Перші руські митрополити — будівничі Київської православної держави

Незабаром після запровадження християнства на Русі тут було створено церковну організацію у формі митрополії Константинопольського патріархату. Її очолював митрополит, що його обирав і висвячував патріарх із собором ієрархів. У Візантії існувала відпрацьована процедура обрання й поставлення руських митрополитів, яка складалася з трьох основних етапів. Спочатку патріарший синод (ендемус) рекомендував патріарху трьох кандидатів, після цього патріарх посвячував обраного митрополита, і зрештою його інтронізація відбувалася у Києві. Інтронізація являла собою політичний акт, який означав, що київський князь приймає акредитованого при його дворі митрополита як представника Візантійської імперії.

Однак митрополит, поставлений на Русі вселенським патріархом, уже з перших кроків своєї діяльності перетворювався на особу, досить зацікавлену в практичній незалежності від патріарха. Така незалежність могла бути забезпечена лише міцним союзом з княжою владою Києва, і цей союз засвідчений давньоруськими джерелами. Тож, хоча у до-монгольський період майже всі київські митрополити були греками, їх не можна апріорі вважати «агентами Константинополя», як це іноді стверджується в літературі. Серед 22 руських до-монгольських митрополитів, поставлених самим патріархом, був лише один місцевого походження — Єфрем, печерський чернець (який, проте, перед цим перебував в одному з константинопольських монастирів). У домонгольський період трапилися два випадки самостійного обрання і поставлення київських митрополитів без санкції константинопольського патріарха. Собором руських ієрархів був поставлений «русин» Іларiон (1051) і майже через сторіччя — його співвітчизник Клим Смолятич (1147).

Давньоруські джерела не повідомляють про час заснування Київської митрополії. «Повість врем’яних літ» не називає митрополитів аж до Феопемпта, котрий вперше згадується під 1039 р. Однак факт виникнення Київської митрополії незабаром після хрещення Русі переконливо доведений сучасною наукою. Відомо, що 996 р. була освячена Богородична Десятинна церква — перший храм загальнодержавного значення, який до побудови Київської Софії виконував функції митрополичого центру. Цьому храму було передано десятину княжих прибутків, що свідчить про його значення у церковно-державному житті Русі. А судячи з візантійського переліку кафедр кінця XI ст., що переписувався протягом тривалого часу, традиційно зберігаючи порядкові числа митрополій за часом їх виникнення, митрополія Русі була заснована між 995 і 997 рр. Тож є підстави вважати часом її виникнення саме 996 рік, коли збудували Десятинну церкву.

Як же звали митрополита, котрий першим посів київську кафедру? У Никоновському, або Патріаршому літописі XVI ст. згадується про те, що князь Володимир після охрещення в Корсуні 988 р. послав «в Греки к преосвященному Фотию, патриарху Цареградскому, и взя от него перваго митрополита Михайла Києву и всей Русской земли». А далі наводиться колоритна характеристика першого руського ієрарха: «Бысть же сей митрополит учителен зело, и премудр премного, и житием велик и крепок зело, родом Сирин, тих убо бе, и кроток, и смирен, и милостив премного; иногда же страшен и свиреп, егда время требоваше».

На думку відомого польського історика А. Поппе, джерелом свідчення про першого київського митрополита Михаїла був церковний Устав Володимира, який виник не раніше XII—XIII ст. В іншій редакції Уставу першим київським митрополитом називається Лев. Згадані повідомлення є, на думку А. Поппе, продуктом давньоруських ерудитів XIII — XVI ст., які намагалися заповнити прогалину у відомостях про початки церковної ієрархії на Русі. Появу імені Михаїла в церковному Уставі історик пояснює тим, що в «Повісті врем’яних літ» під 988 р. наводиться настанова про віру, яка начебто була викладена новоохрещеному Володимиру. Вона являє собою стислий переклад Символу віри, складеного у першій половині IX ст. Михаїлом Синкеллом. Укладачі церковного Уставу, на думку А. Поппе, сприйняли цю настанову як написану для Володимира і з цього виснували, що автор Символу віри був першим руським митрополитом.

Ім’я Лева, як вважає А. Поппе, було взято з назви трактату про опрісноки «Лева, митрополита Переяславля». Однак цей трактат не міг виникнути раніше 1054 р., а його автором був Лев — титулярний митрополит переяславський у 1060—1070 рр. У XVI ст. ця традиція закріпилася у Степенній книзі та інших літописах, і відтак Михаїл, а слідом за ним Лев (Леон, Леонтій) називаються в ієрархічних каталогах першими митрополитами Русі.

Першим засвідченим джерелами київським митрополитом А. Поппе вважає Феофілакта, якого було переведено на руську митрополію з Севастії за Василя II (976-1025). Хоча це повідомлення взято істориком з досить пізньої «Церковної історії» Никифора Калліста (1317), він вважає за можливе ототожнити Феофілакта з анонімним митрополитом Севастії, який був прибічником Василя II і залишив свою митрополію під час громадянської війни на початку 987 р. Якщо це так, міркує далі А. Поппе, то восени 987 р. Феофілакт за дорученням імператора вирушив до Києва, де сприяв укладенню угоди з Володимиром І. Цим було покладено початок християнізації Русі, а сам Феофілакт очолив згодом руську митрополію.

Гіпотеза А. Поппе дістала наукове визнання, хоч вона має свої слабкі сторони. Так, навряд чи можна погодитися з тим, що ім’я першого руського митрополита — Михаїл — було навіяно Символом віри Михаїла Синкелла. Схожість цього тексту з настановою про віру Володимиру зумовлена тим, що Символ віри є стислим і точним викладенням того, у що має вірити християнин.

Хоча в різних джерелах він подається в різних варіаціях і з різними подробицями, але обов’язково містить в собі основні догмати православної віри. Щоб переконатися в цьому, досить зіставити згаданий літописний текст із Сповіданням віри Іларіона Київського, викладеним ним під час поставлення його в митрополити (1051). Тож не дивно, що за два століття до Іларіона і за півтора століття до Володимира Символ віри звучав майже ідентично.

Інші висновки А. Поппе теж не виходять за межі гіпотези, тому список київських митрополитів почнемо згідно з традицією ієрархічних каталогів, складених на основі свідчень давньоруських книжників.

З огляду на те, що найдавніша основа Уставу Володимира, як встановлено ґрунтовними дослідженнями Я. Щапова, справді сягає часів хрестителя Русі, ніщо не заважає вважати саме Михаїла першим митрополитом Русі, як це зазначено в Уставі. Які ще факти свідчать на користь цього? В Київському Синопсисі XVII ст. читаємо, що митрополит Михаїл збудував кафедральний Михайлівський Золотоверхий собор навпроти Перунового місця на честь свого небесного патрона й на знак перемоги архангела Михаїла над дияволом, з яким асоціювалося язичництво. Хоча Михайлівський Золотоверхий собор був змурований на початку XII ст., відомо, що за церковною традицією нові храми зводили на місці однойменних старих: це символізувало спадкоємність і вічність християнської святині. Очевидно, князь Святополк-Михаїл Ізяславич побудував у 1108—1113 рр. Михайлівський Золотоверхий собор на тому освяченому місці, де митрополит Михаїл свого часу поставив

Пропущена ст. 20

Згідно з джерелами це сталося 1007 або 1008 р. Дослідники не мають сумнівів щодо історичності цього ієрарха: адже її засвідчено писемними документами та унікальною буллою із зображенням Богородиці, яку за епіграфічними ознаками відомий фахівець В. Лоран з усією очевидністю відніс до рубежу X—XI ст. ст. На цій невеликій свинцевій печатці прочитали напис: «Богородиця, поможи Іоанну, митрополиту Русі».

Іоанн згадується в обох агіографічних творах про святих Бориса і Гліба — анонімному «Сказанні» і Несторовому «Читанні»; він є автором найдавнішої церковної відправи цим святим. Никоновський літопис повідомляє, що Іоанн побудував 1008 року два кам’яних храми — Святих апостолів Петра і Павла у Києві і Воздвиження чесного хреста у Переяславі. Є всі підстави вважати, що саме за Іоанна було зведено Софію Київську: адже цей митрополит широко прославляється в розписі собору через своїх святих тезоіменитів. Цікаво, що поблизу митрополичої садиби Софії було виявлено рештки великого кам’яного храму першої половини XI ст., не названого джерелами. Цілком можливо, що це був храм Петра і Павла, функціонально пов’язаний з митрополією. В кожному разі, цим верховним апостолам присвячений жертовник Софії Київської, де ясно читається глорифікація митрополита Іоанна (див. вищезгадану публікацію).

Нелегка доля судилася цьому митрополиту. Він був учасником трагічних подій усобиці, що спалахнула між синами Володимира після його смерті. Спочатку Іоанн не підтримував Ярослава: коли 14 серпня 1018 р. старший син Володимира Святополк разом із своїм тестем польським князем Болеславом Хоробрим вступив у залишений Ярославом Київ, то, як свідчить хроніка Тітмара Мерзебурзького, «архиєпископ цього міста з мощами святих та іншими святощами влаштував Болеславу і Святополку почесну зустріч у монастирі св. Софії». Але коли Ярослав утвердився у Києві, ієрарх, мудро ладнаючи церковні справи, не пішов на конфлікт із світською владою. Більше того, після загибелі Бориса і Гліба він укупі з Ярославом здійснив канонізацію перших руських святих, що сприяла зміцненню авторитету як княжої влади, так і молодої Руської церкви. Коли помер Іоанн — невідомо; гадають, що це сталося десь у середині 30-х рр. XI ст.

Наступним митрополитом, чиє ім’я надійно зафіксували джерела, був Феопемпт. Він згадується у «Повісті врем’яних літ» під 1039 р. з нагоди повторного освячення Десятинної церкви: «Священа бысть церкви святыя Богородица, юже созда Володимер, отець Ярославль, митрополитом Феопемптом». Збереглася також свинцева булла з його ім’ям. У середині 1039 р. Феопемпт відвідав Константинополь, де взяв участь у патріаршому синоді. Вважають, що за перебування Феопемпта на кафедрі постали дві нові єпархії — в Юр’єві на Росі, де був зведений кафедральний Георгіївський собор, і в Переяславі, де побудували кафедрал Михаїла Архангела. Тоді ж у столичному Києві з’явилися патрональні для княжого подружжя Георгіївська та Іринянська монастирські церкви, збудовані поруч з митрополичим Софійським собором, що свідчить про тісний союз світської і духовної влади.

За Феопемпта було здійснено церковно-політичну акцію, що її науковці вважають порушенням церковних канонів. 1044 р. до Десятинної церкви було перенесено останки князів Олега і Ярополка Святославичів, які загинули під час княжої усобиці X ст. При цьому кості князів-язичників були охрещені, чого церква не практикувала. Щоправда, ініціатори акції могли послатися на біблійний прецедент охрещення заради мертвих (І Кор,, 15:29), коли деякі християни приймали хрещення замість близької людини, яка померла неохрещеною. Цю акцію Ярослав здійснив у зв’язку з тим, що Десятинна церква була усипальнею руських князів-християн. Але чому це сталося саме 1044 року? У 1043—1046 рр. виник візантійсько-руський збройний конфлікт, зумовлений, на нашу думку, династичними домаганнями київського двору. Останній вважав свій престиж вищим за династичний статус нового василевса Константина IX Мономаха, який не мав харизматичної ознаки «порфірородності», бо не був спадковим Імператором. Водночас Рюриковичі поріднилися через дружину Володимира Анну Порфірородну з уславленою Македонською династією, що вже зійшла з історичної арени, і відтак привілеї київських князів візантійці почали забувати. Очевидно, київський двір прагнув довести власну знатність ще й тим, що вказував на свій християнський родовід з діда-прадіда, — а це було важливим фактором ієрархічного статусу державців у християнській ойкумені.

Тож митрополит Феопемпт, грек за походженням, як і його попередник Іоанн, підтримав Ярослава, здійснивши цю акцію.

У 1051 р. митрополитом став Іларіон, перший «русин» на київській кафедрі. Історія його призначення є незвичайною: адже він був поставлений Ярославом на соборі руських єпископів без санкції патріарха. До цього Іларіон був ієреєм придворної церкви св. Апостолів на Берестовому, де знаходилась княжа заміська резиденція. Самостійне поставлення митрополита Никоновський літопис пояснює тим, що «с Греки брани и нестроения быша». Ярослав, твердить літописець, замислив це «по священному правилу и уставу апостольскому», коли два або три єпископи висвячують третього. Більшість науковців розглядає цей факт як прагнення Руської церкви до автокефалії. Проте А. Поппе доводить, що при цьому аж ніяк не піддавалася сумніву юридична підлеглість Києва константинопольській кафедрі; на думку історика, йшлося про спробу відновити давні канонічні права провінційних церковних соборів. Захарія Копистенський у своїй Палінодії повідомляє, що сам Іларіон по своєму посвяченні посилав до патріарха Михаїла Керуларія просити собі благословення й утвердження на кафедрі — і дістав їх. А Ярослав, зі свого боку, наділив Іларіона грамотою на підтвердження попередньої, дарованої Володимиром Великим, додавши до неї ще одну, якою звільнив усе духовенство від сплати податків і мита.

Сучасник характеризує Іларіона як «мужа блага, книжна и постника», і це яскраво засвідчує діяльність митрополита. Він є автором «Слова про закон і благодать» — видатного твору ораторського мистецтва, що має значення церковно-політичної декларації, в якій відбилися тогочасні концептуальні державні ідеї. Ці ідеї Іларіон — головний ідеолог Ярослава — виголосив на початку київського правління князя, коли ще не був митрополитом. Це сталося 25 березня 1022 р., на Кіріо-Пасху, коли Великдень припав на Благовіщення (див. згадану публікацію). Про подію свідчить текст «Слова», написаного на два євангельських тексти, що читалися в ці свята. Та чи міг Іларіон виголосити «Слово» 1022 р., — адже літопис вперше згадує митрополита під 1051 р.? Під цим роком в Іпатіївському літописі говориться про заснування Печерського монастиря, зокрема про те, що Іларіон, пресвітер церкви св. Апостолів на Берестовому, «ископа печерку малу» на київських схилах, поклавши початок монастирю. «Посем», тобто пізніше, Іларіон був поставлений митрополитом, і в Його печерці оселився Антоній, що прийшов з Афону.

Розповідь Києво-Печерського Патерика більш докладна. Тут згадується про те, що Антоній був пострижений в одному з афонських монастирів за князювання Володимира, прийшов на Русь, а після смерті князя, в період усобиці, знов подався на Афон. Після поставлення Іларіона митрополитом Антоній повернувся на Русь і усамітнився в його печері. Як бачимо, Іларіон був сучасником Антонія, а, отже, й Володимира. Цілком можна припустити, що Іларіон, котрий називає Володимира «каган наш», був із тих дітей «нарочитої чаді», яких князь після хрещення Русі віддав «на учення книжне». В такому разі Іларіон був ровесником Ярослава, і цілком зрозуміло, чому він став його сподвижником: за середньовіччя існував звичай оточувати дітей державця їхніми ровесниками, які згодом здобували ключові посади при своїх благодійниках-можновладцях. Отже, 1022 р. Іларіону було 30—35 років, а при посвяченні у сан митрополита — 60—65.

Усунення Іларіона, як вважають, було пов’язане з відновленням колишнього порядку поставлення київських митрополитів і відбулося незабаром після смерті Ярослава у лютому 1054 р., адже вже 1055 р. кафедру посів Єфрем. Проте цілком можливо, що Іларіон цього року помер, бо був на той час людиною похилого віку.

Отже, перші руські митрополити були вірними соратниками Володимира і Ярослава у розбудові Київської православної держави. Вони гідні увічнення там, де віддано служили Русі-Україні, — на місці Десятинної церкви та біля Київської Софії.

Людина і світ. — 1996. — №9. — С.18-22.

Надія НІКІТЕНКО,

Мар’яна НІКІТЕНКО