Події останніх років виявили новий образ постмодернізму. Не мозаїчний, до всіх і вся толерантний, грайливий, спокусливий. Але агресивний, жорстокий, абсолютистський, тоталітарний. Цей різновид був породжений пострадянським простором, а тому утворюється головним чином з місцевого матеріалу — з химерної і гримучої суміші ностальгійно-запеклого совєтизму і «політичного православ'я», рясно приправлених постмодерністським цинізмом.
На відміну від західного постмодернізму, тут беруть участь сильні ферменти — псевдоправославний фундаменталізм, «традиційні цінності», месіанський комплекс, культ особистості, імперськість. Такий різновид можна окреслити як остмодернізм.
Якщо дійовими особами постмодернізму були філософи, які ловили кураж від своїх інтелектуальних провокацій, то в остмодернізмі проявився жахаючий лик звіра-хижака на ім'я Левіафан.
Левіафан — це персоніфікація всепроникної влади, «держави», що нечувано розрослася, узаконених і миропомазаних насильства і брехні. Це чудовисько, налаштоване не на забави, а на війну.
Левіафан вийшов з води, тобто пострадянського суспільства, настільки несподівано, що й зазвичай прозорливі протестанти втратили дар мови. На превеликий жах тих, хто вірив в особливу духовність російського народу і його всесвітню місію, звір вийшов з цього середовища. Неспроможні впоратися з шоком, з цим жахливим одкровенням, багато хто досі продовжують наполегливо заперечувати реальність Левіафана, називаючи його звіром міфічним.
Після розпаду Радянського Союзу християнам здалося, що тіло цього звіра мертве. Але замість того, щоб жити в свободі, вони розгубилися. Поза зв'язком з державою, з її тиском і насильством, вони не мислили себе.
Ті, хто вчора мріяв про свободу, тепер взялися її лаяти. Вони воліли б звичні гоніння або глухе підпілля, ніж ризиковану свободу. Вони звиклися з рабством і радше згодилися б на його нову форму, ніж на відповідальність і зрілість. Тим більше, коли це рабство здобрене «миром і безпекою», хорошими цінами на вуглеводи і зростаючими зарплатами.
Пострадянські християни вдивлялися в те, що відбувається на Заході, і бачили там Антихриста, невтомно воювали з постмодернізмом, геями і лібералами. І не помітили, як у їх же середовищі зростав і міцнів ожилий труп, як привид совєтизму обростав плоттю; як в напіврозкладене тіло неосовєтської імперії увійшов дух політичного православ'я, а на його мертвотному обличчі з'явилася постмодерністська цинічна посмішка.
Цей звір пожирав свободу людей, привласнював їх права, топтав їхню гідність. Одні повірили в його могутність, інші злякалися його жорстокості. Більшість воліли відмовчатися і відсидітися, повторюючи як заклинання слова «всяка влада від Бога» і боячись задуматися про їх сьогоднішнє значення.
Але всі вони допомогли звірові вирости і утвердитися. З кожним новим відсотком електоральної підтримки Левіафан робився все більшим і нахабнішим, поки на позначці 80 відсотків він не відчув себе настільки впевненим, що перестав стежити за рейтингом. При такій всенародній підтримці політика неминуче перетворилася на релігію, а усвідомлений вибір вилився у сліпу покірність і навіть рабське поклоніння.
Левіафан випірнув у Росії, але хвилі ринули на всі боки. В Україні політичний остмодернізм проявився в образі Хама, який діяв не так агресивно, але так само безцеремонно, оббираючи й обманюючи людей, позбавляючи їх гідності та прав. Зрештою, людям оголосили, що всі ці свободи — це вигадки секулярної Європи, а традиційні цінності захищає саме Левіафан, тому потрібно здатися під його владу і увійти в його «тайожний союз».
Закінчилося все це «революцією гідності» на Майдані. Як виявилося, є хтось сильніший, ніж левіафани і хами, є Бог, і Він діє не тільки на небі, але і в історії; не тільки в церкві, але й на Майдані.
У світлі Майдану люди побачили Левіафана не великим, а огидним, не таким, що захищає «традиційні цінності», але тим, що посягає на Богом дані гідність і свободу.
Кінцем остмодернізму став не день ганебної втечі тирана з Києва, але день першої молитви на Майдані. Остмодернізм, який проголошує чорне білим, віддає право і правду найсильнішому, той, що сміється з наївної віри, зазнав нищівної поразки під дзвін церковних дзвонів і багатотисячне «...Ізбави нас від лукавого, бо Твоє є Царство і сила, і слава ...»
«Чому вони не розходяться? Чому не втікають?» — В замішанні питали один одного остмодерністи. — «Хто їм платить? Невже є щось сильніше за страх і вигоду? Невже вони дійсно вірять?». Остмодернізм закінчився на цих питаннях. Так, люди вірять. Так, є абсолютні цінності, які не продаються. Так, є Божий суд, і його варто боятися більше, ніж корумпованої і беззаконної влади.
Війна проти України і терор проти вільних людей стали агонією Левіафана. Він ще здатний заподіяти шкоду, але не зможе заскочити зненацька. Він ще може брехати світові в лице, але вже не зустріне довіри. Він ще може викликати страх, але не зможе розраховувати на повагу. Він може бити хвостом і здіймати хвилі, але не може розраховувати на перемогу. Ми бачили його справжній звіриний лик, і ніяка маска «православної духовності» його більше не приховає.