У своїй найновішій книзі “Турбота про дух” о. Андрій Зелінський, заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, розмірковує про роль та значення духовного супроводу у війську. Попри те, що книга є по суті спробою поділитися теоретичними та практичними відкриттями з іншими капеланами, величезна її частина буде корисною усім, хто спілкується із військовослужбовцями. Та й самим військовим теж.
Книга починається трактатом про дух.
Дух у різних розділах книги означає різні речі — Дух Господній; дух як одна зі складових людини; як компонент, що забезпечує її цілісність і зв’язує в одне різні аспекти людськості; дух в сенсі “бойовий дух” підрозділу чи окремого бійця тощо. Завданням капелана є турбуватися про дух у різних сенсах цього слова — залежно від ситуації, тож услід за автором книги, не надто будемо заглиблюватимусь у точні розрізнення. Але в загальних рисах антропологію автора треба зрозуміти, аби зрозуміти його задум.
Автор починає підходити до ролі духа в житті людини здалеку. Людина — образ і подоба Божа, тож оцінювати її варто відштовхуючись від того, що ми знаємо або думаємо про її небесний прообраз. У Трійці божественний Логос упорядковує все існуюче, робить його придатним до осмислення та взаємодії, але разом з тим будь-яка структура залишається мертвою без Духа; так само і ритуали, традиції та гасла співвідносяться з цінностями та воїнським духом: проявляють їх та підтримують, але без них залишаються порожніми (с. 14-15).
Отож, попри постійний акцент на духові, о. Андрій Зелінський описує людину як цілісність, у якій тілесне та духовне є нероздільними і постійно впливають одне на одне. І що не менш важливо, усі три компоненти мають бути об’єктами душпастирської опіки. Для залучених до Збройних Сил цей акцент є особливо важливим, позаяк в армії існує постійна загроза розлюднити солдата, звести його до рівня бойової одиниці, яку розмінюють на територію чи виконання завдань.
Проте автор (це видно не лише з “Турботи про дух”, а й з інших його лекцій та інтерв’ю) переконаний, що ситуація, коли сотні тисяч людей проходять через горнило війни, є не лише трагедією, а й нагодою. Україна не була ідеальним місцем і до війни — зі своїми посттоталітарними травмами і купою вивчених шкідливих правил (ворожість до державних інституцій, нездоровий індивідуалізм, відчуття, що ти не є господарем на своїй землі тощо). І ось якраз досвід спільної боротьби, зокрема окопного співжиття, може стати школою для формування без перебільшення нового типу українців. Тому аби не змарнувати цю нагоду, військовослужбовець повинен розвиватися у багатьох напрямках, осмислювати те, що з ним відбувається, шукати сенс боротьби, яку він веде — наприклад, у захисті чогось, що для тебе є важливішим за саме життя. Якщо військовослужбовець (бажано під проводом капелана) зможе зростати над собою, то це стане не лише захистом від хаосу війни та дегуманізації (с. 217-219), а й можливістю “повернутися кращими, а не зламаними” (с. 217).
Таке амбітне завдання, звісно ж, не можна виміряти за кількісними показниками, і автор чудово це усвідомлює (с. 306). Тому він переформульовує завдання капелана таким чином, що воно не залишає ілюзій, начебто душпастирство військовослужбовців можна окреслити якимсь набором духовних послуг. Але перш, ніж переходити до завдань, які книга ставить перед капеланами, зупинімося на ще одному теоретичному питанні.
Чи сумісними в принципі є християнська віра і військова служба?
Аби відповісти на це питання, о. Андрій Зелінський накидає короткий нарис історії стосунків між Церквою та військом. Зрозуміло, що старозавітні автори не були пацифістами, а Бога частіше бачили або як військового союзника, або як свого воєначальника. Але як щодо проповіді Христа? До честі автора, він не ховає слона в кімнаті і відверто визнає, що та була ненасильницькою, сповнена закликів радше несправедливо постраждати, аніж давати збройну відсіч тощо. Зрештою, богослов намагається інтегрувати Ісусове вчення про любов та самопожертву в моральний кодекс сучасного воїна (с. 52). Те саме він робить з низкою інших чеснот, які вважає до певної міри “воїнськими”: відвагу мучеників, турботу про слабших св. Франциска, співпрацю з Богом задля спасіння світу св. Ігнатія Лойоли тощо.
Ставлення Ранньої Церкви до військової служби о. Зелінський описує суголосно з усталеним консенсусом: перші християни відмовлялися ставати легіонерами головно через те, що служба в римському війську передбачала участь в державних культах, а тому була несумісною з єдинобожжям. Пацифізм, згідно з цим консенсусом, був у кращому випадку другорядною причиною. Тому невдовзі після того, як імперія християнізувалась і військові ритуали стали християнськими, Церква потрохи стала толерувати військову службу, а через кілька століть фактично благословляла зброю.
У своїй нещодавно перекладеній українською праці “Цезар і Агнець” грецький дослідник Георгій Каланціс доволі переконливо, опираючись на численні цитати Святих Отців та мученицькі акти, спростовує такий погляд. Він показує, що більшість ранньохристиянських авторів критикує армію не за ідолопоклонство, а саме за насильство, яке залишається головним заняттям солдатів і дотепер. Та й сам Зелінський наводить слова, з якими св. Максиміліян обрав радше піти на смерть, аніж у військо “Я не можу воювати, тому що я християнин [...]. Не можу воювати, не можу чинити лиха” (с. 70). Проте в той час як Каланціс вбачає в мілітаризації Церкви після IV століття якщо не зраду Христових ідеалів, то принаймні проблему, о. Зелінський бачить у ній скоріше пристосування до нового контексту, прийняття більшої відповідальності, як це й має бути при збільшенні можливостей.
Тут важливо зрозуміти, що автор вставив у книгу цю історичну розвідку не для того, аби безсторонньо вивчити цікаве питання і прийняти будь-який висновок, що випливає з такого дослідження. На питання “чи прийнятна для християнина участь у війні” о. Андрій відповів для себе ще у 2014 році, коли став першим військовим капеланом при штабі АТО. У книзі він лише обґрунтовує свої погляди, зрідка сперечаючись із уявними опонентами.
Так само чесно Зелінський визнає, що як ідеалами військової служби, так і церковними доктринами справедливої війни часто зловживали, але наголошує на тому, що ці спотворення є саме зловживаннями, а не питомим завданням ні військових, ні капеланів (с. 93).
Бути капеланом, як і бути воїном — це, на думку автора книги, є покликанням.
Святе Письмо сповнене прикладів того, як Бог кличе людину, і майже завжди це покликання не до одномоментної дії, а до прийняття цілої життєвої програми — місії. Так само й капеланство, якщо до нього ставитись серйозно, неминуче переростає в життєву місію, а та, якщо вкладати у неї всі необхідні сили та час, визначає ідентичність священика. Отже, капеланство — це не щось, чим займаються поміж іншими турботами, а важливий якщо не визначальний елемент ідентичності; це те ким ти є, а не чим займаєшся по неділях (с. 29-32).
Чого ж хоче навчити інших капеланів автор? Два “великі уроки”, у які зливається низка правил, порад і застережень, розкиданих по всій книзі, є по суті відповідями на дві найбільші небезпеки, з якими зустрічаються священики у війську. По перше, негнучкість, брак “творчої відваги” відкритися на невідоме. По друге, навпаки — галасливий романтичний активізм без підготовки і стратегії (с. 120).
Отже, й два “великі уроки” можна сформулювати так:
По перше, необхідно вміти і хотіти підлаштовуватися до моменту та контексту. Сьогодні в світі не існує методичок, які повноцінно підготували би будь-кого, солдата чи священика, до сучасної повномасштабної війни. Необхідно вслухатися в те, що говорить військовослужбовець, і що говорить Бог. А також — постійно вдосконалюватися, долати страхи і набувати нових навичок. Зрештою (це зауваження у книзі займає трохи менше місця, ніж на те заслуговує, але ігнорувати його не можна), капелан і сам потребує підтримки та опори, і часто її нікому запропонувати, якщо сам про це не потурбуєшся.
По друге, необхідно все ж засвоювати вже нарощений іншими людьми досвід (с. 92, 119). Постійний професійний зріст для капелана — не просто добра звичка, а обов’язок, від виконання якого залежать життя підопічних військовослужбовців. Іноді, читаючи чергове завдання, яке о. Андрій Зелінський доручає капеланам, дивуєшся: невже і цим нема кому зайнятися, окрім священика? (с. 95).
Він визначає три головні об’єкти капеланської турботи про дух: військовослужбовець, підрозділ, командир. Двох останніх ми розглянемо лише побіжно, а ось турбота про окремого солдата заслуговує окремої уваги, позаяк поради щодо неї можуть бути корисними не лише військовим капеланам а й будь-кому, хто спілкується із військовими.
Усе, що пропонує Зелінський для роботи із військовослужбовцями, може працювати лише за умови, що обидві сторони приймають фундаментальний засновок: воїн — це ідентичність, яку необхідно прийняти і місія, на шляху реалізації якої слід зростати. Якщо обоє — капелан і військовий — ставлять перед собою мету реалізувати себе у тих обставинах, які вони самі не обирали, але які приймають із гідністю — лише тоді безсумнівно нелюдські роки війни, скільки б та не тривала, стануть не вкраденими, а прожитими вповні. І навпаки — більшість рекомендацій неможливо застосувати, якщо хтось із двох бачитиме у військовій службі тимчасову незручність, як треба перетерпіти, а в солдатові — бідаку, якого треба розрадити.
Для турботи про дух окремої людини в капелана є декілька інструментів. Серед них, звісно, молитва, таїнства, контроль помислів — але особливу увагу варто приділити тому, яким можуть скористатися і не-священики та не-психологи: присутність.
Саме фізичне перебування поруч із солдатом — без молитов, порад, консультування — уже є сильним засобом підтримки. Навіть більше — Зелінський називає його таїнством (с. 34), маючи на увазі класичне визначення таїнства “видимий знак невидимої Божої благодаті”. Через присутність капелана Бог і діє, і проявляється; капелан нагадує, що Бог пам’ятає про військових і перебуває з ними поруч (105).
Попри сміливі порівняння капелана з таїнством чи знаком (на зразок Христових чудес) (с. 105), автор книги декілька разів повертається до необхідної для капелана чесноти смирення. Смирення необхідне щонайменше з двох причин.
По перше, пам’ять про власну недосконалість уможливлює навчання і слухання. Активна присутність передбачає увагу до того, що військовослужбовці думають і переживають. Лише дослухаючись до інших, капелан може служити не своїм планам чи амбіціям, а реальним потребам конкретних людей. Зрештою, турбота — це в першу чергу послух, і саме так про людину турбується Бог. Можливо, саме тому о. Зелінський приділяє стільки уваги практичним питанням — як облаштувати зручний душпастирський пункт в залежності від виду військової частини, як ефективніше — через месенджери і наживо — налагодити комунікацію з особовим складом тощо.
По друге, смирення нагадує капелану, що він — Божий інструмент, але не сам Бог. І це усвідомлення теж важливе для якісної присутності поруч. Аби бути присутнім повністю, цілим своїм єством, а не лише відігравати роль, капелан не повинен приховувати власної недосконалості. Боротися з нею — так, навчатись та зростати — так, але не забувати, що присутність капелана — “персональна, особова, з ‘лицем’ живої, крихкої, але сповненої довіри до свого Творця, особи, людини з власною історією, з досвідом зцілення, з пам’яттю про живі дотики Божої благодаті до зраненого упродовж життєвої мандрівки серця” (с. 116).
Ще однією особливістю капеланської присутності серед солдатів має бути його відданість істині. “Його слово має бути словом Божої правди, а не солодким голосом пропаганди чи ідеологічних технологій” (с. 116). Він діє і говорить не для того, аби надихнути військовослужбовця на подвиг, або відволікти від важких питань, а навпаки — аби мотивувати його шукати відповіді на ці питання і сенс своєї служби у світлі віри. Звучить банально, але якщо вдуматись, то ця настанова якраз і відрізняє капелана-душпастиря від низки інших посад і ролей армійської служби МПЗ (морально-психологічного забезпечення).
Капелан піклується про дух підрозділу, допомагаючи формувати правильну, шляхетну і братерську культуру. Ця культура бере своє джерело на рівні цінностей і набуває фізичного втілення в правилах, взаємних зобов’язаннях, кодексах честі, інакше кажучи — в етосі військовослужбовця. Не останню роль для згуртованості та єдинодушності підрозділу відіграють ритуали, яким автор присвячує окремий розділ.
Щодо духу командира — тут теж в основному Зелінський ділиться вузькофаховим досвідом. Для не-капеланів же корисним у цьому розділі може бути нагадування про особливу відповідальність, а отже — й особливі внутрішні випробування, які випадають на фронті для сержантів та офіцерів. Існує поширена у соцмережах і часто несвідомо засвоювана ідея, начебто командири, чиї підрозділи зазнають втрат — це м’ясники і нелюди. Цьому стереотипу необхідно протиставляти нагадування Зелінського про важкий, зовсім небажаний і тим не менш необхідний обов’язок командирів приймати рішення, які ділять світ на “до” і “після”.
Наостанок поділюся суто читацькими враженнями від стилю та подачі автора.
Отож: вони дуже нерівні.
Праві ті, хто називає “Турботу про дух” підручником: як і належить підручнику, ця книга поєднує теоретичні відступи із практичними деталями; легко переходить з одного жанру на інших — від біблійної екзеґези до високочолої гайдеґґерівщини, а відтак — до порад з організації паломництв для військовослужбовців чи запобігання суїцидальним думкам. Це робить читання багатовимірним і цікавим.
Але така еклектика може бентежити і ускладнювати читання. Наприклад, коли один абзац починається в проповідницькому дусі: “Свобода людського серця стає духовною мелодією”, а той, що йде одразу ж за ним, збивається на армійське “згідно-відповідно”: “[…] Маємо на думці насамперед забезпечення ефективності невпинного процесу, що дозволяє […] уможливлювати здатність людини-воїна долати труднощі, що з’являються на шляху виконання визначених завдань на індивідуальному та колективному рівнях, і сприяти розвитку особистого та спільного потенціалу”. (с. 29-30).
Словом, до цієї книги з її “визначеними завданнями” і “комунікаційними конструктами” треба приноровитися, але, як і в більшості підручників, складні чи не актуальні (для не-капелана) місця можна легко проскочити і зосередитись на потрібному чи цікавому. А потрібного і цікавого тут дуже багато. Навіть для звичайних цивільних мирян, а для військовослужбовців та священиків — тим більше.