Перлина Слобідської України

Серед зовсім небагатьох пам’яток релігійного та архітектурного життя Східної України Святі Гори є унікальним місцем, куди лине відновлений потік прочан та туристів зі всієї Східної Європи. Тут, на відміну від інших Лавр, збереглося те єднання з природою, той простір, те відчуття Бога, яке втратилось в урбаністичному оточенні. Слова святителя Філарета, які він вирік півтора століття тому: «Тут так близько до неба, та так далеко від землі! Якщо тут не навчишся молитися, то де ще?», — діють дотепер. Монастир, річка Сіверський Донець, крейдяна гора, що дала початок монастирському життю, ліси та поля навколо є єдиним цілим – Лаврою природною та духовною на Сході нашої країни.

Історія, а ще більше міфологія Святогірської Лаври є дуже характерними для самоусвідомлення та ідентифікації всієї Східної України. Найдавніша за відсиланням в часі версія виникнення на цьому місці монастиря твердить, що першими насельниками Святих Гір були монахи — ревнителі ікон, що емігрували до Криму, Південної Італії, на Кавказ та сюди, на береги Сіверського Донця, у VIII-IX ст. з охопленої іконоборством Візантії. За іншою гіпотезою, яка не виключає попередню, стверджується, що сюди прийшли після монгольської навали іноки Києво-Печерської Лаври. Згідно з третьою версією до відновлення діяльності монастиря в XV ст. причетні монахи з Афонської Гори, що емігрували від Унії Флорентійського Собору 1439 р. Не виключаючи права на існування цих версій, слід все ж визнати, що документально чи археологічно вони ніяк не підтверджені, а авторами цих версій в середині ХІХ ст. були архиєпископ Харківський Інокентій та преподобний архимандрит Святогірський Арсеній (на світлині), що були зацікавлені в наданню монастиреві більшої ваги та історичної цінності. Так чи інакше, але суттєвим залишається прагнення як самих святих отців, так і паломників вважати монастир не витвором часів Слобідської України, а реліктом минулих славних давен Візантії та Київської Руси.

Насправді історія створення печер в Святих Горах сягає ще Кам’яного Віку і пояснюється зручним «нависанням» крейдяної скелі над звивистою течією Сіверського Донця, що давало можливість контролювати всі річкові пересування, а також «великий перевіз» — переправу через річку. Тому в історії Святих Гір не бракувало ні «печених злих людей», ні хозар, що утримували тут один з форпостів своєї імперії, ні пізніших «разбойных людишек», як майже лагідно називали бандитські шайки головорізів різного штибу російські «приказные грамоты». За «розбійним людством», а подекуди і разом з ним, схиляючи тих до «царевої служби», йшли монахи, які словом Божим та невтомною працею серед «козакуючих» бандитів перетворювали тих на захисників православної віри та православного людства. Так було всюди і в Україні, і в Росії. Не виключенням стали і Святі Гори, перетворившись з розбійничого кубла на висунутий далеко на південь від останніх православних поселень в Дикому Степу форпост православ’я та Слобідської України.

Ще в 1526 році німецький посол Сігізмунд Герберштейн в книзі «Записки про Московські справи» писав зі слів московських службовців про статуї та кам’яні зображення біля Святих Гір, що можемо пояснити як якийсь поганський обрядовий комплекс, або ознаки панування тут розбійної ватаги. А вже 1624 року тут існує монастир, якому сам цар Михайло Федорович дарує частину доходу з кабацьких промислів та мита. В Синодику 1710 року читаємо: «И по свидетельству оными Царскими Грамотами сия Святогорская Успенская пустынная обитель благоволением Божием начася прежде или сначала царствования Царя и Великого князя Михаила Федоровича от сего прежде сто лет быти». Зрозуміло, що образ споконвічного монастиря привабливіше ніж образ воюючого монаха, але подвиг безіменних чорноризців, що перетворили військову фортецю на подібність Афонських гір, не менш вражаючий.

Ставши монастирем, Святі Гори не перестали бути форпостом, що був розташований на території Дикого Поля за двісті кілометрів від найближчого населеного пункту Білогородської засічної лінії міста Валуйки. Тому монахи були одночасно і проводирями душ місцевого гарнізону стрільців, і пушкарями чотирьох монастирських гармат, що стояли тут же в печерних каплицях, і спостережниками за переміщеннями татар по Степу. Зберігся лист цих ченців до московського царя: «Царю-государю и великому Князю Михаилу Федоровичу всея Руси и великому государю, святейшему патриарху Филарету Никитичу Московскому и всея Руси, бьют челом Святых Гор из Пустыни Пречистые Богородицы нищие ваши государевы богомольцы – черный поп Семионище с братией: в прошлом, государь, в 1628 г. Приходили к Святым Горам татары и ваше государево богомолье разорили, церковное и монастырское строение поимали все без остатку, и нас, богомольцев ваших, поимали в полон. И Божиим изволением, Пречистые Богородицы милостью, а вашим государским жалованьем господу Богу освободи нас из неволи, и прибрели в Святые Горы. Скитаемся наги и боси, и голодни, а братии, государь, у вашего государева богомолья во Святых Горах множится. В нынешнее число семнадцать братьев, а прокормиться нам, нищим, нечем…» Доводилось боронитися обителі як від татар ногайських і кримських, так і від «черкасів польських», тобто українських козаків. У 1645 році майбутній славетний полковник Іван Богун з Семеном Забуським напали та пограбували Святогірський монастир. За це Богуна оголосили в Московському царстві злодієм, якого чекає шибениця. Може тому — через острах загинути ганебною смертю — Богун і не присягав цареві в Переяславі.

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького принесла з собою хвилю переселень у ще донедавна майже незаселені степи Слобідської України. Кордон незаселеного православними Степу пересувався все далі на південь. Щоправда, ще раз був розорений монастир людьми Івана Брюховецького в 1668 році. «В прошлом во 1668 году в измену Ивашки Брюховецкого того монастыря в церкви церковные ризы и книги от воровских людей пограблены» — жалілися монахи. Хоча тут можна припускати набіг будь-кого з отаманів тої некерованої юрби козаків, що спочатку на Чорній Раді обрали собі Брюховецького на гетьмана, а потім його ж «підняли на піки».

На той час печерний монастир нагадував вже невеличке поселення. У товщах скелі було прокладено чисельні ходи, декілька печерних храмів, усипальниці, келії для монахів, трапезні та таке інше. Загалом печерний комплекс охоплював п’ять поверхів скелі, яка тоді сягала понад 100 метрів. На сьогодні з п’яти поверхів залишилося лише два. Але і в такому неповному вигляді цей комплекс печерних споруд є одним із найзначніших в Україні. Загальний об’єм споруд складає близько 7 тис. куб. м, площа 2,5 тис. кв. м. Крейдяна скеля виростає над Сіверським Донцем на 45 м, усипальниця ченців розташована на висоті 15 м, а основний комплекс споруд на 6 м вище, на висоті 21 м на рікою. На верхніх поверхах був розташований печерний храм Успення Пресвятої Богородиці та вартовий осередок – сторожа, а також притулок для прочан і військових. Від сьогоднішніх головних споруд монастиря до крейдяної скелі веде печерний хід довжиною 360 м та набором висоти понад 60 м. Це дуже маленький тунель заввишки з ріст середньої людини та завширшки 0,6 м. Ідучи по завжди холодному, але не сирому тунелю то вверх, то донизу, дуже швидко починаєш відчувати вагу цих стін та стелі на тіло та душу, мінливість життя, близькість останнього подиху.

Хід веде до квадратної каплиці, а потім до головного храму печерного комплексу – храму Івана Предтечі.



Площа храму становить 46 кв. м, висота 3,5 м. У центрі храму розташований крейдяний стовп, із заходу в стіні прорубані два вікна, що виходять на річку. Вівтаря як такого в храмі не існує, але з «престольної» сторони зараз є ніши з іконами. Із східної частини храму є також хід до келій ченців, а із заходу до церкви примикає приміщення площею майже 14 кв. м, де розташовуються прочани під час богослужінь і дотепер. Письменник А.М. Муравйов писав про цей храм в середині ХІХ ст.: «Сперва взошли мы в малую церковь Святителя Николая, всю ископанную в скале, которой своды опирались на одинокий меловой столб, подсеченный не временем, а людьми; на этом столбе явилась по преданию чудотворная икона Святителя и усердие народное изгрызало столб ради исцелений так, что принуждены были обложить его камнем».

Ікона святого Миколая зберігалася в Успенському соборі монастиря, стала найбільш відомою його святинею, але була втрачена після закриття монастиря вже в ХХ столітті. Поряд з храмом Івана Предтечі розташовані три келії монахів з віконцями та залишками крейдяних ліжок. Площа келій від 7 до 10 кв. м. Опалювалися всі три келії однією піччю. Неподалік від храму, на відстані 14 м, вирубана трапезна площею 25 кв. м. До неї ведуть декілька ходів, в тому числі і ходи від інших поверхів комплексу, яких вже тепер не існує. Нижче за келії розташована поховальна камера-усипальниця – кісниця, завдовжки 25 м з 13 поховальними нішами, вирубаними в скелі. Над цим комплексом печер існувало ще три поверхи, центральним елементом яких була печерна церква, створена ченцями в 1634 р. на честь Успення Пресвятої Богородиці. Від неї до нас дійшла лише вівтарна частина, вирубана в скелі, що складає тепер вівтар сучасної Миколаївської церкви. На останньому – п’ятому ярусі існувала крейдяна дзвіниця, вирубана над Успенським храмом вище на 13 м. А на четвертому розміщувалася сторожа та існували келії для подорожуючих мирян – своєрідний готель.

Незважаючи на значні втрати впродовж чотирьох століть, і досі комплекс печерних споруд Святогір’я вражає розмахом та об’ємами проведеної монахами підземної роботи.

Тим часом духовне окормлення монастирем в другій половині XVII ст. сягнуло величезних новозаселених просторів Слобідської України, а сам монастир стає одним з найбільших землевласників. У 70-ті рр. XVII ст. сталося велике лихо – обрушилася частина скелі. Три поверхи пустині були втрачені. Монахи переселилися з печер «на поділ», на берег річки, та збудували перший дерев’яний храм на честь святих апостолів Петра та Павла. Це був типовий для України козацький тридільний трикупольний з середнім великим куполом із заломом храм. Один з куполів використовувався як дзвіниця. На жаль, історія цього храму була недовгою. Під час одного з нападів татар в 1679 р. храм згорів, а настоятель та будівничий храму преподобноісповідник архимандрит Іоїль Озерянський разом з братією потрапив у полон на цілих два роки. На відміну від дерев’яного Петропавлівського храму, якимось чудом зберігся інший храм цієї доби, шедевр українського бароко – Миколаївська церква (на світлині) на крейдяній скелі. Легенда приписує виникнення храму Божому провидінню за одну ніч на напівзруйнованій скелі Святих Гір. Храм став заміною зруйнованої на цьому місці печерної церкви Успення Пресвятої Богородиці. Кам’яний четверик храму після залому переходить до восьмерика з надбудовою центральної бані. Баня вийшла напрочуд стрункою, двозаломною і закінчувалася склепінням на висоті 15 м. Друга, менша баня, спирається на скелю. Третя, західна баня, використовувалася як дзвіниця. Висота храму – 23 м — відновлює висоту колишньої скелі. Слобідским архітекторам та будівничим XVII ст. вдалося так поєднати свій витвір з оточуючим ландшафтом, що, здається, храм є природним продовженням скелі, вже невід’ємною частиною навколишньої природи та Святих Гір.

XVIII століття знаменувало для Святогір’я перехід від печерного життя на скелі до будування кам’яних храмів на березі річки Сіверський Донець. Перш за все побудований був центральний храм – Успенський собор. Храм було побудовано в стилі українського бароко, але на відміну від Петропавлівського і Миколаївського храмів собор був з однією великою банею, одним заломом, а сама купольна частина містилась на восьмигранному барабані. Ктитором будівництва виступає ізюмський полковник Федір Шидловський. Відновлювач церковного життя в Святогір’ї архимандрит Арсеній писав: «Полковник Изюмского полка, Шидловский, основал сию церковь в 1698 году, когда начали здесь селиться слободі Украинские и безопасность позволила монашествующим сойти со скалы, чтобы основаться у ее подножия для большего удобства». Була також відбудована дерев’яна церква Петра та Павла, яку освятили в 1763 році. Доля цього Петропавлівського храму, як і першого, досить драматична. За розповіддю святогірського старця о. Мафусаїла, перед закриттям монастиря в 1787 р. трапився «земляний удар», тобто землетрус. З великим тріском частини крейдяного бескиду відвалилися від скелі. Іноки попадали на підлогу, чекаючи своєї кончини. Але храм тоді не було зруйновано. Після закриття монастиря Петропавлівська церква була продана в Бахмутський повіт. Пізніше, в ХІХ ст., Петропавлівська церква вже не відновлювалась.

Було побудовано також барокову центральну дзвіницю монастиря, монастирський кам’яний мур із вежами, каплицю Святого Миколая, два готелі (на світлині)) для богомольців, амбарні приміщення, будинок настоятеля і братії. Монастир мав свою іконописну школу. Збереглося навіть ім’я одного з іконописців – Василь Рудецький. Серед ікон Успенського собору особливою пошаною богомольців з Слобідської України, з Дону, з Запорізької Січі користувалася ікона Божої Матері Святогорської, яку, за легендою, написав монах з Афону як подарунок монастирю.

Святогірський Успенський монастир в XVIII столітті стає одним з центрів просвітництва в Слобідський Україні. Серед настоятелів обителі — відомі вчені, префекти і ректори Харківського колегіуму – вищого учбового закладу Слобідської України. Від 1733 до 1738 рр. настоятелем монастиря був Іларіон Григорович, колишній (з 1726 р.) префект колегіуму, а після цього — єпископ Крутицький, святитель, що прославлений церквою в 1988 р. Від 1758 р. преподобний архимандрит Святогірський Фадей Какуйлович за наказом Святішого Синоду бере участь у перевірці слов’янського перекладу Біблії. У 1753-1765 рр. Святогір’я очолював колишній префект і ректор Харківського колегіуму преподобний Рафаїл Мокренський. Саме він відновив церкву Петра та Павла, а також започаткував пустельництво в «Святому місці» недалеко від монастиря. Від 1765 г. очолює монастир Леонтій Кордет, приятель та благодійник світоча Східної України Григорія Сковороди, який теж бував в Святих Горах. Префектами Харківського колегіуму були також настоятелі монастиря в 70-80-х рр. XVIII ст. Феофан Феодоровський і Філарет Фіневський. Останній був відсторонений від управління монастирем за відпуск на волю декількох кріпосних селян. У цей час монастир набуває статусу училищного монастиря, де опановували науки діти мирян і козаків. Останнім настоятелем монастиря був архимандрит Венедикт.

Є різні припущення щодо причин закриття обителі, що був виголошений Маніфестом імператриці Катерини ІІ про секуляризацію церковних і монастирських володінь від 1787р., адже цей маніфест торкнувся не всіх монастирів. Певний інтерес до земельних володінь монастиря мав світліший князь Григорій Потьомкін-Таврійський. У 1790 р. він таки отримав цю «рощицу Святогорскую» від Катерини ІІ в подарунок. Але найімовірніше монастир став занадто впливовим в цілому краї, користувався пошаною Запорозької Січі та Дону, ставав в ряд з Київським, Чернігівським, Переяславським та Харківським центрами навчання та культури. Тому й вирішено було його знищити. Майно монастиря – 27,9 тис. десятин землі та 2120 душ податних селян було передане в казну, а потім приєднано до і без того величезного майна світлішого князя. Церкви стали парафіяльними, монахи були переведені в інші монастирі, і чернечі подвиги припинилися в Святих Горах на 57 років.

Ще в 30-х рр. ХІХ ст. спробу відновити діяльність Святогірського монастиря здійснили два запорізькі монахи — єродиякон Ісайя та Мефодій, що повернулися в Україну з-за Дунаю під час Турецької війни. Але ця спроба наштовхнулася на незгоду власника маєтку Святі Гори В.В. Енгельгардта. Уже сама по собі така спроба є дуже промовистою: усе ще була жива пам’ять про славетний Святогірський монастир серед задунайського Запорозького козацтва; усе ще сподівалися залишки Січі на відновлення своєї обителі.

Відновлення відбулося, але вже не з ініціативи останніх козаків, а старанням наступної володарки маєтку Тетяни Борисівни Потьомкіної та за наказом Миколи І 15 січня 1844 р. Обитель відновлювалась під назвою Успенської Святогірської гуртожитної пустині. Статут монастиря був визначений по типу стародавніх обителей за прикладом Софроніївської та Глинської пустинь Курської єпархії. Штат ченців обмежувався 24 чоловіками на чолі з ігуменом. Для влаштування монастиря було виділено 70 десятин землі з маєтку Потьомкіна. Ченців старого монастиря не залишилося в живих, тому перші 12 іноків на чолі з ігуменом Арсенієм перейшли в Святі Гори з Глинської пустині Курської губернії. Відновлювач та забудовник монастиря преподобний архимандрит Арсеній (Митрофанов) є одним зі святих, чиє ім’я нерозривно зв’язане зі Святими Горами. За його головуванням виник комплекс монастирських будівель, який ми можемо бачити сьогодні, зорганізований та прославлений монастир на всю Російську імперію. Після смерті настоятеля в 1859 р. братія монастиря поховала його в скелі, в кісниці, а також на відстані 6 м від цього поховання прорила в крейдяній товщі ще одну печерну церкву на честь Олексія – людини Божої. Освячення церкви відбулося 10 травня 1861 р. Це найбільша з печерних церков Святих Гір. Висота склепіння храму – 4 м, довжина – 15 м, ширина – 5 м. Вівтарна частина має дві прибудови: паламарню та ризницю, що відокремлена від центральної частини храму пілястрами, до яких закріплені стовпи іконостаса.

Офіційне святкування з приводу відновлення Святогірського монастиря відбулося в серпні 1844 р. у престольне свято обителі – Успення Пресвятої Богородиці, після чого почались роботи по будівництву нового архітектурного комплексу монастиря. Будівлі XVII ст., доби козацького бароко, були розібрані, натомість нові будівлі виконувались вже в офіційному візантійсько-руському синодальному стилі, автором якого вважається Костянтин Тон, імператорський архітектор та проектувальник Кремлівського палацу та храму Христа Спасителя. В розробці проекту забудови Святогірського монастиря брав участь молодший брат Костянтина Тона – Андрій Тон, архітектор Харківського університету. За його ж проектом була побудована і нова церква з дзвіницею – Покровська. Будівництво храму розпочалось 1847 року і було завершене 1850 року. Дзвіниця до неї добудована в 1851 р.

Двоповерхова прямокутна в плані церква несе на собі двоярусну дзвіницю, прикрашену колонами з коринфськими капітелями. На другому ярусі дзвіниці, який закінчується барабаном, розподіленим півколонами на чотири сектори, був умонтований годинник з циферблатом в кожному секторі. На жаль, годинник було втрачено вже в ХХ столітті. Сам барабан дзвіниці опирається на восьмикутник, декорований кокошниками. Завершується дзвіниця шоломоподібним куполом, пофарбованим в синій колір з зірковим орнаментом. Дзвіниця мала в ХІХ ст. вісім дзвонів, найбільший з яких важив 6 т. Уся конструкція дзвіниці спирається на чотири масивні стовпи, які в свою чергу розділяють інтер’єр храму на три нефи. Храм розташований на другому поверсі будівлі. Фасади будівлі оздоблені ліпним декором, геометричним та рослинним орнаментом. Навіть зараз, після втрат, нанесених у ХХ ст., відновлений орнамент храму вражає. Північний та південний фасади храму закінчуються фронтонами, увінчаними хрестами та монограмою Богородиці. У храмі був розташований різьблений іконостас в стилі «рококо». На жаль, на сьогодні він втрачений. Серед ікон церкви особливою пошаною користувалася ікона Божої Матері Святогірської, що збереглася з попереднього періоду життя монастиря та вважалася чудотворною. На першому поверсі церкви були влаштовані ризниця, бібліотека, архів та кілька келій. Монастирська бібліотека налічувала 1600 томів книг духовного змісту, а в ризниці зберігалися коштовні предмети культу, подаровані монастирю впродовж другої половини ХІХ та перші роки ХХ століття. Саме ризниця стала предметом особливої уваги Ревтрибуналу в 1922 р. Усі коштовності вилучили, а бібліотека та архів були розграбовані та втрачені.

Ще два будинки монастиря були побудовані одночасно з Покровською церквою. Будинок настоятеля та казначейський корпус (на світлині) симетрично розташовані на схід і на захід від Покровської церкви. Ці будівлі складають єдину парадну групу будівель у центральній частині архітектурного ансамблю монастиря.

В 60-ті роки ХІХ ст. будується головний собор монастиря – Успенський. Попередній однойменний храм був дуже занедбаний і його розібрали. Автором проекту нового храму став відомий петербурзький академік архітектури, учень Жилярді, Олексій Максимович Горностаєв. Від був автором проектів Валаамського монастиря та Троїце-Сергієвої Лаври, каплиці на Невському проспекті та усипальниці князя Пожарського в Суздалі.

Споруджувати собор підрядився селянин Володимирської губернії Яків Сергійович Єрьомін. Власниця Святогірського маєтку Т.Б. Потьомкіна взяла на себе постачання будівництва будівельними матеріалами, а цегла для собору виготовлялася на цегляному заводі в самій обителі. Під час будівництва було виявлено підземний струмок перед самим храмом, що зумовило будування двох фонтанів у вигляді хрестів. Народна уява і дотепер вважає воду з тих фонтанів цілющою.

Влітку 1868 р. спорудження храму було в цілому закінчене, і 4 вересня архиєпископ Харківський Макарій (Булгаков) освятив головний престол в ім’я Успення Пресвятої Богородиці. Собор хрещатобаневий, тринавовий, увінчаний п’ятьма восьмигранними банями з наметовими верхами. Східний фасад храму має три напівкруглі апсиди. Центральна апсида ширша від бокових. Праворуч від центрального вівтаря влаштовано престол на честь святих великомучениці Варвари та мучениці Тетяни, який було освячено 13 вересня 1868 р. Ліворуч, у боковій апсиді, знаходиться третій престол в ім’я святителів Дмитрія, Митрофана і Тихона. Освятили його 9 вересня 1868 р. Будівля храму розташована на високому кам’яному стилобаті зі сходами, які ведуть до північного порталу собору. Таким чином для того, щоб зайти в собор із заходу, його треба обійти. Загальна висота храму – 53 м, довжина зі сходу на захід – 42 м, ширина – 32 м. Не важаючи на деяку масивність, храм вражає своїми пропорціями та співвідношенням частин, яке утворює закінчений гармонійний ансамбль. П’ять восьмигранних бань утворюють композиційний верх пам’ятки. Центральна баня має світлові прорізи-вікна, через які денне світло проникає в під купольну частину храму. На відміну від центральної бані, чотири бокові бані без світлових прорізів та закриті з боку інтер’єру. За церковною традицією кокошники символізують єрархію небесної церкви: 9 чинів ангелів і 9 чинів праведників. Не випадково в інтер’єрі храму в центральному барабані на кожній грані зображені образи святих Праотців, Пророків, Святителів, Преподобних. Інтер’єр Успенського собору був опоряджений під мармур, а місця розпису окреслювались облямуванням, тобто написаними рамами. Це надавало собору дуже величного вигляду. Зараз стіни собору побілені. Повернення до опорядження штучним мармуром – справа майбутнього. Солея довжиною п’ять сходинок та підлога храму були виконані з дубового паркету. У куполі центральної бані зображена композиція «Свята Трійця». Нижче, на восьми гранях головної бані, створені композиції «Архангели», «Праотці», «Царі», «Мучениці», «Преподобні», «Святителі», «Апостоли», «Пророки». На вітрилах бані зображено чотирьох Євангелістів, а між вітрилами розташовані чотири металеві медальйони з образами Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, Івана Предтечі та нерукотворного образу Спасителя. На західній стіні збереглися зображення Арсенія та Пахомія. Весь інший живопис храму втрачений в ХХ ст. За описами сучасників, інше оздоблення виглядало так: «На стенах среднего отделения, в два яруса расположены изображения в рост человека всех 12 апостолов… В южном отделении лики мучеников и мучениц, изображенные на его стенах, согласуют посвящение южного предела Св. мученицам. В северном – святитель Вселенские и российские, ликами украшают стены, напоминая в свою очередь посвящение северного придела трем новоявленным великим святителям и чудотворцам земли Русской. Западная стена храма занята изображениями Преподобных». Іконостас був різьблений з позолотою та мав чотири яруси ікон. У центральній частині його висота дорівнювала 14 м. Ширина іконостасу — 26 м.



З ім’ям ігумена Арсенія пов’язано відродження ще однієї споруди в монастирі. Це окремий комплекс, що називається Антонієфеодосіївська церква. Коли розпочалося відновлення монастиря та розчистка території, монахам явилася підземна церква, що, на відміну від крейдяних печер, була викопана в землі на схід від основних будівель монастиря. Коли ця церква була прорита, невідомо, але монахи ХІХ століття розбудували та розширили маленький підземний храм, обклали його цеглою та потинькували і побілили. Коштом купця Якова Дегтярьова з’явився залізний іконостас, прикрашений бронзою і позолотою. Іконостас теж не зберігся в період безбожної влади, але був відновлений в 90-х рр. ХХ ст. Над входом до печерної церкви був збудований павільйон, територія обнесена кам’яним парканом та прибудовано невелику дзвіницю. Перед церквою було облаштовано цвинтар, де ховали архимандритів монастиря, а також представників родів, близьких до власників маєтку Святої Гори Голіциних. Таким чином на початок ХХ ст. перед печерною церквою Антонія та Феодосія склався родинний цвинтар, де покоїлися представники родів Голіциних, Іловайських, Арсеньєвих, Опочиніних, Смірнових а також представник славетного козацького роду Платових – Матвій Іванович Платов, наказний отаман Війська Донського. А народна фантазія з’єднала підземну церкву Антонія та Феодосія підземним ходом з Київськими печерами, де покояться ці святі, і хлинув потік прочан, які тепер могли, не доходячи до Печерської Лаври в Києві, тут отримати частку благословення від цих осяяних світлом Божим святих. Доля цвинтаря — трагічна. Він був стертий з лиця землі новою владою. Тепер він по крихтах відновлюється.

Ще далі на схід від монастиря в 40-х рр. ХІХ ст. відновлюється так зване «Святе місце» чи скит Великого Арсенія — відлюдкуватий скит з декількома печерами, кам’яною церквою на честь великого Арсенія, каплицею, дерев’яними будинками келій, трапезною, огорожею зі святими воротами. Загальна довжина лабіринту печер «Святого місця» складає більше ніж 123 м. Кількість ченців тут не перевищувала 15-20 чоловік. Зазвичай, скит був закритий для відвідування прочан і відкривався лише чотири рази на рік. Сьогодні печери — в захаращеному стані, а будівель скиту не залишилося.

Для прочан, які все у більшій кількості навідувалися до монастиря, в 40-50 рр. ХІХ ст. були збудовані також Андріївська каплиця, що межує з Миколаївською церквою на крейдяній горі, Кирило-Мефодіївські сходи, павільйон прочан – Печерник та готель.

Андріївська каплиця – квадратна альтанка, перекрита хрещатим склепінням і увінчана восьмигранним наметовим дахом з хрестом. Її пілони побудовано з бутового каменю методом «дикої кладки». Поруч з каплицею височить крейдяний останець – все, що залишилось від верхніх поверхів печерного монастиря. З цієї каплиці з висоти 141 м над рівнем Сіверського Донця відкриваються для прочан дивовижні види на 80 км навкруги Лаври. Нижній павільйон (на світлині) прочан був побудований в той же час, що й Успенський собор, і представляє собою двоповерхову будівлю, від якої тепер ведуть печерні ходи наверх, до крейдяної скали. Кирило-Мефодіївські сходи, що ведуть від нижнього павільйону до Миколаївської церкви, мають вісім невеликих веж, дві з яких — кам’яні, інші — дерев’яні. Самі сходи мають вигляд критої галереї. Галерея була частково знищена в період Великої Вітчизняної війни, але тепер вже відремонтована коштом монастиря. Східна частина монастиря представляє готельний комплекс для прочан з шести три- та двоповерхових споруд. У готелі було двісті номерів, а також великий внутрішній двір, на якому теж проживали прості прочани під час відвідин монастиря. Окрім цього, в комплекс входила жіноча лікарня, аптека, трапезна, чайна, пивниця. За описами таких видатних людей, як А.П. Чехов, І.А. Бунін, В.І. Немирович-Данченко, що відвідували Свягогір’я, всім 10-15 тисячам прочан, що перебували впродовж 1-2 тижнів в монастирі під час релігійних свят, монастир надавав безкоштовну їжу два рази на день з двох страв та безкоштовний чай весь час перебування тут.

Крім релігійних споруд монастир мав декілька корпусів дво- та триповерхових келій для братії, господарський корпус з господарським двором, кузню, що і тепер працюють в монастирі, а за межами монастиря обитель мала цегляний та свічний заводи, пасіку на 600 вуликів, чотири сади, двір у Слов’янську, млини на річках і власні земельні маєтності в інших місцях.

Але все це, так би мовити, — зовнішні ознаки процвітання монастиря. Були ще й внутрішні, духовні ознаки. У другій половині ХІХ століття, коли Православна церква в цілому переживала духовну кризу, коли монаше життя занепадало, а інтелігенція відверталася від церкви, тут в Святих Горах з’явилася ціла плеяда ченців, розповіді про монаший подвиг яких і спричинив до всеросійської слави Святогірського монастиря. Один з тих, хто відродив традиції затвору в печерних келіях, був преподобний Іван Затворник Святогірський, в миру Іван Крюков, економ монастиря, що вибрав собі для життя одну з келій в печерах і майже безвихідно впродовж 17 років (1850-1867) жив і молився в ній. Молився постійно, кожен день відбивав 700 земних поклонів, 100 поясних, 5000 молитов Ісусових, 1000 Богородичних, носив залізні вериги та волосяницю, спав в труні, що стояла в його келії, розмірами ненабагато більшими за труну – 7 кв. м. Перші п’ять років келія не опалювалася взимку, доки Іван не прибудував піч, що ще більше зменшило розміри келії. Ще за життя слава про Святогірського затворника сягнула всієї Російської імперії. Тисячі прочан після його смерті отримували зцілення над його гробом та в келії, де він проживав. 24 серпня 1995 року преподобний Іван Затворник Святогірський нарешті був причислений до сонму угодників Божих. Кожен рік в цей день в монастирі відбувається хресний хід з його мощами на Монастирську площу.



Серед святих Церкви, що просіяли в Святогорську, — преподобний єромонах Феодосій (пом. 1850 р.), духівник братії монастирської, духовний вчитель Івана Затворника, єромонаха Іоанікія та інших; преподобний єромонах Кіпріан (пом. 1874 р.), духівник братії після о. Феодосія; преподобний єромонах Іоанікій (Авєркієв) (пом. 1882 р.), келійник Івана Затворника, духівник братії по смерті о. Кипріяна; преподобний єросхимонах Лонгін (Гріфцов) (пом. 1882 р.), колишній надвірний радник, невтомний керівник скита в «Святому місті»; преподобний єромонах Ісаакій (пом. 1903 р.), що прийняв на себе подвиг юродства, за що був нагороджений даром цілительства та прозорливості; Христа ради юродивий монах Феофіл (Федор Шаронін) (пом. 1868 р.); преподобний архимандрит Софроній (Смирнов) (пом. 1921 р.), що був монахом в Святогорську, а потім ігуменом Арзамаської Високогірської пустині, де прославився благодатним життям; преподобноісповідник архимандрит Трифон (Скрипченко) (пом. 1939 р.), останній настоятель монастиря, та очевидець його руйнації, засуджений до каторжних робіт та засланий, помер в злиднях; преподобноісповідник схиархимандрит Михаїл (Галушко)(пом. 1961 р.), ігумен вже закритого офіційно монастиря, обраний братією підпільно, проживав в Харкові, був переслідуваний та репресований владою; преподобноісповідник ігумен Іван (Стрельцов) (пом. 1970), монах монастиря, з 1931 по 1943 в’язень ГУЛАГу, з 1962 р. настоятель храму в с. Покровське, передрік відродження обителі, нагороджений дарами пророцтва та зцілення.



Більше ніж 500 монахів та послушників, десятки тисяч паломників, величезний духовний авторитет, велике господарство, відомість по всій імперії, гостювання царських осіб в обителі і… Революція.

Монастирський літописець пише: «2/15 января 1919 г. бандиты явились в храм, набросились на священнослужителей и начали тащить их в ризах вон из церкви, но затем, по просьбе дали им разоблачится и выгнали на тротуар, куда согнали всех монашествующих (с настоятелем архимандритом Трифоном, казначеем игуменом Герасимом, духовником иеромонахом Каллистом), поставили в ряды и начали обучать воинским приемам; причем, над многими чинились разные тытки: били, толкали, разули на снегу настоятеля и надели на него опорки, стригли волосы, заставляли курить, пить чернила, уксус. Так продолжалось до двух часов дня. После этого погнали всех в трапезную церковь, где вновь подвергались издевательствам, какие только могли тогда бандиты изобресть, особенно на настоятеля извергалась разная хула и ругательства».

В 1922 р. Ревтрибуналом приймається рішення про закриття обителі і створення на базі її майна І Всеукраїнського будинку відпочинку. Формальною причиною закриття монастиря було приховування цінностей від збору на користь голодуючим. Голова Донецького губкому ВКП(Б) Е. Квірінг в журналі «Революція та знання» за 1922 р. писав про це так: «Кому нужны 200 дармоедов, какая от них польза? А все постройки и имущество монастыря надо обратить для организации домов отдыха… Монастыри из очагов контрреволюции должны быть сделаны очагами коммунизма». Були розграбовані цінності монастиря, келії та готель перетворені на житлові будинки, Покровська церква — на лікувальний корпус. З Успенського собору, збивши хрести, зробили кінотеатр та перекрили церкву другим поверхом, розтрощили та знищили все церковне начиння, спотворили та знищили розписи, а ті будівлі, що не знадобилися курорту, були вкрай захаращені та занедбані, знищені всі монастирські цвинтарі. А щоб увічнити свою перемогу над монастирем, комуністична влада в 1927 р. на сусідньому із крейдяної скалою пагорбі з символічною назвою Лиса гора поставила постамент знаного в Донбасі революціонера Артема (на світлині). Не дивлячись на абсолютну інородність цієї скульптури тут, на Святих Горах, слід все ж сказати, що це єдина із вцілілих скульптур доби панування в радянському мистецтві стилю кубізм.

У 70-80-х роках ХХ ст. на території колишнього монастиря виникає музей, починаються роботи з відновлення втрачених культурних цінностей Святих Гір. У 1992 році ченці знову повернулись в Святі Гори. Велика заслуга в цьому першого єпископа Донецької єпархії владики Аліпія (Василя Семеновича Погребняка). У цьому ж 1992 році 4 жовтня в обитель повернулася ікона Святогірської Божої Матері. Оригінал ікони в радянський час був втрачений, але літографічний образ ікони зберігся в м. Слов’янську. Там ікона була відтворена, та хресною ходою, що продовжувалася 9 годин, перенесена в обитель. Святкування Святогірської ікони Божої Матері відбувається тепер кожен рік 30 липня при величезному напливі паломників. Відновлена Святогірська Свято-Успенська Лавра урочисто освячена 25 вересня 2004 року.

Сучасний Свято-Успенський монастир є найбільшим монастирем у південно-східній Україні, налічує більше 120 ченців та тих, хто готується до постригу. Лаврі передані всі будівлі колишнього монастиря. Окрім того, з 2000 року за Святогірськими горами існує дерев’яний скит з церквою на честь «всіх святих, що на землі Руській просяяли». Правда архітектура скиту більше нагадує Валаам чи Кіжи в Росії, ніж Слобідську Україну.

У селі Долина будується ще один Свято-Геогіївський скит монастиря в давньорусько-візантійському стилі архітектури. Недалеко від монастиря, в селі Богородичне, відкрито храм на честь ікони Божої Матері «Всіх Скорбящих Радосте» з жіночим скитом при ньому. А в селі Адамівка існує скит святителя Івана Сан-Франциського, де народився та навчався майбутній святитель. На 5 монастирських дзвіницях зібрано 54 дзвони, найбільший — вагою 6 тон. В обителі існує братський хор. Відновлено й потік прочан. Не тільки в святкові, а й в будь-які дні року, в храмах монастиря та на його території — велика кількість людей, що хочуть прилучитися до Господніх тайн в стінах третьої української православної Лаври.

7 липня 2009 року братія монастиря отримала мощі відновителя монастиря та його першого настоятеля архимандрита Арсенія (Митрофанова) та мощі прозорливця преподобного Ісаакія (Головіна). Зараз монастир готується до приїзду Патріарха Московського та всієї Руси Кирила.

Використана література:

• Свято-Успенская Святогорская Лавра. Буклет монастиря
• Сайт Донбасс православный
• Лавра на Святых Горах, фотоальбом
• В.Н. Дедов. Святые Горы. От забвения к возрождению. Киев.1995.
• В.Н. Дедов. Святогорский историко-архитектурный заповедник. Путеводитель. Донецк.2007.
• Дедов Владимир. Святогорское имение и его владельцы с конца XVIII до начала ХХ века. Д.2007.
• Подвижники Святогорской пустыни XVII-ХХ веков. Буклет монастыря
• В.М.Дєдов. Святогірська Свято-Успенська Лавра. К.2005.
• Марков Е. Живописная Россия. 1901.:
  «Служба в Успенском храме величественная и долгая, по Афонскому уставу… Два многолюдных хора монахов соединяются при пении главнейших стихир в один общий хор, черный ряд мантий и клобуков сурово-траурным полукругом становятся тогда пред царскими вратами и могучие мужественные голоса, свежие и звонкие, какие вырабатываются только на вольном просторе малороссийских степей, без смягчающей примеси дискантов и альтов, — наполняют высокие своды собора важными и торжественными звуками священных песнопений, особенно подходящими ко всему духу монастырской службы»
• А.П. Чехов. Лист до сестри Марії Павлівни від 11 травня 1887р.:
  «…При мне, ввиду Николина дня, стеклось около 15 тысяч богомольцев, из коих 8/9 – старухи. До сих пор я не знал, что на свете так много старух, иначе я давно бы уже застрелился… Служба нескончаемая: В 12 часов ночи звонят к утрене, в 5 – к ранней обедне, в 9 – к поздней, в 3 – к акафисту, в 5 – к вечерне, в 6 – к правилам. Перед каждой службой в коридоре слышится плач колокольчика, и бегущий монах просит голосом кредитора, умоляющего своего должника заплатить ему хотя бы по пятаку за рубль: — Господи Иисусе Христе, помилуй нас! Пожалуйте к утрени! Оставаться в номере неловко, а потому встаешь и идешь… Еда монастырская даровая для всех 15000: щи с сушеными пескарями и кулеш. То и другое, равно как и ржаной хлеб, вкусно. Звон замечательный. Певчие плохи.»
• В.І. Немирович-Данченко. «Святі Гори»:
  «— Клопов-то, клопов! – брезгливо заметил мой спутник. – Клопы? Клопы у нас есть и сколько угодно! – успокоил нас инок. –Действительно, этот зверь к нашей обители очень привержен… Но от него и пользы немало… для умерщвления плоти и для бодрствования!»
• Епископ Арсений:
  «У монаха два крыла: молитва и труд физический. Одно крыло оторви – это будет уже калека, а не монах. Поэтому монахи всегда были и молитвенниками, и великими тружениками. Молитва считается трудом из трудов. Кто не научится трудиться физически, тот никогда не научится молиться. И все эти храмы, которые мы видим, — есть плод усилий монахов, которые подвизались на этом святом месте во все века».

Топ фото: Konstantin Brizhnichenko / Вікіпедія