У розмові з о. Ю. Блажиєвським говоримо про стереотипи щодо релігії у нашому суспільстві, про висвітлення релігії в медіа, про присутність Церкви в ЗМІ тощо.
Отець Юрій Блажиєвський — священник Згромадження оріоністів (УГКЦ), парох церкви Божого Провидіння у Львові. Народився в 1983 році у Харкові, римо-католик. По закінченні школи два роки навчався на відділенні російської філології в Харківському державному університеті ім. В.Каразіна. Вступив до Згромадження оріоністів в 2003 році. В 2004 році склав перші монаші обіти. Вивчав філософію і богослов’я в Університеті кардинала Стефана Вишинського (Варшава) та Люблінському Католицькому Університеті, має ступінь магістра з історії богослов'я духовності.
Ще як семінарист у Згромадженні, з перервами служив у монастирі оріоністів у Львові. В 2012 році у Харкові прийняв єрейські свячення, в 2013 році за підтримки настоятелів та за підтримки релігійних журналістів, зокрема, й з редакції РІСУ, заснував греко-католицький журнал, присвячений щоденній духовності – «Скинію». До сьогодні є його головним редактором і водночас одним з керівників Асоціації католицької преси, організовує в її рамках регулярні зібрання і впроваджує нові форми поширення католицької преси в Україні. Його інтерв’ю і духовні науки присутні в ефірі «Радіо Марія» і на сайті «Credo». Є духовним провідником Товариства Українських Студентів-Католиків «Обнова» у Львові.
У травні минає сьома річниця з часу заснування журналу «Скинія», який, на відміну від деяких католицьких періодичних видань, зумів вижити на ринку преси.
У розмові з о. Ю. Блажиєвським говоримо про стереотипи щодо релігії у нашому суспільстві, про висвітлення релігії в медіа, про присутність Церкви в ЗМІ тощо.
– Уже минуло майже 30 років від часу падіння комунізму (в той час ви навчалися в школі у Харкові). В українському суспільстві ще досі панує немало стереотипів щодо релігії. В чому суть проблеми: чи не є сфера медіа однією з периферій, куди, за порадою Папи Франциска, мають виходити християни і доносити правду?
— Моя родина була присутня від початку у житті парафії в Харкові, і, очевидно, що я з дитинства залучався, ще в 90-ті роки, до всіх заходів – їздив на духовні зустрічі, паломництва і т.п. Як людина, чиє дитинство і молодість пройшли у Харкові, а не, наприклад, у Львові, має досить багатий досвід зустрічей зі стереотипами щодо релігії. Мабуть, і до сьогодні у моєму рідному місті, як зрештою в центральній та південній Україні також, є досить упереджене ставлення до релігії. Один з моїх яскравих спогадів з часів мого семінарійного періоду життя – це коментарі перехожих, коли бачили мене у центрі Харкова в монашому одязі. В них виривалися такі несподівані реакції, наприклад, таксисти питали один одного: «Що то за Будда пішов?» (сміється). Це показує рівень відсутності Церкви в громадському просторі, особливо на Сході і Півдні нашої країни.
Можна вести мову про наявність стереотипів там, де немає прямої присутності релігії в житті суспільства, публічній сфері, приватному житті поодиноких членів суспільства. За таких умов образ того, чим є релігія, буде формуватися ззовні.
Що формує наш світогляд більше, ніж школа і родина? На територіях, які підпали під масову комунізацію, мають на собі велику травму Голодомору, стереотипи є більш вкорінені і ще живі досі. В 90-их роках було можливим визнавати себе християнином, але це було якось незручно. Пригадую роки навчання в старших класах школи, то навіть про таке не говорили, а якщо й заходила мова, то було самозрозуміло, що ти невіруючий, нехристиянин. Особливо в освітніх закладах міст, де радянська інтелігенція (без жодних лапок і жодного сарказму) становила значну частку населення, як, наприклад, у Харкові, який є одним з найбільших студентських центрів України. Це був найбільший прошарок міської інтелігенції, сформований радянською освітньою системою. Хоч там були прояви дисидентства, але світоглядна структура опиралася не на релігійне, а на атеїстичне бачення. Вважалося, що це певні синоніми – освіченість та атеїзм, або інтелігентність і ставлення до релігії як до пережитку темних віків, як до «затурканості» села. Отут і є джерело походження стереотипів щодо релігії в сучасному суспільстві. Наївно було би з нашого боку зводити їх лише до прямих наслідків комунізму. Тут можна згадати відомий вислів: «Святе місце пустим не буває».
Різні травми комуністичного часу – освітні, національні тощо, ‒ вони породили пустку, бо перше, з чим боролася тоталітарна система, ‒ з релігією, Церквою, з її присутністю в публічному просторі. І протягом трьох поколінь, а не двох, як, наприклад, на Західній Україні, ця пустка заповнилася іншим світоглядом. Не всі мешканці східної чи південної України мають радянський світогляд, але найпоширенішим є безумовно світогляд, базований на модерних поглядах. Це світоглядний модернізм, з яким Церква боролася на Заході з часів Папи Лева XIII чи Папи Пія X на зламі XIX-XX століть. Він розвинувся в атеїстичному вакуумі Радянського Союзу в 60-80 роках минулого століття разом з вірою в прогрес науки, в необмежену силу людського розуму і т.д.
Походження стереотипів щодо релігії в нашому суспільстві — з контексту модерного сприйняття світу. Це не конче пов’язано з політичними поглядами чи з радянськими концепціями. І це явище, яке здебільшого в світі себе віджило. Та в Україні воно надалі живе завдяки тим поколінням, які виховувалися на базі названих концепцій. Ті, хто виросли в той час, формували наступне покоління, яке відповідно навчалося в школах і вишах в 90-их роках минулого і на початку XXI ст. Зараз вони належать до IT-кластеру, є науковцями, політиками, митцями. Їх світогляд просякнутий модерним сприйняттям реальності, на яке накладаються модні тренди постмодерну (заперечення об'єктивної дійсності, тотальна суб'єктивізація, заперечення незмінності в усіх її проявах тощо), і вони їм найбільше до вподоби.
Стосовно другої частини питання, то, очевидно, що медіа є однією зі сфер світоглядних битв у суспільстві, а, отже, виразно публічною сферою. Оскільки відбулося витіснення релігії з публічного дискурсу, то медіа могли б давати шанс їй туди повертатися. Завдяки присутності в медіа Церква, а одночасно з нею і релігійний світогляд, мають можливість бути силою, з якою навіть її противники вважають за доцільне розмовляти - не бути «пережитком минулого», а реальною альтернативою.
Не можна задовольнятися лише створенням конфесійних медіа, а треба виходити на ширший дискурс, ініціювати публічну дискусію, порушувати нові теми. Наприклад, заклик Блаженнішого Святослава під час однієї з недільних проповідей у патріаршому соборі УГКЦ «піти на політичний карантин» нашим політикам, стає тією резонансною заявою в широкому суспільному колі, коли голос Церкви у новинних стрічках інтернет-видань виділено півжирним шрифтом або його ставлять на перші шпальти періодики. Саме так Церква подає думку не тільки про суспільно важливі справи, але також привносить свою релігійну аргументацію ‒ чому вона вважає, що треба поводитися саме так, а не інакше. Саме завдяки проникненню в суспільну дискусію Церква може представити більш аргументовану позицію, більш зрозумілий сучасному українцю світогляд, який прочитується між рядками заяв Церкви. Це і є ділянка євангелізації, що має на увазі Папа Франциск, коли говорить про периферії, про правду.
Недостатньо лише мати власні медіа, Церкві необхідно бути почутою через присутність в культурі суспільства, знову ж таки широко зрозумілій. Адже культура – це засіб сучасної євангелізації.
— Ви дещо заторкнули питання проводу, і напевно, якщо є добрий провідник Церкви, то автентичне релігійне знання людина, отримує передусім у своїй релігійній спільноті, керуючись авторитетом своїх пастирів. Якою тоді є функція медіа у висвітленні релігійних тем?
— Дискусію може викликати питання про роль проводу в суспільних процесах. Пригадаю роман Лева Толстого «Війна і мир» і постановку питань з нього: якою є роль одиниці в глобальних історичних процесах? Чи здатна вона все змінити, а чи є якась загальна логіка суспільства? Чи окремі яскраві представники стають лише інструментом розвитку цілого суспільства? Від того, хто очолює Церкву на конкретному історичному етапі, залежить багато, наприклад, як Церкву буде бачити суспільство. Провідник Церкви є її найпомітнішим представником назовні і також несе відповідальність за затвердження певних рішень і за запевнення передачі релігійних знань в середині спільноти. Тут легко впасти у бюрократизм, який згубив Радянський Союз. Не можна применшувати ваги проводу, але не все від нього залежить. З найсвітлішими ідеями і пропозиціями проводу дуже часто можна «попрощатися», коли на місцях їх саботують, чи там немає послуху, розуміння або можливості втілити їх у життя.
Стосовно передачі віри та релігійних знань, то, на мою думку, це одна з ключових проблем Церкви загалом, і, особливо в Україні. В часи підпілля не йшлося про жодну іншу катехизацію, як тільки в родині. В 90-их роках родина зітхнула з полегшенням, батьки казали: «Вже можна йти до Церкви, то ти, дитино, йди туди і вчися». Але майже всі сили Церкви в той період було скеровано на облаштування базової мінімальної інфраструктури – як єрархічної, так і матеріальної тощо. Фактично не було досвідчених катехитів. Ті, хто могли катехизувати, не завжди мали час на таку працю, не було жодних методик, катехитичних програм, посібників, тобто, витворилася певна пустка. Відбувся певний колапс передання не тільки знань, але й віри. Адже родина повністю переклала питання релігійного навчання на Церкву, виключила себе з цього процесу, а сама Церква не була на той час ще готова робити це належним чином (зрештою, це спільне завдання як Церкви, так і родини також). Проміжний варіант, який було знайдено, – уроки релігії в школі ‒ не спрацював. Про людське око процес виглядав потужно – цілими класами діти йдуть до урочистого Причастя у храми, але це було свято «прощання» з Церквою, а не свято вступу до повноти усвідомленої участі в церковній спільноті.
На мою думку, лише зараз цю проблему Церква починає бачити і відповідні церковні інституції працюють дуже посилено. Багато чого було зроблено для її виправлення, але є ще багато роботи, особливо на місцевому рівні.
Тому помилково очікувати на те, що все вирішить лише провід Церкви. Необхідна його активна співпраця з низовим рівнем.
— Якщо людина сформувалася в силу обставин як християнин і читає медійні ресурси Церкви, то як би вона сьогодні була готовою до сприйняття релігійних тем, в тому числі про свою конфесію? Якою є функція медіа саме для такої категорії людей?
— У продовження попередньої відповіді зазначу, що в змальованій вище ситуації медіа можуть також допомогти, але мусять розуміти властиве для себе місце в тому глобальному пазлі, з якого власне і постає передання віри. Медіа не можна зробити наступним «відповідальним» за передавання віри, це не його функція, в тому випадку його можна порівняти із милицею, коли спираєшся на неї до часу загоєння ноги.
Насправді, крім зовнішньої комунікації, функція медіа – це також налагоджувати комунікацію всередині церковної спільноти, необхідні як новини, так і аналітика, так само і культурний й інтелектуальний сегмент. Медіа – дуже загальна назва багатьох сегментованих процесів, які профільовані за ознакою форми передачі інформації. Медіа – це інший канал передачі інформації, ніж освітній процес. Всередині контент передачі цієї інформації досить суттєво відрізняється, і тут є також багато речей, які можна і треба зробити.
В той час, як більш-менш налагоджується новинний потік інформації в католицьких інформаційних медіа, то інші типи медіа відчувають певну пустку і навіть занепад. Нам страшенно бракує аналітики на релігійні теми, яка би опиралася на фахову експертну думку, тому що бракує як експертів, так і фахових журналістів, які би могли доносити їхню думку через медіа до широкого кола читачів.
Так само бракує інтелектуального сегменту медіа, де велася би не тільки якась аналітична розмова, а й обговорювалися цілком нові теми. Наприклад, закономірне питання, яке іноді виринає у різних розмовах: «Що відбувається з тими десятками і сотнями богословів, які отримали гарний вишкіл, в тому числі і за кордоном, в тому числі в провідних церковних університетах Італії, Франції, Польщі, США? Яке поле їхньої діяльності, яка інфраструктура їхньої діяльності (чи вона створена) після повернення в Україну? Чи є формат переведення їхніх вузько спеціалізованих знань для того, щоб їх сприйняв широкий загал?» Це один із напрямів, вартий уваги медіа. Також відчайдушно бракує культурної тематики в полі католицьких медіа.
Самі ж медіа є доволі ємким ресурсом, який потребує чимало інтелектульних вкладень і також серйозних інвестицій у створення найновіших технічних можливостей у сфері комунікації, особливо, якщо йдеться про аудіо- чи візуальний контент. Сучасні медіа неможливо створити без стабільної підтримки, лише на рівні самвидаву чи ідеалістичного волонтерства… За цією працею має стояти ресурс і він має бути цілеспрямований, свідомо заангажований церковною спільнотою, має підтримувати відповідні низові ініціативи та розвиток католицьких медіа, щоб вони могли відповідати викликам сучасності.
— Зведемо розмову трохи вужче, до коментування мови цифр: релігійна тематика у медіа як в світовому масштабі, так і в українському становить 3-5 відсотків. Чи в такому разі можна говорити про байдужість до цієї тематики як читацької аудиторії, так і редакцій? Чи люди черпають інформацію з інших джерел, наприклад, на платформах церковних священнослужителів чи через проповідництво?
— Почну з кінця, що проповідництво – це тема, яку треба осмислити в контексті медіа. Адже проповідальниця – це теж медіа, крім її душпастирської, літургійної функції. І саме цього розуміння я поки що не бачу в широкому розумінні контексту Церкви, особливо на низовому рівні.
Для пояснення малого відсотку релігійної інформації необхідно знати структуру медіа та особливості їхньої роботи. Професійні ЗМІ завжди опираються на експертне середовище і, як посередник, мають мати свою аудиторію. І якщо запит від аудиторії на релігійні теми існує, то у зв’язку з відсутністю експерта задоволення цього запиту відкладається на кращі часи…
Досить критично ставлюся до тези, що широка аудиторія в нашому суспільстві не продукує запиту на релігійну тематику, особливо враховуючи брак знань релігійного характеру. Запит на релігійні теми набуває інших форм, якщо аудиторія помічає, що медіа, які вони щодня читають, чи то загальнонаціональні, чи регіональні, не здатні задовільнити його. Тому читачі звертаються до нетрадиційних релігійних рухів або, скажімо, читають науково-популярну літературу (дуже популярною стала зараз література зі сфери саморозвитку, яка у свій спосіб намагається відповідати також і на питання релігійного характеру). Наприклад, в популярному бестселері «12 правил життя» канадського психолога та публічного інтелектуала Джордана Пітерсона більшість порушених питань мають релігійний характер. Отож, попит на такі питання існує!
Фактична відсутність релігійної тематики в медіа зумовлена, на мою думку, двома основними причинами. Перша: Церква, а, отже, офіційні представники релігії як такої, сьогодні не є повноправними учасниками публічної дискусії, і це окремий виклик, який має бути розв’язаний у сфері культури. Друга: проблема з експертним середовищем, яку можуть вирішити лише медіа. Наприклад, редакція якогось загальноукраїнського медіа, де немає фахівців з релігійної тематики, буде шукати відповідних експертів для її висвітлення. Тому було би очевидним для світських редакцій шукати певного партнерства з редакціями релігійних медіа, які, якщо не порекомендують, то й самі можуть допомогти у висвітленні конкретної теми, і т.п.
Фактична відсутність релігійних медіа в країні, тобто, здебільшого їх дуже низький кількісний і якісний рівень, створює таку ситуацію для загальноукраїнських чи й регіональних медіа, в якій відсутнє експертне середовище. Тоді редакції ЗМІ звертаються іноді за коментарями до церковних єрархів (які не можуть бути експертами в усьому), іноді до якогось релігієзнавця, який не завжди має відповідний рівень знань, і це породжує проблеми при висвітленні релігійної тематики.
Ключем до вирішення проблеми є підвищення якості релігійних медіа, які би ставали автентичними і перевіреними партнерами для світських медіа, які мають потребу в релігійній тематиці, і водночас своєрідним експертним середовищем для висвітлення такої тематики в загальноукраїнській чи регіональній періодиці, на радіо і телебаченні, в нових медіа, тощо. Таке творення доступного експертного середовища дозволило б Церкві повніше брати участь у суспільній дискусії.
— Зараз живемо в епоху пандемії. До її початку в загальноукраїнських медіа практично не було позитивного образу Церкви й релігії. І от почалося поширення небезпечного вірусу по цілому світі, ця тема стала топовою… Чи не бачите Ви проблему в тому, що сьогодні журналісти, редактори, які не дуже знають природу Церкви, її структуру, місію у сучасному суспільстві, почали звинувачувати Церкву в тому, що вона під час карантину своїми діями «поширює» ось цей небезпечний вірус?
— Це одне з ключових питань нашої розмови. Медіа в Україні піддаються спокусі самостійно інтерпретувати дії Церкви в якійсь ділянці. На мою думку, висвітлення подій, коментарі на тему Церква vs вірус, справляють враження однобокого, суб'єктивного погляду на те, що відбувалося, натомість, журналісти чи автори постів у соцмережах рідко наводять аргументи Церкви щодо її дій. Отож, тут бракує балансу думок.
Пригадую, як в 90-их роках минулого століття в Харкові екскурсоводи вперше почали приводити людей до нашого храму (гарного, з кінця XIX ст., в стилі неоготики) і при нагоді розповідати не тільки про його архітектуру, але й про Католицьку Церкву, яка є певною «екзотикою» на Сході України. Вухо різали дуже багато некомпетентних, цілком вигаданих на маргінесі історій, ідей, тлумачень цілого спектру питань, пов’язаних із Вселенською Церквою. Наприклад, що християни (тобто православні) вірять у Христа, а католики — в Катола (сміється). Зі свого боку настоятель храму для поборювання отакого невігластва почав запрошувати екскурсоводів на зустрічі, щоб вони могли ставити свої запитання. Він у короткій формі подавав певні ключові теми, аби ці гіди мали першоджерело і не говорили відвертої небувальщини.
На мою думку, зараз дуже непроста ситуація із взаємодією Церкви зі світською журналістською спільнотою в Україні. Тому можна би було завдяки пресслужбам Церкви організовувати зустрічі довіри. Це був би лікнеп для журналістів, які могли би сформувати навіть цілий клас релігійних журналістів. Вони би орієнтувалися в релігійній тематиці, зокрема, й про дії Церкви в певних ділянках суспільного життя, в її структурі, у вірі, і тоді б їх коментарі ставали фаховими і не містили би надуманих пояснень, вони б охочіше звертались до компетентних осіб у Церкві. За умови відсутності релевантного представництва церковних медіа цю функцію мають взяти на себе пресслужби Церкви і провадити систематичну співпрацю з ключовими медіа в України, надаючи редакціям необхідні коментарі й водночас допомагати зрозуміти світогляд релігійної людини.
— Оскільки Ви проводите реколекції як священник Згромадження оріоністів на різних парафіях Польщі, зрештою, там навчалися, знаєте ментальність і культуру в цій країні і як головний редактор «Скинії» слідкуєте за контентом тамтешніх католицьких часописів, то могли би порівняти духовність поляків і українців? Що спільного є між релігійними медіа Польщі й України? Чого бракує нашим медіа, чого варто нам зрештою повчитися?
— Як завжди є і подібності, і різниці. По-перше, сам контекст існування католицьких медіа, оскільки в Польщі принаймі номінально більшість громадян декларують приналежність до Католицької Церкви, в Україні це явна меншість. Можна говорити про різницю масштабів, які силою речей неможливо подолати. Це причина переваги у кількості та якості польських медіаресурсів Церкви порівняно з аналогічними українськими.
Натомість подібним для обох суспільств є явище апатеїзму, тобто коли людина не те, що є відвертим атеїстом, а сприймає байдуже питання релігійного характеру (байдуже чи є там Бог, чи Його нема; інша справа — розважатися і працювати…) Загальний рівень байдужості до релігійних тем власне приблизно однаковий. Тут я не кажу про прояви цікавості до Церкви як структури, яку можна розглядати під мікроскопом: що доброго або що злого вона чинить. Очевидно, тут великий інтерес до сенсації проявляють всі. Але я маю на увазі передусім інтерес до релігійних питань, коли Церква голосить Євангеліє.
Це відображає також структуру суспільства і структуру його цінностей, і це породжує потребу в кериґмі, проголошенні Доброї Новини. І це також дає шанс для використання медіа саме в такому ключі, коли будь-який коментар може мати як додаток євангельські смисли, певний місійний контент. Коли перед Великоднем журналісти питають священника чи когось іншого, на їхню думку експерта, про те, що треба класти до святкового кошика, то можна відповісти в стилі: «Алкоголю не кладіть» (сміється), а можна більшість коментаря присвятити змісту свята та сенсу віри. Тут йдеться про різницю підходів, яка може перетворити конкретний засіб комунікації на ресурс євангелізації. Церкви і в Польщі, і в Україні під цим оглядом мають подібні досягнення щодо реалізації євангелізаційних засобів. Є люди, які це розуміють і вміють це робити і, навпаки, є протилежні приклади.
Якщо йде мова винятково про католицькі медіа, то радше треба вести мову не про порівняння, а про вміння перенести досвід таких медіа від сусідів на наші специфічні умови, особливу ситуацію і обмеження. І одна з таких спроб була зроблена три роки тому в рамках Асоціації Католицької Преси, коли ми організували серію вишколів для працівників редакцій католицьких видань. Набули гарний досвід, бо приїжджали представники головних католицьких періодичних видань Польщі, ділилися своїми вміннями і досягненнями, проектами у сфері журналістики. Водночас завдяки цим семінарам ми також побачили свої досягнення. Польські гості були дуже здивовані в позитивному значенні, що, попри різноманітні проблеми в католицьких медіа (видань мало, фінансування не дотягує до їхнього рівня в Польщі), все одно наша католицька медіаспільнота більш згуртована. Ми часто й систематично зустрічаємося, є Асоціація. В Польщі співпраці на такому рівні немає.
Фото з особистого архіву о. Юрія Блажиєвського