Керівник Управління соціального служіння ПЦУ і капелан 30-ї окремої механізованої бригади — про роль церкви у протидії домашньому насильству, служіння на війні та церкву, яка — про радість і свободу, а не про обмеження і заборони
Джерело: День
Марія Семенченко
Домовитися про інтерв’ю з отцем Сергієм Дмитрієвим — непросто. Він завжди відкритий для спілкування, але має обмаль вільного часу. Кілька разів на місяць їздить на передову — до своїх хлопців, як коротко пояснює з усмішкою. В інший час тут, на мирній території, ініціює та разом із командою втілює десятки важливих соціальних проєктів від ПЦУ. Серед тих, які вдалося втілити за останні кілька років, — розвиток професійного медичного капеланства, велика кампанія з подолання стигми й дискримінації ВІЛ-позитивних людей, школа бізнесу для жінок-переселенок, ветеранський театр, благодійні їдальні та оновлені бібліотеки на Донбасі, відкриття шелтера для жінок, що зазнали домашнього та гендерно зумовленого насильства. І ще багато і багато всього.
Секрет такої продуктивності дуже простий: щойно в отця Сергія з’являється ідея, він одразу починає її втілювати. Пише гранти, знаходить підтримку серед бізнесу, залучає небайдужих людей, кооперується з іншими релігійними організаціями. «Бо робити добрі справи — це ж кайф», — сміється священнослужитель.
Читачі «Дня» добре знають отця Сергія — ще з тих часів, коли він служив у Херсоні в Московському патріархаті. З початком війни він перейшов до тоді ще Київського патріархату, де очолив Управління соціального служіння. Тоді ж познайомився з 30-ю окремою механізованою бригадою, до якої їздить останні вісім роки. Він — їхній капелан.
Ми зустрілися поговорити передусім про протидію домашньому та гендерно зумовленому насильству. Останнім часом у цій темі голос церкви звучить досить помітно. Чому важливо ратифікувати Стамбульську конвенцію, як через життя святих говорити з молоддю про насильство і чому церква — це завжди про захист людей і їхніх прав — читайте у розмові з протоієреєм Сергієм ДМИТРІЄВИМ.
«ГОЛОС ЦЕРКВИ — ВАЖЛИВИЙ. АЛЕ СЬОГОДНІ БАГАТО ХТО НИМ СПЕКУЛЮЄ»
— На початку року петиція щодо ратифікації Україною Стамбульської конвенції набрала необхідні 25 тисяч підписів. Серед тих, хто доклався до звучання в інфопросторі теми протидії домашньому і гендерно зумовленому насильству, була і ПЦУ, і особисто ви. Чому для вас ця тема є такою важливою?
— У мене є донька і син, і я хочу, щоб вони жили в суспільстві, яке поважає і захищає права людини. Я часто подорожую і знаю, яка ситуація в інших країнах. Це скоріше міф, що там все і завжди добре, але права людини там точно захищені краще, ніж у нас. До мене як до священника — а це вже 25 років — переважно звертаються не з проблемами, що немає що їсти чи з якимись хворобами, а саме з історіями насильства. І це стосується не тільки жінок, які потерпають від агресії чоловіків, це стосується і людей старшого віку, які потерпають від своїх дорослих дітей, і дітей, і підлітків... Насправді, це стосується всіх і кожного. Особисто для мене це — про брак любові, про брак виховання загалом у суспільстві, тому тут необхідно працювати одразу в багатьох напрямках і об’єднуватися довкола цієї роботи.
Я один із керівників соціального служіння в ПЦУ, очолюю громадську організацію «Елеос-Україна». Можу сказати, що ПЦУ робить надзвичайно багато в цих напрямах. Наприклад, торік ми відкрили Шелтер Святої Ольги для жінок і жінок з дітьми, які потерпають від домашнього і гендерно зумовленого насильства. Щоб цей прихисток запрацював, наша команда проробила неймовірну роботу. Але все це — лише маленька крапля в морі. Щоб в Україні відкрилося більше шелтерів, щоби була адекватна суспільна реакція на випадки насильства, щоб захистити і підтримати тих, хто переживає насильство, — треба говорити. Більше і в різний спосіб. Наприклад, кілька місяців тому проходила адвокаційна кампанія «Річ у тім...». Потужна, але і цього замало. Ця боротьба має бути щоденною і безперервною. І я розумію, що тут може зробити саме церква.
— Чому важливо, щоб церква не лише долучилася до протидії домашньому насильству на своєму рівні, а й щоб чітко артикулювала свою позицію в цьому питанні?
— Голос церкви — важливий. Але сьогодні багато хто спекулює цим голосом. Церква завжди була на захисті людей, тому що Бог захисту не потребує, він сам себе захистить. Натомість зараз дехто намагається «захищати» Бога, що є маніпуляцією, замість того, щоб ухвалювати потрібні документи й робити все можливе для захисту людей. Саме так повинен звучати голос церкви в сучасному суспільстві — на захист людей.
Я люблю наводити таку метафору: уявіть, що швидка допомога буде їздити на виклики виключно до здорових людей. Приїде, подивиться, похвалить, що всі такі здорові й сильні — і поїде собі. Це ж нонсенс! Вона їде туди, де людям найгірше, де люди помирають. Чому тоді священники сьогодні не йдуть туди, де люди найбільше потребують допомоги і підтримки? Прийти до людей віруючих і говорити їм про Бога — це дуже просто. І зовсім інше — прийти до людей, яких відторгнуло суспільство, на яких це ж суспільство наставило клейма. Чому не йдемо туди?
— А чому?
— Я не знаю відповіді на це питання. Тому я і займаюся розвитком соціального служіння — щоб церква йшла туди, де найгірше, і до тих, кому найгірше.
— Рада Церков свого часу не підтримала ратифікацію Стамбульської конвенції, але водночас ПЦУ робить дуже багато для того, щоб підтримати людей у тяжких життєвих обставинах, зокрема жінок, які постраждали від домашнього насильства. Як так?
— Церкву не влаштовує одна-єдина фраза Стамбульської конвенції, а все інше влаштовує. Треба про це говорити. Десять років триває діалог між релігійними організаціями, громадським і державним секторами. Схоже, він зайшов у тупик, бо будувався на звинуваченнях одне одного, на непорозуміннях. Я думаю, треба знову виходити на початкову точку й починати весь діалог спочатку. Слухати всі сторони. Бо ж і державні інституції, і релігійні та громадські організації — всі виступають за захист прав людини. І саме про це треба говорити, а не про термінологію. Треба відроджувати діалог у нормальному контексті, бо і так вже багато часу і ресурсів втрачено.
«НАСИЛЬСТВО НЕ МАЄ ВИПРАВДАННЯ»
— Вам належить ідея інформаційної кампанії «Свята і крута», яка розповідає про важливих для християнської церкви жінок, але в контексті протидії домашньому й гендерно зумовленому насильству. Ви розповідаєте про святих так, як ніхто раніше. Як взагалі виникла така ідея?
— Коли ти читаєш історії життя святих, то розумієш: церква була першою, хто займався адвокацією прав жінок. Саме християнська церква першою піднесла жінок у ранг божества. Якщо і були до цього жінки-божества, наприклад, у язичників, то це були не люди. А тут були реальні жінки, які колись жили і згодом були канонізовані за свої діяння.
Але чомусь ніхто раніше не дивився, скажімо, на Святу Варвару не лише як на проповідницю християнської віри, а й як на людину, якій довелося багато пережити, зокрема й жорстоке домашнє насильство. Я би щиро хотів, щоб її історія склалася інакше. Щоби батько вивіз її у безпечне місце, захистив свою єдину доньку. Тим паче він мав усі можливості для цього. Натомість він не лише цього не зробив, а й власноруч доклався до її смерті.
Це реальна історія дуже крутої жінки, над якою знущався власний батько, прикриваючись турботою про неї. Ця історія аж проситься бути розказаною сучасною мовою. Бо через це і сьогодні проходять жінки і дівчата. Так церква нагадує, що вона засуджує будь-які прояви насильства, що насильство не має виправдань ні тоді, ні зараз.
— Якою має бути сучасна церква? Після Майдану багато хто заговорив про те, що церква знову відкрита для людей...
— Церква не може бути закритою. Вона апріорі відкрита. Тому не повинно навіть бути таких термінів, як «відкрита церква». Бо це свідчить, що вона може бути закритою, а це нонсенс.
Так, під час Майдану Михайлівський собор відкрив ворота для протестувальників, вони змогли спочатку сховатися у церковних стінах, а згодом медики рятували там людям життя. Так, це було дуже символічно. Але собор так само розчахнув би ворота і раніше, просто не було такого запиту і потреби.
— Михайлівський відкрив, а хтось інший — не відкрив і не відкрив би.
— Так, наприклад, Києво-Печерська лавра, яка відкрила двері лише для «тітушок». Для мене це не церква взагалі. Для мене існує церква і нецерква, і тут не треба якихось приставок. Церква — завжди відкрита. Все інше — вже не церква.
«ЦЕРКВА — ЦЕ ІНСТИТУЦІЯ, ЯКА РОБИТЬ ДОБРІ СПРАВИ І НІЧОГО НЕ ОЧІКУЄ У ВІДПОВІДЬ»
— Як церква реагує на виклики сучасності? Якою вона має бути сьогодні?
— Я не можу відповідати за всю церкву, я є її частиною. Чи бачу я, що церква має недоліки? Так, вони є. Чи може церква відповідати на всі виклики? Ні, не може. Чи хворе суспільство? Так, хворе. І церква теж хвора, бо є частиною суспільства.
Але що можу зробити конкретно я як священник? Я буду робити все від мене залежне, щоб зробити церкву такою, якою хочу її бачити. Щоб храм був відкритий 24 години на добу. У моєму розумінні, церква — це інституція, яка робить добрі справи і нічого не очікує у відповідь: ні похвали, ні подяки, ні того, що люди приймуть нашу віру. Просто продукує добро і мотивує людей на добро.
— Якось ви сказали, що саме соціальне служіння повертає церкві репутацію. Що ви мали на увазі?
— Якщо спитати — такою світською мовою, — який продукт сьогодні церква пропонує людям, то що вони назвуть? Хрестини, вінчання, відспівування. Можна говорити і про духовні речі — підтримку, прощення тощо. Але що вона дає з того, що, умовно кажучи, можна потримати в руках? Людям може бути незрозуміло, на що вони жертвують гроші. І саме соціальне служіння дає це розуміння.
Церква займалася цим завжди, просто потім у нас було 70 років комуністичної влади. У цей час на Заході церква розвивалася далі, створювала різні фундації, бібліотеки, університети, а в нас цього не було. Зі здобуттям незалежності ми мали все відроджувати, а в дечому починати і з нуля. За останні п’ять років ПЦУ за підтримки партнерів втілила у життя величезну кількість соціальних проєктів. Може скластися враження, що це новий напрям, який церква тільки почала втілювати. Насправді це не так.
Я завжди займався соціальним служінням, і коли служив у Московському патріархаті — теж. Коли почалася війна, я сказав, що не буду ганчіркою для МПЦ, що моє служіння буде для мого народу, а не для держави-агресора. Я прийшов до Філарета, приніс план розвитку соціального служіння на рік. І я досі вдячний Владиці Євстратію Зорі та Філарету за те, що вони повірили й дали мені можливість запровадити напрям соціального служіння в тоді ще Київському патріархаті, а зараз при Митрополиті Епіфанії у ПЦУ. Абсолютно всі ініціативи тут знаходять підтримку.
Той мій план, розрахований на рік, нам вдалося втілити за сім місяців. Сьогодні в нас є 12 представництв — у кожній єпархії. Це міцні осередки, які займаються соціальним служінням, професійною соціальною роботою на місцях. Це люди, які пишуть гранти і реалізовують проєкти. Один із напрямів, наприклад, — це профілактика ВІЛ/СНІДу, і в кожній області є координаційна рада, в яку входять представники церкви, державних структур і громадських організацій, що займаються профілактикою ВІЛ/СНІДУ.
Ми активізували роботу Комісії з питань соціального служіння, яка станом на 2014 рік уже майже не працювала при Раді Церков.
Також сьогодні у класифікаторах професій з’явилася така професія, як медичний капелан та його помічник, а це значить, що священники, які працюють у лікарнях як волонтери, тепер зможуть отримувати хоч невелику, але заробітну плату. І це входження українських священників у родину медичних капеланів по всьому світі.
Ми активно працюємо в адвокаційних кампаніях щодо ковіду й прихильності до вакцинації. Були посередниками між МОЗ і Радою Церков, щоб церкви йшли на карантин тощо.
Почали навчати священників професійній соціальній роботі. У ПЦУ зараз сім благодійних їдалень, є шелтер для жінок, що постраждали від насильства. Ми це робимо за кошти, які знаходимо самі, а також залучаємо кошти міжнародних донорів. Працює хаб для ветеранів, проходять репетиції ветеранського театру, відбуваються заняття з арт-терапії для постраждалих від війни і для тих, хто був у полоні. У нас тут, у приміщенні собору, п’ять разів на тиждень збирається група анонімних алкоголіків і споживачів наркотиків, серед них дві групи — англомовні. У нашому приміщенні безкоштовно займаються 16 осередків «Пласту», проходить школа бізнесу для жінок-переселенок. І це ще далеко не все. Ми відкрили двері для всіх. І для кожного.
«ВІЙНА — ЦЕ НАЙГІРШЕ МІСЦЕ, СВЯЩЕННИК ТАМ ПРОСТО МУСИТЬ БУТИ»
— Як початок війни змінив соціальне служіння? Які виклики війна поставила перед церквою?
— Війна змінила все суспільство. Щодо церкви — у нас стало більше військових капеланів, бо виникла в цьому потреба. З’явилися такі напрями служіння, як робота з ветеранами, з родинами загиблих, з військовослужбовцями. Раніше цього не було, бо не було війни, не було загиблих на війні, не було вдів, не було суїцидів серед ветеранів. А зараз ми маємо понад пів мільйона ветеранів. У нас в організації, до речі, теж вони працюють.
— Більше людей почало ходити до церкви?
— Більше.
— Як ви стали військовим капеланом?
— Для мене війна почалася з Херсона. Я там жив. На мою землю напали. Я зібрав речі й поїхав під Крим. Там познайомився з українськими військовими. І все — став капеланом. (Сміється.)
— Чому для вас важливо регулярно їздити на передову до військових?
— Я чоловік, я священник, я батько. І це — мої люди. Вони на війні, а війна — це найгірше місце. Я думаю, що священник там просто мусить бути.
— Чи є різниця в тому, як священник служить тут, у великому мирному місті, й там, на передовій?
— Я тут не служу, я служу там. Я ніколи не служив у великому храмі. До цього я служив у лікарні, а ще раніше — у невеликій церкві в Херсоні. Я завжди знав в обличчя кожного свого парафіянина — чим він живе, що це за родина. У мене завжди було життя в спільноті, де не було випадкових людей. Зараз у мене так само: я вісім років їжджу до 30-ї бригади, всіх там знаю.
— Які духовні потреби в людей на війні?
— Та в усіх однакові потреби. Люди в різних обставинах, але потреби в них однакові. Вам чистити зуби треба і тут, і на фронті. Їсти треба і тут, і там. Так само емоції й духовні потреби — абсолютно такі ж.
«ХТОСЬ ПРИХОДИТЬ У ЦЕРКВУ ЗА ОБМЕЖЕННЯМИ, А ХТОСЬ — ЗА СВОБОДОЮ»
— Церкву багато хто вважає консервативною інституцією, яка переважно обмежує. На що варто звернути увагу, щоб побачити, що сучасна церква — це щось значно ширше, ніж обмеження і заборони?
— Це залежить від того, хто і що шукає в церкві. Часто люди приходять у церкву саме за обмеженнями. А хтось — за свободою. Я в церкві — за свободою. Мене ніхто ні в чому не обмежує. Чи страждає моя особиста свобода у церкві? Ні. Чи свобода моїх дітей? Ні. А обмеження, до речі, є не лише у церкві.
Я від допомоги іншим людям відчуваю кайф. А хтось робить щось добре, але продовжує й далі страждати. Бо людині це не в радість, вона це робить, бо так наче треба робити. А якщо це не в радість, то це вже обмеження. Не треба себе змушувати ходити в церкву, не треба шукати ці обмеження. Христос — це не про обмеження. Взагалі будь-яка віра, релігія — не про обмеження. Вона — про радість.
— За чим сучасній людині варто йти в церкву?
— Людині завжди був потрібен Бог. Ходити в церкву і вірити в Бога — це різні речі. Бо людина може ходити в церкву або не ходити, але вірити в Бога.
Я не можу говорити за інших. Але особисто я не можу без Бога. Це не прояв моєї слабкості, це прояв моєї сильної сторони. Це те, що не дає мені зламатися, скласти руки. Це те, що допомагає мені рухатися вперед і робити добрі справи. Це та сила, яка наповнює мене любов’ю до інших людей, навчає прощати й приймати іншу людину такою, якою вона є. Слухати. Для мене Бог — не матеріальний. Бог — це Любов. Чи може людина в сучасному світі без любові? Не думаю.
— Наскільки легко вам приймати інших людей і прощати їх?
— По-різному. Як військовий капелан, я не можу простити сьогодні ворога, який прийшов нас убивати. Я досі не можу пробачити радянській владі руйнування моєї родини. Мені важко простити кривдників, які вчинили насильство над жінками і дітьми. Я чую багато таких історій і не можу цього прийняти. Я не можу змиритися з несправедливістю, навіть найменшою. Колись, можливо, до цього доросту, але поки не можу...