки «зовнішнім» шляхом, скільки «внутрішнім». З цього приводу писав наступне: «Філософія не є пізнання, набуте лише ззовні, через чуже навчання. Звичайно, і для філософії необхідні зовнішні пробудження духа і найрізноманітніші пізнання, як засоби й умови розвитку; тим не менше, саме вона переважно є знаннями, які беруться нами самими і з нас же самих, є розвитком того, що закладене в надрах безсмертного людського духа, що загорнуте в його ідеях, які становлять сутність нашого розуму, саму, так би мовити, його розумність».
Поділяючи погляди Платона, мислитель вважав, що філософія «неможлива без ідей». Це, власне, давало йому підстави говорити про зв’язок філософії та релігії. Оскільки «при першому пробудженні ідей, при першому порухові філософії до розвитку, вона необхідно зустрічається з релігією, з релігійними переконаннями і віруваннями; тому що і ті переконання і вірування спочивають у тій же глибині духа, становлячи невідривну потребу нашої розумної природи». Новицький вважав, що «той же самий зміст релігії є і найсуттєвішим змістом філософії: буття і властивості безумовної істоти, відношення до неї світу і людини, безсмертя душі й моральні вимоги людської природи становлять найсуттєвіше завдання й філософії; як би вона не приступала до вирішення цього завдання, з яких би боків його не розглядала, і в якому б сенсі не відповідала на нього, то всюди й завжди її увага звернута переважно на цю вищу силу, ідеальну сторону дійсності». При цьому філософ однозначно віддавав перевагу релігії, зазначаючи: «…релігія передує будь-якій духовній освіті народу і лише в ній і з неї виходить як мистецтво, так і філософія».
На думку Новицького, істини, «які відносяться до вищого порядку речей», засвоюються релігією «у формі безпосередності або внутрішнього відчуття», «у вигляді безпосередніх сердечних переконань і вірувань». Вони постають у «формі загальнодоступних уявлень, у формі символів, міфів, алегорій, містерій».
Новицький розрізняв релігії природні, в яких вищі істини даються безпосередньо, через серце, і релігії божественні, де ці істини подані «згори». До останніх він відносив християнство.
Загалом Новицький приходив до такого висновку, що в «релігії безумовне відкривається як його безпосередня присутність у людській свідомості, а в філософії – як думка про безумовне: релігія переважно живе у переконаннях серця, а філософія в поняттях розуму». При цьому релігія, так можна зрозуміти з його міркувань, призначена для всіх, а «філософія є заняття лише небагатьох».
Виходячи з таких засад, Новицький у своїй роботі «Поступовий розвиток…» намагався розглядати й осмислювати взаємодію релігії та філософії в ході історичного розвитку. Він виділяв три фази й три види ставлення філософії до релігії. У першій фазі філософія розвивається в межах релігії. Далі, у другій фазі філософія відокремлюється від релігії, стає незалежною, набуває властивої їй форми чітких і самостійних раціональних розмірковувань. У третій фазі філософія повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з розумом. Звісно, у цій схемі нескладно побачити геґелівську тріаду: теза-антитеза-синтез.
Першим періодом розвитку філософії Новицький вважав давньосхідну філософію, пов'язану з язичницькими релігіями. Вона проходить два етапи – китайську філософію, базовану на релігійних елементах, та індійську філософію, яка розвивається в лоні релігії. Китайська займається мисленим буттям. Індійська ж головну увагу концентрує на звільненні душі з-під влади природи. Спільною для китайської та індійської філософії є думка, що людина цілком перебуває в природі як у загальній субстанції, де Бог зливається зі світом.
Продовженням давньосхідної філософії є грецька, яка теж формується на основі релігії. Однак релігійні вірування греків мали свою специфіку. Їхня релігія була релігією самостійності природи й водночас релігією особистості. Новицький дуже детально розглядає історію античної філософії, використовуючи для її періодизації та осмислення гегелівську тріаду.
Для Новицького мета зусиль людського духу, відображеного в історії філософії, полягає в досягненні вищої істини, що здійснюється шляхом розумової діяльності людей. При цьому кожна система мала своє значення, а кожен мислитель робив свій внесок у загальний процес пізнання. Наприклад, заслугу І. Канта Новицький бачив у тому, що той примирив думку й буття, хоча у своїй системі не зміг примирити розум і знання. Розв'язанням цієї проблеми, на думку Новицького, має зайнятися в майбутньому християнська філософія. При цьому великі надії покладалися на Росію.
Отже, для цього релігійного філософа був притаманний своєрідний «російськоцентризм», який з часом дав знати у т. зв. російській релігійній філософії. Цей «російськоцентризм» знайшов також вияв у практичній діяльності Новицького, коли він працював у Київському цензурному комітеті. Саме Новицький став одним з ініціаторів й, фактично, авторів сумнозвісного Валуєвського циркуляру.
Звернімося до історії цього документа. На початку 60-х років ХІХ ст. помітно активізувався український національний рух, промоторами якого стали т. зв. громади. З’явився перший український часопис «Основа», граматики української мови, українська мова почала проникати в шкільництво.
Якраз у той час відставний інспектор Ніжинського ліцею Пилип Морачевський звернувся до синоду Російської Православної Церкви, щоб йому дозволили опублікувати перекладені українською мовою чотири новозавітні Євангелія. Перед цим, у 1862 році, з’явився перший опублікований переклад Нового заповіту російською мовою. Схоже, ця публікація підштовхнула Морачевського звернутися до синоду, щоб йому також дозволили надрукувати Євангелія українською мовою.
Однак якісь анонімні представники «київського духовенства» пишуть листа, де ведуть мову про небезпеку публікації такого перекладу. Але надсилають його не до синоду, а до царської охранки, в так зване ІІІ відділення імператорської канцелярії. Хто насправді стояв за цим зверненням, можемо лише гадати. Зокрема, висловлюється думка, ніби його інспірував тодішній київський генерал-губернатор Микола Анненков.
ІІІ відділення почало розкручувати справу «небезпеки» українофільства. Справа, правда, на кримінал «не тягнула» – адже йшлося про переклад євангельських текстів. І ІІІ відділення, за великим рахунком, не мало б нею займатися.
27 червня 1863 року до міністра внутрішніх справ Петра Валуєва голова Київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав листа. У ньому йшлося, що до його відомства надійшов рукопис притч Ісуса Христа в перекладі українською мовою. Новицький висловився проти цього видання, стверджуючи, що читати євангельські тексти по-українськи не варто, оскільки освіта в Росії «відбувається на загальноросійській мові і вживання в училищах малоросійської говірки ніде не допускається». Більше того, Новицький заявив: «Навіть порушення питання про користь та можливість вживання цієї говірки в школах сприйняла більшість малоросіян з обуренням. Вони достатньо ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що говірка їхня, вживана простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливами на неї Польщі». І завершуються ці «теоретичні роздуми» заявою: ніби для простого українського люду «загальноросійська мова» більш зрозуміла, аніж «малоросійська».
Усі ці міркування з листа Новицького, в тому числі й заява, що ніякої української мови не було, нема й не буде, були невдовзі повторені у Валуєвському циркулярі, який «височайше» схвалив імператор Олександр ІІ 12 липня 1863 року, а 18-го він був розісланий у цензурні комітети. Циркуляр забороняв друкувати українською мовою книги релігійного змісту й навчальну літературу. Допускалося друкування лише художньо-літературних творів. Насправді, під заборону потрапила вся українська література, оскільки цензори часто забороняли будь-які книги, писані по-українськи.
Звісно, можна говорити, що не Новицький був головним винуватцем появи цього документа. Готувався він вищими російськими чиновниками в Петербурзі та Києві. Але, як би там не було, цей православний релігійний філософ мав причетність до появи українофобського Валуєвського циркуляру.
Новицький, на жаль, належав до численної когорти малоросіян, які формувалися в різних освітніх інституціях Російської імперії. І далеко не останню роль тут відігравали Київська духовна академія та Київський Університет святого Володимира. Зі стін цих вищих навчальних закладів вийшло чимало українофобів-малоросіян. І Новицький аж ніяк не був винятком. Саме завдяки таким людям російські імперіалісти мали змогу проводити свою антиукраїнську політику.
##DONATE_TEXT_BLOCK##