Найважливішим виміром офіційного візиту Константинопольського Патріарха Варфоломія до Варшави 28-29 березня під патронатом Президента Республіки Польща стала духовна підтримка 2,35 мільйонів українських біженців від війни. Як правило, це жінки з дітьми, переважно православні.
Війна в Україні стає також приводом для переосмислення міжконфесійного діалогу в його реальних соціальних межах. Зустріч Патріарха Варфоломія з римо-католицькими єрархами є передвісником створення альтернативи щодо відсутності очікуваного резонансу після підписання декларації про примирення з Патріархом Московським Кирилом у 2012 році. Крім того, публічне мовчання Патріарха Варфоломія щодо відсутності підтримки Варшавської Православної митрополії автокефалії Церкви в Україні та його молитва над могилою переслідуваного комуністами довоєнного Глави Польської Православної Церкви, мають особливе значення.
Надовго запам’ятаються зворушливі зустрічі Патріарха Варфоломія з невинними українськими жертвами війни, які знайшли притулок у Польщі. Своєю позицією Патріарх засвідчив, що християнство чутливе до страждань людей. Однак при позбавленні цієї фундаментальної основи свого існування, християнство також може стати жертвою політичних ідеологій, які виправдовують насильство.
Ставлення Патріарха до людських страждань можна вважати проявом християнського послання миру як дару від Бога, «який втішає нас у всіх наших бідах, щоб ми могли втішати тих, хто в будь-якій біді, тим, що ми самі отримали від Бога». » (2 Кор 1:4). У цьому відношенні християнське милосердя виходить за межі загальноприйнятого визначення гуманітаризму, як акту синергії між Творцем і створінням. «Під час перебування тут, — сказав Предстоятель Православної Церкви, — я вповні усвідомлював, що іноді залишається місце лише для сліз. Іноді єдиною відповіддю є тиша. Іноді ми можемо поділитися лише силою дотику, розрадою, перебуваючи поруч з кимось».
Сміливе ставлення Константинопольського Патріарха є істотною противагою заплутаності Московського Патріархату у згубній і нехристиянській політиці. 27 березня Патріарх Кирил оприлюднив вітальний лист з нагоди Дня Національної гвардії Росії, яка веде військову агресію в Україні.
Патріарх Варфоломій також висловив щиру і неодноразову вдячність Президенту Анджею Дуді за ставлення поляків, які самовіддано простягають руку допомоги своїм сестрам і братам з України, де ведуться кровопролитні бойові дії.
Константинопольський Патріарх Варфоломій — архиєпископ колишньої столиці Східної Римської імперії, відомої з часів Костянтина Великого як «Новий Рим» - найважливішого центру християнства в грецькій традиції. Десять його попередників вбили турки з міркувань підтримки незалежності Греції. У Турецькій Республіці «Римський Патріархат» позбавлений усіх прав; проте Варфоломій користується великим авторитетом у всьому світі.
Зустріч Патріарха Варфоломія з кардиналом Казімєжем Ничем та представниками Конференції римо-католицьких єпископів Польщі засвідчила, що воєнна реальність в Україні вимагає переосмислення міжконфесійних відносин у суто соціальному контексті. Діалог, заснований на нинішній формулі, здається, увічнює богословські стереотипи та не сприяє автентичному ставленню до толерантності, до доктринальних відмінностей і недостатньо інтегрує окремі релігійні групи в спільні соціальні проекти.
Конференція римо-католицьких єпископів намагалася надати релігійного виміру спробам польсько-російського примирення, підписавши у 2016 році спільну декларацію з Патріархом Кирилом про захист основних цінностей. Однак, в умовах війни російська сторона в угоді втратила будь-який авторитет у цій сфері.
Автокефальна Православна Церква України, створена Константинополем три роки тому, має стати новим осередком, який представлятиме східних сусідів. Залишається спірним питанням те, що Варшавська Православна Митрополія зберігає лояльність до Московського Патріархату в цих відносинах. Це створює додаткову складність у такому процесі.
Конференція єпископів усвідомлює, що визначення ефективного міжконфесійного діалогу має бути достатньо широким, щоб вийти за межі історичної семантики та відповісти на всі нові реалії.
Російська війна проти України підтвердила наслідки відсутності декомунізації Церков і релігійних об’єднань, що поглиблює кризу авторитету цих інституцій. У країнах комуністичного блоку за екуменічним рухом пильно стежили спецслужби. Результатом цих дій стало зневілювання ідентичності релігійних громад. Комуністична влада контролювала діяльність Польського Вселенського Собору, створеного в 1946 році, який об'єднав православних, протестантів і старокатоликів. У звіті польського міністерства внутрішніх справ за 1980 рік підраховано, що 75% співробітників Християнської богословської академії у Варшаві, університету, заснованого цими релігійними колами, перебувають під оперативним контролем Секретної служби.
Православні священнослужителі з цих кіл, залучені до співпраці, мали на меті «формувати відповідне ставлення до державної влади серед віруючих української національності». Не змирившись із важким комуністичним майбутнім, ці Церкви не мають морального мандату формувати совість молодих поколінь віруючих. Така ситуація має стати застереженням щодо подібних проблем у релігійній політиці України, де ведуться дебати щодо правового статусу Московського Патріархату, що діє на її території – проект постанови про його заборону внесено до Верховної Ради.
За статистикою 2021 року, лише 22% православних українців заявили про свою приналежність до структур, залежних від Московського Патріархату, а 40% назвали себе віруючими Автокефальної Церкви України; у східній частині країни, яка постраждала від численних військових операцій, 26% заявили про належність до першої, а 32% - до другої. Тим не менш, залишається феномен, що 36% православних українців не є афілійованими.
Візит Патріарха Варфоломія, окрім надання належної духовної підтримки біженцям православного віросповідання від війни, мав ще й велике значення з точки зору регіональної безпеки: у контексті зміцнення незалежності релігійної ситуації в Україні від політики Російської Федерації. Польська влада виступає за повне врегулювання відносин між Українською та Польською автокефаліями, оскільки польська дипломатія підтримала автокефалію, надану Константинопольським Патріархатом Варшаві в 1924 р. і проголошену роком пізніше.
Похвальна участь глави держави Польщі, президента Анджея Дуди, у допомозі Україні, яка охоплена військовими діями, дає йому моральний мандат формулювати очікування в цій сфері відповідно до польського raison d'état.
Публічне мовчання Патріарха Варфоломія щодо відсутності підтримки Варшавською Православною Митрополією автокефалії Церкви в Україні та його молитва над могилою переслідуваного комуністами довоєнного Глави Польської Православної Церкви Діонісія Валединського (до його смерті в 1961 р. грецькі Православні Церкви не підтримували літургійні стосунки з Варшавою), дуже показові.
Проте, за словами напівофіційних джерел, Православна Церква Польщі не відмовиться служити Євхаристію українським біженцям від війни, які належать до Української Автокефальної Праволсавної Церкви. Це надзвичайно важливий крок до повного канонічного врегулювання між обома Церквами.
Коментатори зазначають, що, можливо, митрополит Сава проводить політику суперечливих жестів, бо боїться створення на своїй території структур Московського Патріархату: це була б проблема, аналогічна ситуації в Африці, де Москва порушила давні кордони Александрійського Патріархату шляхом створення свого розкольницького екзархату.
Незважаючи на існування промосковського варіанту серед православних Польщі, цей сценарій виявляється нереальним через правові інструменти, що захищають інтереси держави та Православної Церкви. Однак така ситуація тимчасово склалася в 1940-х роках на Білосточчині, коли на вимогу місцевого духовенства частину польської території було приєднано до Московського Патріархату.
Варто також зазначити, що реакцією Російської Федерації на непокору православних єрархів з країн колишнього комуністичного блоку є оприлюднення компрометуючих матеріалів у вигляді агентурних матеріалів КБГ та моральних скандалів: така ситуація зараз має місце в Грузії. Такий тип дій має на меті застерегти від наслідків нелояльності інших священнослужителів, які опинилися у сфері впливу Кремля, часто фінансово залежних.
Випробуванням такого типу залежності може бути недостатня реакція окремих кіл Православної Церкви на визначення Російської Федерації як військового агресора.
Автор – керівник Центру прогностичних досліджень релігійних змін та заступник директора Інституту філософії Вроцлавського університету, Польща. Співпрацює з Центром доктрини та підготовки польських збройних сил.