Паралельне дитинство: різдвяний обід для закарпатських ромів
Шершавий дотик гофрованого паперу. Приємне поколювання різдвяних віночків. Ми розставляємо свічки та готуємось їх запалити, ховаючи легке тремтіння пальців – бо вперше, бо нервово. Чекаємо, коли прийдуть вони, ромські родини з табору під Ужгородом, які опиняться в атмосфері домашнього обіду.
Щастя для 14-річного Золтана – це футбол. Їхня команда у селі на Закарпатті не має капітана. Але це не заважає хлопцям годинами ганяти м’яча. «А що таке мрія? Мене про таке не питали. Думаю, щоб всім було добре», — відповідає Золтан під час Благодійного обіду Різдва Милосердя для ромських родин, що відбувся 9 січня, в Ужгороді, від Спільноти св. Егідія та «Молоді за мир».
Спершу відмовлялись власники кафе. Важко уявити, як вони віддадуть повну залу для чотирьох родин ромів з усіма дітьми. Згодом водій автобусу ледь не зомлів, побачивши більше 30 дітлахів, які радісно забігали у салон з табору. Однак потім заспокоївся, переконавшись, що вони нічим не зашкодили. Ужгородці не готові їх бачити ніде, окрім як у вигляді жебраків – традиційна картина для будь-якого міста. Але у цю суботу вперше піцерія приймала 42 рома (з них вісім дорослих), для яких волонтери створили маленьке різдвяне диво.
«Я ще ніколи не почувався таким щасливим», — дивиться на тебе сяючими очима Жорік. Для хлопчика це перше сімейне свято, коли він з батьками та братами й сестрами вийшов у світ, де ніхто не буде дивитись на нього як на чужинця. Мами, з немовлятами на руках, поправляють зачіски – для них це перший похід у ресторан за все життя.
Мрія юного Золтана
Після спільної молитви, під час якої діти кумедно хрестяться, волонтери сідають разом з сім’ями за святкові столи. Нам трапилась старша молодь: Хайнола (14-річна школярка), Атілла (16-річний молодий чолов’яга) та Золтан, 14-річний спортсмен. Говорити важко, оскільки тільки останній знає російську та українську. Каже, що вчив сам, от і працює перекладачем. Хлопець ділиться, що вже місяць не ходить до школи, бо навіть у 6-му класі його не навчили читати та писати, а вчителі та інші діти цькують його як зайвого. Тому, коли батьки не змушують працювати, може грати у футбол досхочу.
Хайнолі пощастило більше – у школу продовжує ходити, але писати повноцінно не вміє. Найбільше любить стрибати у гумки з дівчатами, співати та танцювати. Постійно опікується молодшими сестричками, які з усіма обіймаються та не можуть нарадітись від спільного Різдва. Під час обіду родини встають, аби виконати мадярські колядки на знак вдячності волонтерам.
Питаємо, про що мріють діти. «Хочу, щоб всім було добре», — після паузи промовляє Золтан. Добром для нього є телефон, бо там є іграшки – він бачив у старших. Добром є друзі-футболісти та родина, особливо коли є що їсти та що вдягнути. Ще любить ходити до церкви, у них біля табору їх цілих дві. Якщо ніхто не вижене, звичайно. Пізніше хлопець згадує про свою мрію – навчитись читати. Але вона поки виглядає як дещо малоймовірне.
Дітлахи не можуть всидіти, побачивши Святого Миколая. Вони крутяться, притуляються до нього та підстрибують, чекаючи на дарунки. Старшим доводиться виконати колядку або розповісти вірш, щоб заслужити сюрприз. Дорослі зачаровано розглядають свої пакунки – переважно теплі речі та засоби гігієни. Хайнола одразу вихоплює шампунь та гель для душу, біжить хвастатись сестрі. Але головні щасливці – власники футбольних м’ячів. Золтан не випускає свій з рук, уявляючи, як вже ввечері буде грати. Беремо з нього обіцянку, що буде вчитись грати краще та думати про спортивну школу.
Табір не йде у небо
Вперше координатор «Молоді за мир» Ольга Макар познайомилась з ромами у Києві. Вона не могла пройти повз поселення просто неба, що розбилось на Голосіївському масиві. Дізналась, що на зиму майже усі повертаються на Закарпаття, де переживають холод до нового «сезону». Після кількох поїздок в гості виникла ідея створити особливе свято на це Різдво за допомоги ужгородських активістів.
Домом ромські родини називають табір у селі Руські Комарівці під Ужгородом, де мають свої хатки. Окрім бараків там є спільні кухні, відкрита ванна посеред двору та імпровізоване футбольне поле. У середньому в родині по 7-9 дітей, де кожен привчається до роботи змалечку. Однак навіть дорослі чоловіки рідко коли можуть щось прочитати, а тим паче написати, на відміну від барона, який не тільки знає кілька мов, а є безумовним лідером та передає це право за спадком. Саме йому несуть увесь заробіток, частину якого він віддає сім’ям назад, а інше забирає собі. Для нього кілька машин, маєток та шикарні ванни не є проблемою.
На Закарпатті окрім жебракування для ромів є інший бізнес – вони переганяють машини та займаються оформленням документів. На літо перебираються до Києва, де заробіток вище. Поки діти змушені працювати на родину, не маючи часу на ігри та навчання.
Рідко коли ромське подружжя офіційно розписується. Жінки оформлюють документи матерів-одиначок, аби отримувати підтримку від держави. Для цього дітлахи мають ходити до школи, щоб виплати не переривались. Вони б раді навчитись читати та писати, але інші діти їх не сприймають, а вчителі не звертають уваги. Тому підліткам легко тікати звідти, щоб мати змогу пограти.
Одна зі старших, мама Валя, у свої 25 має вже чотирьох дітей та чекає на п’ятого. Молода жінка не бажає подібної долі своїм донькам, каже, що вони мають народжувати не раніше за 25. Але середній вік одруження та появи первенців – 15-16 років. Родина є основою, усі дуже прив’язані до братів та сестер, з безумовною повагою до старших. Але вона ж забезпечує заробіток.
Відрадою для громади є молитовні зібрання. Майже усі роми вважають себе християнами, щоденно моляться. Нещодавно у таборі з’явився перший пастор, якого вивчили американські протестанти, що дозволило проводити власні служби. До церков, попри бажання, не ходять через ставлення людей та священиків, не хочуть бути чужими у храмі. Валя додає, що вважає церкви бізнесом та абсолютно їй не довіряє.
Навчити миру
«Ми постійно думали, як можна змінити їхнє становище. Подарунки – це добре, але вони не змінять мислення. Так і зародилась ідея Шкіл миру для ромів та київських дітлахів», — розповідає Анастасія Гриненко. Подібні школи вже працюють кілька місяців у Голосіївському районі (галерея Соборна) та при школі на Воскресенці. Щосуботи зранку Настя та Діана Буцько їдуть забирати ромських дітей з табору, займаються з ними та київськими дітьми на рівних. До цього готові не всі ромські батьки, які хочуть забрати дітей на роботу.
Проривом став літній Ромський табір, де на 4 дні роми разом з дітьми з Києва потрапили в окремий щасливий світ. Вони грали у розвиваючі ігри, вчились писати та читати казки, творити разом. Особливе захоплення у ромських діток викликала стаціонарна ванна – вони вперше бачили, як вода може тікати у трубу.
Київськими батьками стали волонтери Спільноти св. Егідія та їхні друзі, які не боялись віддати дітей на особливе навчання. Завдяки викладачам вони разом з ромами дізнаються більше про різні національності та культури, про культуру миру, малюють картини та плакати, мріють про мир в усьому світі. Подарунком для них стали мандрівки у зоопарк та скайпарк, де роми вперше спробували себе у ролі екстрималів.
Проблеми виникли у Школі миру на Воскресенці, де займаються тільки київські учні. Директор, спершу лояльна до проекту, більше не хоче бачити гуртків толерантності. Проти цього повстали самі батьки. Організатор Настя сподівається, що прості уроки толерантності та культурного різноманіття зможуть продовжитись.
Ромській школі — бути
«Ми маємо багато мрій для табору. Хотіли б розбити фруктовий сад та город. І розпочати освітній проект для ромів», — ділиться Оля Макар. Їм вдалось знайти репетитора з того ж села, молоду вчительку, яка готова працювати з ромами. Приміщення також знайшлось швидко – у таборі одна з жінок віддала свою маленьку хатину, де встановили двері та вікна. Лишилось зібрати тих, хто готовий долучатись фінансово до проекту «Освіта для ромських дітей».
Розірвати коло «типової» діяльності ромів важко. Але навіть коли вони роблять певні кроки до змін, варто розуміти, чи готові ми їх у цьому підтримати. Тоді, можливо, молоде покоління закарпатських ромів не тільки зможе отримати базову освіту, а й іншу роботу та життя у майбутньому.
«Діти з ромського табору ходять в школу. Але цього не досить. Важливо, щоб вчитель не посадив тебе за останню парту, щоб не ігнорував тебе, щоб не думав, що «не вчитися – це у них в крові». Є така неписана політика, що ромам освіта не потрібна. Тим не менше, ми хочемо всіляко співпрацювати зі школою, щоб діти отримували знання саме там», — підсумовує Оля.
Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО
фото: Діани Буцько, Ольги Макар, Романа Карляка
