Перші печери в столиці Чернігово-Сіверського князівства – місті Чернігів – були викопані першими руськими ченцями ще на зорі християнства – в 11-у столітті. Вік же наймолодших печер не досягає і століття – їх датують 1919 роком. На запитання “Скільки ж у Чернігові насправді печер?” – відповіді досі немає. Проте науковцями доведено, що майже всі з відомих печер мали культове призначення: це окремо розташовані келії монахів-затворників і цілі підземні монастирі, які включали в себе велику кількість підземель (житлові келії та погребальні камери-крипти, галереї та храми). Археологи мають надію, що до 15-и досліджених печер колись долучаться й інші, зокрема фортифікаційного призначення. Однак, скільки б їх згодом не було відкрито, найвідомішими були, є і будуть Антонієві печери Троїцького Іллінського монастиря, що є нині частиною Чернігівського національного архітектурно-історичного заповідника “Чернігів стародавній”.
Остання підземна обитель
Уявлення про те, що життя в печерах було властиве виключно нашим далеким неосвіченим предкам, не зовсім вірне. Особливо з огляду на відносно недавні для історії події початку минулого століття.
Ім‘я цієї людини, вірогідно, загубилося б у часі, як це сталося з багатьма не менш помітними особистостями, якби не став цей чоловік творцем останньої в історії чернігівського печеробудування підземної обителі, яка носить нині ім‘я свого засновника.
Єромонах Троїцького Іллінського монастиря Аліпій (у миру Олександр Яковенко) був людиною непересічною: неабиякий організаторський талант поєднувався в ньому з авантюрним характером, гоноровістю і повним неприйняттям радянської влади. Такі якості і перетворили матроса Яковенка в єромонаха Аліпія, який “канонізував” сам себе ще за життя, потім він опинився на лаві підсудних через свої переконання, після того перейшов на нелегальне становище і, як результат, став лояльним до окупаційного фашистського режиму. Лише випадкова смерть від німецького снаряду 1943 року врятувала його від ще одного, напевно, вже більш жорстокого, радянського суду.
Навесні 1918 року дехто з чернігівців знав про те, що неподалік огорожі Троїцького Іллінського монастиря, в зарослому чагарником глибокому яру, ховаючись від стороннього ока, група людей під керівництвом єромонаха Аліпія копає печеру. Роботи велися вночі – час був тривожний, революційний, Церква переживала не кращий період, навіть у чернечому середовищі намітився розкол. Тому було необхідно вжити заходів на зміцнення авторитету православ‘я – зусилля Церкви в цьому напрямку проявилися в крайніх формах релігійного аскетизму, в тому числі й печерного.
Відомо, що основною робочою силою на копанні печери були монахи і черниці, а також співчуваючі їм міщани, навіть ті, що сповідували євангельську віру. За свідченнями учасників тих подій (від 1975 року), великі підземні приміщення копали оригінальним чином, без жодних інструментів і пристроїв, крім звичайних лопат, кирок і мішків для транспортування землі. Спершу пробивали похилу галерею до рівня склепіння, а потім копали зверху вниз – так можна було створити підземелля будь-якої висоти без драбин і риштувань.
Створений Аліпієм комплекс печер (складний лабіринт у формі вісімки) був пишно прикрашений настінними яскравими розписами і різьбою по глині стін і склепінь, іконографічними композиціями. Цю роботу виконував сам Аліпій, дві дівчини черниці і монах, який іще й писав ікони. У центрі новозбудованого комплексу розташовувався великий храм, який обвалився вже після війни внаслідок дій малолітніх скарбошукачів. 1919 року новий печерний монастир було освячено, але невдовзі він припинив своє існування. Трагічно склалася доля і його невгамовного засновника – прямим попаданням німецький снаряд влучив у приміську церкву, де на той час перебував священик, Аліпій, і члени парафії… Аліпієві печери, перетерпівши безліч бід, нині перебувають у плачевному стані.
Смутний час у Чернігові
Обраний 1917 року патріарх Православної Церкви Тихон (Василь Белавін), колишній московський митрополит, не вніс заспокоєння в душі й уми збуджених революцією співвітчизників. Він став на позиції повного неприйняття існуючої тоді влади, конфронтація між Церквою та радянською владою швидко досягла апогею. 1923 року Тихона “розжалували” в миряни на Другому всеросійському помісному соборі. Відтак з відкритим протистоянням було покінчено, але мир не настав. Протистояння двох ідеологій – християнської і комуністичної – трагічно відбивалося не лише на долях людей, а й на пам‘ятниках духовної культури.
Не проминула ця гірка чаша і Чернігівського Троїцького Іллінського монастиря. 1920 року його закрили, на його базі створивши общину Троїцького собору, настоятелем якої став єромонах Смарагд (Самсон Чернецький), який твердо стояв на позиціях Тихона. Новостворену общину активно підтримував відомий у той час публіцист-чорносотенець (автор літературної фальшивки “Протоколи сіоністських мудреців”) Сергій Нілус, який жив у Чернігові з 1925-го по 1927-й рік. Він був активістом місцевої релігійної общини “тихонівців”: підтримував репресованих священиків, привабив на свій бік Чернігівського єпископа Пахомія та одіозного Аліпія (яких згодом також заарештували). Троїцький собор було закрито 1929 року.
У цей смутний час “духовним отцем чернігівських монахів” став псаломник Лука Проскура, не так давно, у 50-ї роки минулого століття, канонізований під ім‘ям святого Лаврентія. З ним пов‘язана одна з маловідомих печер, випадково знайдена 1970 року. Печеру названо Західною (за місцем її розташування відносно Антонієвих печер), вона, ймовірно, була культовим центром таємної чернечої общини після закриття Троїцького собору і проіснувала аж до повоєнних часів.
Це підземелля розташоване в урочищі Маліїв рів (85м на південь від огорожі Троїцького монастиря). Вхід має висоту біля 2м, галереї без будь-яких кріплень, висота підземної церкви сягає 7м, її площа близько 30 квадратних метрів. Є в печері, вірогідно, і келія самого Лаврентія. Всього було досліджено 40 м підземних ходів Західної печери, але пам’ятник має, безсумнівно, значно більші розміри, про що свідчать численні завали.
У тому ж районі в останнє десятиріччя виявлено ще дві печери – “Г-подібна” та “Грот”, які також відносяться до першої половини минулого століття.
1300-літня історія Чернігова нерозривно пов‘язана з печерними монастирями та їхніми непересічними мешканцями. Археологи, архітектори, краєзнавці, художники переконані: відчути і зрозуміти це давнє місто неможливо без печер.
Перший печерний монастир
“Монастир Троїцький Іллінський – місце перебування чернігівських архиєпископів – розташований на Болдиній горі, з першого погляду нагадує Києво-Печерську обитель”, – писав понад сто років тому про один із найдавніших монастирів руської землі церковний діяч та історик, чернігівський архиєпископ Філарет (Гумілевський).
В одну з ночей 1069 року до Чернігова прибув відомий і шанований в усій Київській Русі монах. Не за своїм бажанням покинув столицю “батько руського чернецтва” (уроженець селища Любеч під Черніговом), а щоби уникнути гніву Київського великого князя Ізяслава Ярославича, оскільки Антоній мав сміливість під час повстання в Києві стати не на бік князя, а на бік киян.
Князь Святослав Ярославич Чернігівський активно підтримав задум Антонія створити печерний монастир Святої Богородиці поблизу Чернігова. Монастир не повинен був поступатися Києво-Печерському, оскільки тоді Чернігів серйозно конкурував із Києвом у всіх напрямках розвитку. Отож, монастир був облаштований також за міським укріпленням, в овіяному легендами урочищі. Яр, вибраний Антонієм для копання печер, гирлом виходив до Святого урочища, де, за переказами, прийняли хрещення чернігівці, і впритул прилягав до величезного язичницького курганного могильника. Тобто, це місце здавна шанували городяни.
Говорячи науковою мовою, чернігівські печери – це рукотворні підземні споруди, викопані в товщі правого корінного берега Десни у різні часи. Вони простягаються більше ніж на 4 км в південно-західному напрямку від давнього городища під назвою Дитинець на височині, порізаній глибокими ярами з крутими схилами, вкритими густою рослинністю, серед якої ще й досі височіють залишки реліктового прадавнього лісу – дуби – які дали цій місцевості назву Болдині гори (“болд” – у давньоруській мові “дуб”).
1072 року (після трьох років перебування в Чернігові) Антоній повернувся до Києва, а створений ним монастир продовжував розширюватись. На жаль, нічого не відомо про земельні володіння Богородицького монастиря в домонгольський період, однак можна припустити, що частина сіл, які належали йому в 17-18 століттях, були його власністю і в епоху раннього середньовіччя.
Темний період і відродження
Початок 17 століття – початок епохи Відродження в Україні – став і початком нового життя в чернігівському монастирі. Після звільнення міста від влади Речі Посполитої 1649 року зусиллями старшого сотника Чернігівського козацького полку Степана Подобайла та єромонаха Зосими Тишевича було відновлено давню обитель ченців. Відтоді вона почала називатися Іллінською. В результаті проведених в останнє десятиліття археологічних розкопок було знайдено і досліджено так звані Новоантонієві печери, викопані, ймовірно, якраз у 17 столітті.
До справи розширення монастирських володінь були причетні сильні світу – московський князь Олексій Михайлович та гетьман Іван Скоропадський. У 18 столітті монастирське господарство складалося з 9024 кріпосних душ обох статей, які обробляли орної землі 384 чверті посіву, сінокоси на 5350 кіл і 23 городи. Крім того монастир володів 26-ма гаями, 16-ма озерами, 30-ма млинами, 31-м заводом з виробництва скла, паперу, заліза, продуктів харчування. Усе це дало змогу збудувати і 1695 року освятити найбільший і найвеличніший у Чернігові Троїцький собор. Переселившись у нові зручні келії, монахи на певний час забули про печери. Але, як показують подальші події, не назавжди.
Тепер у них мешкають лише фанати-затворники, а, за задумом церковного начальства, печери мають стати центром релігійного паломництва, своєрідним культовим музеєм, оскільки на той час уже прославилася своїми дивами чудотворна ікона Іллінської Божої Матері, самі ж печери були освячені ім‘ям преподобного Антонія – тут була так звана келія Антонія. На довершення в надрах монастиря народжується легенда про монахів, які прийняли мученицьку смерть від монголо-татар у трагічному для Чернігова 1239 році. Згідно з цим переказом, їхні кості зібрано у відкритому склепі церкви Чудотворця Миколи.
Як твердять письмові джерела, печери використовувалися й для зцілення “біснуватих”, тобто успішно відігравали роль психолікарні, оскільки зцілення тишею і темрявою практикувалося здавна.
Реконструкція розташованих біля Іллінської церкви печер тривала понад століття: руйнувалися непотрібні старі чернецькі підземелля і “одягалися” в цегляну кладку підземні церкви і каплиці. Під кінець 19 століття Антонієві печери сформувалися остаточно. А наприкінці 20-го до них додався не пов’язаний досі з основним комплексом Нижній ярус печер і давньоруський храм-кімітірія (кісниця, де зберігалися черепи і кості померлих ченців) – дуже рідкісний об‘єкт, оскільки афонський обряд захоронення монахів на Русі не прижився. Лише в двох печерних монастирях – Київському та Чернігівському – названий обряд мав місце.
Про грандіозність і дивовижність Антонієвих печер у Чернігові свідчать також і розміри підземних споруд: наприклад, церква преподобного Антонія Печерського має параметри 11,7 м на 4 м, а висота церкви Феодосія Тотемського 8,4 м – майже висота триповерхового будинку.
Привиди Антонієвих печер
На перший погляд, саме в цей феномен важко повірити, проте є факти, які при всьому бажанні не можна відкинути як прояви фантазії. Інформація про дивовижні явища в печерах хвилює вже не одне покоління дослідників із різних міст України, і не лише.
Західної України та Криму. Тому намагалися знайти земне пояснення цим дивним явищам, не виключаючи навіть присутності поблизу якоїсь печерної релігійної секти, оскільки традиції печерного культового печеропроживання в Чернігові і його околицях мали місце ще в 50-ті, тобто 20 років тому, всупереч забороні властей.
Однак те, що сталося 7 лютого 1970 року, змусило мене змінити своє ставлення до дивних явищ. Ми тоді працювали на Нижньому ярусі комплексу, зовнішні двері були на замку, електрики в печерах не було, копали при свічках та ліхтарях. Коли світло скінчилося, я пішов узяти недопалки свічок, які я зберігав за вівтарем церкви Миколи Святоші.
Рухаючись у повній темряві, я побачив те, чого не могло бути – біля келії Антонія стояла людина в довгому темному одязі. Я подумав, що це галюцинація, стало якось не по собі, але я швидко подався за покладеними мною недопалками. Здивуванню не було меж, коли недопалків на звичному місці не виявилося… Назад знову довелося повертатися в темряві. І на зворотньому шляху я знову побачив того ж самого чоловіка на тому ж місці. Усе виглядало цілком реально, крім одного – в абсолютній темряві бачити будь-кого було неможливо.
Пізніше службове становище дало мені змогу аналізувати поведінку відвідувачів печер. І внаслідок тривалих спостережень склалося переконання, що люди в печерах часто піддаються впливу якихось невідомих сил: у когось збудження змінювалося різким пригніченням, у інших навпаки, хтось скаржився на головний біль, а в інших у печерах переставало боліти серце. Багато людей продовжують твердити, що відчувають на собі чийсь погляд.
Пригадую одну невдалу спробу пошуку (з допомогою електромагнітних приладів) поряд з відомими печерами невідомих досі підземель. Розкидавши по всьому комплексу мережу проводів і датчиків, фахівці “промацали” кожен сантиметр стін, долівок і склепінь, відмітивши ряд аномалій, найяскравіше виражена з них фіксувалася в галереї від церкви Миколи Святоші вглиб гори. За передбаченнями, це могла бути порожнеча, ми раділи в очікуванні успіху і нового відкриття. Але після розшифрування показників приладів у лабораторних умовах отримали невтішний результат: видана інформація не піддається науковому поясненню… Ми були змушені задовольнитися припущенням про наявність потужної аномалії в тому районі Болдиних гір, де преподобний Антоній влаштував монастир. І це виглядає логічним, оскільки для храмів і монастирів у давнину обирали місця з підвищеною енергетикою, де б люди відчували дію незрозумілих природних факторів, що викликають душевний трепет.
Використавши ще раз у рамках своїх можливостей фахівців із різних галузей науки (в тому числі вчених-геофізиків із Дніпропетровська) для того, аби наблизитись до розгадки таємниць, отримав результат: усі дослідники одностайні в тому, що Антонієві печери мають вплив на людей, причому найвідчутніший він у церкві Миколи Святоші (до постригу це Луцький князь Святослав, син Чернігівського князя Давида, мощі якого нині зберігаються в Києво-Печерській Лаврі).
Після досліджень чудеса не зникли. Зокрема, у галереї біля церкви Миколи Святоші, над одним із поховань, було помічено кількома співробітниками музею людську постать, після зникнення якої було видно тривалий час газове свічення.
Найцікавіші, на мій погляд, пригоди сталися влітку 1995 року. У той час на території монастиря велися археологічні роботи, було чимало співробітників, студентів істфаку і допитливих відвідувачів. Коли я прийшов на роботу, вони всі жваво обговорювали біля входу в печери свіжу новину – по галереях печер ходить якийсь монах, його бачили майже всі, назад він не виходив. Обшукавши печери, ми нікого там не знайшли. А 16-го і 23-го серпня того ж року після 15-ї години у тупиковому ході біля церкви Миколи Святоші з‘явився густий туман, у якому явно виднілася то фігура монаха, то бородате обличчя, то інші обриси. Видіння затримувалося на годину-півтори (його спостерігало чимало людей, навіть художник Володимир Зінченко робив малюнки, а інші намагалися фотографувати), а потім зникало, залишаючи газово-світловий ефект.
Який же з усього цього випливає висновок? А ось висновку поки що й немає. Є лише віра, що колись феномен Антонієвих печер буде розгадано.
Чернігів. – лютий, 2003
Про чернігівські печери читайте також статтю Сергія КОЛЕСНИКА Антонієві печери: дотик до таємниці, "День", 7 листопада 2003 р.